3.5. Фонологічна система мови

Вивчення звуків мови, їх акустичних і артикуля¬ційних особливостей по суті почалося з часу заро¬дження науки про мову. Однак таке вивчення радше стосується фізики й фізіології. Справжнім лінгвіс¬тичним об'єктом звуки стали тоді, коли їх почали вивчати у співвіднесенні з планом змісту мови, з їх¬нім функціональним аспектом, тобто з виникненням фонології.

Передумови фонології

Найнижчим рівнем мовної структури, як уже за¬значалося, є фонологічний. Основною одиницею фоно¬логічного рівня є фонема.

Поняття фонеми обґрунтував І. О. Бодуен де Курте-не. Він першим помітив, що будь-який конкретний звук є нетривалим, миттєвим, але люди якимось чином зберігають його в пам'яті. Образ звука в пам'яті люди¬ни він назвав фонемою. Сам термін фонема з'явився раніше у французькій лінгвістиці у значенні «мовний звук». Вважають, що його ввів А. Дюфріш-Деженетт у 1873 р., а потім використовував Ф. де Соссюр. У Сос-сюра цей термін запозичив Бодуен де Куртене, надавши йому нового змісту. Він, зокрема, акцентуючи на не¬збігу фізичних і функціональних властивостей звука, чітко протиставляє звук як «минуще фізично-акус¬тичне явище» і фонему як стійке уявлення про звук, «психічний еквівалент звука» [Бодузн де Куртенз 1963а: 351]. Отже, Бодуен де Куртене розглядав фоне¬му не як носія певного смислу, а скоріше як організа¬ційний центр, навколо якого групуються в нашій сві¬домості звуки мовлення, що виконують у мові тотожні функції.

Учень Бодуена де Куртене Л. В. Щерба розвинув і суттєво збагатив теорію фонеми. Психічний підхід до фонеми він об'єднав з функціональним. Смислороз-різнювальна роль фонеми виходить на передній план: «Фонемою називається найкоротше спільне фонетич¬не уявлення даної мови, здатне асоціюватися зі смис¬ловими уявленнями і диференціювати слова» [Щерба 1971: 121]. У своїй праці «Фонетика французької мови» (1937) він пише: «У живому мовленні вимовля¬ється значно більша, ніж ми це звичайно думаємо, кількість різноманітних звуків, які в кожній мові об'єднуються в порівняно невелике число звукових типів, здатних диференціювати слова та їх форми, тобто служити цілям людського спілкування. Ці зву¬кові типи мають на увазі, коли говорять про окремі звуки мови. Ми будемо називати їх фонемами. Різні звуки, які реально вимовляють, є тим конкретним, у якому реалізується загальне (фонема), будемо назива¬ти відтінками фонем» [Щерба 1974: 132].

Праці Бодуена де Куртене і Щерби заклали основу для створення теорії фонем. Творцем цієї теорії вважають М. С. Трубецького. У ґрунтовній новаторській праці «Основи фонології» (вийшла в 1939 р. в Пра¬зі німецькою мовою, а російською мовою в Москві в 1960 р.) він виклав свою теорію фонем. Зі структур¬но-семантичного і функціонального підходів автор дав визначення таких важливих фонологічних по¬нять, як фонема, фонологічна опозиція, диференційна ознака, встановив три класи фонологічних ознак (во-калічні, консонантні, просодичні), увів поняття нейт¬ралізації, архіфонеми (абстрактна одиниця, яка об'єд¬нує фонеми, що нейтралізуються, наприклад, <д/т> і <а/о>), розробив детальну класифікацію фонологіч¬них опозицій.

Трубецькому належить уведення терміна фоноло¬гія і виокремлення фонології в окрему науку, яка ви¬вчає структурні й функціональні закономірності звуко¬вої будови мови. Фонологія відрізняється від фонети¬ки, що вивчає звучне мовлення в його фізичному, акустико-артикуляційному аспекті. Фонологію ще на¬зивають функціональною фонетикою.

