3.8. Проміжні рівні мови
Основні рівні мови — фонологічний, морфологічний, лексико-семантичний і синтаксичний — не існують ізо¬льовано один від одного. Вони взаємодіють, унаслідок чого на їх стику виникають проміжні рівні — морфоно¬логічний, словотвірний і фразеологічний.
Морфонологічний проміжний рівень мови
Морфонологічний рівень — проміжний між фоно¬логічним і морфологічним. Особливістю проміжних рівнів є те, що мовна одиниця одного рівня функціонує в іншому рівні. У цьому разі фонологічна одиниця (фо¬нема) виконує допоміжну морфологічну функцію у складі морфеми, тобто йдеться про морфологічне вико¬ристання фонологічних засобів мови.
Проблема використання фонем як допоміжного морфологічного засобу стала предметом дослідження особливої лінгвістичної науки — морфонології.
Морфонологія (із морфофонологія) — розділ мовознавства, який вивчає фонологічну структуру морфем і використання фонологіч¬них відмінностей із морфологічною метою.
Якщо фонологія вивчає фонеми в системі мови та їх функції, а морфологія — морфеми і словоформи, то морфонологія вивчає фонеми в їх співвідношенні з мор¬фемами і словоформами, встановлює основні варіанти морфем і правила їх перетворення на інші варіанти.
У сучасному мовознавстві термін морфонологія вживається у двох значеннях — вузькому і широкому. Морфонологія у вузькому значенні вивчає варіювання фонем у морфах однієї морфеми, тобто чергування фо¬нем: друг — дружній, страх — страшити, сотня — сто, день — дня, веселий — весілля, черниця — чорний тощо.
280
Теорія мови
Морфонологія у широкому значенні досліджує фо¬нологічний склад морфем і способи їх розрізнення; видозміни морфем при їх сполучуваності в процесах формотворення і словотворення, тобто стикові зміни морфем.
Вивчення морфонології у широкому значенні за¬початкував М. С. Трубецькой. Він вважав, що морфо¬нологія — це: 1) вчення про фонологічну структуру морфем; 2) учення про комбінаторні звукові зміни, які відбуваються в морфемах при їх поєднанні; 3) вчен¬ня про ряди чергувань, які виконують морфологічну функцію. Відповідно до широкого розуміння морфо¬нології, як морфонологічну характеристику слова роз¬глядають ті його формально-структурні особливості, які є наслідком поєднання морфем у слові і виявля¬ються в чергуванні фонем, що входять до складу мор¬феми.
Фонологія і морфонологія вивчають одну й ту саму сегментну одиницю. Як стверджує С. В. Семчинський, вони мають один об'єкт дослідження, але різний пред¬мет вивчення [Семчинський 1996: 188]. Предметом сучасної морфонології є вивчення функцій фонем у морфемах, дослідження спеціалізації фонологічних чергувань у різних ділянках граматики (у словозміні іменних частин мови чи дієслова, у словотворенні то¬що); встановлення того, які групи фонем залучаються до чергування, в якій позиції слова (на початку, в се¬редині чи в кінці) відбуваються чергування, якими вони є — історичними чи живими, продуктивними чи непродуктивними.
Однак не всі типи чергувань, які виконують мор¬фологічну функцію, відносять до морфонології. Так, зокрема, не існує єдиного погляду щодо тих чергувань, які представляють внутрішню флексію, як, наприклад, англ. ґооі «нога» — іееі «ноги», іооік «зуб» — іееік «зуби», нім. Уо£еІ «птах» — Уд§еІ «птахи», Вгийег «брат» — Вгийег «брати», Тоскіег «дочка» — Тдскіег «дочки». Одні вважають, що морфонологія вивчає всі типи чергувань із морфологічним навантаженням (ті, що служать єдиним засобом граматичного розрізнення форм, і ті, які функціонують разом з іншими грама¬тичними засобами — суфіксами, закінченнями тощо), інші — лише ті, які є допоміжним засобом. Оскільки в останньому випадку чергування є основним і єдиним способом вираження граматичного значення числа, то, на думку прибічників другої точки зору, їх не можна віднести до морфонологічних явищ. Дискусійним за¬лишається і питання про належність до морфонологіч¬них засобів наголосу (у мовах із нефіксованим і рухо¬мим наголосом нерідко зміна граматичної форми слова за допомогою афікса чи флексії супроводжується змі¬ною наголосу): укр. земля— землі, молодий— молодь; рос. село — сельський, профессор — профессора тощо.
