Аристотель (384 – 322 рр. До н. Е.)

Найуніверсальніший філософ античності, вчений-енциклопедист, створив всебічну філософську систему.

Учень Платона, однак не прийняв теорію ідей: «Платон мені друг, але істина дорожча».

Заснував філософську школу – Лікей.

Твори поділяються на 8 груп трактатів:

• логічні («Органон»);

• фізичні («Про небо», «Фізика»);

• біологічні («Походження тварин» та «Історія тварин»);

• психологічні («Про душу»);

• етичні («Мала етика» та «Велика етика»);

• політико-економічні («Політика» та «Економіка»);

• мистецтвознавчі («Риторика»);

• загальнофілософські («Мемафізика» - зібраний філософський трактат).

Онтологія. За своєю будовою речі складаються з матерії та форми. Матерія – пасивна, виступає як можливе буття речі, форма надає речам їх дійсного буття, тобто виступає як дійсність. Форма продукує світовий розум або «форма всіх форм».

Виділяє 4 причини, завдяки яким речі існують:

• матеріальну (те, з чого речі виникають);

• формальну (що робить річ саме такою, а не іншою);

• діючу або рушійну (те, звідки іде початок руху, поєднує форму і матерію);

• цільову (те, заради чого відбуваються зміни).

Цільова причина – найважливіша, бо визначає місце конкретної речі у всесвіті, тобто її сенс та виправданість.

Бог – триєдина причина: матеріальна, формальна та цільова.

Гносеологія. Мета пізнання – відшукати причини існування кожної речі, бо речі знаходять своє завершення в тому призначенні, заради якого вони існують.

Становлення речі визначається метою, ціллю, тим, заради чого річ є, тобто ентилехією.

Вводить проблему телеології – вчення про цілеспрямованість світу.

Вірить у розум та пізнання; ототожнює річ та ідею, робить висновок; можна здобути певні знання про реальність, звертаючись лише до ідей.

Створив логіку як науку про закони та форми вірного мислення.

Методологія. Створив логіку як метод пізнання дійсності. Розробляє діалектику як метод наукового мислення.

Вчення про душу. Називав 3 види душі: рослинну (харчування та розмноження); тваринну (відчуття та переслідування); розумну (пов’язана з мисленням).

Етика. Як і політику, вважав практичними науками, бо вони пов’язані з вільним вибором та відповідальністю. Головне питання – вибору, яке є критерієм моральності. Центральне поняття етики – «золота середина», тобто вибір найкращого з хорошого.

Політичні погляди. Держава виникла природно і є продовженням сім’ї. Усвідомлював відмінність суспільного життя від природного буття, людина – суспільна істота, політична тварина, наділена розумом.

Одним з перших дав класифікацію різних видів політичної влади за кількісними та якісними ознаками.

Призначення держави – досягнення за допомогою законів доброчесного життя. Доброчесною людина може стати тільки в справедливій державі, де дотримуються законів, які удосконалюють людину. Ідеальною вважав державу, в якій більшість становить середній клас, який володіє стриманою власністю.

Доба еллінізму. Римська класична філософія

Філософія звертається до людини.

Вона чітко орієнтована на захист окремого індивіда за умов поступового руйнування античного способу життя.

Філософія стала індивідуалістичною, суб’єктивно забарвленою.

Головне благо – свобода, плюралізм форм виразу блага.

Нові філософські ідеї майже не з’являються, використовуються вже наявні ідеї (епігонство).

Еклектизм – сполучення різних філософських ідей без належної внутрішньої єдності.

Песимістичний погляд на світ.

Епікур (342 – 270 рр. до н. е.)

Засновник епікуреїзму.

Інший відомий представник – Тит Лукрецій Кар, римлянин.

Основи світобудови – смерті не існує, бо в основі світу лежать невмирущі атоми.

Висновки для людини – слід позбутися життєвих страхів.

Завдання людини – досягнення атараксії (душевного спокою, незворушності).

Етика. Епікур проголосив повну відмову від соціальної активності. Перш за все – окрема людина, індивід – первинний, а суспільство – засіб для досягнення його щастя. Сутністю щастя і блаженства вважалася насолода, задоволення. Отже, ця етика – гедоністична (від гр. «задоволення»), однак Епікур був прихильником ідеалу міри, закликав людину пам’ятати про наслідки.

Скептицизм (від гр. «сумнів»)

Засновник – Піррон з Еліди (360 – 280 рр. до н. е.); найбільш відомий представник – Секст Емпірик.

Основи світобудови – кожна річ є не більше такою, ніж будь-якою іншою.

Висновки для людини – треба утримуватись від будь-яких суджень про речі (релятивізм).

Життєві завдання людини – зберігати стан автаркії (самовладності).

Три відомі питання та відповіді:

1. – Якими є усі речі? – Не більше такими, ніж будь-якими іншими.

2. - Що можна сказати про такі речі? – Краще нічого не казати.

3. – Що робити людині, яка перебуває з такими речами? – Зберігати стан самовладності.

Були релятивістами – оголошували неможливим будь-яке істинне знання про речі навколишнього світу. Вказували на відносність людського пізнання, на його формальну недоказовість.

Стоїцизм

Виділяють три періоди (з ІІІ ст. до н.е. до ІІІ ст.. н. е.) – Давня, Середня та Пізня Стоя. Найбільш відомі представники: Зенон з Кітіона, Хрисипп, Посидоній, Сенека, Епіктет.

Філософія для стоїків – не просто наука, а спосіб життя, життєва мудрість, бо лише філософія може навчити людину зберігати гідність в складних обставинах. Саме від них іде розуміння філософії як науки помирати.

Основи світобудови – світ просякнутий божественною пневою, тобто вогняним диханням, у світі панує фатум (невблаганний закон долі).

Висновки для людини – не варто опиратися фатуму, того, хто бажає, доля вабить, хто ж не бажає, доля тягне.

Життєві завдання людини – треба зберігати мужність духу, оскільки дух автономний стосовно обставин життя.

Етика. Головна умова щастя – звільнення від тиску ззовні, тобто свобода від влади світу.

Будують свою етику на знанні, як і Сократ. Але стоїки шукають щастя не заради щастя, а заради спокою.

Етичний ідеал для них – апатія.

Характерний песимізм та фаталізм.

Середньовічна філософія

Хронологічні рамки: V-XV ст.

В площину теології перенесені всі фундаментальні філософські проблеми.

В Європі філософія пов’язана християнством, спорідненість з релігією.

Теоцентризм.

Пошук вираження божественного і пізнання божественної світобудови.

Дуалізм божественного та земного духу і матерії.

Основні принципи:

- Монотеїзму – однобож*я

- Творення (креаціонізм – вчення про те, що Бог створив світ з нічого, тільки актом своєї волі)

- Одкровення (апокаліпсис)

Основні тенденції:

- Сакралізація – зближення з релігійним вченням

- Величезне значення віри

- Турбота про душу

- Моралізація (зближення з етикою) - де

- Біблійний традиціоналізм та ретроспективність

- Екзегетика

- Учительство

Етапи середньовічної філософії

I. Апологетика ( від гр. «апологія» - захист) – захист і обґрунтування християнства проти античної філософії. Представник – Юстин Мученик, Квінт Тертулліан.

ІІ. Патристика ( від лат. «патер» - отець) – твори отців церкви, які закликали вихідні принципи філософії християнства. Представники: Августин Блаженний, Климент Олександрійський, Ориген, Діонісій Ареопагіт, Северин Боецій, Іоан Дамаскін.

ІІІ. Схоластика (від лат. «схола» - школа) – систематична розробка християнської філософії під впливом Аристотеля. Як правило поділяють на ранню, середню та пізню. Догмати церкви набувають форми завершеної раціональної системи. Представники: Іоанн Скотт Еріутена, П’єр Абеляр, Фома (Тома) Аквінський, Вільям Оккам…

Це філософія і теологія, які викладають в середньовічних школах ( точка зору!).

Головне питання схоластики – відношення знання до віри. Рання схоластика зосереджується на двох основних проблемах: проблема універсалій та докази буття Бога.

Метод схоластики – не знаходження істини, яка вже дана в одкровенні, а доказ цієї істини засобами розуму, тобто філософії. В осягненні Бога, зверталися до логіки, до філософського дискурсу.

Зрозуміло, що визнавалась першість віри над розумом, але ставились і важливі філософські питання – про відношення загального (понять) до одиничного(конкретного, чуттєвих речей). У відповідності з відповіддю на це питання філософи поділялись на номіналістів та реалістів

Загальні поняття – універсальні.

Реалізм – «лінія Платона» - універсалії(загальне) існують реально, незалежно від людської думки. Отже, загальне існує до конкретної речі, поза нею, це причина, що породжує річ (крайні реалісти). Помірковані реалісти вважали, що загальне реально існує в речах ( послідовники Арістотеля). Представники – Ансельм Кентерберійський, Гільном із Шампо.

Номіналізм-лінія Демокріта «універсал….? Не існують реально,вони лише загальні імена речей,назви речей,слова,терміни(крайні номіналісти).Наприклад-людина взагалі не існує ,реально існують лише окремі люди. Тому людина –це лише загальне ім*я,яким називається одинична людина . Помірковані номіналісти визнавали існування загального не лише в імені речей,але і в її понятті.

Представники –Дунс Скотт,П*єр Абеляр,Росцеллін.

Компромісне рішення-у Томи Аквінського.

Одночасно відбувався розвиток філософії і на Сході,зокрема арабської філософії,біля витоків якої стоять Аль-Кінді,Аль-Фарабі,Спочатку ця філософія базувалася на платонізмі,пізніше звернулася до Аристотеля.Про це свідчить творчість великих Авіценни та Аверроеса.

Розвиток філософських ідей у Візантії.

Розвиток єврейської філософії.

Середньовічне мислення:

-теоцентричне;

Світ подвоюється ,основною реальністю стає духовний світ,формується духовно-ідеальне тлумачення реальності;

- людині як вищому творінню Бога належить центральне місце у світі. Крім того,людині притаманна духовність (визнання природної і духовної рівності людей);

-світ набуває часового фактру:від створеня Богом до «страшного суду » Історія отримує спрямованість.

Патристика

Найбільш відомий представник ,отець церкви Августин Аврелій Блаженний (354-430р.р).

Основні праці: «Совідь», «про Трійцю», «про град Божий», «про блаженне життя», «про вчителя», «про свободу волі».

Його творчість не була чіткою системою ,але завжди була і є джерелом натхнення для християнської філософії.

Хоча і критикував «язичницьку» античну філософію ,але часто опирався на античну філософську традицію. Звертався до Платона та неоплатонізму.

Креаціоніст : Бог –джерело буття,чиста форма,найвища краса,джерело блага.абсолют. Можливості Бога у творенні невичерпні.Бог- сукупність всіх можливих досконалостей .

Онтологія .Бог створює світ.Він є вічним,вищим і завершеним буттям та джерело буття. Світ ,створенний Богом,єдиний,і перебуває у повній залежності від Бога. Будь-яка річ у світовому порядку має своє місце.

Антропологія. Основну увагу приділяв людській свідомості ,головне-наявність «внутрішньої» людини (душі),до якої входять пам*ять ,воля та розуміння.

Бог створив світ за своєю доброю волею і людина є вище Боже створіння. Душа- нематеріальна субстанція;вона близька до Бога і безсмертна; саме вона пізнає Бога ,а тіло цьому перешкоджає. Верховенство душі над тілом вимагає турботи про душу. Душа активна,розумна і вольова(бо основою духовного життя є активна воля,а не пасивний розум).

Розробляв проблеми особистості людини ,її свободи, волі і розуму. Людина іде до Бога двома шляхами :пізнання через розум- шляхом теології та філософії ,а також через віру –що виявляється у волі.