У фонології розрізняють два рівні — сегментний і суперсегментний (просодичний). Сегментний рівень складається з одиниць, які виділяються на основі сег¬ментації. Суперсегментний рівень складається з оди¬ниць, які виділяються відносно сегментних одиниць (просодія складу, слова, фрази). Основною одиницею сегментного рівня більшості мов світу є фонемау в дея¬ких мовах Південно-Східної Азії — силабема.

Поняття фонеми

Слова різняться між собою звучанням. Для того щоб розрізнити два слова, потрібно їх зіставити і про¬тиставити. Протиставлення, або опозиція, — основне поняття фонології. Опозиції бувають релевантні, тоб¬то такі, які служать для розрізнення значеннєвих оди¬ниць, і нерелевантні — які не служать для розріз¬нення значеннєвих одиниць мови. Наприклад, опо¬зиція <а>, <и>, <у> у словах дам — дим — дум є релевантною, бо саме цими протиставленими одини¬цями різняться наведені слова і відповідно їхні значення. Опозиція [у] — [г] в російській мові є не-релевантною, бо не впливає на розрізнення смислів: [уол] — [гол].

Фонема (від грец. рііопета *звук, голос») — мінімальна одиниця звукової будови мовиг яка служить для розпізнання і розрізнення значеннєвих одиниць — морфем, до складу яких вона входить як найменший сегментний компонент, а через них — і для розпізнан¬ня та розрізнення слів.

Опозиція приголосних на початку таких слів, як біг — ліг — ніг — ріг — фіг (у фонетичній транскрипції [б'іг] — [л'іг] — [н'іг] — [р'іг] — [ф'іг]) засвідчує наяв¬ність в українській мові фонем <б'>, <л'>, <н'>, <р'>, <ф'>, а протиставлення голосних у словах рос. стол [стол] — стал [стал] — стул [стул], англ. Ьеі [Ьеї] «би¬тися об заклад» — Ьиі [Ьлі] «але» — Ьіі \ЬЩ «кусок» — Ьеаі [Ьі:і] «бити», «удар» — Ьоидкі [Ьо:1] «разі від Ьиу «купувати» — Ьаі [Ьаеі] «кажан» — Ьооі [Ьи:і] «чере¬вик» засвідчує наявність у російській мові фонем <о>, <а>, <у>, а в англійській — <е>, <л>, <і>, <і:>, <о:>, <ае>, <и:>.

Фонема як найменша лінійно неподільна величина використовується для утворення, розпізнавання й роз¬різнення морфем і слів. У зв'язку з цим говорять про конститутивну та дистинктивну функції фонем. Конс¬титутивна функція пов'язана з творенням одиниць вищого рівня, дистинктивна — з розпізнаванням й ототожненням значеннєвих одиниць. Дистинктивна функція може бути розщеплена на перцептивну (роз¬пізнавальну) і сигніфікативну (смислорозрізнювальну). У сфері перцептивної функції звукові одиниці пов'яза¬ні відношенням контрасту, а в сфері сигніфікативної — відношенням опозиції. Дехто сигніфікативну функцію поділяє на смислорозрізнювальну і форморозрізнюваль-ну. Але таке розмежування не має принципового зна¬чення, оскільки зміна форми слова також пов'язується зі зміною смислу.

Відомі й делімітативна та кульмінативна функції фо¬нем. Делімітативна (розмежувальна) функція пов'я¬зана з сигнальною вказівкою на межі слів і морфем (пограничні сигнали). Це є можливим завдяки наяв¬ним обмеженням на появу певних елементів у мовлен¬нєвому ланцюжку. Так, зокрема, в чеській мові наголос завжди є сигналом початку слова; [г|] в англійській — сигналізує про відсутність перед цією фонемою мор¬фемної (словесної) межі; в японській — алофон [д] можливий тільки на початку слова і тим самим вказує на межу слова, а в інших позиціях фонема <д> реалі¬зується в алофоні [ті].

Кульмінативна функція полягає в забезпеченості цілісності та виділеності слова, що досягається завдя¬ки наголосу і сингармонізмові.