Морфонологічні явища характерні не для всіх ти¬пів мов. Вони властиві тільки тим мовам, у яких мор¬феми мають варіанти і де це варіювання пов'язане з суто фонетичними причинами. Так, морфонологія не характерна для аглютинативних мов, у яких морфеми є незмінними, стабільними, і на їх стику не відбувають¬ся фонетичні зміни. Морфонологія найбільш характер¬на для фузійних мов, у яких морфемні шви чітко не виявляються.
Останнім часом нерідко стверджують, що слово¬твір — окремий самостійний рівень мови. Однак із цим важко погодитися. Словотвір не може бути окремим рівнем, бо він не має власної (специфічної) одиниці. «Оз¬накою того, що якась одиниця лежить в основі самостій¬ного рівня, може бути тільки можливість вичерпного поділу тексту на ці — і тільки ці — дискретні одиниці. Можна представити будь-який текст (при цьому весь, повністю) у вигляді ланцюжків фонем, можна записати його в термінах морфеми або як послідовність певних структур речення. В іншій формі, очевидно, запис тексту (крім звичайного запису в словах) і неможливий. В уся¬кому разі, неможливо представити текст через символи і правила утворення одних похідних, бо вони — це тільки обмежена частина тексту» [Общее язьїкознание 1972: 349]. Функції слово-твірних елементів інші: во¬ни використовуються для творення лексичних знаків, тобто для номінації. Отже, словотвір — це не якийсособливий рівень мови, а сфера особливих відношень між морфемами і лексемами.
Термін словотвір вживається у двох значеннях:
1) утворення слів, що називаються похідними і склад¬ними, на базі однокореневих слів, якими вони мотиво¬вані, тобто виводяться з них за значенням і за формою, за наявними в мові моделями (зразками) за допомогою афіксації, словоскладання, конверсії (переходу з одні¬єї частини мови в іншу) та інших формальних засобів;
2) розділ мовознавства, який вивчає способи творення нових слів.
Оскільки словотвір забезпечує процес номінації, то його можна розглядати як частину ономасіології.
Розрізняють діахронічний і синхронічний словотвір.
Діахронічний словотвір — словотвір, який вивчає шляхи виникнен¬ня похідних слів у різні періоди розвитку мови та їх етимологічну сло¬вотвірну будову, а також історичні зміни словотвірної структури слів.
Синхронічний словотвір — словотвір, який вивчає систему слово¬твірних засобів, наявних у мові на певному етапі її розвитку, і структуру слів, що визначається її синхронними мотиваційними від¬ношеннями з іншими словами.
Синхронічний словотвір — це легко розпізнавані зв'язки між спорідненими словами з погляду сучасної мотивації і відповідно до словотвірної структури слова. Так, скажімо, слово любов нині сприймається як утво¬рене від дієслова любити, хоча генетично воно утворене від давнього прикметника любі> «любий». Російське сло¬во цветник на сучасному етапі мотивується словом цве-тьі — «місце, де ростуть квіти», хоча насправді воно утворене від слова цветной «покритий квітами» (твірна основа цветн- і суфікс -ик). У цьому слові нині виділя¬ють твірну основу цвет- і суфікс -ник. За цим зразком тепер утворені такі слова, як коровник, телятник, собач¬ник, шкодник, рассадник, виноградник, ценник, кочевник, градусник, мостовник. Отже, на певному етапі розвитку мови для виникнення нових слів за моделлю колись утворених слів суттєвою є не діахронічна (етимологіч¬на), а синхронна словотвірна структура.
