2. Друкарство кінця XVI — першої половини XVII ст.

Після смерті Федорова (1583) його друкарське обладнання, що потрапило до лихварів, викупило Львівське Успенське братство і заснувало свою друкавню. Від 1591 р. до середини XVII ст. братська друкарня опублікувала граматику грецької і церковнослов'янської мов та ряд віршів і драматичних творів українською мовою. Вона перетворилася на справжню школу для цілої плеяди працівників друкарської справи на Україні. Уже в перших її виданнях були спроби застосувати, щоправда лише в заголовках, спрощений, подібний до сучасного, українського шрифт, який науковці вважають одним із головних джерел «гражданських» шрифтів, які виникли значно пізніше.

У другій половині 80-х років XVI ст. відновилася діяльність Острозької друкарні. Крім навчальних і богословських книг, там було видано ряд публіцистичних творів, спрямованих проти ідеологічної експансії католицизму. Протягом деякого часу Острозька друкарня працювала в Дерманському монастирі, де видавничою справою керував Дем'ян Наливайко.

В 1604—1606 pp. у Стрятині (поблизу Рогатина) і в Крилосі (поблизу Галича) діяли друкарні Федора та Гедеона Балабанів. У Стрятинській друкарні, заснованій майстром Семеном Будзиною, уперше в практиці східнослов'янського книгодрукування з'явилися сюжетні ілюстрації, вмонтовані в текст книги (перед тим уживались лише орнаментальні прикраси й нечисленні портретні гравюри на всю сторінку).

Після закриття Стрятинської друкарні її «припале пилом» обладнання купив Єлисей Плетенецький, архімандрит Києво-Печерської лаври. Він же для потреб вивезеної до лаври друкарні заснував папірню в м. Радомишлі. Незабаром після заснування Києво-Печерська друкарня стала найбільшою на Україні. Першими її виданнями були «Часослов» (1616—1617), твір Олександра Митури «Візерунок цнот» — панегірик на честь Плетепецького, а також збірник святкових служб — «Анфологіон» (1619), над перекладом якого з грецької мови й редагуванням працювали Іов Борецький, Захарія Копистенський, Памво Беринда. Ця книга, розкішно оформлена й насичена матеріалами про свята і традиції православної церкви, мала антикатолицьке спрямування.

Лаврська друкарня не була єдиною в Києві. В 1624—1628 pp. тут працювала ще друкарня київського міщанина і реєстрового козака Тимофія Вербицького, а в 1628—1630 рр. — друкарня Спиридона Соболя.

Цікаве явище в культурному житті України — мандрівні друкарні. Так, Кирило Транквіліон Ставровецький, надрукувавши одну свою книгу у власній друкарні в Почаєві (1618), переїхав разом із друкарнею до Рохманова (1619), а потім (1646) відкрив друкарню у Чернігові. Подібне спостерігалося й в інших місцях.

Усього протягом 1574—1648 pp. на Україні діяло понад 20 друкарень, у яких виготовлялися, головним чином, книги антикатолицького спрямування. Власникам цих друкарень вдавалося успішно протидіяти спробам церкви поставити під свій повний контроль видавничу діяльність. У першій половині XVII ст. зросла кількість книжок, надрукованих не церковнослов'янською, а українською літературною мовою. Навіть до богослужбових книг на церковнослов'янській мові додавалися українські передмови світського змісту, де нерідко цитувалися твори античних письменників і філософів, а також інших авторів. Наукові й публіцистичні праці виходили в супроводі алфавітних предметних покажчиків.

При редагуванні текстів для публікації українські видавці часто користувалися рукописними та друкованими книгами з Росії. Прийнятий у Росії правопис мав значний вплив на вироблення орфографічних норм тих видань, які друкувалися на Україні старослов'янською мовою. З другого боку, починаючи з 40-х років XVII ст. ряд українських книг перевидано в Росії, деякі з них у перекладі на «слов'яноруську» і російську мови.

Крім продукції українських друкарень, на Україні поширювалися видання Московського Друкарського двору, а також різноманітна література, що виходила в Білорусії, Польщі, країнах Західної Європи. Не тільки діячі культури, але й окремі освічені міщани (ремісники і купці) мали досить великі бібліотеки, в яких значне місце займала світська література, в тому числі твори Петрарки, Кампанелли, Еразма Роттердамського та інших діячів епохи Ренесансу, а також наукові праці з медицини, юриспруденції, філософії.

Розвиток друкарства й книжкової торгівлі сприяв пожвавленню культурного життя, зміцненню міжнародних культурних зв'язків.

Роль друкарень, передусім Острозької, Львівської братської, Києво-Печерської, у той час не обмежувалася розмноженням літературної і наукової продукції. Навколо них об'єднувалися гуртки вчених та інших високоосвічених людей. Друкарні були важливими осередками освіти й культури.

37. Братський рух в Україні містить у своїй основі громади свідомих громадян навколо православних церков, своєрідні національно-культурні організації. Зберігся документ, датований 28 грудня 1544 р. про заснування у Львові братства при церкві св.Ми-колая. Особливо інтенсивно подібні громади утворювалися в останній третині XVI ст. —після Люблінської унії 1569 р. і в період підготовки Берестейської унії 1596 р. У відповідь на засилля єзуїтських колегій, на католицьку пропаганду вищості латинського обряду й верховенства Папи Римського у християнській церкві братські громади взяли на себе відповідальність за стан Православної церкви, а також традиції української культури. Внаслідок політики католицької Речі Посполитої, через брак належної освіти ієрархії та через симонію — продаж високих посад у церкві часто непридатним до служіння людям, Православна церква втратила роль оберега традицій культури. Ініціатива перейшла до світських організацій заможних міщан і селян — ремісників, купців, дрібних власників, занепокоєних майбутнім своєї культури. Так, окремі організації зливаються у потужний братський рух, який у багатьох відношеннях знаменує розвиток української культури у другій половині XVI —першій третині XVII ст.

В умовах відсутності власної держави братські громади — складові потужного, масового культурно-освітнього руху — можуть слугувати прообразом громадянського суспільства. Вони опікувалися освітою громадян — організовували школи, доступні для всіх верств населення, учителів і підручники для яких оплачували з громадської казни, контролювали церкву, в тому числі й єпископів, вимагаючи сповнення пастирських обов'язків морального вдосконалення вірних, турбувалися про належний християнину моральний клімат у сім'ї, гідний відхід людини із цього світу — для немічних і самотніх були шпиталі — госпіси, де утримання й опіка здійснювалась за рахунок громадян, а також забезпечувалось гідне християнина поховання померлого. Із каси взаємодопомоги надавалися позики згідно з потребами членів громади — на будівництво, розгортання цеху чи торгівлі, на освіту дітей за кордоном тощо. Братства, дбаючи про спільне благо, водночас турбувалися про кожну людину.

В братському русі, який охопив територію західноукраїнських земель і торкнувся навіть Києва, активністю вирізнялося Львівське Ставропігійське, Луцьке Хрестовоздвиженське та Київське братства. Збереглися статути і братських громад, і особливо братських шкіл, які вражають гуманістичним змістом, турботою про людину та її гідне життя. На збереження традицій культури була спрямована наукова і видавнича діяльність братств. Зберігся опис бібліотеки Львівського братства, де були книги з поетики, риторики, логіки, граматики, історії, зокрема кращі зразки творів античних авторів — Платона, Арістотеля, Цицерона. Львівське братство викупило у лихваря друкарню Івана Федорова, і тут були видані перший український Буквар та книги для читання — Апостол і Часослов, а також "Адельфотес, або Граматика доброгла-голивого еллинословенского язика" (1591 p.), а під авторством Лав-рентія Зизанія дві книги — "Граматика словенска" і "Наука ко читаню і розуміню писма словенскаго" (1596 p.). Найактивнішими міщанами, що забезпечували діяльність Львівського братства, були брати Юрій та Іван Рогатинці, Дмитро й Іван Красовські, Лука Губа, Микола Добрянський, Констянтин Корнякт. Братство мало меценатів — князів Костянтина Острозького, Адама Вишне-вецького, Анну Потоцьку та ін. Львівське братство, зокрема, було вельми активним — воно не лише утримувало школу і друкарню, забезпечувало книговидання, функціонування шпиталів, а й збудувало чудовий архітектурний ансамбль Успенської церкви у Львові. Запрошені з Італії будівничі надали ансамблю (1580— 1637 pp.), що складався з каплиці, дзвіниці й храму, виразно ренесансного вигляду. Це символізувало утвердження національної самобутності української громади на своїй землі. На зразок Львівського, яке було хронологічно старшим, діяли Луцьке, Київське й інші братства. Братства жваво обмінювалися книгами, досвідом наукової та освітньої роботи, учителями, громадськими здобутками — все це сприяло зміцненню потуги братського руху в його прагненні утверджувати, розвивати традиції української культури.

