4. Типи лікарів у різних культурах. Знахар і шаман ж лікарі

Народна медицина в різних культурах мала певні відмінності, пов'я­зані з тим, кого саме можна було вважати лікарем, які функції, права та обов'язки покладалися на цілителів, наскільки широкою була їхня кла­сифікація та за яким принципом вона здійснювалася, хто з них міг спра­витися з психічною хворобою та ін.

Немає сумніву в тому, що розвиток медицини супроводжувався де­далі більшою спеціалізацією лікарів, а отже, звуженням та поглиблен­ням сфери їхньої діяльності. У науковій літературі побутує думка про те, що на території України ще в дохристиянські часи більшість лікарських функцій виконували «волхви», особливий інститут тогочасного суспіль­ства. Діяльність волхвів не обмежувалася лікарською практикою, вони були радниками, віщунами, пророками й мали досить могутню владу. Згодом сфера їхнього впливу звужувалася, а самі лікарські функції поча­ли розподілятися та диференціюватися між різними представниками лікарської справи.

Так, в українській народній медицині ХУШ-ХІХ сторіч «професій­ний» прошарок народних лікарів був уже досить розгалуженим. Зде­більшого це були баби-повитухи, костоправи, сільські цирульники («кро-вопускателі»). сільські ковалі-дантисти та знахарі. Однак не лише вони

ЕТНОПСИХІАТРІЯ

Розділ 2. ПРИКЛАДНА ЕТНОПСИХОЛОГІЯ

342

ч

лікували психічно хворих. Оскільки в народних уявленнях ще слабко простежувалося виокремлення соматичної та психічної патології, а етно­логія та патогенез більшості хвороб були ще не відомі, практично кожен із зазначених цілителів міг певною мірою стикатися в своїй практиці з психічними захворюваннями.

Так, бабі-довитусі чи «пупорізці» доводилося бути не лише акушер­кою, а й лікувати багато дитячих недугів. Кровопускання, яким здебіль­шого займалися чоловіки («рудомети»), також могло використовувати­ся при найрізноманітніших хворобах, у тому числі психічних. Так, в окремих місцевостях України кровопускання вважалося ефективним при гострих психічних захворюваннях, а дехто рекомендував як надійний засіб від божевілля кровопускання вранці з однієї ноги, ввечері — з іншої при одночасному накладанні компресів на шию протягом доби.

Народні уявлення про знахарів і чарівників близькі за своїм змістом: народ вважав, що всі вони здатні цілеспрямовано впливати на природу, інших людей, надприродні сили. Водночас у деяких регіонах зафіксова­но розбіжності у сприйманні цих цілителів, зумовлені метою їхньої діяль­ності: вважалося, що знахар завжди має добрі наміри; властивості, на­дані йому Богом, він використовує, аби допомогти людям, зокрема виліковуючи їх від хвороб. У свою чергу, чарівник у народній уяві не­рідко був зловісною постаттю: запродавши свою душу дияволу й зару­чившись підтримкою нечистої сили, він міг використовувати її на зле, зокрема спричинювати епідемії чи заподіювати хвороби певним людям (особливо це стосувалося психічних захворювань).

Знахарів народ також називав по-різному. Це залежало або від ос­новних засобів, за допомогою яких вони лікували різні недуги, — корін­ня, зілля, слова («баїльники», «шептуни»), або ж від основних хвороб, на яких вони переважно спеціалізувалися; одні «замовляли зуби», інші — «скидали вроки», одні — «виливали чи викачували переляк», Інші — «спа­лювали рожу», «заклинали змій» і т.ін.

Сучасні дослідження народних цілителів, у тому числі в Україні, за­фіксували, що поряд із «заговірно-заклинальними актами-обрядами» і так званими «видовишно-ігровими» формами, найбільш поширеним € «вичитування словом». Отже, і сьогодні ми маємо широкий пласт на­родної знахарської медичної практики, але, як і в минулому, ставлення до неї і спроби її наукового трактування досить різні — від повного ігно­рування чи ототожнення із шарлатанством до вбачання в ній проявів такої реальності, як парапсихологічний вплив. Найвиразніше остання точка зору простежується в праці В.Харитонової:

«...сутність впливу на пацієнта в заговірно-заклииальному акті скла­дається щонайменше з психотерапевтичного, гіпнотичного (телепа-

343

тичпа передача інформації) та біоенергетичного («механічна біоеиер-гія» плюс «тонка» енергія). Виникненню усього цього здебільшого сприяє ритміко-мелодійиа основа заклинання...»

