5. Значення праць діаспори для розвитку етнопсихології в україні

Віднесення етнопсихології до розряду «буржуазних наук» поставило фактично крапку на можливості її розвитку в межах Радянського Со­юзу, в тому числі в Україні. Однак варто зазначити, що перешкоди, які виникли безпосередньо в Україні, не зупинили поступу української ет­нопсихології. Вона продовжувала розвиватися, збагачуючись досягнен­нями світової психологічної громади, в працях представників українсь-

кої діаспори — В.Яніва, Д.Чижевського, І.Мірчука, О.Купьчицького, І рибчина та багатьох інших. Розглянемо докладніше деякі з цих праць.

Цілу низку психологічних портретів українців дали представники української еміграції та діаспори. Так, у 1931 році в Празі вийшла дру­ком книжка Д.Чижевського «Нариси з історії філософії на Україні», її другий розділ безпосередньо присвячений аналізу українського народ­ного характеру та світогляду. У ньому автор ретельно досліджує основні, на його думку, шляхи вивчення національного типу. Д.Чижевський роз­глядає три можливих напрямки: перший — визначення народного ха­рактеру через дослідження народної творчості; другий — через характе­ристику найяскравіших, найвиразніших історичних епох, які народ пережив; третій — через характеристику найвидатніших представників народу.

Згідно з цією класифікацією дослідник послідовно аналізує три варі­анти, окреслюючи нові грані українського характеру. Так, описавши український національний характер через аналіз світогляду народу, ав­тор стверджує, що типовими для українців є: індивідуалізм та прагнення свободи, неспокій і рухливість; емоційність, чутливість, сентимен­тальність і ліризм. Останнє виявляється, згідно з Чижевським, в естетизмі українського народного життя і обрядів, у високій оцінці «внутрішньо­го» в людині, у своєрідному українському гуморі, «що є одним з най­глибших виявів «артистизму» українського характеру».

Розробка другого напрямку дала авторові змогу висловити тезу, за якого «найважливішими моментами історичного розвитку українсько­го національного характеру треба вважати постійне тло української історії - - природу України та два історичних періоди — князівську добу та добу бароко». З погляду дослідника, на тлі степового ландшафту за­роджуються естетизм, релігійні почуття та нахил до філософії. З іншого боку, степ, як одвічне джерело загрози кочівників, породжував у наших предків стан неспокою, що закріпилося і в прийдешніх поколіннях.

Робота в межах останнього напрямку укріплює автора в думці про емоційність українців, їхню схильність до духовного усамітнення, виз­нання права кожного на власний етичний шлях, їхню релігійність і сим­патію до інших націй.

Одним з найпоширеніших факторів етнічної своєрідності психіки тра­диційно вважається практика виховання дітей. Особливу увагу цьому ас­пектові приділяли представники американської етнопсихологічної шко­ли першої половини XX сторіччя «культура та особистість» і їхні послідовники. Вони стверджували, що існує специфічна для кожного на-роду «базова структура особи», яка є оптимальною для життя в тих умо-^Ві|х, у яких існує етнос. Вони вважали, що «базова особа» може формува-

44

Роїдш 1. ЗАГАЛЬНА ЕТНОПСИХОЛОГІЯ

ЕТНОПСИХОЛОГІЇ В УКРАЇНІ

45

тися завдяки традиційно регламентованій, типовій для даної культури практиці поводження з дітьми і їхнього виховання у самому ранньому віці (особливості сімейних стосунків, способи сповивання немовлят, їхнього купання, тривалість і частота годування і т.ін.}. Цей «досвід раннього ди­тинства» визначає міру та якість пригнічення або сублімації підсвідомих імпульсів, інстинктивних емоцій та бажань, що, в свою чергу, формує пев­ний тип національного характеру — «базову структуру особи».

Богдан Цимбалістий, відштовхуючись від основних ідей цієї школи, намагався проаналізувати традиційну структуру сімейних стосунків ук­раїнців. Вивчаючи життя селян Галичини і проводячи опитування до­рослого населення, автор дійшов висновку, що дітей в українській ро­дині виховує переважно мати. Батько залишає за собою право іноді втручатися в цей процес, переважно задля покарання. Тому для дитини батько — це грізний та неприступний образ. На відміну від патріархаль­ного типу сім'ї Західної Європи, в Україні, з погляду автора, зберігся матріархальний тип, і ця особливість має велике значення для форму­вання національного характеру: «...норми повєдіііки, особливості моралі, ідеал людини, життєві настанови українців відповідають нормам та ієрархи цінностей, типовим для жінки, для жіночої свідомості».

