27. «Пригоди Олівера Твіста» ч.Діккенса: тематика, проблематика.Авторська позиція.

Пригоди О́лівера Тві́ста» (англ. Oliver Twist; or, The Parish Boy's Progress) — другий роман Чарлза Діккенса, в якомуанглійський письменник, змальовуючи непривабливу дійсність робітних будинків і світу підліткової злочинності, розповідає про незавидну долю хлопчика-сироти Олівера Твіста.

Роман неодноразово екранізувався, а також послужив основою для мюзиклу «Олівер!» та фільму «Олівер!» на його основі.

Проблему виховання можна називати однією з провідних в англійській літературі. І Чарльз Діккенс не був у цьому першовідкривачем, але він знайшов свій шлях розв’язання проблеми, показавши лондонське дно без романтизації. У передмові до одного з видань роману «Пригоди Олівера Твіста» Діккенс писав: «Мені здалося, що зобразити реальних членів злочинної групи, намалювати їх в усіх їхній потворності, показати злиденне їхнє життя…— означає… допомогти суспільству». Його представники лондонського дна відверто потворні навіть зовні, тим більше у своїх звичках. Ось б’є в котрий раз свого білого собаку Сайкс, який не знає жалощів ні до кого. Так, як і цей білий собака, звикла собі на лихо до нього Ненсі. Щиро і сильно покохавши Сайкса, Ненсі намагається захистити його від усіх бід. Але чи здатен він це оцінити? Певно, ні. І в цьому ми переконуємося, коли він розправляється з Ненсі безжально. Чи міг він пожаліти дитину, яка була для нього лише інструментом для крадіжок! Поранений під час нічного нападу, Олівер покинутий напризволяще. Порятунок хлопчика — справа рук добрих жінок, здатних зрозуміти і повірити людині, знайти у серці співчуття. Оповідаючи про пригоди Олівера Твіста, Ч. Діккенс розгортає широку панораму дна суспільства. Холодні сірі нічні лондонські вулиці, в яких не знайдеш прихистку; брудні й смердючі лігвища — обитель усіх пороків. Ця атмосфера теж виховує. І не в усіх стає мужності протистояти брудові, котрий панує довкола. Голод і приниження часто примушують маленьких людей хитрувати, брехати і зраджувати. Жорстокість світу породжує жорстокість дитини. Саме це хвилює письменника, який свідомо оголює найстрашніші виразки англійського дна, бажаючи звернути на них увагу суспільства. Письменник вважає, що проблема виховання людини — справа усього суспільства. Одне із завдань роману «Пригоди Олівера Твіста» — показати сувору правду заради того, щоб примусити суспільство бути справедливішим і милосерднішим. З іронією автор вставляє зауваження з приводу тієї чи іншої ситуації, коли респектабельні англійські джентльмени брезгливо відвертаються від бідних знедолених людей, котрі опинилися в робітному будинку. Один із таких героїв-джентельменів Діккенса навіть не має імені, він просто названий паном у білому жилеті. Не зробивши нічого гарного для Олівера та інших сиріт, він пророкує хлопчикові в’язницю і страту. Так письменник порушує ще одне питання: що являє собою істинна вихованість, і чи можлива вона без доброти і милосердя. Відповіддю на це питання є увесь роман. І гарне, і негарне у людині може змінювати життя, суспільство людей. І дуже важливо, якими моральними принципами живуть ті люди. Таким є погляд Ч. Діккенса на проблему виховання. 