На жаль, справжніх наукових досліджень народної знахарської прак­тики, які б змогли дійсно поставити крапку над «і» в цьому питанні, як і раніше, явно обмаль.

У багатьох інших суспільствах функції лікаря виконував (а в деяких і зараз виконує) шаман. Шаманство вперше було виявлено в Сибіру у XVII-XVIII століттях, коли почалося освоєння цієї території росіянами. У подальшому з'ясувалося, шо шаманство існує і в інших регіонах зем­ної кулі — в Америці, Африці, Австралії, Азії і т.д., але й на сьогодні, незважаючи па численну наукову літературу з цього питаїшя, немає загаль­ноприйнятого уявлення про те, хто такий шаман і що таке шаманство. Та як би не трактувалися ці поняття вченими, однією з центральних проблем залишається тема, що умовно називається «шаманство і психопатологія» (вперше цей термін увів видатний сучасний релігіознавець М.Еліаде).

Найпершою і найпоширенішою точкою зору на цю проблему є уяв­лення про шамана як про психічно хвору людину. Фактично, більшість дослідників сибірського шаманства вважали шамана людиною з певни­ми відхиленнями в психіці, аргументуючи це не тільки особистими спос­тереженнями, а й вивченням фольклору та народної творчості сибірсь­ких народів.

Характерними є праці Г.Ксенофонтова, який наводить в них кілька близьких за змістом якутських міфів і легенд про походження шаманів. Зміст однієї з легенд схематично можна подати у такому вигляді:

«Душу людини, яка мас стати шаманом, духи відносять до підземного світу, де її виховують 1-3 роки (залежно від цього терміну освіти міра кваліфікованості майбутнього шамана буде різною). Поки душа перебу­ває у духів, сама людина втрачає глузд і позасвідомо щось виспівус, мова її втрачає логічність та послідовність і т.п. Після закінчення терміну духи відрізають від тіла голову й становлять її на верхню поличку, а тіло розрізають на дрібні шматочки й ділять між усіма «юйорями» — душами звичайних людей, які спричинюють хвороби. Якщо хоч якійсь не вистачить, то хворобу, причиною якої є ця душа, майбутній шаман вилі­кувати не зможе. Поки відбувається ця процедура, сама людина дуже тяжко хворіє. Після її' закінчення на кості накладають нове м 'ясо, при­кладають до тіла стару голову, яка все бачила. Фактично на цьому й закінчується процес підготовки й народження нового шамана».

Виходячи з аналізу таких легенд і міфів, Г.Ксенофонтов робить вис­новок про те, що шамани в стародавні часи починали свою жрецьку місію

344

Розділ 2. ПРИКЛАДНА ]

345

з психічної хвороби. Шаманським родам були властиві; фізична організація і певні спадкові психічні хвороби, к. вали у спадок майбутнім нашадкам-шаманам. Більше і вченого, весь стародавній шаманський культ грунтува душевних розладах: «самий акт їхнього священнодійства⁵ чим іншим, як періодичним рецидивом загального уш( що вони пережили спочатку». Виходячи з того, що шама„ лання часто ніби перевтілювалися в якусь тварину і в усілі її загальний вигляд і способи її поведінки, Ґ.Ксенофонтоад найтиповішим і найусталенішим проявом шаманської хій персонал із апі я.

Подібні погляди мали й зараз мають інші дослідц__ У XX столітті, коли шаманство виникло і в інших регіон, почали розглядати як універсальне явище, теза про психї* у шамана також стала загальноприйнятою. Однак одні ; вали первинне положення, що «шамани — психічно хвов перечуючийого, вносили дещо новий відтінок до цієї' на протилежну; «усі нервовохворі в Сибіру — шамани».^ зокрема А.ОЬІтагк», вважали, що не лише шаман, а Й)й племені повинні мати «психопатологічну схильність», породити потребу в шаманстві. Автор пов'язував шама поширення специфічної хвороби — «полярної істерії».

Крім того, дослідники мали розбіжності в поглядах, того, які саме нервові та психічні хвороби чи симптомогаї приписували шаману. Так, як зазначалося, Г.Ксенофоні" помен деперсоналізації як найтипонішу ознаку шамансьв ОЬІтагкз пов'язував її з полярною істерією. Але якщо припустити наявність шаманської хвороби, якось пов'яза цифічною хворобою, то як бути з іншими регіонами світу, і не чули про полярну істерію? Тому С.А.\Уі1кеп, вивчаючи.! народів Індонезії, вважав, що головною ознакою шамаяМІ писав:

«Екстаз належить до /стероїдної епілепсії і до гіпнозу^ лізму. Для сіпану екстазу характерні галюцинації, всьому, що її оточує, не сприймає ні звуку, ні світла; «вд завжди особливий, в якому відтворюються одні й ті со

тя цієї людини».