Гносеологія. Августин ставив віру вище розуму: «Вірую,щоб розуміти».

Найважливіший предмет пізнання – Бог: пізнання відносних речей не моє сенсу(тому мало уваги приділяв мистецтву,культурі ,природничим наукам).

Визначив пріоритет волі і почуттів над розумом: істину про Бога не може пізнати розум,це – прерогатива віри(волі). Підкреслював роль почуттів і серця,єдність віри і пізнання.

Етика. Найвище щастя для людини-спрямованість до Бога ,поєднання с Богом.

Розробив вчення про блаженну благодать (щодо волі людини) та про божественне приречення:до гріхопадіння вони вже не могли грішити. Однак спокутна жертва Ісуса Христа привела до того,що обрані Богом уже не можуть грішити. Бог одних веде до блаженства ,до добра,а інших-до зла ,до загибелі і мук. Без визначеної божественної людина не може мати доброї волі.

Концепція історичного розвитку. Історія розвитку людства-історія боротьби двох ворожих царств; царства світла ,Бога і царства пітьми ,яке Августин пов*язує з державою.

Історія-стріла ,що має початок,свій сенс і завершення.Початок історії –створення першолюдей;зміст-перемога християнства в масштабах всієї Землі; завершення - пришестя Ісуса Христа. Страшний Суд ,поділ на грішників та праведників…

Пропонував верховенство церковної впади над світською ,світове панування католицизму.

Схоластика.

Найбільш відомий представник Хома Аквінський (1225-1274 р.р.)-за здобутки перед католицькою церквою названий ангельським доктором. Вчення Томи Аквінськог о в 1879 році проголошено офіційною доктриною католицької церкви під назвою неотомізм.

Основні праці: «сума теології», «сума філософії», «сума проти язичників».

Опирався на філософію Аристотеля.

Створив всеохоплюючу філософсько-теологічну концепцію в якій:

- систематизував теологію,

- запропонував вчення про відношення віри до розуму,

- дав докази буття Бога,

- обґрунтував підпорядкування філософії релігії,

- намагався наблизити християнське вчення до людини.

Основній принцип філософії – гармонія віри і розуму, або «симфонія віри і розуму». Істини технології та розуму не повинні входити в конфлікт між собою. Умови «симфонії»:

*Існують істини, які можна осягнути природним розумом (царина науки і філософії);

*Існують істини, які перевищують людські можливості (даються лише в божественному одкровенні і торкаються питань створення світу, спасіння та безсмертя душі);

*Існують істини, які можна розуміти і за допомогою розуму, і за допомогою віри (філософія і теологія повинні співпрацювати, але філософія повинна узгоджуватися з теологією).

Отже передбачив підпорядкування природного розуму істинам одкровення. Поділяв усі знання та науки на теологію об’явлення, природну теологію і філософію.

Провідним принципом свого вчення вважав божественне одкровення: людині необхідно для свого порятунку знати щось таке, що вислизає від її розуму, але дається через божественне одкровення. Тому Фома розмежував сфери теології і філософії: предметом філософії є істини розуму, а теології – істини одкровення.

Теологія виходить від Бога до Його творінь, а філософія – від творінь до Бога. Але оскільки Бог – джерело всіх істин, то не може бути принципових суперечностей між одкровенням і справедливим розумом. Т. ч., було розмежовано філософію та релігію, знання та віру, але Тома доводить і можливість гармонії між ними і необхідність їх співіснування. Отже філософія і теологія не заперечують одна одну.

Аквінський дав декілька доказів буття (існування) Бога, в яких Бог виступає як першорушій, першопричина, найвища досконалість, принцип цілеспрямованості.

Онтологія. Креаціоніст. Бог створив світ відповідно з гармонією. Бог – першопричина і кінцева мета сущого, чиста актуальність. Створивши світ, Бог втручається і направляє його розвиток.

Антропологія. Людина – єдність душі і тіла. Індивідуальність – це особистісна єдність душі і тіла. Душа – нематеріальна, безтілесна, не знищувана, але має свою повноту лише в єдності з тілом. Саме через тілесність душа утворює те, що є Людина. Людина знаходиться на межі світом тварин і світом ангелів. З тваринним світом людину пов’язує те, що вона існує, живе, має чуття; відрізняється людина тим, що має розумну душу і волю. Людина має інтелект і мислить. Інтелект Тома порівнює з волею: розум сам по собі вище волі, але в житті людини любов до Бога важливіша, ніж пізнання Бога.

Методологія. Запропонував виділив синтетичний стиль мислення як правило не відкидав уже існуючі позиції, а намагався визначити їх місце в загальній системі розуміння певного поняття (напр., вирішення проблеми універсалій; існують до речей – у розумі Бога, у речах і після речей – як поняття у розумі того, хто пізнає).

Гносеологія. Основний принцип пізнання – реальне існування загального. В суперечці про універсалії – поміркований реаліст.

Істина – це відповідальність понять речам, які, в свою чергу, відповідають ідеям Бога.

Етика. Розглядав питання про попередню божественну визначеність долі та свободи людської долі. В людській душі Богом закладено потяг до добра, але не кожна людина в реальних умовах життя може обрати шлях добра. В такому разі Бог допомагає людині об’явленням, словом Святого Письма… Якщо й це не допомагає, Бог ускладнює шлях гріха і полегшує просування шляхом істини. Отже поєднання дій Бога з діями людини дає змогу людині впливати на свою долю. Завдяки волі людина відповідальна за свої вчинки, тому що має свободу волі і має здатність обирати між добром і злом.

У трактаті «Про правління правителів» писав про людину як суспільну істоту, про спільне благо як мету державної влади, про моральне добро як середину між крайнощами.

Ідеалом державного устрою визнавав монархію, яка повинна бути підпорядкована церкві.

З деякими застереженнями визнавав право народу повстати проти тирана, якщо той постійно спотворює справедливість.

Філософія Відродження. XIV – поч. XVII ст.

Це була перехідна, суперечлива епоха, («накопичення ідей»), коли ще не було сталого соціального організму, чітких ідеологічних орієнтирів.

Відбувався інтенсивний розвиток міст, міської культури, поширювались торгівельні відносини.

Склалися передумови буржуазного або капіталістичного способу виробництва – це була доба зародження буржуазних відносин.

Відбувся перелом в духовному житті суспільства – процес секуляризації, тобто звільнення від впливу церкви в суспільній та розумовій діяльності, в духовній творчості.

Виникли прошарки буржуазної інтелігенції, які були пов’язані наукою та культурою.

Відродження античної культури, способу життя та мислення – тому назва «Ренесанс» або «Відродження» (Дж. Вазарі)

Орієнтація на мистецтво – художньо-естетична доба, особливо розвиваються живопис та поезія.

Головний елемент культури Відродження – визнання інтересів і прав людської особистості. В центрі уваги – людина, тому філософське мислення має антропоцентричний характер.

Притаманний гуманізм, тобто прагнення до людяності, до виправдання природного буття людини, до возвеличення людини, до створення гідних людини умов життя, спроба показати можливість досягнення гармонії духовного і тілесного земного буття.

Притаманний індивідуалізм, який має культурний, гуманістичний характер, концепція індивідуального удосконалення шляхом звернення до культури.

Звернення до вивчення природи має натурфілософський характер.

Пантеїзм – вчення, що визнає єдність Бога і природи, Бог розчинений у природі, а також у людині.

Геліоцентризм приходить на зміну геоцентризму.

Реформація – широкий соціокультурний, суспільно-політичний та релігійний рух за реформу католицької церкви за здешевлення культу. Обґрунтування основних принципів протестантської етики.

Доба перших років науки, нових політичних і соціальних концепцій, соціалістичних утопій (місце, якого немає, фантазія, мрія, яка не може збутися).

Ця доба не залишила великих філософських систем, філософська творчість розвивалася у формі осучасненої згадки. Почало складатися нове розуміння людини, де величезне значення мали світоглядні відкриття мистецтва. Було відновлено довіру до людського розуму, закладено основи філософії, вільної від релігійних догматів.

Почалося Відродження в Італії, а потім поширилося на країни Європи.

Виділяють 2 етапи: раннє (італійське) та пізнє (північне) Відродження.

У розвитку філософських ідей доби європейського Відродження виділяють періоди:

Гуманістичний (антропоцентричний), до середини XV ст.

Онтологічний та пантеїстичний, до поч. XVI ст.

Натурфілософський, до поч. XVII ст.

Окремо виділяють представників політичної філософії доби Відродження.

Доба раннього Відродження

Данте Алуг'єрі (1265-1321) - його міркування спрямовані на обґрунтування цінності і значущості людського життя. його твір " Божественна комедія" - підсумок розвитку середньовічної культури. в творах "про монархію" , " Бенкет" - синтез філософії, поезії, теології.

Данте не заперечував вчення про творення, але визнавав подвійну природу людини - смертну і безсмертну, тілесну і духовну.

франческо петрарка.

у своїх поетичних творах обстоював ідеї гуманізму, який розумів як усвідомлення людиною своєї унікальності, як прагнення до творчості. Захоплювався античною культурою, виступав проти схоластичної філософії , яка непридатна для життєвих настанов. але вважав,що треба звертатися не лише до Аристотеля, а також до інших античних мислителів і поетів. Їх праці слід шукати, ретельно перекладати, вивчати, але розглядати не як абсолютні авторитети, а як зразки для наслідування в процесі пошуку життєвих настанов.

звертався до внутрішніх етичних проблем людини( твір " Моя таємниця").

На перший план вивів " studia humanitas", тобто комплекс учень про людину.

хоча для духовності людини головне Бог, але для реальної людини головне - уславити себе земними вчинками.

в поезії відходить від схематичності та алегоричності середньовічного зображення божественного змісту. Звертається до світу живих людських почуттів і показує його як вищу цінність та справжню реальність.

Колюччо Салютаті

основною вважав гуманістичну освіченість, що мала стати основою нової культури.

Саме тому - виховання нової людини ,яка володіє humanitas- здатністю робити добрі вчинки( гуманність); не дається людині від народження, виробляється освітою і життєвим досвідом. це результат великої роботи душі в процесі вивчення гуманітарних дисциплін (граматики, риторики та філософії).

Гносеологія - гуманістична: за допомогою розуму людина завершує процес Божественного творення; призначення людини - пізнавати і діяти. Справжнім джерелом знань вважають античність.

Гуманізм-найхарактерніша ознака доби Відродження.

Гуманістичним був світогляд філософів,за яким людина може і повинна бути щасливою і вільною та є центром всього світу.

Гуманісти: - орієнтувалися на античних авторів і на антічність;

- стверджували самоцінність людського життя;

- вірили в можливість виховання у людини здатності до добропорядних вчинків;

- велику роль в цьому надавали філософії .

Гуманісти

Леонардо Бруні, Марселіо Фічіно, П'єтро Помпоняцці, Лоренцо Валла, Джованні Піко Делла Мірандола та ін.

Обгрунтовуючи ідею свободи і гідності людини, Бруні і Помпонацці звертаються до Аристотеля, Валла - до Епікура, Фічіно - до Платона, а Мірандола - до Платона, Аристотеля та каббали.

Микола Кузанський

основні твори "провчене незнання", "про походження", " полювання на мудрість".

звертався до античної думки, до античної літератури, виступав проти схоластичної науки, яка не розкриває всієї повноти світу.

метод , аналогічний математичному, відповідає стану вченого незнання( усвідомлення диспропорції між скінченним розумом і Божою нескінченністю).

Бог - єдиний початок всього , сутність, яка виступає можливістю всього , але у згорнутому вигляді. Відповідно світ є розгорнутою сутністю Бога.