Із середовища братського руху вийшли відомі церковні та громадські діячі — Иов Борецький, Памва Беринда, Гаврило До-рофієвич, Захарія Копистенський, Сильвестр Косов, Ісайя Копин-ський, брати Стефан і Лаврентій Зизанії, Мелетій Смотрицький, Кирило-Транквіліон Ставровецький, Петро Могила та ін. Багато з них стали талановитими письменниками-полемістами.

Полемічна література дістала назву від свого завдання — полемізувати з католиками, що звинувачували православних у меншовартості й неправомірності, зокрема першу хвилю полеміки викликала книга Петра Скарги "Про єдність церкви Божої" (1577 p.), а також подібні твори Бенедикта Гербеста і Лева Кревзи. У відповідь на непристойні випади католицьких польських авторів розгорнута полеміка була близька до лайки, сповнена звинувачень у смертних гріхах, моральних вадах, вишукування у супротивника відступів від канонів віри тощо. Цим характерні твори острозьких авторів, спрямовані проти Григоріанського календаря 1582 р. (Г.Смотрицького), на викриття "Папи-антихриста", а також утисків православних і злочинів проти людини, вчинених католиками (Х.Філалет, К.Острозький, В.Суразький).

Література другої хвилі полеміки, що стосується братського руху, характерна проблемним розглядом ситуації, навіть науковим обґрунтуванням висновків і думок. Такі риси притаманні творам "апостола унії" Іпатія Потія, де він ґрунтовно переконує в оригінальності нової, створеної на Берестейському соборі 1596 р. церкви, намагається поєднати образ Папи і католицькі догмати з особливостями православної релігійності, зокрема стосовно чистилища і сходження Святого Духа, від Бога Отця і від Сина. Подібні аргументи використовував Мелетій Смотрицький ("Антиграфе", 1609 p., "Тренос", 1610 p., "Верифікація прав народу руського", 1621 p.), де відстоював віру та звичаї українського і білоруського народів, закликав до гуманності, толерантності, апелював до сумління читача. Автор намагався збудити самосвідомість, громадську думку народу, на основі наукових історичних джерел спростовував фальшивий "Дар Костянтина" про те, начебто імператор Костянтин Великий надав Папі Сильвестру І владуй над всіма християнами. М.Смотрицький переконував, що влада у церкві належить лише Христу, а не смертній людині. У творах цього полеміста утверджена думка, що лише церква здатна консолідувати народ і надихати розвиток культури, тому він виступав за моральну чистоту церкви. Коли ж зневірився у намаганнях змінити хід подій і переконання православних ієрар-хів-провідників народу, то перейшов до уніатів.

Із середовища братського руху вийшов анонімний твір "Пересторога", який порушує актуальні проблеми розвитку української культури. Зокрема, аналізуючи занепад могутньої держави Київської Русі, автор одну з головних причин вбачає у княжих чварах, гордині, жадобі влади; відсутність єдності й порозуміння призвела до ворожнечі, яку підігрівали зацікавлені у послабленні Русі сусідні держави, що згодом скористалися ситуацією і завоювали Русь. Ще одну важливу причину занепаду анонімний автор вбачає у відсутності належної освіти, браку шкіл, оскільки на Русі будувалися і коштовно оздоблювалися церкви та монастирі, а про глибоку освіту "посполитих людей" не думали. Проблеми, порушені у "Пересторозі", актуальні донині. Братський рух в особі своїх провідних діячів вважав освіту і науку рушієм суспільного прогресу. Тема ця прозвучала і в книзі, опублікованій Львівським братством 1609 р. "О воспитанії чад".

Наукову фазу полеміки виразно втілює і праця З.Копис-тенського "Палинодія" (1620 p.). Іван Франко називав цей твір фундаментальним, оскільки його автор "стоїть на висоті історичного розуміння релігійного розвою" і з усіх полемістів "найближче підходить до типу новочасного вченого". Блискуча ерудиція, глибоке знання фактів церковної та світської історії дали змогу авторові "Палинодії" полемізувати з Левом Кревзою про зверхність Папи Римського, розглядати проблеми загальнослов'янської єдності, розвитку писемності слов'ян, взаємодії їх культур. Унію З.Копистенський вважав шкідливою, оскільки вона не сприяла єдності. У творі прославляється мужній "яфето-росскій" народ, його волелюбність, аналізується історія, культура. Автор ідеалізує життя первісних християнських громад, які мали спільне майно і жили за заповідями віри. Дуже обережно він ставиться до світських наук і філософії, вважає європейську вченість похідною від грецької.

Прагнення не так звинувачувати супротивника, як утвердити власну гідність, національну свідомість і гордість, простежується у творах полемістів Кирила-Транквіліона Ставровецького та братів Зизаніїв. Вони вихованці братських шкіл, ідеологи братського руху, творці ренесансного розуміння людини і її ролі в земному житті. У філософських працях "Зерцало богослови" (1618 р.) та "Євангеліє учительне" (1619 p.), виданих автором у власній пересувній друкарні, К.-Т.Ставровецький на противагу аскетизмові І.Вишенського прославляв земне життя, утверджував право людини на знання, освіту, насолоду благами, красою природи, співом і музикою. Земні справи — турботи, страждання та насолоди — становлять зміст життя людини. Він захищав матеріальні блага, творчу, чесну працю, критикував невігластво, лінощі, паразитизм — відстоював ті моральні підвалини, на які спирався братський рух, речники і сподвижники культури. Мислитель одним із перших підняв голос на захист жінки у контексті гідності людини. В "Євангелії учительному"4 К.-Т.Ставровецький переконував читача, що приниження честі жінки — істоти слабшої та ніжнішої за природою — принижує передусім гідність чоловіка, покликаного бути її опорою, захисником.

У "Зерцалі богослови" К.-Т.Ставровецький знайомить читача з філософськими проблемами походження і будови Всесвіту, таємницями явищ природи. Його останній твір, опублікований уже після смерті автора (1646 p.), називається "Перло многоцінне" і прославляє радощі та насолоди життя. Подібні мотиви звучать і в творах Лаврентія Зизанія. У запропонованому "Катехизисі" автор подає відомості, що стосуються таємниць природного світу, намагається пояснити таємничі явища (грім, блискавка тощо) природними причинами. Зрозуміло, що твір був осуджений і не рекомендований до друку собором ієрархів церкви. У промові при похороні княгині Софії Чарторийської мислитель наголошує, що життя людини повинно бути сповнене не лише вірою, а й добрими ділами, милосердям, подвижництвом. Працювати людина має насамперед із потреби приносити користь людям, а не зі страху перед покаранням. Навіть за земне життя людина може багато встигнути, адже має право вільно вибирати свій шлях і сама подбати про своє спасіння. Подібної думки дотримувався і його брат Стефан. Церква проголосила його єретиком і вільнодумцем, оскільки Стефан стверджував, ніби людина не потребує посередника у спілкуванні з Богом, має вільну волю і може спасатися сама. Заперечуючи потребу церкви й ієрархії, він відкидав догмат про чистилище, проповідував свободу людини. Його переслідували і православні, й католики, твори полеміста знищували, а самого автора прокляли; загинув він при спробі втекти у Молдавію.