Між синхронічним і діахронічним словотвором не завжди легко провести межу. Саме тому деякі сучасні мовознавці, наприклад, О. М. Трубачов, загалом запере¬чують синхронічний словотвір. Не дивно, що аж до середини XX ст. практикувався тільки діахронічний підхід до словотвору.
Словотвірна система є дуже складною. Ця складність зумовлена найрізноманітнішими зв'язками з іншими рівнями мови (не тільки з морфологічним і лексико-се-мантичним, а й із фонологічним та синтаксичним, а також морфонологічним і фразеологічним проміжни¬ми рівнями); з явищами синкретизму словотворення і словозміни (пор. форми типу писати — переписати, горох — горошина, які можна трактувати як різні сло¬ва і як форми одного слова), важкістю розмежування синхронічного й діахронічного планів і великою кіль¬кістю одиниць, категорій та теоретичних понять.
До основних теоретичних понять словотвору нале¬жать мотивація, словотвірна похідність, словотвірне правило, словотвірний тип, словотвірне значення та ін.
Словотвірна мотивація — семантична і формальна зумовленість значення ПОХІДНОГО слова значеннями його складників; семантич¬ні й формальні відношення між похідним і твірним словом.
Мотивація встановлюється між двома однокорене-вими словами, одне з яких із формального і семантич¬ного погляду є первинним, мотивуючим, а інше — вто¬ринним, мотивованим. Мотивоване слово складніше за структурою (має більше морфем), ніж мотивуюче. Во¬но є двочленним: складається з мотивуючої (твірної) основи і форманта (чит-ач, спів-ець, учитель-ство, не¬антагоністичний, не-усвідомлений, солонкува-тість). Слова, мотивовані двома чи більше мотивуючими сло¬вами, мають складнішу мотивуючу основу (сонц-е-люб-ив/ий/), авт-о-відповід-ач, природ-о-знав-ств/о/). У на¬ведених прикладах мотивуючими є відповідно слова сонце і любити, авто і відповідати, природа і знати, а формантами інтерфікси -є-, -о- і суфікси -ив-, -ач-, -ств-. Отже, мотивоване слово формально і семантично склад¬ніше. Щоправда, трапляються випадки, коли усклад¬нення в семантичному плані супроводжуються спро¬щенням формального плану (інтимний — інтим, біга¬ти — біг).
З мотивацією пов'язане поняття словотвірної похід-ності.
Словотвірна похідність — семантична вивідність властивостей ПО¬ХІДНОГО з властивостей вихідних одиниць.
Похідне слово розглядається як структура, внут¬рішня форма якої відповідає вираженому нею змісту і будується як бінарне утворення з вихідної (мотивую¬чої) і формантної частини:
Він учиться в школі —> школяр (учень) Він учить в школі —> учитель Він грає за команду —> гравець Він грає в карти —> грач
Із визначенням закономірностей творення похід¬них слів пов'язане словотвірне правило.
Словотвірне правило — правило, яке описує особливості моделю¬вання похідних слів у процесі деривації, діапазон їх дії, характери¬зує дериваційний процес з погляду його регулярності/нерегуляр¬ності, продуктивності/непродуктивності, вказує на твірну основу, використаний формальний засіб, сполучувальні можливості мор¬фем та їх морфонологічні зміни.
Однокореневі слова, які перебувають у відношеннях послідовної мотивованості, створюють словотвірний ланцюжок. Наприклад: укр. учитися — учень — уче¬ниця; дати — подати — податок — податковий — оподатковувати — оподатковуваний — оподатковува¬ність — неоподатковуваність; персона — персонал — персональний — персональність; рос. клей — клеить — склеить — склеивать — склеивальщик — склеивальщи-ца. Перше (вихідне) слово немотивоване. Кожне наступ¬не слово відрізняється від попереднього тільки одним формантом. Одне й те саме слово може виступати стосов¬но одного спорідненого слова як мотивоване, а стосовно іншого — як мотивуюче. Так, зокрема, учень мотивоване словом учити, а щодо слова учениця воно є мотивуючим.
Словотвірні ланцюжки утворюють словотвірне гніздо.