Поняття фонологічної системи

Фонеми завжди є елементами певної фонологічної системи, тобто стверджувати, що певна звукова одини¬ця є фонемою, можна лише стосовно окремої мови. Для того щоб описати фонологічну систему, потрібно проти¬ставити кожну фонему всім іншим. Так, якщо взяти українську мову, в якій є 38 фонем, то кожну з них можна схематично зобразити, як кульку з 37 дротика¬ми, що відходять від неї в різні боки, які ілюструють ♦протиставлення фонеми всім іншим.

Зміст кожної фонеми визначається її положенням у системі. Не кожен звук у певній мові є фонемою. Усе залежить від того, чи перебуває звук в опозиції до інших, чи є в мові слова, які різняться семантично зав¬дяки тому звукові. Наприклад, і в українській, і в ро¬сійській мовах є звуки [г] і [ґ], однак у російській мові ці два звуки представляють одну фонему, бо між собою вони не перебувають в опозиції (немає жодної пари слів, які б різнилися звуками [г] і [ґ]), а в україн¬ській мові маємо дві окремі фонеми — <г> і <ґ>, бо є низка слів, протиставлених саме цими звуковими оди¬ницями (гніт — ґніт, грати — ґрати). В українській і білоруській мовах є звук [р], але в українській мові є дві фонеми — <р> і <р'> (пор.: рад [рад] і ряд [р'ад]), а в білоруській лише одна <р>, бо опозиції <р>—<р'> там не існує, оскільки звук [р] є тільки твердим. Кон¬статувати, що, наприклад, в англійській і українській мовах є фонема <е>, бо, мовляв, у цих мовах є такі звуки, все одно, що сказати, начебто туфлі й кофта однакові, бо вони 42 розміру. Насправді ці туфлі і кофта не однакові, бо належать до різних систем ви¬міру — системи взуття і системи одягу. Відповідноцінність українського [є] й англійського [є] різна, бо в англійській мові є чотири подібних до українського звука елементи, які перебувають в опозиції один до одного й розрізняють слова: <е> — <ае> — <з:> — <з> (Неасі [Ьесі] «голова» — касі [Ьавсі] «разі від кше «мати» — кеагд, [Ьз:с1] «разі від Неаг «чути»). Отже, звуки стають фонемами лише тоді, коли вони пере¬бувають в опозиції до інших звуків, тобто коли є хоч одна пара слів, яка різниться цими звуками.

Розгляд фонем у системі належить до їх парадиг¬матичного аспекту. Фонологічна парадигматика є сис¬темою фонемних опозицій, серед яких виділяються два основні типи: диз'юнкція — протиставлення за декількома диференційними ознаками і кореляція — протиставлення за однією диференційною ознакою. Прикладом диз'юнкції може слугувати протистав¬лення фонем <в> і <с> (вам — сам), у яких воно здійснюється за двома параметрами: дзвінкість — глу¬хість, губність — передньоязиковість. Як приклад коре¬ляції можна навести опозицію <д> — <т>, де фонеми протиставляються тільки за дзвінкістю — глухістю. Аналіз опозиції здійснюється за допомогою набору бі¬нарних диференційних ознак, фізичним субстратом яких є артикуляційні й акустичні властивості звуків.

Опозиції бувають одномірні й багатомірні. В одно¬мірних опозиціях фонем спільні ознаки в такій сукуп¬ності більше ніде в цій системі не повторюються. Так, зімкненість і задньоязиковість, що є спільними для фо¬нем <ґ> і <к>, в інших фонемах української мови не виявляються. У багатомірних опозиціях спільні озна¬ки двох фонем повторюються в якійсь третій. Наприк¬лад, спільні для фонем <б> і <д> зімкненість, дзвін¬кість і твердість повторюються й у фонемі <ґ>.

За характером (змістом) протиставлення опозиції бувають привативні, градуальні й еквіполентні. При-вативні — опозиції, в яких один член має якусь озна¬ку, а інший її не має. Так, фонема <д>, на відміну від <т>, має дзвінкість. У цьому разі дзвінкість (не глу¬хість) втрачається в слабкій позиції кінця слова, тому саме дзвінкість є маркованою ознакою, а не глу¬хість.