Приклад Стефана Зизанія засвідчує, що полемічні пристрасті у часи культурно-національного відродження виконували чималу роль. Роздуми про долю народу, роль церкви у суспільному житті та в житті окремої людини, її роль у збереженні та розвитку культурних традицій призводили навіть до незвичного для того часу вільнодумства.

Отже, в період культурно-національного відродження у розвитку української культури чітко виділяються два напрями, що зумовили різну її орієнтацію. Один із них, орієнтований на духовне вдосконалення людини, ґрунтувався на візантійсько-православній містичній традиції, збереженні ідеалів первісного християнства і споглядального життя. Інший, зумовлений переорієнтацією культури, переворотом у світогляді людини, спрямовував інтерес до науки й філософії, насамперед європейської, заохочував до активної творчої праці на благо людини.

40. "Грамматика малороссийского наречия, или грамматическое описание существеннейших отличий, отдаливших малорусское наречие от чистого российского языка», автором якої був Олексій Павлович Павловський, протягом тривалого часу була єдиним посібником у цій галузі і відіграла значну роль як у розвитку української літературної мови, так і у розвитку україністики.

Про граматику О. Павловського існує значна література, проте й досі лишається незіпсованим ряд питань, що стосуються цієї важливої праці з українського мовознавства та особи її автора, зокрема: хто був О. Павловський, де він учився, який мав фах, де працював, коли і на підставі яких матеріалів була написана його граматика, чому ця праця була видана аж через 13 років після того, як у 1805 р. автор подав ЇЇ на розгляд Академії Російської, чому її не видала Академія (як відомому 1818 р. книга була-надрукована у приватній друкарні) і т. ін.

Виявляється О.Павловський навчався в одному з найкращих вищих наукових закладів ХVІІІ ст. – Київській академії, що, як відомо, вихована для України (і не лише для України) значну кількість видатних культурних діячів.

О. Павловський з походження був селянином з Путивльського повіту, філософський клас Київської академії закінчив у 1789 p., а далі навчався в Санктпетербурзькій учительській семінарії.

За даними Д. А. Толстого, в Санктпетербурзьку вчительську семінарію приймали випускників духовних семінарій віком 20 років і навчали їх протягом трьох років 6. На підставі цього можна вважати, що О. Павловський народився близько 1770 р.

О.Павловський є одним з перший збирачів українського фольклорного матеріалу, зокрема прислів'їв, приказок, пісень тощо.

Павловський був людиною на свій час широко освіченою:--володів латинською 4 і польською мовами, знав у певній мірі грецьку, німецьку і французьку мови, історію Русі, України (І)5, був обізнаний також з мовою літопису Нестора (113). Хоч Павловський ніде в граматиці не посилається на філологічні й літературні російські твори, проте сучасні йому філологічні й літературні напрями знайшли своє відображення у теоретичних частинах його граматики, яких йдеться про особливості української мови.

Зміст граматики

«Показание содержаний»

Часть первая

О буквах и о произведении слов Глава I. О буквах

а) О числе букв 1

б) О произношении их 2-3

Глава П. О частях речи

а) О имени 4

б) О местоимении 13

в) О глаголе 14

г) О причастии 21

д) О прочих частях речи

О сочинении и о стихотворстве малороссийском

Глава I. Краткий малороссийский Словарь

а) Простыи слова 24

б) Слова принадлежащий к натуральной истории 68

в) Имена данные при крещении 75

г) Фразы и пословицы малороссийский 78

Глава II. Примеры на малороссийское сочинение

а) Простыи примеры 86

б) Разговор 88

в) Пісня 89

г) Отрывок из истории некоторого малороссиянина 90

д) Вакула Чмыр 93

Общие замечания 106

Власне граматика, як бачимо із змісту книжки, складається з двох частин: «О буквах» та «О частях речи».

Назва «буква» у Павловського, як і в усіх граматиках податку XIX ст., вживається в двох значеннях — буква і фонема. «Буква есть изображаемый знак какого-нибудь звука» (3). Тому перша глава складається з двох частин: «О числе букв» і «О произношении их».

У першій частині Павловський коротко інформує, що українці вживають «гражданки» і «кирилиці», що дехто ще й досі пише — псі, псі, іжицю (1).

У другій частині — «О произношении их» — відмічені деякі фонетичні особливості української мови, відмінні від. російських. Павловський вирішив «все слова малоросийськии писать точно теми буквами, какими они там произносятся». Він вважає, що «в Малороссии весьма мало существенного отличия в произношении от чистого российского языка, и главнейшее есть ощущаемая ухом грубость» (3).

Павловський відмічає тільки вісім фонетичних особливостей, які відрізняють українську мову від російської. Проте, застосувавши.

фонетичний принцип у правопису, він у словнику і хрестоматії дає майже повну фонетичну картину української загальнонародної мови кінця XVIII ст. і початку XIX ст. Тому в цій статті фонетичні і правописні питання розглядатимуться разом з врахуванням матеріалу з усіх частин граматики.

Щоб належно оцінити роль Павловського в розвитку українського мовознавства, треба взяти до уваги, що джерел, якими міг користуватися Павловський, до часу видання граматики в 1818 р., крім трьох видань «Енеїди» не було. Мова «Енеїди» могла бути матеріалом, живим свідченням тодішнього стану мови. Але неунормований правопис мови «Енеїди», будучи більш етимологічним, ніж фонетичним, не давав можливості Павловському цілком використати ЇЇ мову. Павловський мусив спиратися на власне знання мови.

Вокалізм

Для означення передньо-середнього українського й, з давнього и (іже) або ы, всюди у Павлоеського ы: и (російське) «произносится по большей части как ы» (2). Однак у словнику й хрестоматії після к, г, х пише за традицією і або и: велыкш, сокіра (88), тільки (93), дороги (95).

Павловський перший вжив окремої букви 'Ь для позначення йотованого е (за російським правописом); не пішов Павловський за українською традицією, хоч знає, що «малоросіяни завжди пишуть сЬно, слЬд» (3), тобто що Ъ позначало м'яке і.

Павловський перший став писати букву і для позначення звука і незалежно від його походження на місці колишнього і, о, е: літо — літо, столъ — сплъ, шесть — шість (2).

Про звучання о (російського) Павловський робить зауваження: о вимовляється як і в односкладових словах: шпъ, бігъ, сплъ, сімъ, «а ближайшие к Литве и грубейшие малоросияне выговаривают оное так, как у или ю, мешая будто о с і, наприклад, куіть, пуіть, бу1тъ, ру1дъ, сюыъ». Твердження Павловського, що цей рефлекс виступає в односкладових словах, не зовсім правильне. Цей рефлекс відмічений майже всюди в словнику й хрестоматії також у багатоскладових словах: въ вічи (86), барл1гъ (97), пішло (95), тільки (99) і т. д., хоч є кілька слів з о: хуторъ (93), укропъ (61), ятровка (68), реготь (36) і односкладове дроть (29) — здебільшого після р.

Не згадав Павловський про рефлекс о—ьг, який у нього зустрічаємо в парадигмі відміни іменників і прикметників, род. мн. іменників чоловічого роду — панывъ (6), в м. одн. прикметників і займенників чоловічого і жіночого роду «въ гарнымъ, въ гарный» (9), «въ тымъ барлозі» (97); також і в деяких словах: лый, лою (6), потымъ (96).

Рефлекс о—ы вживається ще й сьогодні в північних українських говорах.

Зауваження Павловського, що рефлекс о—уі живе між «грубейшими» 2, і рефлекс о—ы вказують, що перехід о в і на початку XIX ст. ще не був завершений і в південних діалектах.

Описаний Павловським рефлекс о—ы — одне з небагатьох відхилень від фонетичних законів загальнонародної мови. Не відмітив Павловський рефлексу е—і, але він правильно вживає і, яке постало з е, в словнику й хрестоматії.