Словотвірне гніздо — сукупність словотвірних ланцюжків з одним і тим самим вихідним словом; сукупність слів із одним і тим самим коренем, упорядкованих відповідно до відношення словотвірної мотивації.
Слова, об'єднані у словотвірне гніздо, мають змісто¬ву і матеріальну спільність. Наприклад: сіль, соляний, солонка, солонина, солонинний, солевий, солити, соління, посолити, засолити, засолювати, засолка, пересолити, недосолити, підсолити, підсолювати, насолити, соло¬ний, солоність, солонуватий, солонуватість, солевар, со¬леваріння, солеварний, солекоп, соледобувач, солепроми¬сел, солепромисловий, солепромисловість тощо. Слово¬твірне гніздо має строго визначену систему, кожне слово в ньому займає певне закріплене місце. Фрагмент сло-вотвірного гнізда слова білий подано на с. 287.
Словотвірне (дериваційне) значення — нове значення, яке вини¬кає в похідному слові внаслідок поєднання мотивуючої основи з формантом; результат дії форманта на твірну основу і її лексичне та граматичне значення.
Словотвірне значення являє собою формально вира¬жений тип значення, спільний для цілої серії мотиво¬ваних слів із одним і тим самим формантом, яким відрізняються ці слова від слів, що їх мотивують.
Отже, в мові є три типи значення: лексичне, грама¬тичне і дериваційне. Вони різняться між собою ступе¬нем абстракції. Від лексичних (індивідуальних) значень дериваційні значення відрізняються своєю узагальненіс¬тю (це сукупність формально виражених значень). Від граматичних значень, які є обов'язковими, дериваційні значення відрізняються своєю необов'язковістю, оскіль¬ки їх вживання зумовлюється позамовними чинниками.
Словотвірні значення поділяють на транспозицій¬ні (значення іншої частини мови): предметності (співа¬ти — спів); процесуальної (молодий — молодіти, вдо¬ва — вдовіти); ознаковості (гай — гайовий, сьогодні — сьогоднішній); різні конкретніші модифікаційні зна¬чення — зменшувальні (мати — матуся, голова — го¬ловонька, хата — хатиночка, малий — малесенький), збільшувальні (рука — ручище, дід — дідуган, ніс — носюра, довгий — довжелезний), посилювальні (крича¬ти — розкричатися) та ін. Осібну групу становлять класифікаційні значення, як, скажімо, значення носія ознаки (юний — юнак, дурний — дурень, веселий — весе¬лун), виконавця дії (читати — читач, копати — копач, рахувати — рахівник, водити — водій), вмістилища чо¬го-небудь (корова — корівник, дрова — дровітня) тощо.
З поширенням ономасіологічного підходу до явищ словотвору словотвірні значення стали розглядати як складно структуровані значення, що виражають особливий тип відношення між ономасіологічним базисом певного слова і його ономасіологічною ознакою. Так, у похідному слові вихователь базис -тель формує зна¬чення «той, хто», а ознака приписується базису преди¬катом виховувати.
Уперше словотвірне значення виділив Г. О. Винокур.
Словотвірний тип — схема побудови слів певної частини мови, яка характеризується спільністю трьох ознак: частини мови, форман¬та, словотвірного значення.
Така структурна схема є спільною для всіх утворень одного типу. Наприклад: стрибати — стрибнути, свис¬тіти — свиснути, кричати — крикнути, стукати — стукнути та ін., де дієслова зі значенням одноразової дії утворені від дієслів недоконаного виду за допомогою суфікса -ну-. Отже, словотвірний тип — це двостороння одиниця узагальненого характеру, яка в плані змісту має спільне словотвірне значення, єдине для слів певно¬го типу, а в плані вираження — однакову (спільну) структуру. Словотвірний тип нерідко називають ще сло¬вотвірною моделлю, словотвірним зразком.