Привативні опозиції поділяються на пропорційні й ізольовані. У пропорційній опозиції відмінність між фонемами така ж, як і в іншій опозиції. Іншими сло¬вами, це відношення протиставлення фонем, які пропорційно повторюються у відношеннях протиставлен¬ня інших фонем. Наприклад, <б> - <п> = <д> - <т> = <ґ> - <к> = <г> - <х> = <ж> - <ш> = <з> ~ <с> = <дж> - <ч> = <дз> ~ <ц>. Тут усі фонеми попарно протиставляються за дзвінкістю — глухістю. Якщо відмінність певної пари фонем більше не повторюєть¬ся, то така опозиція називається ізольованою. Так, тільки фонеми <р> і <л> протиставлені за ознаками дрижачість (вібрантність) і плавність.

Граду альні опозиції (їх ще називають ступінчасти¬ми) характеризуються різним ступенем (градацією) однієї й тієї самої ознаки. Так, зокрема, фонеми <е> й <і> різняться ступенем розкриття рота.

Еквіполентні (рівнозначні) опозиції — опозиції, в яких обидва члени логічно рівноправні, тобто не ха¬рактеризуються ні різним ступенем якоїсь однієї ознаки, ні наявністю або відсутністю ознаки. Наприк¬лад, фонеми <п> і <т> мають спільні ознаки — глу¬хість, твердість, зімкненість (проривність), однак кожна з них має ще одну у даному випадку тільки їй прита¬манну ознаку (губність для <п> і передньоязиковість для <т>).

Опозиції, члени яких різняться тільки однією озна¬кою, а за всіма іншими збігаються, називаються коре¬лятивними. Наприклад: <б> - <п>, <д> - <т>, <в> -~ <Ф>, <н> - <н*>.

Американські вчені Роман Якобсон, Гуннар Фант, Морріс Халле розробили універсальну систему дифе-ренційних ознак, побудовану на бінарному принципі, внаслідок чого всі фонемні опозиції зводяться до при-вативних. За основу загальної класифікації фонем во¬ни взяли не артикуляційні ознаки (на їхню думку, артикуляційні особливості звуків у мовах світу най¬різноманітніші й дуже тонкі, через що незручні для типологічної класифікації звуків), а акустичні, які можуть бути визначені за допомогою спеціальної електроакустичної апаратури. Вони виділили 12 пар диференційних ознак, які утворюють двочленні про¬тиставлення (9 ознак звучності і 3 ознаки тону): 1) во¬кальність — невокальність; 2) консонантність — не-консонантність; 3) компактність (наявність у спектрі центральної ділянки більшої концентрації енергії) — дифузність (менша концентрація енергії в централь¬ній ділянці спектра і поширення звукової енергії на його периферію); 4) напруженість — ненапруженість; 5) дзвінкість — глухість; 6) назальність (носовий ха¬рактер) — неназальність (ротовий характер); 7) перер¬вність — неперервність; 8) різкість (висока інтенсифі¬кація шумів) — нерізкість (невисока інтенсифіка¬ція шумів); 9) глоталізованість — неглоталізованість; 10) низька тональність — висока тональність; 11) бе¬мольність (ослаблення верхніх частотних складни¬ків унаслідок участі при творенні звука губ) — небе-мольність; 12) дієзність (посилення верхніх частот¬них показників унаслідок підняття спинки язика до піднебіння; дієзні — це м'які приголосні) — недієз-ність. За допомогою цих диференційних ознак можна описати систему фонем будь-якої мови. Звичайно, мо¬ви використовують не всі ознаки (із наведених 12 пар ознак можна утворити 4096 різних фонем).

У сучасній світовій лінгвістиці немає єдиного по¬гляду на природу фонеми. Більше того, існує проблема реальності фонеми. Якщо Д. Джоунз і Л. Блумфільд є прихильниками концепції фізичної реальності фонеми, І. О. Бодуен де Куртене і Е. Сепір — концепції психо¬логічної реальності фонеми, а Л. Єльмслев — концеп¬ції семіотичної реальності (фонема — фігура, що слу¬жить для побудови знаків), то У.-Ф. Тводдел оголошує фонему фікцією, яка існує лише в метамові лінгвіста, логічним конструктом, створеним з метою зручності опису. Однак і лінгвісти, які визнають реальність фо¬неми й об'єктивність відношень фонем, що ґрунтують¬ся на відношеннях у звуках мови, але розкриваються лише в функціонуванні всієї системи мови, розходять¬ся в розумінні деяких суттєвих питань. Так, у Росії існує дві фонблогі'чт школи — Санкт-Петербурзька і Московська, кййцепції фонеми яких багато в чому різняться. * '