Онтологія. Пантеїзм - Бог присутній у всьому, є "буттям світу", центром всесвіту та його межею (Бог - ціле, а Всесвіт - частина).

Природа - це божественна книга, що розкриває Бога людині, і цю книгу можна читати через божественне об'явлення, однак сутність Бога можна осягнути лише через віру.

Гносеологія. Людина володіє можливістю пізнати світ, природу. Етапи пізнання: відчуття, уява, міркування, мислення.

Чуттєве пізнання підпадає під дію розсудку, що виступає як перехідний момент до більш високого рівня - розум . найвищий рівень - інтелектуальна інтуїція.

Антропологія. Людина - це мікрокосм, що поєднує в собі земне і божественне. отже, людина подібна і до мікрокосму (вміщує і у згорнутому вигляді весь світ, тобто включає у себе образи всіх речей, як дійсних, так і можливих).

"Двоцентрова" картина світу - поряд з Богом-творцем стоїть творець-людина.

Природа людини суперечлива : як тілесна істота - вона скінченна, а як духовна - нескінченна.

Доба пізнього Відродження.

Джордано Бруно (1548-1600). Основні праці: "Про причину, початок і єдине", "Про безконечність, всесвіт і світи".

Представник натурфілософського напрямку, пантеїст (природа і є Бог в речах).

Онтологія. Підняв теорію Коперника на рівень філософського узагальнення; висловив ідею нескінченності Всесвіту і багатоманітності світів.

Якщо Всесвіт нескінчений, то його центру немає. Нескінченний Всесвіт - породження нескінченої Божої могутності. Всесвіт - це співпадання Бога і природи, матерії і форми, єдності та різноманітності.

Вихідна категорія - Єдине, яке тотожне буттю, є незмінним і всеохоплюючим, єдністю максимуму та мінімуму, збігом усіх протилежностей.

Матерію Всесвіту дає світло; згорнута матерія - це пітьма, а розгорнута матерія втілюється в атомі. Активність матерії викликає світова душа, що містить у собі розум, все пронизує і одухотворює, є початком життя.

Гносеологія. Основою пізнання вважав відчуття, які даються нам через речі та образи. Наступний етап - уява, яка попередньо впорядковує образи. Розсудок виводить із них загальне . інтелект переводить знання на рівень мислення і збуджує розум, який вессь світ охоплює єдиним поглядом і може споглядати Бога.

Істина - єдина : " в чуттєвому об'єкті ніби в дзеркалі",; у розумі - завдяки аргументам міркування; в інтелекті - завдяки принципам та висновкам.

"Героїчний ентузіазм"- вища сходинка пізнання, вищий щабель людського Вдосконалення, це самовідданість задля високої мети, це стан, до якого треба прагнути, адже призначення людини- творчість на основі пізнання.

Антропологія. Головне для людини - душа, яка невіддільна від тіла і ним користується.

Шлях до людської могутності - наслідування творіння, тобто" практична магія" ( людина утверджується в земному житті за допомогою дії у праці).

Високо цінував людське співжиття, яке підпорядковане закону загальної корисності.

Мішель Монтень

Основна праця – «Спроби». Дав приклад перехідного мислення до Нового часу. В центрі філософських роздумів – людина.

Антропологія. Людина – природна істота, свідомість якої визначається станом тіла. Кожна людина є представником людського роду.

Остаточних і надійних знань немає і не може бути, тому прояви людської природи нескінченно різноманітні: від величі до мізерності, від самозречення до пихатості.

Людина підпорядкована природним законам, тому життя – мистецтво гідно підготуватися до смерті. Треба жити різноманітно, виявляти свої сили і здібності, щоб виконати своє життєве призначення. «Краще наше творіння – життя у згоді з розумом». Отже, людина уже не є центром світу, земне життя – самодостатнє, його мета – в ньому самому.

Онтологія. Бог виявляє себе як необхідність, що панує в природі; може існувати багато світів.

Гносеологія.Шлях пізнання лежить через самоаналіз; потрібно покладатися на розум і все піддавати сумніву.

Пізнання – відносне (релятивізм). Наші знання – це, скоріше, знання про незнання, ніж знання про те, що являє собою світ.

Вчене незнання – це стимул до сумніву, до постійного пошуку істини.

Скептик – це той, хто догматично стверджує незнання, а не той, хто шукає знань, не зупиняючись на досягнутому, для кого істина є процес.

Виступав проти інтуїції за здоровий глузд, за самостійність суджень, за звернення до фактів і дослідження природи, стверджував історичний характер людського пізнання.

Відомий дослідник релігії, причину виникнення якої вбачав в уявленні та невігластві, що дозволяє володарям тримати народ у покорі. Люди від природи рівні і розрізняються лише одягом. Саме держава і релігія, станова і майнова нерівність знищили природну рівність людей і справжню мораль.

Всі релігії базуються на звичаях, які необхідні для регулювання і закріплення соціальних зв’язків.

Релігія – соціальна установка, необхідна для організації народного життя.

Політична філософія доби Відродження

Утопічний соціалізм (Томас Мор, Томазо Кампанелла)

Ніколо Макіавеллі

Еразм Роттердамський

Філософія Нового часу (16 – 18 ст.)

Включають до цієї доби:

західноєвропейську філософію кінця 16 – 18 ст.;

Просвітництво;

французький матеріалізм 18 ст.;

німецьку класичну філософію.

Загальна характеристика

Філософія набуває відносної самостійності і розвивається за своїми внутрішніми законами.

Ідея автономної філософії (вільної від релігійно-світоглядних передумов, яка опирається на досвід та розум), що була започаткована за доби Відродження і вперше була реалізована Рене Декартом (опирався на концепції нового природознавства).

Філософія Нового часу орієнтується і опирається на науку, на природознавство, на розв’язання проблем наукового пізнання.

Природознавство звертається до вивчення природи, природи взагалі, а людина втрачає свій винятковий статус і перетворюється на частину природи.

Наукове пізнання визначалося як головний засіб морального та соціального оновлення людства, як джерело свободи і щастя людини (доба Просвітництва).

Філософія починає наслідувати природничі науки.

Тому провідною філософською тенденцією стає матеріалізм, бо природа визнається справжнім буттям, природа всебічно досліджується і вивчається. Це створює сприятливі умови для існування філософського матеріалізму.

Матеріалізм доби Нового часу – механістичний, метафізичний. Швидкі успіхи механіко-математичного знання призвели до того, що природознавці та філософи почали абсолютизувати закони механіки, вважали їх всезагальними.

Філософія ототожнювалась з метафізикою (в розумінні Аристотеля), тобто визнавалася умоглядною наукою про найзагальніші принципи буття та пізнання. Ця метафізика почала доповнюватись природничо-науковим змістом, тому досягла значних успіхів у сфері фізики, математики та інших наук.

Метафізика виражала у передових філософів гармонійну єдність умоглядно-раціонального мислення та експериментальної практики, але ініціатива належала, як правило, умоглядно-теоретичному, а не досвідному компоненту.

Завдання філософії Нового часу – методологічне обґрунтування науки, розробка методів наукового пізнання.

Основна проблематика – гносеологія та методологія (епістемологія) наукового пізнання.

Наголошувалось на незалежному характері наукового пізнання, на об’єктивності природних процесів, на необхідності виробити поняття об’єктивного закону природи. Великого значення набуває проблема вірогідності знання і методів її дослідження.

В розв’язанні проблеми обґрунтування знання і способів його досягнення виділяють два напрями – раціоналізм і емпіризм.

Раціоналізм (від лат. «розумний») – філософське вчення, що визнає як найбільш достовірне пізнання за допомогою розуму, розум – основа пізнання. Склався за доби Нового часу під впливом математики і природознавства.

Раціоналізм (у вузькому розумінні) прийняв за еталон одержання достовірного знання певні принципи організації останнього, підпорядковані суворим правилам логічного виводу і однозначності результатів.

Представники раціоналізму: Р. Декарт, Б. Спіноза, Г. В. Лейбніц.

Намагалися з’ясувати, як знання набуває об’єктивного і необхідного характеру. Таке знання, на їх думку, досягається завдяки розуму, який виступає і як його джерело, і як критерій істинності; розум відіграє визначальну роль як у пізнанні, так і в діяльності людей.

Абсолютизація ролі розуму привела до визнання вроджених ідей, до відриву мислення від об’єкта пізнання, до властивостей мислення, незалежних від відчуттів.

Емпіризм (від гр. «досвід») – філософське вчення, що визнає досвід (чуттєве сприйняття) єдиним засобом достовірного пізнання; тобто зміст знання виступає або як опис досвіду, або як зведення до нього.

Орієнтація на досвідне природознавство як еталон одержання достовірного знання.

Значення логічного аналізу теоретичних узагальнень принижувалось. Раціональна пізнавальна діяльність зводилась до різноманітних комбінацій чуттєвого матеріалу, який дається в досвіді.

Представники емпіризму: Ф. Бекон, Т. Гоббс, Дж. Локк, Д. Юм, Дж. Берклі.

Емпіризм наштовхнувся на ряд труднощів, зокрема на проблему виділення вихідних компонентів досвіду і реконструкції на цій основі всіх видів і форм знання. Це змусило виходити за межі чуттєвих даних і звертатися до логічних операцій (індуктивні узагальнення), до апарату логіки і математики для опису чуттєвих даних як засобів побудови теоретичного знання.

Філософія Нового часу має полі ментальний характер (англійська, французька філософія).

Важливою була проблематика освіти, тобто передачі знань наступним поколінням. В цей період з’являється одна з перших педагогічних систем, створена Яном Амосом Коменським (теоретик класно-урочної системи).

Західноєвропейська філософія кінця 16 – 18 ст.

Френсіс Бекон (1561 – 1626 рр.) – один з перших філософів Нового часу, засновник емпіризму та англійського матеріалізму. Основні праці: «Новий Органон», «Нова Атлантида», «Про гідність і примноження наук».

Запропонував нові погляди на мету наукового пізнання, на методи пізнання, на роль науки у житті суспільства, обґрунтував необхідність наукового знання нового типу.

Першим перейшов від образу людини-творця до образу людини як частини природи.

Мета наукового пізнання – принести людині практичну користь. Йому належить афоризм: «Знання – сила» (ідея експериментальної науки, яка збагачує життя людини новими винаходами, допомагає вирішувати відповідні проблеми).

Розробив програму реформи науки, яка повинна базуватися на природознавстві, основа якого – чуттєвий досвід.

Для цієї мети – розробка нового методу. Це повинен бути метод наукового відкриття, засіб творчого розвитку наукових знань.

Бекон проголосив принцип емпіризму як основи пізнання і розробив індуктивний метод – сходження від одиничних фактів окремих спостережень до теоретичних узагальнень (емпірична індукція).

Висунув ідею створення нової логіки (на противагу схоластичній, аристотелівській), яка буде надійним методом виведення вихідних принципів, на яких ґрунтується процес логічного мислення, причому людський розум не повинен відриватися від життя.

Однак на шляху застосування нового методу можуть виникати перешкоди – хибні уявлення, суб’єктивні судження, які спотворюють істинний стан речей (механістичне розуміння істини як точного віддзеркалення предметів і процесів природи, тоді заблудження – спотворення «копії» внаслідок перепон).

Такі помилки Бекон називає «примари» або «ідоли» («привиди»).

Назвав 4 види помилок, властивих людському розуму.

- « ідоли роду », пов’язані з недосконалою людською природою загальні для всіх, це помилки від недосконалих людських почуттів під впливом бажань.

- « ідоли печери » - або недоліки притаманним окремим групам чи індивідам, які роблять через менший рівень культури, освіти виховання.