Серед словотвірних моделей розрізняють лінійні і нелінійні. До лінійних належать афіксальні моделі і моделі складних слів, які виражаються формулою А = В + С + Б (довідник = довід(атися) + ник, лісостеп = ліс + о + степ, англ. розісагд, «поштова листівка» = розі + сагй, зипзНіпе «сонячне сяйво» = зип + зНіпе). До нелінійних, які умовно позначають формулою А -» В, належать конверсія (поранений (солдат) —> поране¬ний, черговий (учень) —> черговий, англ. а июгй «слово» —> іо юогд, «висловлюватися», а йгеат «сон» -> іо йгеат «снитися», а Напй «рука» —> іо Напй «вручати», іо гип «бігти» —> а гип «біг», /гее «вільний» —> іо /гее «звіль-нюватися», йоюп «внизу» —> іо йоюп «скидати»), усі-чення (автомобіль —> авто, метрополітен —> метро, кі¬лограм -> кіло, англ. іеіеиізіоп «телебачення» —> іеііу, тісгорНопе «мікрофон» —> тіке,фр. иеіосіресіе «велоси¬пед» —> Vе^о) і зворотне словотворення (доярка —> дояр, зонтик —> зонт).
Найкрупнішою класифікаційною одиницею слово¬твору є спосіб словотвору. Розрізняють суфіксальний (викладач), префіксальний (переписати), постфік-сальний (битися), префіксально-суфіксальний (за-пліч-н/ий), префіксально-постфіксальний (роз-бігти-ся), суфіксально-постфіксальний (горди-ти-ся), пре-фіксально-суфіксально-постфіксальний (пере-шіпт-ува-ти-ся), чисте складення (дехто, плащ-палатка, ва-гон-ресторан, англ. зпоютап «снігова баба», §оШ/ізН «золота рибка»), складення з суфіксацією (земл-е-тор-гов-ець, радіо-прийм-ач), зрощення (вічнозелений, англ. Ло-іі-уоигзеїі «саморобний», «іграшка типу конструк¬тора», тоіНег-іп-Іою «свекруха, теща», Ьгеай-апй-ЬиШг «сніданок», йо-соте-ріеазе-іотоггою (ехргеззіоп) «з ви¬разом на обличчі, ніби хоче сказати: «Приходь завтра»), абревіацію (ВАК, НАТО, профком), компресію складних слів із відсіченням одного компонента (англ. а Іосаі ігаіп — а Іосаі «приміський поїзд», а тизісаі сопгейу — а тизісаі «музична комедія»), редуплікацію (англ. зріі-зроі «добре», по-по «те, що заборонено», тап-тап «негр» і «турбувати», гитріу-іитріу «секс»).
Словотвір як окрема лінгвістична дисципліна ви¬окремився наприкінці 60-х років XX ст. Становлен¬ня словотвору пройшло декілька етапів, пов'язаних із різними концепціями. Спочатку практикувався морфологічний підхід: словотвір розглядали через призму морфології як комбінаторику морфем. Його заступив структурно-семантичний підхід, у якому акцент було зроблено на словотвірній похідності і привернено увагу до співвідношення структури і се¬мантики похідного слова та до співвідношення мор¬фемного і словотвірного аналізу. З'являються понят¬тя мотивованості похідного слова і словотвірного зна¬чення.
На сучасному етапі паралельно існують три напря¬ми в дослідженні словотвору:
1) синтаксичний (трансформаційний, породжу валь¬ний), пов'язаний із дослідженнями Н. Хомського. Се¬мантику і структуру дериватів розглядають як резуль¬тат породження різних синтаксичних конструкцій, а поняття словотвірного правила пов'язують із відтво¬ренням ланцюжка переходів, що лежать в основі пере¬творення вихідних синтаксичних конструкцій у відпо¬відний дериват (Він грає на трубі — він трубач; Він від'їхав — його від'їзд);
2) ономасіологічний, започаткований дослідженнями чеського мовознавця М. Докуліла. Словотвір розгляда¬ють з погляду теорії номінації і для його інтерпретації використовують такі поняття, як ономасіологічний ба¬зис, ономасіологічна ознака, зв'язка та ономасіологіч-на категорія;
3) функціонально-семантичний, який синтезує до¬сягнення трансформаційного й ономасіологічного під¬ходів і на передній план ставить проблеми, пов'язані з семантикою, функціонуванням і творенням похідних слів у живому мовленні.