Психіатр }.Зііуегшап намагався експериментально пи­ли багатьох своїх попередників — етнопсихолопв та (К.Вспесіісі. 1935;К.Ьшіоп_; 1956; О.Оєуєгєііх, 1961, А.РД, ін.). Послідовно розвиваючи в етнографії лінію психоаяа

ша-

фрейда, дослідник будує п'ятисходинкову модель поведінки ■ начагочи. _{щ0 вон}а збігається з клінічною картиною такої пси-*****■■ иепуги, як шизофренія. Але таке вирішення питання було ілюзор-**"^Я° тке експериментатор для підтвердження своїх висновків звертався спостережень етнографів, тоді як останні спиралися на

***''

/. Більше того, цей експеримент взагалі не відносять до "І'о'релуненкова, 1980), зважаючи на те, що дослідник свідомо 'сферу експерименту: він добирав і аналізував тільки яскраво-іі форми психопатологічної поведінки шаманів. Саме такий мето-ічний підхід дав йому змогу підтвердити традиційний погляд. Як чначають критики, фактично це був експеримент із заздалегідь відо-яями результатами. Поза увагою дослідника залишилися численні ва-оіанти Інших форм шаманської поведінки, в той час як зроблені виснов-йпретендували на універсальність.

. Незважаючи на те, що багато вчених вважали шамана психічно хво­рою людиною, були й противники таких поглядів. Першим, хто поста­вив під сумнів цю усталену думку, був С.Широкогоров. Досліджуючи етнопсихологічні особливості тунгусо-манчжурських народів, учений проаналізував умови формування евенкійського шаманства та хвороб­ливі стани психіки евенків, явища масових психозів, істерії тощо. Погод­жуючись з тим. що спостерігалися поодинокі випадки нервових хвороб ушаманів, дослідник спростовував думку щодо обов'язкової наявності захворювання у них, бо інакше ці хвороби заважали б їм володіти собою йситуацІЕЮ, а також підтримувати себе в стані екстазу та перетворили б увесь процес камлання на звичайний нервовий напад. Власні ж спосте­реження автора суперечили такій картині.

За С.Широкогоровим, шаман повинен вміти контролювати свої психічні процеси, досконало володіти методами входження в стан екста­зу, мати навички підтримки й регулювання цього стану протягом того причту, який потрібен для камлання, враховуючи при цьому його мету УДиторію. Учений розглядав шаманство як «спосіб самозахисту І вияв опчних функцій роду», «механізм саморегуляції психологічної сфе-дек», тобто він трактував шамана скоріше не як психічно- або нер-^^^ворого, а навпаки, як психотерапевта, стабілізатора психічного ^™У людей. Цей погляд зараз підтримують численні вчені, зокрема Шила Р°^{С: якии} вбачає в шаманах.попередників психоаналітиків, а По ° ^тР^{актує як} стародавню форму психотерапії. - . Р ^ВНЯІІпя шамана із психотерапевтом за методами впливу і спосо-_к Ування — це лише одна з можливих паралелей. Але є й інша. іБтГ ^ховУ^ІО'^іИ властивий шаману художній тип мислення, а також ^СТ~¹ процесу камлання (тут обов'язково співіснують два плани: ^и. реальний та умовний), шамана часто порівнюють з акто-

346

Розділ 2. ПРИКЛАДНА ЕТНОПСИХОЛОГІЯ

ЕТНОПСИХІАТРІЯ

ром, митцем у широкому розумінні цього слова. Паралель «камлання — театральна дія» нерідко проводиться дослідниками, але справа не тільки в тому, що цей акт нагадує театральну виставу за своїм змістом і функ­ціями, а й у тому, що у шамана-виконавця і актора однакова психологічна основа творчої діяльності — здатність мислити чуттєвими образами й звертатися до запасів попередніх переживань і вражень.

Отже, шаманське камлання нерідко трактується як своєрідне театра--; лізоване дійство, в якому в символічній драматизованій формі про являються проблеми й ситуації, актуальні для всіх його учасників. Йогв порівнюють із сучасною психодрамою чи груповою психотерапією, ог суючи поступове наростання емоційного напруження, стан колективну розрядки й почуття задоволеності, які відчуває кожний учасник піс закінчення дійства.