- « ідоли ринку або площі », - що породжуються спілкування людей, не зовсім вірно витлумаченою інформацією; неправильним використанням слів;

- « ідоли театру », тобто хибні погляди, що породжені сліпою вірою в авторитети, таке звернення до хибних вчень найбільш згубно впливає на людей, бо позбавляє їх самостійності.

Отже, реформа науки, за Беконом, можлива завдяки створенню теорії індукції та очищенню розуму від заблуджень.

Вивчав історію науки і виділив, використовуючи аналогію, такі шляхи (методи) дослідження.

- павука, або догматичний (як павук тягне павутину, так вчений іде від загальних положень до конкретних випадків);

- мурахи, або емпіричний (як мураха все тягне в мурашник, так вчений збирає окремі факти);

- бджоли, або справжній (як бджола сідає лише на повні квіти і, беручи нектар, перероблює його в мед, так вчений здійснює розулву переробку матеріалу, який дає досвід).

Філософія в широкому розумінні – система всіх видів пізнання (дослідно-раціональних), які підвладні розуму.

Філософія у вузькому розумінні – вчення про види знання і їх співвідношення, вчення про метод (органон) пізнання.

Онтологія – повинна дати відповідь на питання « чим є природа як об’єкт наукового пізнання? » (методологія відповідає на питання « Як вивчати природу?»)

Онтологічні поняття дають її теоретичний образ. Для з’ясування причини речей необхідно ці речі розкласти на « прості природи », тобто на первісні елементи (вимога вимога аналітичного вивчення природи).

Такі елементи – найзагальніші властивості речей, тобто світло, колір, вага, тепло тощо. Саме фізика вивчає не конкретні речі, а їх якості.

Томас Гоббс – англійський філософ (1588-1679), представник емпіризму, але намагався і поєднати два шляхи пізнання.

Основні праці « Філософські елементи вчення про громадянина », «Про тіло», «Про душу», «Левіафан».

Головну увагу приділяв питанням теорії суспільства та держави.

Методологія. Поєднував індукцію та дедукцію, високо цінував математичний метод, але його основу шукав у реальності Метод Гоббса – аналітико-дедуктивний (сприйняв раціоналізм Декарта та схилявся до сенсуалізу).

Гносеологія. Вважав, що теоретичні знання повинні бути знаряддям для розвитку практики і базуватися на досвіді. Початок будь-якого знання – відчуття.

Сенсуалізм (від. Лат «почуття», «відчуття») – філософський напрямок, що виводить пізнання з чуттєвого сприйняття достовірність знання визначається чуттєвою сферою.

Визнавав існування всезагальних знань, які пов’язані із чуттям, використанням знаків мови.

Був номіналістом, не визнавав існування вроджених ідей. Вважав, що у світі існують лише конкретні речі, а слова, або « знаки », є універсаліями (ідеями) для позначення подібності різних речей. Отже, джерело ідей – чуттєве сприйняття зовнішнього світу, і ідеї з’являються під дією оточуючих предметів.

Антопологія. Людина – частина природи, її функції зводяться до механічної форми руху, а закони розуму – до математики.

Люди за своєю природою егоїстичні, прагнуть собі найкращого, тому воля людини прагне досягнення певної мети. Отже, свободи волі немає, а є тільки свобода як «відсутність опору», як відсутність перешкод для досягнення мети.

Соціально-політичні погляди. Автор концепції суспільної угоди. Виділяв 2 стани людського суспільства – природний і громадянський. Природний стан – це «війна всіх проти всіх», але це суперечить інстинкту самозбереження. Тому люди шукають миру – шляхом укладання договору (угоди)

В державі створений шляхом угоди, громадяни відчужують свої права на користь носія влади , тобто свою особисту свободу передають державі в обмін на безпеку, на впорядковане життя.

Величезного значення надавав державі, в якій люди стають єдиною істотою.

Моральне – те, що корисне державі.

Функції держави – в дотриманні природних законів збереження приватної властивості, забезпечення рівних прав громадянам, сприяння самозбереженню суспільства тощо.

Гоббс проголосив принцип прав громадян та принцип «дозволено все, що не заборонено».

Рене Декарт

(1596-1650) – французький філософ і математик. Його вчення називають картезіанством.

Основні праці – «Начала філософії», «Маркування про метод», «Роздуми про першу філософію».

Дуаліст Один з перших методологів науки.

Метод Декарта – раціоналістична дедукція: «Пізнання речей залежить від інтелекту, а не навпаки».

Розуміння сутності наукового методу у Декарта сформувалось під впливом математики. Він розумів внутрішню єдність як самого математичного знання, так і його зв’язок з іншими природничими науками. Тому прагнув отворити загальну математику, як науку, яка б на основі математичного методу об’єднувала всі галузі наукових знань.

Сформулював чотири правила методу.

Перше правило – істинними можна вважати такі положення, які не містять жодного сумніву і не потребують доказів, тобто за істину можна приймати тільки те, що ясне, чітке, самоочевидне (мова іде про вихідні принципи наукового пізнання).

Друге правило – кожну складну проблему слід ділити на складові елементи доти, доки не повстануть найпростіші чіткі положення, які беззаперечно сприймаються розумом (мова їде про вимогу аналітичного вивчення природних явищ);

Третє правило – починати з найпростіших, доступних для пізнання предметів, і поступово сходити до складніших. Тобто це шлях пошуку складного через просте (мова іде про певний порядок мислення, якого треба дотримуватись).

Четверте правило – «енумерація», що означає повний перелік усіх можливих варіантів, фактів для аналізу та отримання повних знань про предмет (мова іде про повноту знання, про послідовність та ретельність наукового дослідження).

Гносеологія. Декарт був переконаний, що наукове знання утворює єдину логічну систему, і все випливає одне з одного. Крім того, розумова діяльність людей за своєю природою однакова. Тому можливо створити для всіх єдиний метод достовірного пізнання.

Пізнання здійснюється через ідеї, виступають безпосереднім об’єктом мислення. В розумінні наявні три види ідей.

- Що виникають з чуттєвого досвіду, спричиненні ззовні;

- Створенні самими людьми;

- Вродженні, напр. ідеї Бога буття, ідеала тощо.

Декарт здійснює пошуки першопочатків своєї філософії через вимогу піддавати сумніву всі без винятку знання, що допоможе звільнити наукове мислення від хибних суджень, упередження забобонів.

Все без винятку є сумнівним у всьому можна сумніватися, але не в тому, що ти сумніваєшся, а якщо ти сумніваєшся – ти мислиш, бо мислення є актом сумніву. Звідси – беззаперечна істина, що має вигляд тези «Я мислю, отже, я існую».

Дуалізм – визнавав достовірність існування і духовного, і матеріального світу як двох незалежних субстанцій.

Онтологія. Бог – основа світобудови. Світ складається з двох субстанцій: матеріальної (протяжність) та духовної (мислення). Взаємодія між субстанціями – через посередництво Бога.

Уявлення про природу – механістичні, оскільки природа виступала мертвим, позбавленим духовності організмом.

Антропологія (дуалістачна). Людина в тілесному плані не відрізняється від тварини, постає складною природою машиною, діє за законами природи. Але крім тіла, людина має і розумну душу, і саме розум веде людину шляхом істини та належної поведінки.

Це «подвійність» людини веде до виникнення псизолофізичної проблеми взаємодії душі і тіла.

Бенедикт Спіноза

(1632-1677) – голландський філософ-раціоналіст.

-послідовник і учень Декарта

-був критиком дуалістичної філософії – обстоював онтологічний монізм. Розробив раціоналістичну етику.

-Основні праці «Етика», «Трактат про вдосконалення розуму»

Метод – строго науковий, математичний, раціоналістичний. Праця «Етика» побудована геометричним методом – як сукупність теорем, які доволяться шляхом зведення до аксіом. І визначень, довгий час вважались взірцем систематичної побудови.

-вважав, що математика не виводить, а виявляє істину («еврика!» Архімеда)

-Онтологія. Критикував дуалізм Декарта, як відповідь створив моністичне вчення про природу.

-Своє вчення починає з об*єкта субстанції (з лат. «те, що лежить в основі»), тобто з буттєвої аксіоми.

-Субстанція – це Бог, який зводиться до природи. Вона вічна, незалежна, причина самої себе, має нескінченну кількість властивостей, але їй притаманні два невід*ємних атрибути – протяжність та мислення. Через ці два атрибути людський розум і пізнає субстанцію.

-В світі порядок ідей та порядок речей принципово збыгаються. Всі явища та речі – лише мыри поэднання мислення та протяжності, тобто модуси (выд. лат. – «міра», «спосіб»)

-поняття «модус» ввівдля описання одиничних конкретних речей, причому найбільш яскраве та виразне поєднання модусу тіла та модусу дущі – це людина.

таке розуміння мислення і протяжності займало проблему взаємовідносин між матеріальними та ідеальними процесами.

Гносеологія – раціоналіст. Виділив чотири способи надбання знань: завдяки чуткам, з безладного неупорядкованого досвіду, за аналогією, безпосереднє осягнення розумом за допомогою інтелектуальної інтуїції.

вважав, що пізнання світу проходить три ступеня: чуттєве сприйняття зовнішнього світу (уявлення), судження розуму( отримання думок, істини виводяться шляхом доведення), істинне аналітичне знання яке здобуває розум шляхом логічної дедукції та інтелектуальної інтуіції.

-на принципах раціоналізму будував психологію та етику, бо, лише спираючись на розумне пізнання, людина може досягти свободи та щастя. Але утвердження розумних засад супроводжується боротьбою з пристрастями, з афектами.

дещо механістичнорозглядав людину як річ природи, наблизив метод психології до методів механіки і фізики, звів психічне життя людини до двох простих основ – до розуму(воля) та до афектів.

первинний афект – прагнення, його різновиди – задоволення(радість) та незадоволення(сум). Ці афекти – основні, всі інші – похідні від них.

-Афекти –це емоційно-образні стани душі і тіла, які підсилюють чи послаблюють життєву активність людини. Афекти регулюють взаємодію людей з речами, більшість з яких є пристрастями (пасивний стан).

щоб розв*язати складні проблеми людського життя, етичні та соціальні проблеми необхідно підпорядкувати афекти розуму.

вважав, що людина керується не моральними законами добра і не визнанням зла, а законом самозбереження власним зиском. Це – суто утилітарне тлумачення моралі та обгрунтування принципу егоїзму. Але спіноза через певні суперечності врешті пов*язав людську моральність із знанням абсолюту, тобто Бога.

Етична концепція грунтується на натуралістичному розумінні людини – природними законами пояснював особливості поведінки людини, характеристики її суспільного буття, походження найважливіших етичних категорій.

вчення про свободу(одне з фундаментальних понять його філософії) – яку розглядає у діалектичній єдності з поняттям необхідності. Вільною називається така річ, яка існує лише через необхідність своєї природи, тобто річ буде вільною, якщо діятиме виходячиз необхідності власної природи (Бог або субстанція). Всі інші речі – «вимушені», вони залежать від зовнішніх обставин.

Людина також детермінована у своїй поведінці, тому уявлення про свободу – суб*єктивні ілюзії. Людина залежить від афектів, від зовнішніх обставин життя. В цьому – рабство людини, якого вона може позбутися і стати вільною через шлях пізнання афектів ( саме пізнання супроводжується сильним афектом – радості, інтелектуальною любов*ю до Бога).

Отже, свобода – це пізнання необхідності, тобто чітке і ясне розуміння того, що необхідне, це панування розуму над почуттями, подолання афектів бажанням пізнавати.