Фразеологічний проміжний рівень мови
У кожній мові є вільні словосполучення (які вільно творяться з окремих слів) і стійкі (які в мовленні не створюються, а лише відтворюються і за змістом та синтаксичною функцією рівнозначні слову). Якщо зміст вільних словосполучень головним чином утворе¬ний самостійними значеннями слів, з яких вони скла¬даються, то зміст фразеологізмів має щось інше порів¬няно зі значенням їх складників (пор. зелена діброва і зелена вулиця «сприятливі умови для просування по роботі, службі», «умови для безперешкодного розвит¬ку, поширення, використання чого-небудь»).
Фразеологія (ВІД грец. рпгазіз «вираз, зворот» і Іо£оз «слово, вчен¬ня») — 1) сукупність фразеологізмів певної мови; 2) розділ мово¬знавства, який вивчає фразеологічний склад мови.
Перше значення слова фразеологія використовують у широкому і вузькому розумінні. До фразеології у широкому розумінні відносять ідіоми, фразеологічні сполучення і стійкі фрази (прислів'я, крилаті вирази, фрази-привітання тощо, які нерідко виходять за межі словосполучень, тобто є реченнями). У вузькому — лише ідіоми та стійкі сполучення слів, функціонально спів-відносні зі словом як номінативною одиницею мови. У цьому разі фразеологізми — це мовні знаки вторинної номінації. Фразеологія як проміжний рівень мови зна¬ходиться на стику лексико-семантичного і синтаксич¬ного рівнів. Особливість проміжних рівнів у тому, що вони не мають власної одиниці. їхні одиниці виника¬ють на одному рівні, а функціонують як одиниці іншо¬го рівня. Фразеологізми виникають у синтаксисі, а функціонують на рівних правах зі словом у лексико-семантичній системі; це своєрідні лексеми-многочлени [Семчинський 1996: 193]. Структура фразеологізму збігається зі структурою словосполучень або речень, а значення — зі значенням лексичних одиниць.
Фразеологія як наука вивчає специфіку фразеологіз¬мів як знаків вторинної номінації, їх значення, структу¬ру, характер їх зовнішніх лексико-синтаксичних зв'яз¬ків, а також їх експресивно-стилістичні ознаки та сис¬темні зв'язки з іншими фразеологічними одиницями і словами. Вона також розробляє принципи виділення фразеологізмів, методи їх вивчення, класифікації і лексикографічного опрацювання. Одним із важливих завдань фразеології є дослідження її національно-мов¬ної своєрідності, оскільки вона в кожній мові має не¬повторний план вираження і таким чином фіксує на¬ціональний колорит мови. Саме через те переважна більшість фразеологізмів не перекладається на інші мови.
Хоча передумови фразеології було закладено ще в XIX ст. О. О. Потебнею, як окрема лінгвістична дис¬ципліна вона виникла в 40-х роках XX ст. її станов¬лення пов'язане з ідеями французького мовознавця Ш. Баллі, а також із дослідженнями Є. Д. Поливано-ва, С. І. Абакумова, Л. А. Булаховського і В. В. Ви¬ноградова. Виноградову належить визначення основ-них понять, обсягу і завдань фразеології. Однак і нині чимало проблем фразеології залишаються нерозв'я¬заними. Це, зокрема, визначення фразеологізму і критеріїв його виділення; співвідношення між фра¬зеологізмом і словом, словосполученням та реченням; принципи класифікації фразеологічних одиниць; се¬мантичні та граматичні властивості фразеологізмів тощо.
Здебільшого поняття фразеологічної одиниці ви¬значається на основі таких ознак, як структурно-се¬мантична стійкість (постійне співвідношення значен¬ня сполучення слів з його лексико-граматичним спо¬собом вираження, що є наслідком переосмислення всього сполучення або окремих його компонентів) і відтворюваність. Однак не завжди ці критерії є само¬достатніми, і нерідко при їх використанні поза фра¬зеологією залишається чимало фраз, які інтуїтивно сприймаються як фразеологізми. Збільшення крите¬ріїв також не розв'язує проблеми, бо залежно від то¬го, які критерії приймає чи яким критеріям надає пе-ревагу вчений, змінюється якісний і кількісний склад фразеологізмів.
