Класифікація жаргону за сферою вживання:

Молодіжний або сленг: стипуха — стипендія, хвіст — академічна заборгованість.

Професійний: лабух — музикант, лабати — грати, конса — консерваторія, фанера — фонограма.

Табірний: баланда — юшка, стукач — донощик.

Фразеологічні звороти: фільтруй базар — думай, що говориш, шевели поршнями — іди швидше, вставити у тему — сказати щось влучно.

Арґо (франц. argot — жаргон) — це різновид мови, яка зрозуміла лише для посвячених, засекречена мова замкнутих соціальних груп і декласованих елементів. До арго вдавалися ремісники, лірники, мандрівні крамарі, а також злодії, жебраки, волоцюги. Арготизми використовує І. Микитенко у повісті "Вуркагани", Іван Багряний у романі "Сад Гетсиманський". Арготизмами є слова "шкет", "лимон", "стояти на шухері".

Близькою до арго є тарабарська мова (рос. тарабарить — теревенити). Тарабарська мова виникає на основі метатези (перестановки складів, звуків, коренів слів), щоб зробити висловлювання незрозумілими для інших. Нею користувалися бурсаки, злодії. Зразком "тарабарської"" мови можуть бути слова Сівілли з поеми І. Котляревського "Енеїда":

Борщів як три не поденькуєш,\На моторошні засердчить;\І зараз тяглом закишкуєш,\І в буркуті закеньдюшить.\Коли ж що напхом з'язикаєш\І в тереб добре зживотаєш,\То на веселі занутрить.

Просторіччя — слова і звороти, які не відповідають літературній мові. Вживаються з гумористичною або сатиричною метою. Характерна особливість сучасного українського просторіччя — наявність русизмів типу вольниця, врач, временно, понтати, постоянно.

Для просторіччя характерні фамільярні слова: пика, мармиза (обличчя), дрихнути (спати).

Вульгаризми (лат. vulgaris — грубий, брутальний) — грубі, брутальні слова і звороти. У літературній мові не використовуються. Вживаються переважно у мові персонажів. Дідона з поеми І. Котляревського "Енеїда" лає Енея словами:

Поганий, мерзький, скверний, бридкий,Нікчемний, ланець, кателик!Гульвіса, пакосний, престидкий,Негідний, злодій, єретик!

Поетичний синтаксис.

Своєрідність поетичного синтаксису зумовлена особливостями таланту письменника.

Синтаксична одиниця мови — речення. Граматично правильним є речення, у якому головні члени розміщені в прямому порядку: група підмета — на першому, група присудка — на другому місці.

Інтонаційно-синтаксичну своєрідність в художньому творі забезпечують фігури. Стилістичні фігури бувають різних видів.

Інверсія (лат. іnversio— перестановка). При інверсії порушується прямий порядок слів у реченні. Група підмета може стояти після групи присудка: "/ шумів весняним шумом широкий шлях, велично і легко здіймаючись над притихлим перед пробудженням безмежним привіллям" (М. Стельмах).

Поширеним видом інверсії є постпозитивна постановка прикметників: прикметники стоять після іменників. Наприклад:Я на гору круту крем'яную\Буду камінь важкий підіймать.\(Леся Українка)

Еліпсис, еліпс (грец. еllеірsis — опущення, недостача) — це пропуск у реченні слова чи словосполучення, яке зрозуміле з конкретної ситуації або контексту. Еліпсис надає мові лаконічності і емоційного наснаження:

Там повіє буйнесенький,Як брат заговорить.(Т. Шевченко)

Недомовлені, обірвані речення називають обривом. Обриви передають хвилювання того, хто говорить:

Іди... міряють... Андрій видивився на неї.Вона не могла говорити, притисла рукою серце і важко дихала...

— Іди ж, міряють-бо...— Хто міряє? Що?— Пани, ох! Наїхали, будуть землю ділити.(М. Коцюбинський)

Часом речення обірване тому, що той, хто говорить, не наважується сказати все. Героїня поеми Шевченка "Наймичка" не може сказати синові Маркові, що вона його мати:

Незакінченість, уривання речення, щоб передати схвильованість мови, називається апосіопеза (грец. aposiopesis — умовчання). Апосіопеза виконує такі функції:

1. Передає хвилювання персонажа.

2. Апосіопеза розкриває розумову недолугість персонажа.

3. Апосіопеза свідчить про розгубленість дійової особи, яка намагається приховати причини відповідної поведінки.

4. Іноді герої не договорюють те, що загальновідоме усім

5. Часто апосіопеза розрахована на те, щоб читач продовжив думку

Анаколуф (грец. anakoluthos — непослідовний) — це порушення граматичної узгодженості між словами, членами речення. Хрестоматійним прикладом анаколуфа є чсхівська фраза: "Подъезжая к смей станции и глядя на природу в окно, у меня слетела ишяпа".