Спільне у житті Діккенса і Олівера Твіста. (Життя Діккенса не було безхмарним. Він був онуком лакея і сином чиновника, який увесь час намагався "вийти в люди", і все невдало. Коли батька кинули до боргової ями, хлопчикові довелося шукати роботу. Він по шістнадцять годин на добу клеїв у складському приміщенні ярлики на банки з ваксою, ходив пішки через увесь Лондон. Він помічав усе довкола себе, рано зрозумів глибину прірви між багатими і бідними. Додавали матеріалу для майбутніх книг і відвідини батька у в'язниці. У героя роману Діккенса — Олівера — ні батька, ні матері. Діставшись до робітного будинку, бідна молода жінка померла, залишивши новонародженого. Так Олівер опинився у цьому світі печалі і скорботи. Розпочалася тривала і жорстока боротьба за виживання.)  2. Символіка імені. (Твіст — означає "крутись-вертись". Так називався молодіжний танець. А от для героя Діккенса доводилося крутитися-вертітися, щоб не загинути. Але попри його недитячу мудрість, він насправді ще маленька дитина. Хіба не викликають сльози співчуття плач Олівера і його жалібні слова: "Я ще дуже маленький... і такий... самотній, сер, дуже самотній!")  3. Недобрі персонажі в оточенні Олівера Твіста. (Відтоді як життя покинуло тіло неньки Олівера, його оточували злі і жорстокі люди. Баба одягла новонародженого в благеньку, пожовклу сорочину, і одразу стало зрозуміло, що хлопчик — не син вельможі, а "парафіяльний вихованець, сирота з робітного дому, безрідний, вічно голодний злидень, якому не судилося знати в житті нічого, крім стусанів та штурханів, яким попихатимуть усі й не жалітиме ніхто". Спочатку під керівництвом літньої жінки на "фермі" Олівер голодував, бачив як помирають вихованці "мамки": то якесь дитя падало у вогонь або примудрялося вчадіти, то перекидалася колиска чи хтось із бідолашних ошпарювався. Не встиг Олівер зіп'ястися на ноги, як члени опікунської ради заявили, що хлопчик уже великий, а тому мусить відробляти хліб. Потім містер Бамбл і члени ради опікувалися тим, як би недорого віддати малого в рабство — спочатку спробували до сажотруса, потім віддали трунареві. Коли Олівер здійснив втечу з будинку трунаря, на його шляху знову з'явилися недобрі люди: Пройда, Чарлі Бейте, Біллі Сайкс і старий Фейгін, котрі намагалися зробити малого втікача злодієм.)  4. Добрі янголи-охоронці Олівера Твіста. (Дві юні леді Бет і Ненсі, котрі поводилися дуже мило й невимушено, здалися Оліверові чудовими дівчатами. Та по-справжньому щиро і людяно поставилися до злодія-початківця господар книжкового рундука містер Браунлоу і місіс Бедвін. Малому пощастило уникнути в'язниці, а ці двоє людей оточили Олівера батьківською турботою, якої він досі не знав. З любов'ю, відповідно до почуттів Олівера, зобразив Діккенс інших добрих персонажів — місіс Мейлі, Розу, Гаррі.) 

Для Диккенса важливо дати читачеві подання про те, що душу дитини не схильна до злочину. Діти – уособлення щиросердечної чистоти й незаконних страждань. Цьому присвячена чимала частий роману. Диккенса, як і багатьох письменників того часу, хвилював питання: що є головним у формуванні характеру людини, його особистості – суспільне середовище, походження (батьки й предки) або його задатки й здатності? Що ж робить людини таким, який він є: чималий і шляхетний або ж підлий, безчесний і злочинний? І чи завжди злочинний означає підлий, жорстокий, бездушний? Відповідаючи на це питання, Диккенс створює в романі образ Нэнси – дівчини, що потрапила в ранньому віці в кримінальний мир, але сохранившей добре, чуйне серце, здатність співчувати, адже не зрячи ж вона намагається захистити маленького Оливера від порочного шляху

Таким чином, ми бачимо, що соціальний роман Ч. Диккенса "Пригоди Оливера Твісту" являє собою живий відгук на найбільш злободенні й животрепетні проблеми сучасності. А по популярності й вдячності читачів цей роман по праву можна вважати народним

Роман «Пригоди Олівера Твіста» — це перший «роман — виховання» і в той же час авантюрно-пригодницький роман, де головна тема — показ самотності дитини у несправедливому світі.

Головний герой — безрідний сирота і вихованець робітничого дому, на долю якого випало дуже багато випробувань. Мати його під час пологів померла. Спочатку п'яний лікар та доглядачка залишили на ніч новонароджене дитя у холодній кімнаті, потім на ньому випробували свою «систему» місіс Май, відома тим, що з кожних 10 її вихованців виживало лише двоє. У робітничому домі діти здичавіли від голоду, були жертвами системи віроломства й облуди. Ласкаве слово чи погляд не зігріли дитинства Олівера, зате палиця парафіяльного сторожа Бамбула часто гуляла на плечах 9-річної дитини, яка виглядала на 6 років. На кожному етапі життя Олівера, до зустрічі з містером Браунлоу, його використовували як засіб наживи. Хлопця обкрадали, змушували працювати, годуючи стравами, що «ними погребував би й собака», змушували чинити злочини чи бути їх співучасником. Зведений брат Монкс (Едуард Ліфорд) ненавидів Олівера і чужими руками штовхає його до в'язниці у гонитві за спадщиною. Зажерливість і жадоба до грошей керували вчинками Монкса та його матері.

Олівер пройшов через поневіряння та приниження, в яких мав зробити вибір між добром і злом, знайти свій шлях у житті. У цьому чутливому й м’якосердому хлопчикові жила могутня сила нескореного духу, яка врятувала його від смерті у робітному домі. Олівер чи не єдиний, хто бунтував, твердо відстоюючи право мати повноцінний обід. Остаточно до свідомого вибору між добром і злом він дійшов у притоні Федіна, звідки пробував втекти. Містер Браунлоу та родина Мейлі допомогли хлопчині: урятували його від злочинців, повернули сироті ім'я та спадщину. Злидні не озлобили Олівера. Він пробачив братові всі його підступні дії і щедро поділився спадщиною. Він переповнений почуттями щирої вдячності до своїх рятівників. В цілому, можна сказати, що образ Олівера не лише сентиментальний, а й ідеалізований: світ зла не заплямував чистоту його душі.