Дискусія щодо взаємозв'язку особистості шамана і психопатоло(| особливо посилилася в 50-ті роки, коли до неї приєдналися вчені шкс американської етнопсихології «культура та особистість». Було прон но серію психологічних дослідів з вивчення функцій головного мс серед психічно здорових людей і шаманів. Одна з перших серій була і свячена пошукові відповіді на питання: чи може психічно здорова лї на перебувати в такому стані, який щодо шамана описується як «трад| чи «екстаз» і вважається одним з найголовніших його атрибутів-оз Було доведено, шо будь-яка людина за певних умов (наприклад, при і сорній депривації) здатна входити у такий стан і відчувати галюциі які раніше вважали властивими тільки хворим (шаманам).

Метою багатьох досліджень було вивчення психічних функцій І середньо під час трансу в шаманів з племені апачів. Було доведено, і шамана переважає інтуїтивний спосіб пізнання, який реалізується Щ словах і поняттях, як логічне мислення, а в комбінації різнома образів та уявлень. Висловлювалося припущення, що шаманові вий художній тип мислення, більш розвинений, ніж у оточуючих-Я| людей.

Наступним кроком у дослідженні психології шамана було вив структури його особистості за допомогою тесту Роршаха. Те проводилося під час трансу в тому самому племені апачів у ре Мескалеро, а об'єктом експерименту були як шамани, так і псевдов ни, тобто люди, які вважали себе шаманами, але суспільство їх ' не визнавало. Дослідникам вдалося виявити суттєві відмінності в) шаманів і псевдошаманів. У висновках дослідники зазначили, нам, на відміну від псевдошаманів, властива особлива здатність де ресії», до звертання до свого внутрішнього досвіду, попередніх Щ вань. Він може екстраполювати образи й уявлення, що зберіга глибинах пам'яті, заново емоційно переживати їх, водночас ПС

контролюючи себе. Ці результати дали підставу одному з і ніціаторів екс­перименту дійти висновку, що шамани ■— це типові представники пле­мені апачів, яких відрізняє від одноплемінників лише біль, їла потенційна творча енергія.

У 1967 році в Мексиці було зроблено спробу експериментально довес­ти різницю між шаманами й нешаманами за їхніми пізнавальними здібнос­тями. Із 118 шаманів з 8 тисяч населення індійців чинакантеїсо було відібра­но 33 чоловіка для порівняння з 33 чоловіками-нешаманами. Результати досліджень показали, що шамани мають багатший запас зражень, більш продуктивні у своїх відповідях на тестові питання і здатні більш творчо оперувати матеріалами, що знаходяться в їхньому розпорядженні. У них також краще розвинена рефлексія.

Отже, на сьогодні існують два протилежних погляди щодо особис­тості шамана. Вони співіснують навіть у межах однієї школи. Зокрема, Луже красномовним є факт майже одночасної публікації двох етнопси­хологічних робіт, схожих за методологією, але прямо протилежних щодо поглядів на особистість шамана: К.Ілпіоп у книзі «Культура та психічні розлади» називає шамана психічно хворим, а М.Оріег, редактор книги «Культура і психічне здоров'я», стверджує, що ніщо не виокремлює ша­мана з-поміж інших людей. Хто з них правий — покаже майбутнє.

5. ПСИХОПРОФІЛАКТИКА ТА КУЛЬТУРА

5.1. Народні психопрофілактичні та психогігієнічні засоби

Народні профілактичні та гігієнічні засоби в стародавні часи тісно перепліталися, з одного боку, з беспосередньо лікувальними заходами, а з іншого — з іншими найрізноманітнішими аспектами життєдіяльності народу. Сучасні дослідники відносять до народної профілактики й гігієни не тільки догляд за тілом і численні гігієнічні прийоми, але й розмаїття Уявлень щодо санітарних норм, які супроводжують людину від народ­ження до смерті в усіх сферах її життя. Комплекс етноспеці-іфічних уяв-^Ле"ь про санітарію впливає на особливості спорудження житла, па нор-^ми влаштування місць для відходів І сміття, на своєрідність процесу ^по*овання і т.ш.