Анаколуф створює комічний ефект. Герой з однойменної комедії М. Куліша "Мина Мазайло" говорить: "Жодна гімназистка не хотіла гуляти — Мазайло! Од кохання відмовлялися — Мазайло! За репетитора не брали — Мазайло! На службу не приймали — Мазайло! Од кохання відмовлялися — Мазайло!"

Близький до анаколуфа — ейлепс (грец. syllepsis) — фігура уникнення. Силепс — об'єднання неоднорідних членів у спільному синтаксичному чи семантичному підпорядкуванні: "Мы любим славу да в бокале топить разгульные умы. (О. Пушкін). "У кумушки глаза и зубы разгорелись" (I. Крилов).

Асиндетон (грец. asyndeton — безсполучниковість) — стилістична фігура, яка полягає у пропуску сполучників, що зв'язують окремі слова і фрази. Асиндетон надає розповіді стислості і динамічності: "Полк тоді саме наступав у горах північним берегом Дунаю. Безлюдний похмурий край. Голі шоломи сопок, темні масиви лісів. Урвища. Провалля. Розмиті проливними дощами дороги" (О. Гончар).

Полісиндетон (грец. polysyndeton від polys — численний і syndeton — зв'язок) — стилістична фігура, яка полягає в повторенні однакових сполучників. Полісиндетон використовується для виділення окремих слів, він надає мові урочистості:

І беруть його під руки,І ведуть його у хату,І вітає Яриночка,Мов рідного брата.(Т. Шевченко)

Для підсилення виразності мови використовується синтаксичний паралелізм.

Паралелізм (грец. parallelos — той, що йде поряд) — це розгорнене зіставлення двох або кількох картинок, явищ з різних сфер життя за подібністю або аналогією. Паралелізм використовується в народних піснях, він пов'язаний з народно-поетичною символікою.

Ой у лузі червона калина Похилилася.Чого ж наша славна Україна Зажурилася.А ми ж тую червону калину Підіймемо.А ми ж нашу славну Україну Гей, гей, та й розвеселимо.(Народна пісня)

Крім прямого паралелізму, є паралелізм заперечення. Він побудований на заперечному зіставленні. Наприклад: "То не сива зозуля кувала, //Не дрібна птиця щебетала, // Не у борі сосна шуміла, // То бідна вдова у своєму домі //3 своїми дітьми гомоніла..." (Народна дума).

Антитеза (грец. antithesis — протилежний) — це зворот мови, у якому протиставляються протилежні явища, поняття, людські характери. Наприклад:

Навіть трудно розказати,Що за лихо стало в краю, —Люди мучились, як в пеклі,Пан втішався, мов у раю.(Леся Українка)

Антитезу, посилену словесним або кореневим повтором, називають антиметаболою (грец. antimetabole— вживання слів у зворотному напрямку). Як в нації вождя нема,Тоді вожді її поети.(Є. Мал а шок)

Антиметабола виступає як хіазм (перестановка головних членів речення). Це зворотний синтаксичний паралелізм... Ще не було епохи для поетів, але були поети для епох.(Ліна Костенко)

Для того, щоб виділити потрібне слово чи вираз, вживають повторення.

Повторення одного й того чи близького за змістом або звучанням слова називають тавтологією (грец. tdutos—те саме і logos — слово). Тавтологічні синоніми характерні для народної творчості. Наприклад: рано-пораненьку, долом-долиною. Вбивайте ворогів, злодюг злодійських,вбивайте без жалю(П. Тичина)

Анафора (грец. anaphora — виношу на гору, виділяю) — повторення однакових звуків, слів або словосполучень на початку речення або віршового рядка, строфи. Розрізняють анафору лексичну, строфічну, синтаксичну, звукову.

Лексична:

Без вітру не родить жито,Без вітру вода не шумить,Без мрії не можна жити,Не можна без мрії любить.(М. Сом)

Строфічна: у вірші Б. Олійника "Мати сіяла сон" строфи починаються словосполученням "Мати сіяла сон, льон, сніг, хміль ".

Звукова: "Любочці нашій складаю співаночку: // Любонько, любь, любов'ю, любляночку " (Любов Голота).

Синтаксична: "А ти десь там, за даллю вечоровою, //А ти десь там, за морем тишини " (Ліна Костенко).

Епіфора (грец. epiphora — перенесення, віднесення далі) — стилістична фігура, заснована на поєднанні однакових слів у кінці речень, поетичних рядків або строфи.

Наприклад: Усмішка твоя — єдина,Мука твоя — єдина,Очі твої — одні.(В. Симоненко)

Сймплока (грец. symphloke — сплетіння) — синтаксична конструкція, у якій анафора поєднується з епіфорою. Сймплока часто використовується у фольклорі.

Чи не ті ж мене саблі турецькі порубали, що і васЧи не ті ж мене стрільчаки-яничарки постріляли, що і вас?

Завтра на тій землі Інші ходитимуть люди, Інші кохатимуть люди Добрі, ласкаві й злі.(В. Симоненко)

Крім терміна "сймплока", є ще термін "комплекція" (лат. соmрlехіо — поєднання, сукупність, complektor — охоплюю).

