Демокріт (бл. 460 – 370 рр. До н. Е.)

Представник атомістичної школи, учень Левкіппа.

Онтологія. Першооснова – атом («неподільний»), що є буттям і осягається лише розумом. Атоми розрізняються за формою, порядком і положенням, але однакові за субстанцією, найважливіша властивість атомів – рух.

Поряд з атомами існує порожнеча (вона матеріальна, умова руху атомів).

Атоми хаотично рухаються у порожнечі і, переплітаючись, створюють тіла, які виступають як комбінації атомів. Атоми існують різних форм та розмірів і рухаються у порожнечі у будь-яких напрямках та з будь-якою швидкістю.

Вважав, що центром світу є Земля, що у Космосі існує багато інших світів.

Гносеологія. Основа пізнання – відчуття, які є ніби копіями речей. Відзначав гаданий характер того, що дають відчуття, від того, що існує в дійсності, а також те, що деякі властивості речей осягаються лише розумом.

Антропологія. Життя виникло з неживого, а людина – з бульбашок землі, людина – теплота, що близька до сухого вогню. Душа людини – сукупність атомів, а дихання – обмін атомів душі з середовищем, тому душа безсмертна.

Етика – соціальні погляди. Розглядав поняття щастя, але розумів як хороший дух: спокій, гармонія, свобода від страху.

Відносив до етичних питання багатства та бідності (багатством треба розумно користуватися).

Високо цінував дружбу, необхідними для неї вважав такі якості: самокритичність, здатність до каяття, вміння співчувати, не заздрити, не лицемірити.

Великого значення надавав вихованню, в основі якого – здатність до сорому (совість).

Людина – тварина, здатна до навчання. Освіта – прикраса для щасливих та схованка ля нещасних. Для засвоєння знань потрібні три речі: час, здібності та гарні вчителі.

Прибічник демократичних форм правління, а не монархії. Прогрес суспільства розглядав як природній процес.

Протагор (490 – 420 рр. До н. Е.)

Відомий софіст (з гр. «знавець», «майстер»), учень Демокріта.

Софісти – професійні (платні) вчителі, що навчали красномовству (риториці), прищеплювали вміння володіти словом, вміння вести суперечку. Вчили мистецтва аргументації та доведення власної позиції (їх цікавило саме це, а не пошук істини).

Софісти не стільки поглиблювали, скільки поширювали філософське знання, розповсюджували його серед учнів. Головне їх мистецтво – володіння словом.

Основна філософська проблема для софістів – проблема людини. Теза Протагора: «Людина є міра всіх речей, існуючих, що вони існують, і неіснуючих, що вони не існують» (ідея людської свободи, суб’єктивності почуттів та релятивізму – вчення про те, що все у світі є відносним).

Сократ (бл. 470 – 399 рр. До н. Е.)

Цікавий і своїм вченням, і способом життя, вважається уособленням філософії. Проводив час у філософських бесідах та діалогах, його не цікавив матеріальний добробут. Непохитно служив своїм принципам, показував співвітчизникам рівень їх знань.

Ніколи не записував своїх думок, робив це свідомо, тому що сферою справжнього знання і мудрості вважав живу бесіду, діалог (вести бесіду, суперечку – «діалегомай»).

Метод Сократа – суб’єктивна діалектика, маєвтика (повивальне мистецтво, допомагав народитися істині в душі співрозмовника), іронія: «Я знаю лише те, що я нічого не знаю, але інші не знають і того».

Першим вирізнив людину з Космосу. Філософія для Сократа – не споглядання природи, а вчення про те, як треба жити. Знати людина може лише те, що їй доступне, тобто не зовнішню природу, а власну душу. Завдання філософії: «Пізнай самого себе» (пізнання людини).

Головний напрям філософствування – людина та її свідомість, найважливішою інстанцією якої є розум (дає не лише особисту думку, але й загальні знання про речі).

Розумів знання як знаходження загального. Його велике відкриття – людина в своїй діяльності керується загальними поняттями (ідеями), які за своєю природою ідеальні. Ці знання людина е може отримати ззовні в готовому вигляді, а здобуває власними зусиллями. Однак походження загальних понять залишилось для Сократа таємницею.

Етика. Вважав, що філософія – пізнання того, що є добро та зло. Філософія може бути моральним діянням лише тоді, коли знання самі по собі є добро. Отже, Сократ моральність зводив до знання, а зло виступало як результат незнання. Аморальний вчинок – результат неволодіння істиною, якщо людина знає, що є добро, а що є зло, то вона ніколи не вчинить зле.