Консонантизм

Цікаві спостереження Павловського і над приголосними фонемами української мови.

На першому місці Павловський відмічає м'яке українське ц; у розділі «О произношении букв» говорить тільки про м'яке ц в іменниках жіночого роду: цариця, лавочньщя, пьяньщя; у словнику і хрестоматії зустрічаємо м'яке ц у різних позиціях:^буханець (27), навпростець (97), цьвіркун (76), цьвяка (64).

Павловський перший вказав на злиття дієслівного закінчення -ться у подовжене -цьця: загоїцьця (80), опыныцьця, крутыцьця (81), зблудыцьця (95), оччепыцьця, яке, за найновішими нормами, треба вимовляти так, як писав Павловський 3.

Л в середині і на кінці слів звучить «часто», як в: вовк, сказав (2).

Українське задньоязичне г (латинське g) Павловський передає через кг: кгвалть (9), кгуля (4); при цьому він звернув увагу і на звучання гортанного г (латинське h). Написання кг на означення латинського g свідчить про те, що він був ознайомлений і з пам'ятками древньоукраїнської літератури, в яких уже в XIV ст. можна знайти кг на означення латинського g4.

Павловський відмітив українські африкати: плоску фонему дз (дзвинъ) і котловинну дж (джигунъ), які в російській мові вживаються тільки в словах іншомовного походження.

М'якшення приголосних передано через йотовані голосні: я, ю, Ь, іо, на кінці складів і на кінці слів через ь: сядь, сіогодні, весільлЬ. У визвуку після твердих приголосних Павловський всюди дає ъ.

Павловський вказав на твердість губних приголосних в українській мові перед йотованими голосними. В розділі «О произношении букв» він пише, що «я в середине и на конце речений произносится большею частию так, как бы оное состояло, из двух букв ья, напр.: мьясо, мьяккый, времья, тімья» (3); ья у цих прикладах виступає після губного м. У словнику і хрестоматії знаходимо ья також після п, б, в: пьять, хлопья, вьязы (36), полывьяный (53), тобто там, де ми сьогодні ставимо апостроф; у слові бьЬшь (62) ь перед е (і) вказує, що губні є тверді і перед іншими йотованими, не тільки перед я.

Після губних ь писали вже в «Енеїді», але непослідовно. Павловський відмітив це явище в граматиці і так послідовно писав у словнику і хрестоматії.

Павловський перший відмітив в українській мові довгі («подвоєні») приголосні. Про них він не говорить у своїй фонетиці, але вони у словнику і в хрестоматії послідовно виступають в іменниках середнього роду в звучанні північних говорів: весільлЬ (2), смітьтЬ (36), насіньнЬ (7), збіжьжЬ(26), клочьчЬ (36); в іменнику жіночого роду довге н у слові — свиньня (5), в чоловічому, роді — Ильля (87). У виданнях Енеїди довгі приголосні не відмічені: житье, клочье. Південних форм на я: життя, клоччя — немає ні у Павловського, ні у виданнях «Енеїди».

Ф, за Павловським, треба вимовляти як хв: фарба — хварба, филя — хвиля, фукга — хвукга, а також форый (1) — хворий (62).-

У визвуку всюди тверде р: крамаръ (41), л1хтаръ (43), в інших випадках таке, яке в південно-східному діалекті; тільки у словах: вечера (28), вечерати тверде р (північне- чи західноукраїнське). Але є і вагання: заверуха побіч Заверюха (96). Тверде р у слові бурьянъ, м'яке — у слові бурякъ (96) Ч

Фонетичні спостереження Павловського, передані фонетичним правописом, — це найцінніша частина граматики. Павловський перший, застосувавши фонетичний принцип у правописі, відмітив найбільш характерні фонетичні риси української народної мови. Діалектна основа загальнонародної мови південноукраїнська, елементів північноукраїнських мало.

«О частях речи»

Морфологія, відмінювання імен і дієслова — це головна частина граматики. Тому, що в українській мові «весьма много своих собственных или хотя чистых российских, на переделанных по собственному образцу речений», автор вважав за потрібне, за зразками «всеобщей грамматики», дати таблиці відмін (4).

а) Відміна іменників (4—9)

Павловський нараховує п'ять відмін іменників у системі словозміни.

Відміна іменників неповна, але взагалі правильна. Класифікація іменників, вперше запропонована Павловським, в основному прийнята і в сучасній українській мовознавчій науці.

До першої відміни належать іменники жіночого роду з закінченням -а, -я. Парадигми: груба, свиньня. Всі форми правильні.

Павловський не звернув уваги на іменники жіночого роду мішаної групи з закінченням на -ча, -жа, -ша, які в російській мові мають в орудному відмінку однини закінчення -ой або -ей, залежно від наголосу, а в українській загальнонародній мові тільки -ею.

До другої відміни Павловський відносить іменники чоловічого роду з кінцевим приголосним і іменники середнього роду з закінченням -о, -е, -є. Парадигми: панъ, лый (род. лоя), колыво, сонце, насіньнЬ.

У родовому відмінку однини іменників чоловічого роду Павловський подає тільки закінчення -а. Однак в хрестоматії часте також закінчення -у: меду (99), зъ пантелику (101), сліду (103), а навіть зъ носу (102).

У давальному відмінку іменників чоловічого роду закінчення -у, -ю, тільки при пан додано ще закінчення -ові (панові) з зауваженням, що воно вживається рідко в особових іменах. Відомо, що закінчення -у переважає ще досі у північних говорах'.

При місцевому відмінку чоловічого роду вказує Павловський на чергування г — з; х — с ( объ стозі, объ дусі); він не відмітив чергування к — ц.

Не звернув уваги Павловський на відміну іменників чоловічого роду з кінцевим о.

Іменники середнього роду другої відміни представлені трьома парадигмами: сонце, колыво, насіньнЬ, усі три без множини 2.

Іменники середнього роду з подвюєним приголосним мають закінчення -е3.

До третьої відміни, за Павловським, належать іменники середнього роду з суфіксом -ят-, після шиплячих з -ат-. Проминув Павловський іменники з суфіксом -єн-. Усі відмінкові форми правильні. Треба підкреслити, що Павловський чітко відрізнив родовий поросят від давального поросяті, хоч у російських граматиках аналогічні відмінки однозвучні.

До четвертої відміни він відносить іменники жіночого роду, що закінчуються на м'який приголосний: тінь; орудний — тіньню.

Треба вважати зайвою п'яту відміну, до якої Павловський відніс тільки одне слово —-пані4. За цією парадигмою мали б відмінюватися і такі іменники, як: граблі, драглі, грабель, драгель, граблям і т. д.

б) Прикметники (10—11)

Павловський правильно не дає окремих парадигмів на відмінювання нечленних і членних прикметників, бо вони в українській мові злилися в одну відміну. Він відмічає чотири членні форми: гарная, гарней, гарную, гарньй. У називному відмінку множини є поряд форми гарньй — гарны. Форма називного відмінка множини гарны, послідовно вживана і в хрестоматії; цю форму знаходимо також у перших виданнях «Енеїди». Така форма живе ще сьогодні у північній Полтавщині.

Ступенювання прикметників

У категорії ступенювання прикметників між українською і російською мовами є чимала різниця. Павловському не вдалося виявити всі особливості української мови у ступенюванні.

Вищий ступінь, за Павловським, твориться додаванням «складу» -ійший. Ступінь найвищий — додаванням прислівників «дуже, очень, сыльне, сильно»; «а грубейшие, в сильном движении души, говорят еще: из сына, из чорта, из чортового, из бисового сына, то есть чрезвычайно дужый»; найчастіше найвищий ступінь твориться додаванням «складу» пре- до звичайного прикметника, а нерідко додаванням «польського складу най-» (11).

Слідом за Ломоносовим Павловський вважає префікс най-польським.