Поетичне кільце (грец. epistrophe — крутіння) — повторення однакових слів на початку і в кінці речення, абзаца чи строфи.

Ми думаєм про вас в погожі літні ночі,В морозні ранки, і в вечірній час,І в свята гомінкі, і в дні робочіМи думаємо, правнуки, про вас.(В. Симоненко)

Анастрофа (грец. anastrophe — переставляння) — повтор фрази.

Я обніму тебе. Тебе я обнімаю.(М. Вінграновський)

Рефрен (грец. refrain — приспів) — повторення одного рядка в кінці строфи, речення. У рефрені виражається найважливіша думка. У вірші П. Тичини "Океан повен" після кожної строфи повторюється рядок "океан повен".

Плеоназм (грец. pleonasmos — надмірність, перебільшення) — це стилістичний зворот, який містить слова з однаковими чи близькими значеннями: тишком-нишком, нам ятай-не забувай, буря-негода.

Парономазія (грец. para — біля, коло, рядом і оnоmаzo — називаю)— стилістична фігура, побудована на комічному зближенні співзвучних слів, різних за значенням: голосувати — галасувати, досвідчений— освічений.

Вокалічний вид парономазії: слова відрізняються лише звуками: вити — віти, пастка — пустка.

З парономазією пов'язаний паліндром (грец. palindromeo — біжу назад, перевертень або рак). Це слова, фрази, вірші, які при читанні зліва направо і навпаки мають один і той же зміст: потоп.

Близькою метатетичної парономазії є анаграма (грец. ana — пере і gramma — буква). Це перестановка літер у слові, яка дає слово з новим змістом: зола — лоза, літо — тіло.

Градація (лат. gradatio — підвищення, посилення, gradus — крок, ступінь) — це стилістична фігура, в якій кожне наступне однорідне слово означає посилення або послаблення певної якості.

Є два види градації: наростаюча і спадаюча.

Наростаюча вказує на поступове збільшення, наростання якості змальованого явища.

:Як не крути,\на одне виходить,\слід катюгам давно зазубрить:\можна прострелить мозок,\що душу народить,\думки ж не вбить!\(В. Симоненко)

Градація спадаюча, нисхідна, яка відтворює поступове зменшення виділеної автором якості в предметах зображення, має назву зворотна, спадна або антиклімакс.

Дивлюсь: цар підходить\До найстаршого... та в пику\Його як затопить!..\Облизався неборака;\Та меншого в пузо\Аж загуло!., а той собі\Ще меншого туза\Межи плечі; той меншого,\А менший малого.\А той дрібних.\(Т. Шевченко)

Градація, у якій наростання змінюється звуженням, спадом називається зламаним клімаксом.

Приклад зламаного клімаксу приводиться у підручнику А. Ткаченка "Мистецтво слова. Вступ до літературознавства":

Вже хмари омивають мої плечі,\Уже в самому небі я стою,\Уже по груди в небі, вже по пояс,\Вже Україну видно мені всю,\І світ, і Всесвіт, повний таємниці,\І все благословенне у житті\З відкритими обіймами чекає,\Щоб скочив я до нього унизу!\І скочив я... І жінка засміялась\Прозорою образою мені,\Що я для неї так-таки й не скочив\Із скирти золотої на стерню.\(М. Вінграновський)

Ампліфікація (лат. атріфсайо — збільшення, поширення). Це стилістичний прийом, який полягає у нагромадженні синонімів, однорідних виразів, антитез, однорідних членів речення для підсилення емоційного впливу поетичної мови.

Я порву ті вінки, що сплітались в добу лихоліття, розтопчу, розмету їх у попіл, у порох, у сміття.(В. Чумак)

Амфіболія (грец. amphibolіа — двоякість, двозначність) — це вираз, який можна тлумачити двозначно. Сприйняття амфіболії залежить від паузи: А я рушаю в путь — нову стрічать весну,\А я рушаю в путь нову — стрічать весну.\(М. Рильський)

Алюзія (лат. allusio — жарт, натяк) — натяк на загальновідомий літературний або історичний факт. Джерелами алюзії є міфи ("авгієві стайні"), літературні твори ("Людська комедія" О. Бальзака).

Афоризм (грец. aphorismos — короткий вислів) — узагальнена думка, виражена в лаконічній формі, яка відзначається виразністю і несподіваністю судження. До афоризмів належать прислів'я і приказки.

Прислів'я — образний вислів, який формулює певну життєву закономірність або правило і є узагальненням суспільного досвіду.

Наприклад: не спитавши броду, не лізь у воду. Не все те золото, що блищить. Під лежачий камінь вода не тече.

Приказка — стійкий образний вислів, який характеризує певне життєве явище. Приказка констатує події, явища, факти або вказує на постійну ознаку предмета.

Наприклад: не мала баба клопоту, так купила порося. Буде й на нашій вулиці свято. П'яте колесо до воза. Сім п'ятниць на тиждень.