Героєві роману пощастило. На своєму життєвому шляху він зустрів співчутливих людей, які допомогли. Своєю довірливістю вони підтримали в очах дитини впевненість у тому, що, незважаючи на соціальний стан, людина може бути щасливою, повірили у його сили. З вище зазначеного можна зробити висновок, що образ Олівера ідеальний. Його характер не змінився протягом роману: він не потрапив під вплив обставин, навіть перебуваючи серед шахраїв. Таким чином, соціальні конфлікти у романі поступилися місцем ідилічному щасливому завершенню. Щирість, жаль до людей, намір жертвувати собою задля них — це якості, заради яких тільки й варто жити. Вони є або їх немає, незалежно від того, на якій соціальній сходинці перебуває людина. Але без них життя втрачає сенс.

Цікавою і вагомою є авторська думка у фіналі роману про людське щастя: «Без глибокої любові, доброти сердечної та вдячності до того, чий закон — милосердя» Роман має щасливий кінець, за що авторові докоряли і за життя, а особливо після смерті. Але відповідний фінал — це одна із рис філософії письменника. Він вважав, що література має велике виховне значення, впливає на свідомість, а щасливий фінал стверджує оптимізм, радощі життя, гармонію, дає надію на те, що людина ніколи не буде самотньою.

Відтак, у романі було відображено християнські погляди письменника: він вірив у переможну силу добра. Добро і зло — два композиційні центри у романі. Добро у романі постало піднесено ідеальним, тоді як зло — хиже, маніакальне і не має раціонального пояснення. Добро обов'язково мусить перемогти — ось надія, яка живить уяву письменника.

Тема дитинства у творчості Чарльза Діккенса розкрила гуманістичне спрямування таланту письменника, утвердила добро і справедливість, засудила байдужість суспільства у ставленні до дітей-сиріт. У висвітленні долі дитини — сироти у романі «Пригоди Олівера Твіста» намітилися й провідні ознаки творчого методу митця:

12. Детальна увага до моральної проблематики.

12. Повчальний зміст твору.

12. Уміння засобами сатири та іронії показати складні перипетії долі маленького героя.

12. Гуманізм у ставленні до простої людини.

Діккенс — великий мрійник — романтик і в житті, і у творчості. Він вірив, що за допомогою проповіді добра, правди і краси можна зробити світ кращим. Віра у маленьку людину ще раз переконливо засвідчила великий гуманізм автора.

У романі «Великі сподівання» Діккенс розповів історію життя і краху надій молодої людини — Філіпа Пірріпа, якого в дитинстві прозвали «Піпом». Гроші, забарвлені кров'ю і пов'язані зі злочином, як переконався Піп, не могли принести щастя. Крах надій обґрунтований автором глибоко. Справа не лише в тому, що таємним заступником Піпа став втікач — каторжанин Мегвіч. Причини нещасть і розчарувань героя пов'язані з усім способом життя «квітучої доброї Англії». Письменник висміював офіційний оптимізм.

Життя зіштовхнуло Піпа з несправедливістю та горем. Намагаючись стати «справжнім джентльменом» і проникнути у світ джентльменів, Піп переконався у зв'язку цього світу зі світом злочинців. Товариство джентльменів, серед яких опинився Піп, усі ці Компесони, Драмли, Покети, — злочинне й антигуманне за своєю суттю товариство. Воно калічило людей, ламало їхні долі. Так сталося з Мегвічем. Гроші не принесли щастя Стеллі.

Проблематика роману «Великі сподівання» багато в чому близька роману «Наш спільний друг»: виявлення справжніх цінностей життя, співвіднесених із «цінностями» жаданими — багатством, вельможністю, становищем у суспільстві. Загальний тон роману сумний. Але віру в людей Діккенс зберіг до кінця життя.

Морально-естетичний ідеал Діккенса втілений в образах звичайних людей — сільського коваля Джо Гарджері, Бідді, Герберта Покета. Життя і погляди Джо — це своєрідна життєва програма, яку проповідував Діккенс. Джо вбачає смисл життя у праці, яка приносила йому радість; він був переконаний, що тільки правдою можна досягти свого, а «кривдою ніколи нічого не досягнеш»; він хотів бути самим собою, бути вірним своїм переконанням і мріяв про єднання всіх простих людей: «...воно, мабуть, і краще було б, якби звичайні люди, тобто хто простий і бідний, так би й трималися один одного». Улюблені герої Діккенса знайшли щастя в сімейному затишку та мирній праці. Але чи вірив сам Діккенс у ті роки у можливість такого ідилічного щастя? Глибоким сумом охоплені сторінки «Великих сподівань», тиха печаль визначила тональність заключних сторінок роману.