Санкт-Петербурзька фонологічна школа (осново¬положник — Л. В. Щерба; представники — Л. Р. Зін-дер, М. І. Матусевич, О. М. Гвоздєв, Л. Л. Буланін, С. Б. Бернштейн, Л. В. Бондарко) розглядає фонему як звуковий тип. У центрі уваги цієї школи — розрізнен¬ня звукових оболонок морфем і слів, а не їх тотож¬ність. Згідно з концепцією Санкт-Петербурзької фоно¬логічної школи звуки [о] і [л] в таких словоформах, як води [водьі] і вода [влда] є різними фонемами, а звук [т] у словах сад [сат] і том [том] — однією. У словах рог [рок] і рок [рок], коз [кос] і кос [кос] фонемний склад однаковий, тут є нерозрізнення морфем, а не фонем. У складі однієї й тієї самої морфеми можуть бути різні фонеми (чергування фонем у морфемі).

Принцип підходу цієї школи'—прагнення пов'яза¬ти лінгвістичну природУфонеми з її роллю в мовленні. Саме тому вчені Санкт-Петербурзької школи вивчають матеріальні властивості звуків, експериментально дос¬ліджують їх. Уважають, що теорія Санкт-Петербурзької фонологічної школи має практичне застосування в лі¬куванні звукових порушень при різних захворюваннях, в автоматичному аналізі й синтезі мовлення, у створен¬ні іспитових тестів, у техніці зв'язку, лінгводидактиці.

Московська фонологічна школа (засновники Р. І. Ава-несов, П. С. Кузнецов, О. О. Реформатський, В. М. Сидоров, О. М. Сухотін, Н. Ф. Яковлєв, Г. О. Винокур, А. Б. Шапіро) при визначенні фонеми і фонемного складу мови застосовує морфемний критерій (у цент¬рі уваги не розрізнення звукових оболонок значен¬нєвих одиниць, а їх тотожність). Фонему розгляда¬ють як сукупність диференційних ознак, через що фонологічні одиниці, які розрізняють словоформи, але забезпечують єдність слова, належать до однієї фонеми. Звуки [о], [л], [т>] у словах води [вбдьі], вода [влда], водяной [ввд^нбі] є варіантами однієї фоне¬ми <о>, а останній звук у слові сад [сат] і перший звук у слові том [том] є різними фонемами. Таким чином, фонема як абстрактна одиниця не може бути ототожнена з жодною конкретною звуковою одини¬цею. Фонема — це сукупність звуків, що чергуються позиційно. До неї можуть входити різні звуки — близькі й далекі і навіть нульовий звук. Саме Москов¬ська фонологічна школа створила теорію паралельних і перехресних рядів чергувань фонем, увела поняття гіперфонеми. Теорія Московської фонологічної школи знаходить застосування не тільки у фонології, а й у словотворі, морфології, синтаксисі, лексикології тощо. Ідеї Московської фонологічної школи узагальнені в праці М. В. Панова [Панов 1967]. З інших фонологіч¬них шкіл найвідомішими є Празька, Лондонська, Аме¬риканська і Копенгагенська.

У 30-х роках XX ст. зародилася діахронічна фоно¬логія (праці Є. Д. Поливанова, Р. Якобсона, пізніше А. Мартіне). В Україні зародження фонології пов'язане з іменами Є. К. Тимченка («Курс історії українського язика. Вступ і фонетика», 1929), О. Н. Синявського («Спроба звукової характеристики літературної укра¬їнської мови», 1929) та О. Б. Курило («До поняття «фонема», 1930). Далі фонологічні ідеї стосовно укра¬їнської мови розвивали І. 3. Петличний, П. П. Костру-ба, Ф. Т. Жилко, Л. І. Прокопова, В. С. Перебийніс, Н. І. Тоцька та ін.