Крім зазначеного блоку сан і тарно-гігієнічних норм і прийомів, роль

^яких зводилася до захисту від різноманітних факторів зовнішнього сере-

«4'

°вища, в народній профілактиці та гігієні виокремлювалась також низ-

Роїділ 2. ПРИКЛАДНА ЕТНОПСИХОЛОГІЯ

348

ка засобів так званої «немедикаментозної саморегуляції», спрямованих на систематичне відновлення і стимуляцію сил організму. До них нале­жав і традиційний режим сну та відпочинку, і традиційні системи дієти (пости), і різновиди аутотренінгу (наприклад, традиційні способи меди-1 тації у деяких народів Азії"), і системи психофізичної гімнастики (зокре-\| ма, хатха-йога) і т.п.

До традиційних коригуючих засобів деякі автори відносять також. систематичне вживання речовин, що стимулюють і збуджують або, н. впаки, гальмують і заспокоюють нервову систему (чай, кофе, тют прийняте у деяких народів постійне жування листя деяких рослин — ко. бетеля тощо). Вважається, що потреба стимуляції нервової системи м безпосередньо залежати від специфічних, а іноді — екстремальних клі: тичних умов, у яких проживають ці народи.

Окрім зазначених аспектів важливе місце серед психопрофілакт; них заходів посідали також найрізноманітніші обереги, функція безпосередньо зводилася до захисту від певних (чи будь-яких) хво; нещасть. Деякі з них у своєму первісному, а частіше — в залишкові трансформованому вигляді існують і нині. Розглянемо основні їх докладніше.

Ціла низка найдавніших оберегів передбачає виконання люд. певних захисних дій без використання якихось допоміжних речов; предметів, засобів. Чи не найдавнішим з них є облизування та спльї вання. Так, М.Сумцов у своїй праці «Особисті обереги від уроку» сує поширений ще на початку XX сторіччя в Україні обряд «злизув, уроків» (разом з не менш давніми й поширеними діями, як то, ска: потягування носа в новонароджепного ніби-то для нормального розв. мови). Процедура злизування відбувалася, як правило, після куп. дитини і полягала в тому, що мати чи бабуся проводила своїм язико|| обличчю дитини від підборіддя до чола та навхрест від ока до потім витирала обличчя своєю сорочкою. Можна припустити, ще! звичай — саме в описуваній автором формі — являє собою більш " нашарування, зазнавши впливу християнства, бо в ньому фа відтворюється (малюється язиком) символ захисного хреста. Ан не значення має також інший звичай, що зберігся до наших часів чай прикривати і хрестити рота під час позіхання. В обох цих в творення хреста — це захист від потрапляння до тіла людини злих'і носіїв хвороб та іп. через природні отвори на обличчі. Добре б зараз оберіг, описуваний як порада ще Плінієм: якщо хтось по на малу дитину, що спить (особливо на немовля), то мати мас пути, щоб дитина не була зурочена.

Як обереги часто використовують різні предмети рослинно: ринного та мінерального походження. Так, із рослин у слов'яні

349

ЬТНОПСИХІАТРІЯ

„шию, впліта-

ціиренішим є часник (його підкладали в колиску, віша-¹¹ '.-агу на те, що ли у вінок нареченої тощо), полин, будяк і т.п. Зверн^ 4, тобто вони ці рослини або з сильним неприємним запахом, або И¹ .омогою яких обов'язково повинні мати якісь специфічні якості, за.^соніфіковані будуть відлякувати злих духів — носіїв хвороб та тії сили, які вважали причиною захворювання. .[більшого по-

Аналогічно серед оберегів тваринного походженні кігті, кістки цшрення набули атрибути нападу та оборони: зуби, I^і ',, що символі-хижих чи отруйних (линовище гадюки) тварин або ж *і^; ₍д_ад, лопатка зують захист, щит, широку непробивану броню (н^Рлосить поши-вівці або панцир черепахи як амулет у казахів). З іні^¹ річного зна-рених оберегів, багато з яких ще не втратили свого с$\ деякі камені чешія й зараз, варто назвати підкови, кольорові пов*'³

ТОЩО. _.)ДІВ ВІДНОСЯТЬ

До профілактичних, зокрема психопрофілактичних.' _;гься одночас-також різноманітні замовляння. Частина їх використ^, але є Й суто по — із метою запобігання хворобі, і з метою їїлікув³ від уроків та попереджувальні формули. Особливо багато замовл**' зурочення, наприклад:

Як навідліг рукою перебити,

Так мосму лицю й тілу від нікого не бол¹

Як неба й земні нам не міряти,

Так і мені не ішврокувати. . . ,

^Ґ (і самі форму-

Більш пізнє походження має тип оберегів-амулетів^д формі. Такі ли замовлянь або фрагменти молитов подано у пись.^⁰'.р_И тощо), але обереги мають різні назви (ладанки, паузи, лігатури, і?¹' їхня сутність однакова.