Павловський поверхово з'ясував ступенювання прикметників; він дібрав невідповідний приклад — дужий, який не ступенюється за поданим ним принципом. Не відмітив також, що префікс най- додається до вищого ступеня і що найвищий ступінь найчастіше твориться в українській мові за допомогою префікса най-.

в) Словотвір:

увеличительные и уменьшительные имена

(11-12)

В категорії іменників на означення вищої міри ознаки Павловський відмічає тільки суфікс -ище: бовдурище, столище, сучыще або суціга (від сука); у категорії прикметників тільки суфікс -енньш, який в українській мові надає іншого, ніж у російській, значення: здоровенный, буженный, враженный, чортывъ — чортенный.

Крім того, він навів кілька суфіксів на означення здрібнілості та емоційного забарвлення слів.

г) Числівники (12—13)

Павловський наводить тільки чотири числівникові форми, які різняться від аналогічних російських: двумя — двоїмо, тремя — тріома, пятью — пятьма, шестью — шостома. Відзначати інші він вважає зайвим, бо вони, на його думку, близькі до російських.

д) Займенники (13—14)

Займенники я, ти не мають у Павловського родового відмінка.

Форма знахідного ,відмінка мыне — доказ, що Павловський пильно прислухався до вимови. У «Курсі сучасної української літературної мови» рекомендується як правильна вимова мине, правописне мене1. В займенниках сей, сяя, сеЪ, се — у непрямих відмінках і: сім, (=сим), сіх (=сих), сімы (= сими) (13); форми ці ще сьогодні живуть у південних говорах2.

Форми займенника вінь, вона, воно: імъ (ним), їмы (ними), Ъю (нею) у Павловського не можна вважати вузько говірковими: вони ввійшли в твори визначних письменників XIX ст.

Хто, що у місцевому відмінку мають форми: объ к1мъ, але объ чымъ (рефлекс о—ы) (14).

е) Дієслова (14—21)

Категорія дієслова хоч представлена у Павловського неповно, але більш-менш вдало. Павловський обмежився тільки зразками відмінювання двох слів, першої і другої кон'югації, у шести часах, трьох способах (изъявительное, повелительное, неопределенное наклонения). Крім цього, він подав правильні дієприслівники, заперечив наявність в українській мові дієприкметників. Дієприкметники, за Павловським, замінюються займенниками: той —що, той — который, з дієслівними формами теперішнього або минулого часу (21).

Система відмінювання така 3:

Часи Перша відміна Друга відміна

(У —еш) (у —иш)

1. Теперішній я співаю я ворушу

2. Минулий одно- я ствнувъ я ворухнувъ

кратний я засшвавъ я поворушивъ

3. Минулий много-

кратний я ствавъ я ворушивъ

4. Давноминулий я ствувлвъ я ворушувавъ

5. Майбутній я співну ворухну

однократний я заспіваю поворушу

6. Майбутній буду співать (ти) я буду ворушить (ти)

многократний співатиму я ворушитиму

Дієприслівники:

1) теперішнього часу: співаючи, ворушачы;

2) минулого однократного: співнувшы, ворухнувши

заспівавшы, поворухнувшы;

3) минулого многократного: співавшы, ворушывшы.

Павловський, як бачимо, розглядає в одній відміні дієслова недоконані і доконані. Дієслівні префікси і суфікс -ну- служать у нього для творення доконаності.

Випало з уваги Павловського те, що суфікс -ну- не можна вживати для творення доконаних дієслівних форм від дієслів, які означають незакінченість дії (співати, читати), і що є дієслова з суфіксом -ну-, які означають незакінченість або довготривалість дії (в'янути, сохнути, бліднути). Тому однократні форми від співати — співнув, співну і т. д. треба вважати помилковими. Крім них, подані правильні спрефіксовані форми

Шість часів Павловського, утворених від доконаних і недоконаних дієслів, — це, без сумніву, вплив граматик класичних мов.

Неправильною є форма давноминулого часу. Це єдиний випадок, коли Павловський подпорядковує українську мову під граматику Ломоносова. Він узяв за зразок давноминулий час з граматики Ломоносова, утворений за допомогою суфіксів -ыва-, -ива-, і передав ці суфікси українським суфіксом -ува-, який ніколи не надає українським дієсловам значення доконаності, а тим більше давноминулості. Такі дієслова вживаються в загальнонародній мові тільки у спрефіксованому вигляді: виспівував, розворушував, але не для визначення давноминулості.

Правильні форми допоміжного дієслова бути. Форми третьої особи -Ь (-є) перед приголосним, -Ьсть (-єсть) перед голосним — вказують на те, що Павловський звертав увагу і на милозвучність в українській мові.

Бував вважає формою давноминулого часу (15).

Павловський не дав широкої картини .всіх дієслівних категорій, не вказав на різницю в чергуванні приголосних в обох мовах (хожу — ходжу, пеку — печу, берегу — бережу), заперечив наявність дієприкметників в українській мові. Але він перший відмітив в українській граматиці синтетичні форми майбутнього часу (співатиму), навів правильні дієприслівники.

Павловський кінчає свою морфологію зауваженням, що інші частини мови не відрізняються від російських і тому він їх не розглядає.

Морфологія його не менш цінна, ніж фонетика. Хоч Павловський і не дав розгорнутого опису морфологічної будови української мови, але він не обмежився тільки вказівкою на відмінності обох мов і дав правильні парадигми відміни іменників і дієслів. Павловський і в морфології спирається на загальнонародну мову.

«О СОЧИНЕНИИ И О СТИХОТВОРСТВЕ»

«Входить в рассматривание источников, откуда занимаются обороты, сочинения и стихотворческие вымыслы, так как в историю слов, фразов и пословиц, есть дело пространное, принадлежащее грамматику-философу» (IV—V).

Павловський поставив собі за мету: «собрать и по алфавиту расположить небольшое количество слов, фразов и пословиц, без знания которых никакой язык не может быть ясным, приятным и полезным» (V). Так виник у граматиці «Краткий малороссийский словарь» (24—77) з додатком «фразы, пословицы и приговорки»; вони теж перекладені на російську мову, бо не підлягають спільним в обох мовах правилам (22).

«Сочинение» (тобто синтаксис у власному розумінні цього слова) , на думку Павловського, однакове в обох мовах; українські твори, вміщені в граматиці (87—114), — це також «Примеры на малороссийское сочинение». Але українські поетичні твори вміщені в граматиці ще й тому, що вони між поетичними творами інших народів визначаються «легкостию, множеством и простотою вимыслов», які «всегда бывают просты, не высоки, не бурный, обильны и для сердца приятны» (2.3).

Краткий малороссийский словарь

«Речений» в українській мові багато своїх власних «или, хотя и чистих российских, но переделанных по собственному образцу». Такі слова, як менш зрозумілі для росіян, він вніс до свого українсько-російського словника. Усіх слів в словнику 1130; вони поділяються на три групи: «прості» — 911, природознавчі — 149, власні особові імена — 70.

Павловський користувався першим українсько-російським словником, доданим до першого видання «Енеїди», взяв з нього 325 слів і уточнив переклад окремих слів. Самостійною є група власних особових імен. Павловський згадує про функцію суфікса -ович і -енко. Група «простих слів» — це слова широкого вжитку, більшість з сільського побуту, деякі з них говіркові '. Переклад слів в основному правильний.

Нелегко було росіянинові, що лише кілька років прожив на Україні, робити перші кроки в українській лексикографії. Павловський мусив сам збирати потрібний для своєї роботи лексичний матеріал і його систематизувати. Словник свідчить про серйозне, любовне ставлення автора до задуманої роботи. Словник Павловського є джерелом для пізнання лексики і фонетики української загальнонародної розмовної мови початку XIX ст.

«Фразы, пословицы и приговорки»

Фраз і прислів'їв у граматиці 143. Прислів'я здебільшого перекладені аналогічними прислів'ями російськими. Павловський двічі підкреслює, що «надобно быть весьма сведущим в малороссийском языке, чтоб совершенно ощущать их цену: столь трудны малороссийские фразы» (111). Але Павловський переміг труднощі, і переклад фраз-ідіом вийшов взагалі вірний, ясний. Між прислів'ями є й соціальне загострені, що вказує на джерела знайомства Павловського з українською мовою.