Джон Локк

(1632-1704) – англійський філософ, представник емпіризму, видатний матеріаліст, створив ідеологічне підгрунтя лібералізму. В центрі його філософії – теорія пізнання.

Осн. Праці – «Досвід про людський розум», «Думка про виховання», «Розумність християнства»

Досліджував пізнавальні здібності та здатності людини, намагався виявити джерела походження людського знання.

Вважають засновником сенсуалізму, доводив, що джерелом всіх знань є чуттєвий досвід. «Немає нічого в інтелекті, чого б не було у відчуттях».

Критикує теорію вроджених ідей Декарта. Стверджує, що свідомість новонародженого – це «табула раса», тобто «чиста дошка», на якій життєвий досвід записує знання. Тому всі знання – не вроджені, а набуті.

Готфілд Лейбніц

(1646-1716) – німецький філософ, вчений-енциклопедист, математик, його вважають одним з засновників сучасної найки. Центр його філософії – вчення про монади.

Основні праці: «Міркування про метафізику», «Теодіцея», «Нові досліди щодо людського розуміння», «Монадологія».

В гносеології намагався поєднади емпіризм та раціоналізм – вчення про два види істин: істини факту (шлях досвіду) та метафізичні істини( відкриваються за допомогою розуму).

Вчення про монади як прості неподільні субстанції, вони вічні, духовні, індивідуальні та неповторні, їх безкінечна кількість. Єдність та узгодження монад – результат передбаченої Богом гармонії.

ПРОСВІТНИЦТВО

Цей термін запроваджений Вольтером та Гердером.

Це феномен духовного життя європейський країн, це явище культурного життя, що мало на меті замінити погляди, засновані на релігійному та політичному авторитеті, на такі, які випливають з вимог людського розуму і можуть витримати критику кожного окремого індивіда.

Крім того, це сукупність антифеодальних ідей, це ідеологія третього стану, це форма самосвідомості нового класу – буржуазії.

Просвітники намагалися обмежити віру на користь розуму, а релігію – на користь науки, звільнити моралі від релігійної опіки.

Проголошували природне світло розуму головним засобом вдосконалення суспільства.

Умовою торжества розуму і рушійною силою історичного розвитку вважали прогрес в освіті суспільства. Вірили в особливу роль наукових знань, поширення яких набуло вирішального значення в боротьбі з феодальними порядками, у розв*язанні соціальних проблем.

Просвітництво – це вихід людини з неповноліття, в якому воно знаходилось з власної вини.

Важливим джерелом для ідей просвітників була англійська філософія та національні традиції.

В Англії доба просвітництва мала, в основному, релігійний та політичний характер, у Франції – критика суспільних та моральних принципів, у Німеччині найбільші успіхи – в галузі німецької філософії.

Характерні особливості:

Впевненість у безмежних можливостях людського розуму, в його могутності. Це була апеляція до розуму та до природних закономірностей розвитку.

Основна ідея – побудова життя на розумних засадах, тобто прогрес суспільства – це прогрес – пізнання. Вся майбутня історія повинна розбудовуватись на засадах розуму. Така перебудова – результат розповсюдження позитивних, практично-корисних знань, серед широкого кола освічених людей.

Просвітництво мислилось як головна рушійна сила історії, як джерело і основний спосіб досягнення рівності, свободи та братерства(стан суспільства, що відповідає ідеалу царства Розуму).

Наукове знання перестало бути надбанням вузького кола вчених, воно стало предметом широкого обговорення та популярного викладу(Енциклопедія).

Панувала віра в те, ЩО ПРОГРЕС НАУКИ ТВОРИТЬ УМОВИ ДЛЯ СОЦІАЛЬНОГО ТА ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ ( зв*язок найки з практикою, суспільна користь науки).

Гасло просвітників: «Наука і прогрес».

В галузі філософії – боротьба проти будь-якої метафізики.Сприяло розвитку раціоналізму, а в науці – розвитку природознавтва.

Для англійського Просвітництва був характерний деїзм – погляд на релігію як на віру, яка обмежується лише визнанням Бога як першопричини і відмовляється від інших положень, як таких, що суперечать розуму.

Велика увага приділялась моралі – сформована ідея природного морального закону, гармонійного порядку в природі та суспільстві, проповідувались гуманістичні ідеали.

Значні здобутки були в галузі педагогіки та системи виховання молоді.

Проводились критика церкви, а також деяких догматів християнської релігії (боротьба проти релігійних забобонів та марномірств).

В галузі політики та суспільно-економічного життя просвітники закликали до звільнення людини від несправедливих пут, до рівності всіх людей перед законом.

Представники Просвітництва.

в Англії – Д.Гартті. Е. Шефсбері. Джон Толанд. Е. Коллінз.

у Франції – Ш. Монтесьє. Вольтер Дені Дідро. Ж-ж Руссо.

В Німеччині – А.Г.Баумгартен. Й.Г. Гердер. Г.Е. Лессінг

Німецька класична філософія

Охоплює період з другої половини XVIII ст. до першої половини ХІХ ст..

Основні представники І.Кант. І.Г. Фіхте. Ф.І.Й. Шеллінг. Г.В.Ф. Гегель та Л.Фейєрбах.

Основні світоглядні напрямки дуалізм - Кант, об’єктивний ідеалізм – Шеллінг та Гегель, суб’єктивний ідеалізм – Фіхте, матеріалізм – Фейєрбах.

Основні методи; метафізика – Кант, діалектика – Гегель.

Характерні риси:

*Розуміння великої ролі філософії в розвитку світової культури та житті людства. Така філософія має гуманістичну спрямованість, і разом з тим, є систематизованою специфічною наукою.

*Філософія стає науковою дисципліною, що включає в себе багато галузей і стирається на чітко вироблений категоріальний апарат.

*Це високо професійна філософія з надзвичайно високим рівнем абстрагування та узагальнення.

*Чітко простежується лінія спадкоємності зв’язку, наступності.

*Досліджувалися форми все загальності, розглядались питання тотожності мислення та буття, відношення суб’єкта та об’єкта, теоретичних форм пізнання, філософських категорій…

*Предметом спеціального філософського розгляду стає людська сутність. Філософія намагається розкрити саму сутність людини, її свідомості,перемогу розумного начала в людині: людина не тому людина,що мислить,а людина мислить тому,що вона людина.

*Розглядалась проблема людини, основна увага – до принципу свободи та інших гуманістичних цінностей.

*Людський досвід починають розглядати не як пасивний, а як активний, це досвід соціальної людської діяльності.

*Критичне ставлення до роз судкової метафізики і прагнення показати філософію як систему наукового знання.

*Звернення до історії розвитку людства та до розвитку світової культури історія розглядається як філософська проблема історія як спосіб буття людини і людства набуває такого ж пріоритету як вивчення природи за доби Нового часу. Раніше базою он топології були наука про природу,а базою нової онтології стали науки про культуру створення методів аналізу культури (Гегель).

*У філософії чітко проведено поділ буття на світ природи та світ людини (здійснив Кант)

*Притаманна діалектичність – подальший розвиток діалектики в системах Канта, Гегеля ,Фіхте, Шеллінга.

*Створено всеохоплюючі філософські системи: Канта та Гегель.

Імануїл Кант

(1724-1804) – видатний філософ, вчений та природознавець був фахівцем у галузі космології, фізичної графіки антропології.

Основні праці «Критика чистого розуму», «Критика практичного розуму», «Критика здатності судження».

Засновник трансцендентальної філософії головне завдання якої – критична перевірка пізнавальних здатностей.

Філософську творчість Канта умовно поділяють на 2 періоди докритичний (до 1770р) та критичний іноді виділяють це один період – антропологічний (90-ті), за якого Кант намагався зв’язувати, чи може людина виконати своє призначення за реальних умов життя («Антропологія з прагматичного погляду»)

Докритичний період – визнання можливості умоглядного пізнання речей такими, якими вони існують самі по собі.

В цей період звертався до натурфілософської проблематики: до питань філософії природи, космології, природознавства взагалі.

Намагався пояснити походження світів, виникнення небесних тіл та причини їх руху («Загальна природна історія та теорія неба, або спроба витлумачити устрій і механічне походження всієї світобудови, виходячи з принципів Ньютона»)

Розробив «небулярну» космогонічну гіпотезу про виникнення Сонячної системи з гігантської газової туманності або хмари дифузної речовини, а також про виникнення Всесвіту з розпорошеної у просторі матерії, причому Всесвіт має системний устрій, а Сонячна система - одна з численних зоряних систем.

Інша відома гіпотеза – про вплив тяжіння Місяця на морські припливи.

Кант виходив з передумови єдності матерії і руху, матерії та її законів. Намагався обґрунтувати ідею саморозвитку природи.

Виділяють 3 фази творчої діяльності Канта в до критичний період:

*Коли він працював як природодослідник;

*Коли він звернувся до філософської та гуманістичної проблематики: напр.. порівнював метафізику та математику і зробив висновок, що математика вже стала наукою, а метафізика ще такою не стала.

*Коли він зробив спробу довести, що простір і час – це суб’єктивні форми мислення (звідси зробив висновок про світ почуттів і розуму)

Основні поняття (категорії)

Філософії Канта.

Ноумен – об’єкт думки ,розуму, у Канта стосується лише сфери думки, а не об’єктивної дійсності: це гола ідея; це поняття без предмета; це мислення, а не дійсне. Це сутність дійсності. Це межа, пограничне поняття, яке вказує, що далі пізнання неможливе.

Феномен – це явище, дається нам через досвід чуттєвого пізнання, на відміну від ноумена, що осягається розумам і становить основну, сутність феномена; це те, що чуттєво дано.

«Річ - у – собі» - «істинне» буття, річ, що існує для себе самої, існування речей у такому вигляді, які вони до і поза їх сприйняттям людиною, їх не можна пізнати засобами науки. Особливо виділяє три: Бог, душа, свобода (світ природи). Це те,що не належить пізнати, що існує саме по собі, незалежно від людського пізнання.

«Річ – для – нас» - річ, як вона розкривається в процесі пізнання; це те, що пізнане.

Трансцендентний – « перелітає чий» те,що виходить за межі досвіду, за межі свідомості і пізнання, непізнавана реальністю.

Трансцендентальний – те, що хоча і передує досвіду апріорі, але має на меті зробити можливим досвідне пізнання; це те,що зумовлює можливість пізнання, апріорні форми пізнання.

Апріорі – знання, що передують досвіду і незалежні від нього; це погляди, істинність яких не може бути доведена чи спростована досвідом (категорії простір і час). Ці знання продовжуються тільки розсудком та розумом і дають воду, коли сприйняття формуються з їх допомогою а поняття.

Апостеріорі – знання, яке отримане із сприйняття, за допомогою досвіду.

Імператив – (з лат «вимога», «наказ», «закон») – це моральний принцип, що має загальне значення, на противагу особистому принципу – максимі.

Антиномія – суперечність між положеннями, кожне з яких має законну силу. Кант виділив 4 антиномії ( 2 математичні, 2 динамічні), що складаються з тези (ствердження) та антитези (заперечення); вибір, який залежить від вихідних положень.

В критичний період творчості Канта розробив найважливіші ідеї своєї філософської системи.

Найбільше його цікавили проблеми людини, передумова її пізнавальної, моральної та естетичної діяльності. Саме в цьому зверненні до проблем людини і полягає «коперниківський» переворот Канта.

Кант відкинув пасивність людини в процесі пізнання (до нього вважалося, що пізнання – результат дії на людину зовнішніх чинників).

За Кантом пізнання і значення – результат пізнавальної активності людини:

пізнання виступає як створення інтелектуальних засобів для взаємодії за світом, а не як дублювання реальності.