му аспекті 5.2. Сучасна психопрофілактика в кроскультур^

,,■ сучасних пси-

Розглянемо проблему впливу культури на профілакті^|і:'оманії.

хічних захворювань на прикладі психопрофілактики н^-нь дітей про

Нещодавно було проведено цікаве дослідження у^^іи участь 200

психіку та способи регуляції її стану. У дослідженні 9³'ш групи: 1 —

школярів у віці 9-16 років. За віком їх поділили на чЛоків. Розгля-

⁹~Ю років: 2— ї 1-12 років, 3 — 13-14 років; 4— 15-1 ^відповісти на

^Нем° докладніше другу частину експерименту. Діти м^\ї відповіді на

омплекс питань про саморегуляцію психіки. Як мож-¹ длюнку в хао-

^тання про засоби переборення негативних станів ні» ]ів до саморе-

^ЧІ'оиу порядку було зображено приклади двох

Розділ 2. ПРИКЛАДНА ЕТНОПСИХОЛОГІЯ?

350

гуляції: здорового (спорт," сон, їжа тошо) та нездорового (тютюн, ал-^ коголь, наркотики). _;

л

Результати дослідження показали, шо найкращим засобом уникну-* ти негативних емоцій чи зняти стрес діти вважали розмову з товари­ шем, на другому місці був сон. на третьому — книга. Але залежно від віку популярність тих чи інших засобів була різною. Серед наймолодч. ших школярів найприйнятнішим засобом видавався спорт, досліджу­ вані другої групи віддавали перевагу книзі, а старші підлітки — нефор« мальній розмові. £

Психоактивні речовини опинилися у кінці списку, про них згадали^ лише 4% опитуваних. Серед них на першому місці був тютюн, на дру^'- гому — алкоголь, а на останньому — наркотики. У відповідях шкач.Ж лярів обох старших вікових груп спостерігалася тенденція збільшеюиЩ' частоти згадуваності про психоактивні речовини (фактично вони 8*і| склали ці 4%), а також розширення спектру знайомства з ними. Так^уІ якшо в другій віковій групі підлітки згадували тільки горілку, то в треті|іМ кожен п'ятий підкреслив позитивну роль цигарок і пива як засобів знят*Щ тя негативних емоцій. Дівчата четвертої групи, навіть більш безапелі^Щ ційно, ніж хлопці, заявляли, шо алкоголь допомагає так, як і тютюн, іЩі краще, ніж спорт. У цій же групі як психорегуляторний засіб упершб^г згадувалися наркотики. .}<

Отже, хоч загалом період 9-16 років — це період переважання здоро-.% вих способів переборювання негативних станів і почуттів, регуляторна г^ функція нездорових способів отримання душевного комфорту вже знайо- >|' ма дітям. Спеціальні опитування підтвердили, що діти знають про вплив .^ психоактивних речовин на психіку (щодо тютюну це визнали 73% опи^;';'; туваних, щодо алкоголю —- 83%, щодо наркотиків — 88%). Оцінка впливу^?' залежала від віку і статі респондентів. Так, 95% наймолодших дітей вваа'-;^ жають вплив тютюну негативним, а серед найстарших школярів — та*; і;' ких лише 47%. Цікаво, що у дівчат з віком негативна оцінка тютюнур* знижувалася втричі, в той час як хлопці, навпаки, з віком дедалі частіа^;^ стверджували, що тютюн впливає на психіку негативно. ',"';■

Дуже тривожним виявився той факт, що з-поміж найстарших шко- % лярів половина дітей переконана в позитивному впливі алкогольних^ напоїв. І тільки судження щодо наркотиків було незмінним серед усіх Ц" вікових груп — їхня дія оцінювалася виключно негативно. ■• -■'

Отримані результати, з погляду дослідників, зумовлені усталеними, 'Ц традиціями вживання табаку і алкоголю. Тому їхня оцінка з віком Я&'Ш далі змінюється. Тобто, за відсутності цілеспрямованого виховання у; свідомості дітей відбиваються такі погляди про використання психоаїт тивних речовин, які побутують у їхній культурі. Результати опитування* З? допомогли виявити деякі закономірності: некероване стихійне пізнанН*--

351

дітьми суб'єктивної реальності протікає дуже повільно, результати його не набувають узагальненого вигляду і можливості самокерування тут мінімальні. Відсутність спеціального каналу соціалізації, за допомогою якого мала б передаватись інформація про психіку, означає, що ця сфе­ра потрапляє у вир панування традицій — тим самим фактично заохо­чується передавання шкідливих звичок, пов'язаних з традиційним вжи­ванням алкоголю та табаку.