Оскільки до складу фразеології належать неодно¬рідні класи фразеологізмів з різним ступенем фразео¬логічності (пор. ляси точити, з одного боку, і атомна вага — з іншого), то для визначення ступеня фразеоло¬гічності білоруський мовознавець Б. О. Плотников за-пропонував 10 критеріїв (чим більше ознак-критеріїв має сполучення слів, тим вищою є його фразеологічність):
1) ідіоматичність, тобто зрушення у значенні компо¬нентів {пекти раків «червоніти від сорому, ніяковіти»);
2) дослівна неперекладність на інші мови (гарбуза піднести, піймати об лизня, облизати макогона «від¬мовити при сватанні, залицянні», на рушник стати «взяти шлюб, одружитися», пошитися в дурні «дати себе обдурити»);
3) наявність компонента з утраченим лексичним значенням або із застарілою граматичною формою (ля¬си точити, притча во язицех);
4) граматична категоріальність, тобто здатність усього звороту виступати в ролі одного члена речення (сторч головою — обставина способу дії, шкіра та кіс¬тки — означення);
5) невмотивованість значення (собаку з'їсти «набу¬ти великого досвіду в якійсь справі, ґрунтовно, до тон¬кощів вивчити що-небудь»);
6) незмінність граматичної форми (поминай як зва¬ли, як Пилип з конопель, була не була, зуб на зуб, ні сіло ні впало, і нашим і вашим, і хочеться і колеться, сиди й не рипайся, у три погибелі);
7) синтаксична немодельованість, тобто творення сполучення не за живою в мові моделлю (сам на сам, чорта з два, так собі);
8) відсутність варіантності (пор.: бити баглаї і на¬говорити (набалакати, намолоти, наплести) сім міш¬ків (кіп) гречаної вовни);
9) неможливість вставити в середину виразу якесь слово (пор.: бабине літо, кров з молоком і завдати (доброго) гарту, закрутити (таку) веремію);
10) неможливість синтаксичних перетворень (пор.: ні се ні те і прийняти ухвалу, прийнята ухвала, ухва¬ла, яку прийняли).
Залежно від кількості критеріїв, що має певний ви¬раз, ступінь фразеологічності може коливатися від 1 (рос. ничтоже сумяшеся, яке має всі 10 перелічених ознак) до 0,1 (блок управления, яке має тільки одну ознаку — стійкість, або відтворюваність) [Общее язм-кознание 1983: 226—231].
Щодо класифікації фразеологізмів, то вона здійсню¬ється на різних основах — структурно-семантичній, граматичній і функціонально-стилістичній. Найпо-пулярнішою є структурно-семантична класифікація Виноградова, яка ґрунтується на критерії семантичної злютованості або аналітичності значення фразеологіз¬му. За цим критерієм Виноградов виділяє три типи фразеологізмів:
1) фразеологічні зрощення, в яких значення фор¬мально не вмотивоване значенням його складників (дати кучми «побити», на руку ковінька «вигідно»);
2) фразеологічні єдності, в яких зміст опосеред¬ковано вмотивований значенням компонентів (при¬кусити язика «замовкнути», не нюхати пороху «не бути ще в боях», тримати камінь за пазухою «при¬ховувати злобу, ненависть до кого-небудь, бути гото¬вим зробити прикрість комусь, вчинити помсту над кимсь»);
3) фразеологічні сполучення — фрази, створені ре¬алізацією зв'язаних значень слів (зло бере за немож¬ливості радість бере, задоволення бере, добро бере; наг¬ла смерть; рос. закадьічньїй друг тощо).
М. М. ПІанський виділив ще четвертий тип — фра¬зеологічні вирази, до якого відніс стійкі за складом і вживанням звороти, що складаються із слів з вільним значенням (серйозно і надовго; і чужому научайтесь, й свого не цурайтесь).