людський розум може визнати надійним лише те значення, яке сам добув на зрозумілих йому принципових засадах;

пізнання ніби змінює напрям і здійснюється від людини (суб’єкта) до дійсності (об’єкта)

Накреслив основні питання нової філософії:

- що я можу знати? (відповідає метафізика);

- що я повинен робити? (відповідає мораль);

- на що я можу сподіватися? (відповідає релігія);

- хто така людина ( відповідає антропологія), Людина отже, поєднує у собі декілька світів – природи (чуттєвий світ, детермінізм), свободи (умоглядний світ, мораль) та краси (мистецтво, об’єднує природу і свободу).

Відбиток цих світів – і душі людини, яка наділена 3-ма головними здібностями:

Інтелектом (цент якого –розум), відповідає світу природи;

Волею або бажанням (практичний розум), відповідає моральній діяльності;

Задоволенням та незадоволенням (здатність до судження), відповідає світу краси.

Відповідно до здібностей душі людини побудована основна система філософії Канта.

Наступне питання – як можливі математика, природознавство та метафізика як наука?

Відповідно у «Критиці чистого розуму» виділено три розділи:

Трансцендентальна аналітика (розсудок та умови його діяльності);

Трансцендентальна діалектика (розум та його ідеї)

Отже, розв’язання основних питань Кант зводить до аналізу здатностей пізнання чуттєвості, розсудку та розуму.

Виділяв три різновидності віри:

*Прагматичну ,тобто віра в свою правоту в одиничному випадку;

*Доктринальну ,тобто віра в загальні положення;

*Моральну,яка здійснюється у відповідній поведінці людини,тому віра в Бога-це здатність завжди слідувати обов*язку.

Т.ч. релігія є предметом віри ,а не науки чи теоретичної філософії. Релігія необхідна,щоб примирити вимоги моральної свідомості з тим,що в реальному житті часто панує зло.

«Критика практичного розуму»

Мова іде про розумну волю людини.

Практичний розум вищий за теоретичний тому що звернений до найвищого блага,до визначення і здійснення того,що потрібне для свободи людини.

Сфера практичного розуму-мораль,яка має автономний і нормативний характер,тобто вимагає від людини певних дій.

Людина-самодостатня істота ,її воля – автономна ,оскільки людина сама здатна перетворювати свої природні схильності,володіти ними; людина- «мета сама собі» тобто є особистістю.

Категоричний імператив,

Або моральний закон,який пропонує Кант,має декілька формулювань.

1 Відображує зміст моральної поведінки; взяємоз*язок між здатностями людини бути сомою собою та свідомо взяти на себе обов*язок ставитись до інших як до самоцінних особистостей. Бути особистістю-бути вільним ,природа людини-в її свободі ,а свобода - це дотримання обов*язку.

2 Як що намір не відповідає загальним вимогам. Від нього треба відмовитись.

«Критика здатності судження»

Показує,як можна поєднати світ природи та світ свободи,

Саме такий світ краси,прекрасного досліджує Кант в естетиці.

Центром естетичного називав почуття,задоволення та незадоволення, що виражають естетичну емоцію ,на якій заснована художня інтуїція або естетична здатність судження.

Г.В. Гегель

(1770-1831)- видатний німецький філософ,належить до ідеалістів (об*активних),створив унікальну практично всеохоплюючу систему. Систему вважав головним критерієм істинності значення.

Розробив діалектичний метод дослідження,причому діалектика виступала і як теорія,і як метод пізнання.

Основні праці

«Феноменологія духу» - весь цикл руху абсолютної ідеї.

«Філософія природи »- природа як стадія розвитку абсолютної ідеї.

«Філософія історії», «Філософія духу», «Філософія права» - історія суспільства та особа.

«Наука логіки» , «Історія філософії», «Філософія релігії» , «Естетика» -дух або свідомість.

Система Гегеля

- абсолютний,об*єктивний ідеалізм;

- має діалектичний характер,оскільки Гегель намагається показати в єдиному діалектичному процесі світ природного,соціального то духовного буття.

Гегеля вважають одним з творців діалектики як науки,а також творцем неформальної – діалектичної логіки.

Першооснова

У Гегеля – це абсолютна ідея,тобто світовий розум, світовий дух,єдина субстанція,всеохоплююча реальність, суб*єкт як універсальний чинник всіх форм буття.

Т.ч. первинною є ідея ,а абсолютна ідея – це розумне,духовне,творче начало (тотожність та різниця ідеї Бога).

Абсолютна ідея виявляє себе в мисленні,природі,історії.

Вона розвиває себе в цих формах, маючи своєю кінцевою метою пізнати саму себе,і цим відновити свою цілісність ,порушену розвитком.

Відповідно до форм буття абсолютної ідеї діалектична система Гегеля складається з 3-х частин: логіка, філософія природи, філософія духу.

Крім того ,розвиток всього сущого відбувається відповідно до тріади: Теза-Антитеза-Синтез.

Логіка

Це розвиток ідеї в абсолюті,яка в чистому вигляді отримує свій розвиток в логіці.

В логіці і суб*єктом і об*єктом виступає мислення,саме в логіці абсолютна ідея постає в своїй рідній стихії - в формі логічного ,що співпадає з істинним.

Логіка – це «наука про ідею в собі і для себе».

Логіка розпадається на :

-вчення про буття;

- вчення про сутність;

- вчення про поняття.

Філософія природи

Гегель розглядає природу не саму по собі,а як ступінь становлення і формування розуму,як знаряддя свідомості,що виникає.

Природа – це виявлення ідеї в просторі і часі,а філософія природи – це «наука про ідею в її інобутті». Отже природа виникає як «інобуття ідеї» і не є самостійною сутністю ,а є зовнішнім проявом саморозвитку логічних категорій.

Гегель не показує те,як відбувається перехід від «чистої» логічної ідеї до природи. Він просто декларує ,що абсолютна ідея,пізнавши свій власний зміст ,«.. вирішує з самої себе вільно відпустити себе в якості природи..»

Філософія природи має три розділи:

- механіка (аналізуються категорії простір ,час,тух та ін..),

- фізика (тепло,світло,хімізм..);

- органіка , де аналізуються проблеми ботаніки,зоології ,геології..

Філософія духу

Це повернення абсолютної ідеї до самої себе в її найбільш розвиненому стані – коли вона покидає природу,долає своє відчуження і знімає своє заперечення(природу).

На даному етапі свого розвитку абсолютна ідея виступає у формах свідомості розуму і діяльності людини і має три розділи : суб*активний дух, об*активний дух та абсолютний дух.

Суб*єктивний дух

Це розвиток індивідів ,індивідуальна свідомість ,воля ,потреби та інтереси людей,становлення індивідуального знання.

Значною мірою залежить від природи ,тобто людина у Гегеля виступає як єдність духовного і соціального .

У вченні про суб*єктивний дух Гегель звертається до антропології – феноменології – психології.

Об*активний дух

Виявляє себе у суспільстві,державі,історії народів.

Гегель розглядає специфіку розвитку суспільної свідомості,системи суспільних відносин і соціальних інститутів Т.ч. Гегель розглядає соціально-політичне життя людства,де абсолютна ідея проходить через право - мораль-сім*ю(державу)

Абсолютний дух

Виступає як єдність суб*єктивного та об*єктивного ,але це не проста сума,а якісно новий стан духу,яким він самоусвідомлює , самопізнає себе.

Гегель звертається до суспільних форм свідомості :

- мистецтва ,що є вираженням абсолютної ідеї у формі….

-релігій у форм…

-філософії ,де абсолютна ідея – вища стадія …. абсолютної ідеї,та філософія …. форма визначення абсолютної ідеї (мова іде про …. Філософське пізнання. Мета: ……………… а в самому собі)

Гегель визнавав розумність світу « Все дійсне є розумним і все розумне є дійсним». Це ніби гімн можливостям людського розуму ,бо розум може подолати зло і недосконалість світу.

Філософія Гегеля –раціоналістична, їй притаманні діалектика та історизм .

До основних недоліків відносять панлогізм, телеологізм,панування загального над одиночним.

• Гегель визнавав розумність світу «Все дійсне є розумним, а все розумне є дійсним». Це ніби гімн можливостям людського розуму, бо розум може подолати зло і недосконалість світу.

• Філософія Гегеля - раціоналістична, їй притаманна діалектика та історизм.

• До основних недоліків відносять панлогізм, телеологізм, панування загального над одиничним.

Відчуження

• В німецькій класичній філософії це поняття пов’язували з саморозвитком духу.

• Л. Фейєрбах вбачав у Богові відчужену від людини її власну сутність, якій надається надприродне існування.

• К. Маркс звертався до економічного відчуження, пов’язував його з розподілом праці з приватною власністю, це об’єктивне перетворення людської діяльності і її результатів в самостійну силу, яка ворожа людині і підпорядковує її.

• В сучасній західній філософії – це стан людини, коли вона своєю діяльністю суперечить реалізації власної сутності.

Л. Фейєрбах

- (1804- 1872) – видатний німецький філософ, засновник ідеї наукового матеріалізму, мав атеїстичні погляди. Велику увагу приділяв критиці релігії, насамперед християнства.

- В центрі його філософії – людина, яку проголошено єдиним і вищим предметом філософії.

- Основні праці: «Думки про смерть та безсмертя», «До критики філософії Гегеля», «Сутність християнства»

Світова філософія (др. Пол. 19-20 ст.)

Головна риса – плюралізм форм як наслідок всебічної критики філософії Нового часу.

Три основні форми:

*Ірраціональна філософія як онтологія

*Філософія як наука, основні напрямки – філософія науки(епістемологія), соціальна філософія, філософія мови, філософія науки.

*Філософська критика, напрямки – ментальний, соціальний, цивілізаційний.

Основні філософські течії

Наукові: позитивізм, неопозитивізм,аналітична філософія, марксизм, неокантіанство (ф.а.Ланге, Герман Коген, е. касірер, п.г.наторп, г.ріккерт та ін.) ,неогегельянство (ф.г. Бредлі, р.ж.коллінгвуд, б.бауер, е.г.целлер, а.руге, б.кроче, і.ільїн), феноменологія, герменевтика, структуралізм, пост структуралізм, комунікативна філософія (ю. Хабермас), прагматизм.

Некласична філософія

Перша праця – а.шопенгауер «Світ як воля та уявлення»

Класична філософія:

сприйняття буття як цілісного

основна увага зосереджена на проблемах пізнавальної діяльності

раціоналізм( віра в необмежені можливості людського розуму, в доступність пізнання і досягнення істини, панування раціоналістичних систем, розум панує над психікою і допомагає організувати людське життя)

оптимізм і віра у прогресивний розвиток.

Звертається до реальної людини;

Принцип мінімалізму – не прагнути абсолютів, а задовольнятися тим, що доступно людині, що є для неї дійсно реальним;

Виділяють 2 етапи:

Філософія у 2 пол. 19 ст.

Філософія 20-21ст.

Характерні особливості філософії 20ст.

• Переоцінка цінностей та ідей

• Різноманітність (поліфонія)

• Звертається до надбань попередньої філософської думки, актуалізує їх.

• Не існує заборонених тем

• Посіла провідне місце в системі гуманітарної освіти

• Отримала широке розповсюдження в суспільстві

• Змінюється мова філософії

• Спрямована не на пошук готових і остаточних висновків, а на проблемне окреслення людської діяльності.

Основні ідеї філософії 20 ст.