Зрозуміло, що проблема вживання психоактивних речовин, особли­во дітьми та підлітками, не може не хвилювати будь-яке суспільство. Існу­ють три потенційно можливих шляхи розв'язання проблеми психопро­філактики алкоголізму та наркоманії:

• удосконалення існуючої раніше антиалкогольної пропаганди й поширення її принципів на новий предмет — запобігання нарко­ манії;

■ адаптація до вітчизняних умов антинаркотичних програм, розроб­лених в інших країнах;

• створення власних профілактичних програм.

Учені, дослідники, медики-практики і широкий загал здебільшого вважали досить низькою ефективність колишньої системи антиалкоголь­ної профілактики. Це підтверджують статистичні дані щодо кількості хворих на алкоголізм у колишньому Радянському Союзі. Як з'ясувало­ся, розв'язати проблему через створення або адаптацію антинаркотич­них програм неможливо, не вивчивши питання про культурологічні ас­пекти антинаркотичного виховання.

Так, наприкінці 80-х років група радянських дослідників розпочала дослідження щодо можливостей використання в масовій радянській школі антинаркотичної програми, розробленої в США (О.Романова, І.Гваннікова, 1993). Апробація її проводилася на учнях молодших класів (76 школярів). Програма передбачала проведення 14 занять (раз на тиж­день), що охоплювали три основних напрямки:

• інформування школярів про психоактивні речовини;

• формування самосвідомості дітей та вміння правильно поводити­ ся в колективі;

• соціально-психологічний тренінг навичок поведінки в ситуаціях, що провокують їх спроби запалити серед ровесників.

Ці напрямки реалізовувалися на заняттях послідовно — відповідно формувалося три основних етапи програми. Для кожного з них існували певні матеріали: посібник для вчителя, що містив детально викладену інформацію, яку діти мали засвоїти; характеристику тренінгу — опис ігор

ПРИКЛАДНА ЕТНОПСИХОЛОГІЯ

ЕТНОПСИХІАТРІЯ

352

Розділ 2

і занять; окремий посібник для батьків. Для дослідження ефективності програми до дослідження та після його завершення проводилося відпо­відне тестування.

Перший етап експерименту складався з чотирьох уроків. На першому з них діти дістали уявлення про психоактивні речовини, па другому —-про алкоголь, на третьому — про нікотин і, нарешті, на четвертому —-про наркотичну залежність. Проблеми виникли вже на цьому етапі дос­лідження. Вони були пов'язані і з тим, що у дітей не вистачало необхід-них знань з анатомії, фізіології та медицини, на які спиралася програма, і з тим, що певні теми не викликали у дітей зацікавленості (наркотики сприймалися як щось екзотичне, «не з нашого життя»), а також з тим, шо у дітей вже в цьому віці, як виявилося, сформовані потуральні уста­новки щодо всіх легальних у нас речовин.

На другому етапі експерименту (4 уроки) у дітей треба було сфор­мувати деякі навички самоусвідомлення та вміння правильно поводи­тися в колективі. Проблеми, що постали на цьому етапі, також були зумовлені здебільшого культурологічними причинами — протиріччям, що існувало між закладеним у програму демократичним стилем викла­дання, і підкреслено рівноправними відносинами між дітьми, з одного боку, та реальною системою відносин, з іншого (тобто традиційніш для радянської школи авторитарним стилем поводження учителів, а також сформованою позицією окремих учнів як зневажуваних у ста-тусній ієрархії класу).

На третьому етапі програми було проведено 6 уроків. Половину їх було присвячено обговоренню проблеми здоров'я та безпечним спосо­бам отримання задоволення чи зняття стресу. На останніх уроках в умо­вах тренінгу мали сформуватися й закріпитися навички поведінки в різних ситуаціях, де провокується використання психоактивних речовин (наприклад, у ситуації наполегливої пропозиції паління). Навички мали формуватися за такого схемою: зупинись — подумай — пошукай інший спосіб — використай і запам'ятай його.