Збірка прислів'їв Павловського — це перша друкована збірка українських прислів'їв.

«Примеры на малороссийское сочинение»

Завершує граматику коротка хрестоматія з зауваженнями і з перекладом на російську мову поеми «Вакула Чмыр».

Важко було Павлоьському на початку XIX ст. підібрати відповідні літературні твори для хрестоматії, особливо прозові. Прозу ілюструють «простые примеры»: а) десять окремих висловів на сільські побутові теми; б) коротка розмова між сусідом і хлопцем, який прийшов позичити сокиру; в) «Отрывок из истории некоторого малороссиянина».

Перші два «твори» складені, мабуть, самим Павловським. «Отрывок» — це коротке оповідання молодого хлопця про те, як батько пустив його в «Петербурх», куди він вирішив їхати шукати щастя й майна між панами і навчитися латині. Мова прозових творів народна, забарвлена грубуватими гумористичними зворотами у бурлескному стилі XVIII ст. Павловський знав деякі віршовані твори XVIII ст., але ними не користувався в хрестоматії, а як зразки поезії помістив народну пісню «Гомін, гомін по діброві» і поему «Вакула Чмыр». Твори XVIII ст. «приятны, а может быть и полезны»; вони «вникающему читателю откроют множество источников о простоте вымыслов, о легкости изъяснений и о трудности фразов малороссийских» і «все ане, кажется, заключают одну штуку» (111). Реалізм і гумор цих творів подобається Павловському, він думав деякі з них надрукувати.

«Сочинение» Павловського, його словник і хрестоматія — це добра ілюстрація для виявлення правописного фонетичного принципу Павловського і його граматичних визначень.

Про наголошування у граматиці

Цінність граматики Павловського збільшує і те, що він усі українські слова позначив правильними знаками наголосу не тільки у віршах, а й у прозі і в словнику.

Він відчував роль наголосу в фонетичній системі мови. «Зная из опыта, сколь смешно, когда кто говорит помалороссийски, не зная ударения сего наречия, в словах я придал знаки, показывающие место их ударения». Він вказує Цертелеву і Котляревському на значення наголосу. Наголос він дає східноукраїнський.

В кінці граматики додано «Общие замечания», які проф. Булич назвав «курйозними». І справді, не все в цих зауваженнях зрозуміле, є суперечності, які виникли в результаті спроб автора показати свою обізнаність з сучасними йому філологічними поглядами. Павловський розглядає у зауваженнях головним чином словниковий склад української мови, говорить про «зіпсовані» слова іншомовного походження, грубі, лайливі, місцеві і вказує також, на деякі слова, які краще, ніж російські, розкривають суть понять (весільлЬ, недогарок та ін.). Тут же він каже, що українська мова не є ніжна. Це суперечить характеристиці української мови у передмові до граматики і до «сочинения» 2. До суперечностей спричиняється почасти класовий підхід /до оцінки мовних явищ: «Люди живущие в городах, имеющие благородное обращение со своими начальниками, угощающие своих друзей, ведущие з другими тесные связи, натурально, изобилуют в речах своих множеством ласковых, вежливых, приятных слов; напротив того живущие по деревням, в отдаленности от городов, в глуши преизобилуют в изъяснениях своих грубейшими, не только словами, но даже целыми фразами». Павловський, мабуть, сам невдоволений своею характеристикою української мови, бо в кінці висловлює думку, що українську мову треба очистити «от всех противных, или несродных ему [языку] звуков, дать ему существенный его вид».

***

У 1818 р. в журналі «Сын отечества» була надрукована велика рецензія на граматику Павловського О. А. Цертелева. Цертелев каже, що прочитав граматику Павловського «безостаточно, и с удовольствием», вона заслуговує/уваги любителів вітчизняної словесності: «Чем более будем мы знать наречий языка славянского, тем удобнее усовершенствоватъ язык русский. Малорусское же наречие есть одна из ближайших отраслей первого».

Рецензент, як і Павловський, вважає, що українська мова увібрала в себе чимало слів Татарських, латинських, німецьких і слів

невідомого походження; якщо б очистит» її від цих слів, то ми одержали б одне з найчистіших наріч слов'янської мови. Разом з тим він вказує на окремі недоліки у/граматичній частині твору Павловського і не погоджується з перекладом деяких слів на російську мову у словнику.

Граматичні помилки, на думку Цертелева, такі: неправильне у Павловського ступенювання прикметників. Цертелев з іронією зауважує, що нема такої мови, в якій би вищий ступінь творився додаванням слова чорт. Але і він сам не вміє з'ясувати функцію префіксів: най-, пре-.

Цертелев заперечує наявність в українській мові форм давноминулого часу: співував, ворушував.

Ма замість моя не чув Цертелев у полтавському діалекті; форма ма виступає, хіба в слові «нема».

Займенники я, ти мають родовий відмінок: мене, тебе.

Він зазначає, що в українській мові є дієприкметники, наприклад, писаний, украдений, лежачий, стоячий.

Не подобався Цертелену правопис Павловського, особливо вжиття Ь на означення є та і або и замість давнього Ь; він вважає, що цей звук краще передавати літерою Ь, а на означення латинського g краще було б писати г, як кг.

Павловський, на думку Цертелева, повинен був докладніше вказати, де и (іже) вимовляється як ы: українське и (ы) звучить «несколько мягче», ніж російське ы, наприклад, в закінченні інфінітива — ходыты або в /орудному відмінку множини — рукамы.

Цертелев не погоджується з написанням слів: вечера, пайматка, ныдить, хвостыкъ, бисъ-дерево, які повинні звучати: вечеря, пани-матка, нудить, хвастик, божедерево, або божъдерево.

Цертелев, як і Павлрвський, додержується тієї думки, що окремі українські слова «выражают мысль яснее, нежели ныне нами употребляемые», наприклад: пугач — филин, вечеря — ужин, недогарок — огарок, ятки— лабазы.

Кінчає Цертелев рецензію зауваженням, що зміст книжки не відповідає заголовкові, маючи на увазі граматику Павловського, в якій вміщено словник і хрестоматію.

Через чотири роки після виходу в світ рецензії появилася відповідь Павловськога. Цертелеву у вигляді окремої брошури (на 33 сторінках)1, в якій він усі зауваження рецензента вважає неслушними.

Про загальні зауваження Цертелева відносно ступенювання прикметників Павлавський справедливо зазначає, що вони нічим не спричинилися до вияснення категорії ступенювання. Ні Павловський, ні Цертелев не встановили правил ступенювання в українській мові, які відмінні від правил ступенювання в російській мові.

Павловський далі твердить, що форми спішував, ворушував визначають давноминулий час. «Чому не мало б їх бути, коли вони є в російській мові», — запитує він і наводить приклад: «Я божусь,, що я, ваш одноземець, в Києві в церкві співував, а літом, пустуючи по борах, муравлині яєчка пучкою розворушував».

Не переконав Цертелев Павловського в тому, що в українській мові є дієприкметники. Павловський вважає наведені Цертелевим дієприкметники за прикметники. Як доказ він наводить такий приклад: ніхто не скаже «принеси мені кресало, сховане тобою»,, а «принеси мені кресало, що ти сховала».

Не диво, що вони обидва не могли вирішити питань творення дієприкметників і синтаксичної їх ролі, коли ще сьогодні в «Курсі сучасної української літературної мови» немає в цьому питанні твердих законів.

Форма ма — це скорочене моя, її чув Павловський у Глухові, є вона в «Енеїді» Котляревського; і поляки у просторіччі говорять та г§&а. Павловський відчув, що ця рідкісна говіркова форма зайва в короткій граматиці і виправдує її наявність тим, що він хотів указати на «дійсний стан мови з її грубостями та що в українській мові відбуваються зміни».