• Вивчення життя окремої людини як суб’єктивної реальності

• Проблема людини має ніби 2 площини: це «усереднення» - нівелювання людини (як людини натовпу) та самотність людини ,її безпорадність перед світом (глибинний індивідуалізм)

• Переорієнтація від людини вільної і розумної до людини,жорстко детермінованої економікою, політикою тощо. Детермінізм – загальна об’єктивна закономірність і причинна обумовленість явищ природи і суспільства

• Класична філософія у вивченні природи і людини керувалась об’єктивізмом раціоналізмом, а некласична – суб’єктивізмом та ірраціоналізмом

• Центром сучасної антропології стали не свідомість і розум, а такі елементи людської психіки як воля, несвідоме, інтуїція тощо.

• Однак фатальному детермінізму протиставляється волюнтаризм та лібералізм. Волюнтаризм – філософське вчення, яке за основу бере таке поняття як «воля» - це такий стан речей, коли керуються суб’єктивними бажаннями та і довільними рішеннями осіб нехтуючи законами історичного розвитку

• Свідомість та розум ( індивідуальний та суспільний рівні) сприймають не як незалежну структуру, адже вони стають об’єктом маніпуляцій, тиску з боку різних сил (держави, партій тощо).

• Дві лінії людського знання:

• наукове, кінцевим пунктом є «наукова істина»: оптимістичний підхід,, ідеї технотронного та постіндустріального суспільства.

• Філософське, кінцевим пунктом якого виступає «філософська правда», песимістичний підхід, що стосується часто антигуманної сутності науки.

• Отже, саєнтизму (сцієнтизму) протистоїть гуманізм. Сцієнтизм – підхід та позиція згідно з якими наукове знання є найбільш цінним та необхідним для будь-якої галузі пізнання.

• В 19ст. і, особливо, в 20 ст. людська цивілізація набуває рис планетарності, все людськості. Відповідно, і філософія стає світовою, але, разом з тим, світовій філософії притаманна поліфонія.

• Виникають принципово нові філософські картини світу та стилі мислення. Напр. соціально-екологічний тип мислення та картина світу. З середини 50-х рр.. 20 ст. в зв’язку з бурхливим розвитком НТР, проблеми розвитку людини починають розроблятися у світовому масштабі (діяльність Римського клубу).

• Глобалізація

• Нова картина світу поставила в центр історії людину, а не якісь безособові сили. Але розвиток людини відстає від розвитку науки та технічних можливостей суспільства.

• Вихід – у розвитку культури та формуванні нових можливостей людини: любові до справедливості, неприйняття насильства тощо.

• Широко розповсюджені не нові, але модернізовані ірраціонально-містичні уявлення про світ, що пов’язані з відродженням астрології, магії, вивченням «паранормальних» явищ в природі та психіці людини.

• Сучасна філософія – досвідчена, здатна бути різноманітною та толерантною, в ній з’явились новітні модернові течії, але вона не втратила інтересу до ідеалів, до вічних людських цінностей.

Марксизм

• Соціально-економічне та філософське вчення, що відіграло велику роль в історії 20 ст., вже після смерті його засновників.

• Засновники: Карл Маркс (1818-1883) та Ф. Енгельс

• Оцінки – від «абсолютної істини» до повної помилковості

• Основні праці: «Економічно-філософські рукописи 1884 року», «Тези про Фейсбраха», «Німецька ідеологія», «Маніфест комуністичної партії» та ін.

Основні складові марксизму.

Філософія,що включає діалектичний матеріалізм (поєднані матеріалізм та діалектика) та історичний матеріалізм (вчення про рушійні сили розвитку суспільства).

Політична економія – розроблено теорію додаткової вартості, яка розкриває механізм капіталістичного способу виробництва та джерело експлуатації (“Капітал”).

Науковий комунізм – обґрунтування історичної місії пролетаріату, нової ідеології, вчення про класову боротьбу, про соціальну революцію, про диктатуру пролетаріату.

Основні здобутки

Матеріалістичне розуміння історії.

Суспільство – це система, що постійно розвивається, тобто розвиток суспільства – це природно – історичний процес, що складається з певних стадій (суспільно – економічних формацій),. Матеріальне виробництво – основа і вирішальна сила розвитку суспільства, визначає всі інші сторони суспільного життя, тобто обумовлює спосіб життя і сутність людини тієї чи іншої епохи.

Свідомість людей залежить від матеріального життя суспільства, тобто не є первинною. Ідеї не керують світом, а залежать від матеріального виробництва.

Рушійна сила розвитку суспільства – класова боротьба.

Діалектичне розуміння єдності природи і суспільства. Особливість суспільного розвитку – діяльність людей, які наділені свідомістю та волею.

Звернення до поняття “практика”, яка виступає не просто як вплив суб’єкта на об’єкт, а як процес, здійснюваний в єдності суб’єктивного і об’єктивного. Крім того, практика – це процес перетворення людини, її олюднення.

Звернення до проблеми відчуження, яка розглядалася в сфері стосунків між людьми та їх ставленні до природи – як відчуження праці. К.Маркс висунув ідею про економічне відчуження, і зробив висновок, що його можна подолати лише практичним способом – шляхом ліквідації приватної власності.

К.Макрс і Ф.Енгельс створили концепцію провідної ідеології як сукупності пануючих думок.

Матеріалізм було пов’язано з діалектичною теорією розвитку та застосовано до тлумачення законів та рушійних сил розвитку суспільства.

Пропаганда і розвиток марксизму в Росії. Марксизм – ленінізм.

Г.Плеханов – один з перших теоретиків марксизму в Росії, марксистську філософію розглядав як систему діалектичного та історичного матеріалізму.

В.І.Ленін (1870-1924) – політичний, громадський і державний діяч, вождь більшовицької революціє в Росії.

Основні праці: «матеріалізм та емпіріокритицизм», «держава і революція»

Вважається, що у своїх працях, статтях та виступах розробляв проблеми соціальної філософії, питання про сутність, форми і типи держави, про ознаки соціальних класів тощо.

Леніну приписують розробку філософської концепції розвитку (проблеми суперечностей, стрибків, видів заперечення тощо), а також подальшу розробку та розвиток марксистської теорії пізнання (про характер чуттєвого відображення, про роль практики в пізнанні…), діалектико-матеріалістичне обґрунтування відкриттів придознавства та дослідження причин філософсько-методологічної кризи в природознавстві поч. ХХст. (визначення поняття «матерії»).

Марксизм-ленінізм

Офіційна ідеологія СРСР

В галузі філософії проводились дослідження в царині діалектичного та історичного матеріалізму, методології науки марксистських етики та естетики, логіки ….

Відомі представники: А.Луначарський, Б.Биховський, В.Асмус, Б.Кедров, Т.Ойзермен, Е.Ільченков, М.Мамардашвілі, М.Золотіна, В.Босенко, П.Копкін, В.Шинкарук, М.Попович, С.Кримський…

Західний марксизм. Неомарксизм. Постарксизм.

Можна назвати велику кількість різних інтерпретацій марксизму, які пов’язані з різними політичними поглядами та практичним втіленням ідей К.Маркса та Ф.Енгельса.

Представники західного марксизму: К.Каутський, Е.Бернштейн, М.Адлер, А.Бебель, П.Лафарг.

Основні особливості:

• Критичне творче ставлення до спадщини К.Маркса та Ф.Енгельса.

• Або повне відмежування від політики (як в Німеччині та США), або демонстрація політичної лояльності та невтручання у велику політику.

• Затухання робітничого руху призвело до заперечення провідної ролі робітничого класу щодо встановлення прогресивного суспільного ладу.

Неомарксизм – виникає в серединні ХХст., поєднує ряд напрямку, представники яких прагнули доповнити вчення Маркса фдеями екзистенціалізму, неогегельянства, фрейдизму, структурізму… це критика ортодоксального марксизму

«зліва».

Представники: А,Грамаші, Д.лукач,

Діячі франкфуртської школи – М.Х(Г)оркхаймер, Т.Адорно, Г.Маркузе, Ю.Х(Г)абермас, Л.Альтюссер.

Постмарксизм.

- Виникає наприкінці 70-х років, часто пов*язують з єврокомунізмом.

- Представники: Е.Лакло, Е.Балібар, С.Каррільо – праця «Єврокомунізм та держава».

- зближення з християнськими рухами та об*днаннями;

- конвергенція з соціалістичними та соціаль-демократичними партіями;

- невизнання спадщини В.Леніна;

- неактуальність вчення про диктатуру пролетаріату…

А.Шопенгауер

- У праці «Світ як воля та уявлення» звертається до»вільної волі», що вище розуму; воля до життя – кантівська «річ у собі».

- Світ – це те, що ми сприймаємо як дійсність, тому його не можна розуміти як щось, що існує поза межами нашого сприйняття. Світ (в нашому уявленні в стані стабільності) постає і як воля – сліпе поривання.

- Світ, просякнутий волею – це нещадна боротьба за існування: воля реалізується у людині шляхом егоїзму.

- Світова воля завжди знаходиться під тягарем почуття провини, вона роздрібнюється в безмежній множині конкретних об*єктивацій або виявів волі, яким властиве прагнення до безмежного панування…

- Розум повинен грунтуватися на інтуїції, яка виникає раніше логічного пізнання.

- Творчість філософа має риси стоїцизму та героїчного песимізму.

Ф. Ніцше

- Звернувся до ірраціональних пластів європейської культури; поет-пророк і декадент.

- Осн.праці: «Так говорив Заратсутра», «По той бік добра і зла», «Сутінки богів».

- В центрі його філософії – воля до влади, основа права сильного, первинна щодо свідомості, рушій активності: «Я маю волю і дію, а, отже, я живу».

- Воля виявляє себе, насамперед, через життя, яке є єдиною реальністю і яким рухає волевиявлення, боротьба за існування. Слабким не слід співчувати, бо це веде до виродження життя.

- Силу життя протиставив культурним нормам і цінностям; вважав, що саме людська слабкість і незахищеність приводить до виникнення культури як системи штучних засобів виживання.

- Мораль – це засіб боротьби слабких проти сильних. Свою позицію називав імморалізмом(позаморальним) і вважав, що мораль тримається на авторитеті та залякування, але «Бог помер» - тому що не втручається в життя для його зміцнення. Головне для людини – голос крові, стати «по той бік добра і зла».

- В своїх працях підносив до небес життєвий інстинкт, аристократичність, діонісійське мистецтво, яке виражає буяння життя. В раціоналізмі бачив занепад, декаданс.

- Свою філософію розглядав як переоцінку всіх цінностей (критика християнства та раціоналістичної філософії).

Пізнання в концепції Ніцше не має автономного характеру, бо існує плюралізм воль, які використовують пізнання в боротьбі за владу.

Соціальний ідеал для Ніцше – кастове суспільство.

Негативно ставився до демократії.

Писав свої твори афористичною мовою, тому його тексти можна по-різному інтерпретувати.

Екзистенціалізм

Досить важко виділити основний зміст через велику кількість філософських та літературних мотивів.

Виділяють німецький екзистенціалізм: К. Ясперс, М. Хайдеггер; французький екзистенціалізм: Ж.-П. Сартр, А. Камю, Г. Марсель.

Або релігійний та атеїстичний екзистенціалізм.

Звертається до таких питань:

• гуманізм, людина – унікальна істота;

• усвідомлення людиною своєї смертності та недосконалості;

• проблема смерті як найпотаємнішої суті людського існування;

• філософія буття;

• проблема часу як характеристика людського буття;

• проблема свободи та відповідальності людини…

Сьорен К’єркегор

Основоположник екзистенціалізму.

Датський філософ, теолог та письменник (1813 – 1855).

Один з творців некласичної філософії.

Основні твори: «Страх і тремтіння», «Або-або», «Поняття страху», «Стадії на дорозі життя»…

Назвав три стадії життя людини, які ведуть до справжнього існування: естетична, етична, релігійна.