Дослідники працювали над формуванням лише антитютюнових ус­ тановок, бо, як виявилося, частина дітей в цьому віці вже була «знайо­ ма» з алкогольними напоями. Та навіть за таких умов решта програми виявилася найменш відповідною традиційним способам поведінки ра­ дянських школярів. Річ у тім, що в нашій культурній традиції не існує реального загального морального засудження паління, тому тренінг аб­ солютної відмови від використання тютюну сприймався як щось штуч­ не, незважаючи на те, що всі діти на когнітивному рівні засвоїли знання про шкоду паління. Низьку ефективність третього етапу продемонстру- ., вало й заключне тестування, яке показало, що немає відчутних зрушень ,-;. у формуванні у дітей установок проти паління. $;

Отже, в процесі роботи над проблемою стало зрозумілим, що щ копіювання зарубіжних антинаркотичних програм не дає бажаних рау№' татіа. Школярами та вчителями не сприймаються деякі закладені впр°-грамах ідеї, а через недирективний стиль спілкування порушується дис­ципліна в класі, що дезорганізує навчальний процес. Цінності, поняття та смисли, на яких базувалася програма, відповідні їм форма занять і сіру¹*' тура курсу були несумісними із загальними уявленнями дорослих і споді­ваннями дітей, що заважало засвоєнню зарубіжного досвіду і яскраво вис­вітлило проблему культурологічних аспектів психопрофілактичної роботи

Порівняння американської та радянської систем психопрофілактичної роботи з точки зору кардинальних базових ідей дало змогу вчепим накрес­лити коло основних понять, розуміння яких було відмінним в обох культу­рах, що й унеможливило безпосереднє використання програми антинаркО' тичного виховання. Це поняття «свобода», «відповідальність» і «здоров я» Так. американські програми виховують дітей вільними щодо зовнішні? умов і до себе. Чим би не визначалася поведінка — власними цінності¹¹ переживанням стресу, тиском засобів масової інформації чи впливом р⁰' весників, — дитина сама дозволяє або не дозволяє собі бути детер­мінованою будь-яким із цих чинників. Отже, свобода полягає в можЛ¹¹' вості зайняти щодо психоактивних речовин будь-яку особистісну позицію та зробити вільний вибір — прийняти наркотики чи відмовитися від них

Немає потреби доводити, що традиційна профілактика в Радянсько­му Союзі базувалася на Інших принципах. Вона фактично утверджувала без альтернатив не ставлення до психоактивних речовин. Відповідно й за­соби профілактики були принципово різними. В американських прогр^а' мах це були переважно суто виховні заходи з належно розробленою^-темою занять, присвячених проблемам усвідомлення різних цінностей набуванню навичок розпізнавання почуттів, управління собою в стані стресу, вирішенню конфліктних ситуацій, а також вмінь відмовля№^С)І або наполягати на своєму тощо. У Радянському Союзі використовував лися інші засоби — від пропаганди в засобах масової інформації до а^н' тиалкогольних указів і постанов. За таких уявлень про «свободу» вва-жалося, що виховання особистості не має безпосереднього відношення до профілактики наркоманії, об'єктивна інформація про наркотики вик­ликала занепокоєння щодо появи та термінової реалізації нездорового інтересу до них, а гарантією і майже єдиним засобом досягнення усЯіЧ були залякування й заборони.

Надання дитині можливостей вибору, визнання альтернатив стосов­но психоактивних речовин супроводжується й дещо іншим уявлений щодо поняття «відповідальність». Фактично тільки надання реальної свободи вибору викликає необхідність в усвідомленні власної відпові­дальності за прийняті рішення і здійснені вчинки. З цим аспектом пов яз а-

Етнопсмхолоїчч

етнопсихіатрія

Розділ 2. ПРИКЛАДНА ЕТНОПСИХОЛОПЯ

354

355

на особлива увага, яка приділяється в американських програмах навчан­ню приймати рішення та формуванню розуміння щодо їх можливих наслідків і наслідків своїх вчинків. Отже, ці програми мають за мету вихсь-вати дійсно незалежну, відповідальну особистість, яка сама себе регулює. Певні відмінності в психопрофілактиці зумовлені різним тлумачен­ням поняття «здоров'я». Так, радянська антиалкогольна пропаганда зав­жди закликала до збереження та покращання здоров'я засобами фізкуль­тури й спорту. Головним аргументом такої пропаганди були різноманітні порушення в роботі організму за умови зловживання алкоголем. Алетаке уявлення про здоров'я є неповним. Поняття здоров'я, як відомо, охоп­лює не тільки фізичні, але й психічні та соціальні аспекти. Більш широке трактування здоров'я, характерне для американських програм, пов'яза­не з перенесення наголосу з описів трагічних прикладів погіршення у наркоманів фізичного стану на детальне обговорення можливих соціаль­них наслідків зловживання наркотиками.