Павловський не дає переконати себе, що від займенників я, ти родовий мене, тебе, бо їх заступають особовими займенниками мій, твій, а при прийменниках: для, до, от,, у — ставиться знахідний (!): мене, тебе, себе.

Ширше відповідає Павловський Цертелеву на його зауваження про вимову українського и (ы). Павловський, який у граматиці твердив, що и (іже) вимовляється як ы «по большей части», тепер-багатьма прикладами прагне довести, що воно завжди вимовляється як ы і не м'якше від російського ы. «Ви говорите ще більш неясно, як я, бо який існує середній тон між и та ы! Це тільки чужинці (німці), — писав Павловський, — що не можуть вимовляти українського ы, творять щось середнє, а українці і росіяни мають такі мовні органи, що вимовляють чисто всі букви, а українці навіть краще від росіян вимовляють такі чужі слова — точно як самі чужинці; від українців не почуєш м'яких букв — Ь [м'якого е] та м'якого и у чужих словах».

Непорозуміння між Цертелевим і Павловським щодо звучання и зрозумілі: Цертелев жив на Полтавщині, де українське и звучить інакше, ніж на Київщині, де найдовше пробув Павловський4. Не читав, мабуть, Павловський рецензії на збірку пісень Цертелева в журналі «Сын отечества» за 1820 р., у якій теж говориться про звучання українського и: «звук малороссийского и есть средний между российским ы и и, и точно такой же, как немецкого і в словах Hirtstag, Dienstag, Himmel». Павловський обстоює свій правопис, який не подобався Цертелеву. Він звертає увагу на те, що жодна наукова установа досі не встановила правописних норм для української мови, тому він «старался как можно все слова малорусские излагать на письме теми самыми буквами и ударениями, как они там произносятся». Він прислухався до української мови в різних місцевостях, і насамперед у Києві, — «столиці князів і гетьманів», де мова найчистіша, хоч полтавське наріччя, може, й краще.

Написання і замість Ь Павловський аргументує тим, що українці, хоч пишуть g, вимовляють те Ъ як і, тому він увів і замість Ъ. Якщо б писати на означення і — Ь [ять з двома крапками], як пропонує Цертелев, то росіяни читали б це аналогічно до е, як іо: хлЪбъ — хлюбъ, звЬръ — звюръ і т. д.; на означення латинського g він -вважає кращим кг, ніж г; не потрібно відмічати дж, дз двома крапками — дж, дз.

Павловський розглядає кожне зауваження Цертелева про написання окремих слів: вечера, — «хоч грубеньке, але малоросійське; вечеря — церковно-слов'янське».

У Павловського тверде і м'яке р усюди там, де воно тверде або м'яке у південно-східнім діалекті, за винятком слова вечера. Проте він не хоче визнати рації Цертелева. Тверде р у слові вечера Павловський міг почути і на Київщині, що лежить у смузі перехідних говорів, де тверде р могло існувати поруч з м'яким; у словнику зустрічаємо слово заверуха — Заверюха (95—96). Пайматка вимовляють, «избегая запинки языка», замість паниматка.

«Бисъдерево», а не «божъдерево» пише учений Тереховський та ін.», — зазначає Павловський. Він дає таке етимологічне пояснення переходу бож у біс: о часто перехрдить в і (у «грубейшихь въ уі»), так постало з бож1 — біж; ж легко переходить у с, і так біж перейшло в біс; подібні «зіпсуття мови» відбуваються у всіх мовах.

Правильними були зауваження Цертелева про неточний переклад деяких слів. Але і тут Павловський не хоче погодитись з критиком і переходить часом на наївне тлумачення слів. Він визнає з іронією тільки одну помилку — переклад слова меделян; це дійсно не «борзая собака», а «большая собака», але це не його помилка, а друкарська.

У відповіді на критику Павловський негативно висловився про правопис Цертелева в його виданні народних дум 1819 р. («Опыт собрания старинных малороссийских песеней») і про правопис видань «Енеїди» тому, що слова не позначені знаками наголосу. «Ибо весьма смешно, — писав Павловський, — а иногда и неприятно бывает слыщать, когда кто читает малороссийское ударение, не зная во 1-их ударений оного, во 2-их существующей в словах его и, так сказать, душу его составляющей нежности или грубости, то есть произнося слова его не теми самыми буквами, какими они. произносятся в Малороссии. От сей найпаче, причины не многие из читающих могут ощущать всю красу и достоинство «Песенъ» [Цертелева] и «Енеиды».

Відповідаючи на закид, що зміст його книжки не відповідає заголовкові, Павловський говорить, що його завданням було не тільки дати найважливіші правила в граматичному порядку, а також показати читачеві, «что малороссийский язык приятен».

Критику Цертелева Павловський вважає не корисною, а шкідливою. Він відповідає на неї тільки тому, що люди, які не знають української мови, хвалять цю критику.

Цертелев вказав на деякі недоліки в граматиці, яких Павловському не вдалося спростувати. Слушними є зауваження Цертелева про дієприкметники, про давноминулий час, про правопис таких слів, як вечеря, паніматка, про переклад окремих слів. Проте ці недоліки не зменшують достоїнств граматики. Все ж таки не можна погодитися з проф. Буличем, що Павловським «удовлетворительно защищаются осужденные Цертелевым формы слова и некоторые написания, а также и толкования слов, отмеченных Цертелевым» '.

Відповідь на критику не можна вважати «прибавлением» до граматики, бо нового граматичного матеріалу в ній немає, але вона містить деякі дані, що належать до біографії автора, і полегшує розуміння його граматичних і лексико-стилістичних принципів.

Докладного аналізу граматичної частини твору Павловського, крім зробленого Цертелевим, який перший звернув увагу на недоліки граматики, досі не було 2. Короткий відзив про граматику Павловського дав у 1827 р. М. Максимович у книзі «О малороссийских народных песнях»: «В грамматике г. Павловского изложены некоторые свойства языка малороссийского, подслушанныя довольно чутко» 3. А в листі до Основ'яненка «О правописании малороссийского языка» в 1842 р. він негативно оцінив правопис Павловського.

* * *

Граматика Павловського відіграла в розвитку української філологічної думки, а також літературної мови важливу роль. Автор ЇЇ вказав не тільки на деякі відмінності між українською і російською мовами, але, застосувавши фонетичний принцип у правописі, дав вірну картину української загальнонародної мови початку XIX ст., її фонетичних і . морфологічних особливостей, почасти й словникового складу.

Він зумів відрізнити загальноукраїнські елементи від діалектних. Говірковим є тільки рефлекс о—ы. Закінчення північнодіалектні: ы в називному відмінку множини прикметників, є в іменниках середнього роду (весільлЬ), суфікс -ійший в ступенюванні прикметників не можна вважати вузькодіалектним; Павловський зустрічав їх в усіх виданнях «Енеїди».

Але Павловський перший відмітив у правопис! буквою ы найбільш характерний звук української мови — українське и на місці давніх ы та й; відрізнив у правопис! е від е; відмітив подовжені приголосні, твердість губних перед йотованими, асиміляцію у вимові приголосних. Павловський ввів в українську граматику синтетичні форми майбутнього часу, правильно подав дієприслівники.

Хоч Павловський користувався граматикою російської мови Ломоносова, але русизмів ні в граматиці, ні в мові хрестоматії та словника немає.

Павловський не розв'язує багатьох граматичних проблем, є у нього помилки, проте основні його положення вірні. Павловський і Цертелев висунули, хоч і несміло, питання про відношення української мови до російської.

Павловський називав українську мову майже самостійною мовою [«почти настоящий язык», IV], а у відповіді Цертелеву вжив назву «малороссійский язык». Він вказує на придатність української мови для літератури, головним чином для ліричних і гумористичних творів, дає естетичну оцінку української мови — вона гарна, приємна; він зрозумів значення ритму і позначив всі слова знаками наголосу. Українську мову Павловський бажав би піднести на вищий ступінь розвитку шляхом вилучення з неї варваризмів, «грубих» і жаргонних слів.