Основні ідеї

Вчення про екзистенцію. Це буття, спрямоване до ніщо, яке усвідомлює свою скінченність, конечність та часовість, реальною точкою відліку якої є смерть. Це основа особистості, центральне ядро людського «я», нерозчленована цілісність суб’єкта і об’єкта.

Трансцендування – вихід за свої межі. За Яспером, екзистенціалізм – це філософія буття людини, яка виходить за межі людини.

Вчення про екстремальну ситуацію (момент найвищого усвідомлення себе).

Питання: «Хто така людина?» та варіанти відповідей: або істота, спрямована на досягнення свободи, або постійна тривога і печаль…

Проблема сенсу життя людини. Людина – як вічний проект і як така, що обмежена обставинами життя, така, що прагне примарної свободи. Саме тому сенс життя – в його абсурдності.

Проблема змісту життя людини – як ланцюг несподіванок, потрясінь і душевних зривів.

Свобода людини та ситуація особистого вибору. Людина – це і є свобода; вільний вибір свого життєвого шляху – це доля людини, її відповідальність і її трагедія. Отже, свобода – це вибір людиною самої себе.

Вчення про буття. За Сартром, є хоча б одне буття, де існування передує сутності, яке існує до свого визначення за допомогою понять. Таким буттям є людина, людська реальність. Екзистенціалізм віддає кожній людині у володіння її буття і покладає відповідальність за її існування.

Людське буття

• Цей термін ввів М.Хайдеггер; він чітко провів відмінність між буттям і сущим.

• Буття Хайдеггер визначає як Da- sein, тобто буття – тут( ось), відкрите буття, чиста присутність…. Сенс буття дорівнює розумінню буття, тобто само проектуванню Da – sein.

• Структура людського буття – це турбота, що є єдністю трьох елементів: 1) буття – в часі (модус минулого часу); 2) забігання на перед (модус майбутнього часу); 3)буття – при внутрішньо світовому – сущому (приреченість до сущого).

• Для людини відчуженої характерна несправжня екзистенція, тоді вона орієнтується в своїх установках на «людей», стає анонімом.

• Шлях до справжнього буття – усвідомлення своєї конечності, історичності, свободи. Конечність з самого початку робить екзистенцію буттям-при-смерті. Смерть – спосіб буття смертної істоти; екстремальна точка повороту до буття, бо лише наблизившись до осягнення смерті як останньої межі, людина в собі знаходить справжнє буття.

Психоаналіз

• Засновник – австрійський психолог, невропатолог, психіатр Зігмунд Фрейд.

• Основні праці: «Тотем і табу», «Основи психоаналізу», «Я і воно», «Тлумачення сновидінь», «Психологія буденного життя».

• Спочатку розробляв метод для лікування психічних захворювань, психотерапію; згодом термін «психоаналіз» почав вживати для позначення теорії, що пояснює роль несвідомого в житті людини і суспільства.

• Найбільш відомі дослідники і прибічники Фрейда – А. Адлер, К. Юнг та ін.. представники неофрейдизму – Е. Фромм, К. Хорні та ін..

Несвідоме

• Виявлення, осмислення та тлумачення несвідомого стало головним у психоаналізі.

• Фрейд почав з вивчення неврозів і дійшов висновку, що вони зумовлені потужним шаром людської психіки, який є прихованим, є могутньою ірраціональною силою, що антагоністична діяльності свідомості.

• Отже, людською поведінкою керують ірраціональні психічні сили.

Структура психіки

Топографічний (просторовий) підхід- Фрейд виділяв 3 області:

несвідоме (великий передпокій, де знаходяться всі душевні порухи, де концентруються несвідомі бажання і витіснені із свідомості ідеї);

перед свідоме ( вузька кімната, салон, на порозі якого стоїть «вартовий» і уважно розглядає кожен душевний порух; це розумне «Я» людини, зміст духовного життя, який у даний час не усвідомлюється, але може бути усвідомленим);

свідомість (тільки за салоном розташована кімната власне свідомості; сприйняття зовнішнього світу.

В 20-ті рр. Фрейд запропонував інший – структурний підхід до розуміння психіки, знову виділивши 3 сфери:

«Воно» (Ід)- успадкований глибинний рівень, в надрах якого копирсаються приховані душевні порухи, потяги, що нагадують старовинних демонів. Це- архаїчне, біологічне, його зміст формувався мільйони років, тому Воно є найпотужнішим і вирішальним чинником людської психіки. Цей киплячий котел інстинктів є безособовою, анонімною частиною психіки. Це все природжене, генетично первинне , інстинктивні імпульси (бажання), несвідомі потяги, що підкорюються принципу задоволення.

«Я»- це індивідуально-особистісне; розум людини, її памʼять, мислення; сфера свідомого. Це посередник між «Воно» та зовнішнім світом, що діє за принципом реальності.

«Над - Я» виступає як установка суспільства, соціальне, «цензор»; нагадує про обовʼязок та соціокультурні заборони. Це внутрішня особистісна совість.

Вчення про лібідо

Походить від лат. «бажання», «потяг»; зʼявилося в наук. літературі ще у др. пол. 19ст.

Фрейд спочатку під лібідо розумів енергію сексуальних потягів. З часом лібідо – це енергія потягів до всього того, що охоплюється словом «любов»: статева любов, самозакоханість, любов до дітей та батьків тощо. Отже, це психічна енергія, це сила, що змінюється кількісно.

Способи перетворення лібідо:

• інстинктивний імпульс може бути розрядженим у дію;

• цей імпульс може бути витісненим нерозрядженим знову в несвідоме;

• імпульс може бути позбавлений своєї енергії через сором, мораль та субстанцію.

Т.ч., процес психічного розвитку людини – це біологічний процес перетворення її сексуального інстинкту.

Бажання та порухи, витіснені у сферу несвідомого, можуть у будь-який момент вирватись назовні, ставши причиною чергової драми; вони під всілякими «масками» потрапляють у свідомість і загрожують духовній єдності «Я». В дії таких вітіснених комплексів – причина забування, обмовок, сновидінь, гумору, неврозів…

Т.ч., психіку необхідно розвантажувати: це існування «дозволених форм недозволеного», які завжди припускало суспільство; також, коли справа доходить до зривів і неврозів, це психотерапія, психоаналіз. Бесіди, розпитування, асоціації допомагають знайти спосіб вивільнити, легалізувати заблоковану силу, хоча б у словах – перенести несвідоме у свідоме.

Поняття світ.

Бути людиною означає бути у світі – за М. Хайдеггером.

Це певна реальність людського буття, яка виділена і поєднана в цілісність певним смислом.

Можна визначити ( в широкому розумінні) як невичерпну дійсність, як цілісну сукупність всього існуючого ( того, що має буття).

• Всесвіт – поняття, що охоплює все реально існуюче, тобто весь світ. Це певна сукупність реальних речей, явищ і процесів, досяжних для спостереження і вивчення людиною.

• Універсум – все дійсне і можливе, коли до реально існуючих і спостережуваних явищ додаються можливі.

• Космос – це поняття акцентує увагу на таких ознаках світу як системність, впорядкованість, закономірність.

• Метагалактика – певна матеріальна система, весь видимий сьогодні та доступний для спостереження космос.

• Наукова картина світу – систематизована сукупність наукових уявлень про будову всесвіту та основні закономірності його існування. Це цілісна понятійна модель, що відповідає рівневі розвитку пізнавального процесу на певному історичному етапі. В основі кожної НКС лежать основоположні принципи та способи світопояснення, які називають парадигмами.

• Парадигма – (від гр. доказ, зразок, приклад) – основоположні принципи, зразки наукового мислення та принципові підходи до розв*язання наукових проблем.

• Прикладом можуть слугувати геоцентрична модель, геліоцентризм, механістичний підхід, просторово-часовий континуум.

Поняття «світ» -

Має конкретно-історичний характер

Почало формуватись ще в до філософській період і розвиток цієї категорії пов*язаний з виділенням людини з природи.

Основні підходи до виникнення та розвитку світу: міфологічний, релігійний, науковий.

Категорія «світ» визначає не тільки природні, об*єктивно матеріальні властивості, але й особливості людського відношення до себе і до умов свого існування.

Світ – це єдність об’єктивної дійсності і людських сутнісних сил;

• Це єдність природної та суспільної дійсності, зумовленої практичною діяльністю.

• Це цілісна система, яка розвивається в діалектичній єдності природного та суспільного буття.

Фундаментальні властивості світу:саморозвиток, цілісність, конкретна все загальність, універсальна предметність….

Проблема буття.

Філософські науки,що звертаються до вивчення буття:

-онтологія (від давньогр. «онтос»-буття, сутнє), що розглядає види та форми проявів буття, тобто як буття постає перед людиною та нею осмислюється; ставить питання про те, яким є буття;

-метафізика – розглядає засади буття, шукає корені буття та ставить питання про те, що є буття.

Основні аспекти буття:

• гранично загальне та широке поняття;

• фіксує прояви та характеристики світу.

• Ознаки буття виявляються через зіставлення з небуттям.

• Тому постає як найвища цінність для людини, що дозволяє з’ясувати питання сенсоутворення.

• Виступає як міра моральної відповідальності.

Визнання буття (історичний аспект)

Давньогрецька натурфілософія – церез поняття архе як перший початок всього, як щось стале, незмінне.

Парменід – перший ввів поняття буття до філософського обігу: «те, що висловлюється та мислиться повинно бути сущим, бо воно є буття, а що не є…». Ніщо не мислиться, бо все,що ми мислимо, стає буттям. Тому буття незмінне і самодостатнє.

Геракліт – стійкого буття немає, буття є потоком вічного становлення, має місце єдність, буття та небуття.

Середньовіччя: БОГ як абсолютне буття, що протистоїть природі; системність та ієрархічність буття.

Новий час – розуміння буття як субстанції, яку трактували через поняття:

• Атрибут – як невід’ємна властивість, як вихідна характеристика (протяжність та мислення);

• Модус – як конкретне утворення, тобто річ, явище тощо.

Німецька класична філософія – до модусів субстанції додались рух, розвиток, активність.

Розробка поняття субстанції на кінець XIX ст. наближаючись до наукової картини світу.

Однак у тлумаченні природи субстанції визначалися дві лінії:

• Матеріалізм (субстанція визначалася матерія, чуттєва сутність);

• Ідеалізм (основою світу вважалося духовне).

Класична філософія визначала буття

Як все, що існує;

Як архе;

Йому притаманна ієрархія;

Як субстанцію, що виявляє себе через атрибути та модуси;

Як матерію чи дух;

Як стале, незмінне;

Як абсолют.

Некласична філософія. Буття як:

Інтенція свідомості ( її спрямованість на певний предметний зміст, не може бути думки ні про що), це умова за якою свідомість може вибудувати свій зміст;

Предметність (свідомість є завжди усвідомленням чогось і фіксація цього чогось) екзистенціалісти тлумачать як при-бутті-перебування;

Правильне мислення, що окреслює межі між буттям і небуттям;

Тривалість, тобто часові виміри буття, які М. Хайдегер порівнював з горизонтом, крім того виправдовує себе лише та думка, яка здатна утриматись у тривалості становлення, а не зникнення.

Буття в сучасній НКС:

Динамічне, а не статичне;

Системне;

Ієрархічне(мікро-, макро- та мегарівні);

Еволюційне;

Має два основні статуси – матеріальне та духовне буття.

Субстанція (від лат. «сутність») – це першооснова, першопричина сущого.

Це дещо незмінне, що є протилежністю станів і властивостей, що змінюються.

Це сутність, що лежить в основі всього, що існує завдяки собі і в собі.

В історії філософії існували різні підходи до розуміння субстанції.