Граматика Павловського була першою спробою нормалізувати український правопис і літературну мову. Довгий час вона була єдиною граматикою української загальнонародної мови. Ця граматика швидко стала відома в західних областях України; знали її перші західноукраїнські філологи, автори граматик — І. Могильницький, І. Лаврівський. За прикладом Павловського, появилися в граматиках М. Лучкая (1830 р.) і Йосипа Левицького (1834 р.) збірки прислів'їв1. Фонетичний правопис Павловського, безперечно, вплинув на «руську трійцю» в Галичині, яка в літературному збірнику «Русалка Дністрова» -(1837 р.) застосувала фонетичний принцип у правопису.

Граматика Павловського, критика на неї Цертелева і відповідь Павловського критикові — це перші друковані праці з нової української філології. Доповнив ці твори збіркою народних дум в 1819 р, Цертелев, в передмові до якої він також виклав головні особливості української мови.

45. Цей курс є самостійною частиною визначеної у програмі дисципліни – «Історичної граматики української мови». Завдання курсу історії української літературної мови полягає в засвоєнні студентами знань про історичний розвиток української літературної мови, еволюцію її стилів, лексичного складу, граматичної будови, її лексичних, граматичних і правописних норм у зв’язку з історією українського народу та його культури. Зміна підходів у сучасній історичній науці, процеси її деідеологізації сприяють науково правдивому висвітленню суспільно-політичних умов розвитку української літературної мови з часу її зародження і до наших днів.

Студенти повинні знати основні особливості української літературної мови в її старокиївський, староукраїнський та новий періоди; основні етапи граматичної, лексикографічної та правописної нормалізації української мови, розбудови її стилів, розширення функцій.

Студенти повинні вміти аналізувати різні наукові погляди на історичний розвиток української мови, аргументувати власні думки, орієнтуватися в загальному процесі історичного розвитку української літературної мови.

46. ДРУГИЙ ПІВДЕННОСЛОВ’ЯНСЬКИЙ ВПЛИВ — (термін, запропонований 1894

А.І.Соболевським) — заг-культ. вплив Болгарії,

Сербії. Далмації на л-ру. мист-во і філософію сх.

с/юв ян у ХІУ-ХУ ст. Перший вплив відбувся в

Х—ХІ ст. в період хрещення Русі, та вираз “перший

пд.-слов’ян, вплив» у науці не прийнятий.

Наприкінці XIV ст. відновлюються перервані за

часи тат. навали зв’язки сх. слов’ян із пд.-слов’ян,

країнами та Візантією. Встановлюються контакти

між церковниками в монастирях Афона.

Константинополя, Києва, Москви. У

Константинополі та на Афоні існували колонії

сх. слов’ян, які жили у монастирях, переписували

та перекладали книги. Тривалий час на Афоні

перебував І.Вишенський. Спілкування відбу­

валось і за допомогою прочан. До сх. слов’ян

надходять пд.-слов’ян, переклади грец. церк,-

повчальної л-ри. у порівнянні з якими оригінальні

тв. пЛ- слов’ян складають невел. кількість. Але ці

переклади мають певні особливості і значення.

У зв’язку з утратою незалежності балк. країнами

внаслідок тур. експансії до України і Росії

емігрують культ, та духов, діячі: митрополит

Кіпріан, Григорій Цамблак (що переважно

працював в Україні), Максим Грек та ін. їх

приймають з пошаною, доручають відповідальні

посади. Вони прагнуть поширити і зміцнити болг-

візант. традиції, створюють нові переклади грец.

книг на церк-слов’ян. мову сх-слов ян. редакцій,

в яких відбивається їх світогляд та досвід. За

таких умов у сх-слов’ян. землі потрапляє грец.

рел.-філос. вчення — ісіхазм , якому

притаманний інтерес до внутр. життя людини. Піл

його впливом л-ра починає цікавитись

психологією людини, в ній з’являється емоційно-

експресивний стиль («плетение словес ‘). Цей

стиль грунтується на уважнішому ставленні до

слова: до його звукової оболонки (алітерація,

асонанс і т.ін.), до етимології слова (сполучення

однокорінних слів і т.ін.). до його семантики

(си н о н ім и , тавтологічні сполучення), до

словесних новоутворень, кальок з грец. та ін.

Окр. думки ісіхастів були покладені в основу

реформи слов’ян, писемності, яку проводили

Євфімій Тирновський та Костянтин

Костенецький. Вона торкалася унормування

церк-слов ян. мови, правопису, графіки. У

перекладацькій практиці виникає буквальний

переклад: вважалось, шо неточність призводить

до появи єресі, а до свяшенних текстів треба

ставитись відповідно. Тому в переклади

переносились мов. особливості оригіналу.

В цілому з Д.п.в. пов’язана поява Передвідродження у сх. слов’ян, в межах якого у XIV-XV ст. розвивався весь сх-свроп. регіон.

Помітнішим Д.п.в. був у Росії, л-ра засвоює і розвивас житійні та іст. теми, духов, поривання і

панегіричну форму. Укр. л-ра використовує лише худож. засоби і обминає цей ідейний вплив Валер ій ІІавренов.

49. Кінець ХІХ – початок ХХ століття – золотий вік розвитку української літературної мови. Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка, Олена Пчілка, Михайло Драгоманов, Василь Стефаник, Пантелеймон Куліш, Костянтин Ушинський, Борис Грінченко створили філософські, педагогічні, поетичні, прозові, драматичні твори українською мовою. Розвиток сприяв самоідентифікації українців і перетворення його з етносу у народ – націю.

Українські школи, українська преса і книговидання найбільшого розвитку набули в Австро-Угорщині (навіть у часи найбільших національних і мовних утисків). А в січні 1919 року законом Директорії Української Народної Республіки українська мова була проголошена державною із забезпеченням прав мов національних меншин. Такий самий Закон ухвалила (15 лютого 1919 року) Західноукраїнська Народна Республіка. Державність української мови була утверджена згодом і на Закарпатті — в конституції Карпатської України, прийнятій 15 березня 1939 року.

50. Літерат́урна мóва — це оброблена, унормована форма національної мови, як в писемному так і в усному різновидах, що обслуговує культурне життя народу та всі сфери його суспільної діяльності: державні та громадські установи, пресу, художню літературу, науку, театр, освіту й побут людей. Вона характеризується унормованістю, уніфікованістю, стандартністю, високою граматичною організацією, стилістичною диференціацією.

Літературна мова — унормована мова писемності одного, іноді декількох народів, мова офіційно-ділових документів, шкільної освіти, писемно-побутового спілкування, науки, публіцистики, художньої літератури, всіх проявів культури, що відбуваються в словесній формі, частіше писемній, але іноді усній. Розрізняються письмово-книжна й усно-розмовна форми літературної мови, виникнення, співвідношення і взаємодія яких підкоряються певним історичним закономірностям.

Літературна мова — це унормована мова суспільного спілкування, зафіксована в писемній та усній практиці. Власне літературна мова — одна з форм національної мови, яка існує поряд з іншими її формами — діалектами, просторіччям, мовою фольклору. Літературна мова має наддіалектний характер, стабільні літературні норми у граматиці, лексиці, вимові.

Мова художньої літератури (Поетична мова) — мовна система, яка функціонує в художній літературі як засіб створення естетичної реальності, найповніше виявляє творчі можливості кожної національної мови.

П. м. не тотожна поняттю «книжна мова». Більшість форм книжної мови, природно, пов’язана з писемною (худож.-літ., наук., офіц. ділові та деякі ін. тексти). Однак до книжної мови належать і тексти, що реалізуються в усній формі, але організовані з орієнтуванням на норми П. м. (значна частина матеріалів, що йде через теле- і радіоефір, наук. доповіді, лекції, звіти тощо).

Загальнонародна мова-це мова,що охоплює діалекти, просторіччя, фольклорні елементи , жаргонізми тощо;тобто це мова,яку використовує народ у спілкуванні.