Автор висловлює припущення, що цим зумовлені «кордоцепт-ричність» українського характеру (від лат. согйі — серце) і виразна емоційність, переважання почуттів над інтелектуальною та вольовою сферами. З цим пов'язані також такі особливості українського характеру, як віддавання переваги малим групам, об'єднаним теплом, щирістю та' неформальністю спілкування; дефіцит чоловічих акти ви о ініціатив них імпульсів і нахилів; своєрідність ставлення до влади; українець, за Цим-балістим, завжди інтерпретуватиме її представників у світлі свого бачення влади батька в сім'ї, тобто «буде ставитися з недовірою, ворожістю... і якщо буде підкорятися — лише від страху». Влада для українців, на дум-1 ку автора, завжди неприємна, тому краще, коли кожен «сам собі пан», (тому за звичаєвим правом в українських селянських родинах після смерті батька ні влада, ні спадщина не передаються одному із синів, а розподі­ляється між усіма).

Цікавими є спостереження Цимбалістого і щодо особливостей году­вання немовлят у традиційній селянській родині. Коли дитина хоче їсти і починає кричати, мати одразу годує її досхочу. Як і всі західні психо-аналітики, Цимбалістий вважав, що при такому піклуванні дитина рос­тиме більш довірливою у своєму ставленні до світу, матиме інстинктив­ну впевненість в тому, що «якось воно буде», зберігатиме оптимізм незалежно від обставин і умов, з якими їй доведеться зіткнутися.

Однією з небагатьох праць, безпосередньо присвячених комплексно­му аналізу українського національного характеру, була стаття О.Куль-

чішького «Риси характерології українського народу», надрукована в 1949 році за кордоном в Енциклопедії українознавства. У ній автор по­слідовно розглядає расові, географічні, історичні, соціальні, культурні _тіі глибинио-психічні чинники і аналізує їхній вплив на психіку. Так, дос­лідник стверджує, що з-поміж українців переважають особи динарської раси, для якої властивий інтенсивний розвиток чуттсво-афективного життя, здібність до театрального мистецтва й музики.

Дипарський ідеал, з погляду автора, — це «наповнення життя масою переживань». Згідно з О. Кульчицьким, переважна більшість українців — інтроверти. Вживаючи цей термін, автор пояснює його так: «Інтровер­тивне зосередження життя у власному нутрі визначається замкненістю вдачі, обороною проти витрати енергії в напрямі об'єкта світу, насторо­женим ставленням до оточення і часто також зверненням психічної енергії на розбудову внутрішнього життя».

Вплив історії на український характер позначений негативними відтінками. Загальний висновок полягає в тому, що «... домінанта по­разки й даремного, хоч інколи дуже близького до мети зусилля... могла іноді надавати нашій національній психіці деякого забарвлення фаталіс­тичного песимізму».

Аналізуючи вплив культурних чинників на етнопсихогенез, автор зазначає, що українська культура й психіка належать до «європейсько­го культурного кола», але оскільки Україна географічно посідає віднос­но Європи периферійний простір (як, наприклад, Іспанія, яка, за образ­ним висловом О.Кульчицького, є «африканським балконом» Європи), то па неї досить пізно і слабко вплинув європейський осередок, зокрема три хвилі ідей, що головним чином і формували духовне життя Європи — католицизм, ренесанс і просвітництво.

Глибинно-психічні чинники автор поділяє, за Юнгом, на два різно­види: особисте і колективне несвідоме. З погляду О.Кульчицького, осо­бисте несвідоме, ядром якого в українців є сформований «комплекс мен­шовартості», негативно впливає на формування української психіки. Протилежним є вплив колективного несвідомого, осередком якого «мож­на вважати злеліяну в переживаннях і життєвих досвідах хлібороба ар-хетипову «та§па таіег» —добру землю, Деметру». Архетипова консте­ляція українського колективного несвідомого свідчить «про добру первісність і первісну доброту найглибшої сфери української психічності».

Цікавими є міркування О.Кульчицького щодо впливу соціальних чинників на український характер. Автор висунув тезу, за якою найбіль­ший вплив на формування української психіки справили: недостатня Диференціація структури суспільства з різким переважуванням в ній про­тягом тривалого часу класу селян та особливе значення малих груп у суспільному житті українців. Ці дві особливості дослідник розглядав у

46

Рочліл 1. ЗАГАЛЬНА ЕТНОПСИХОЛОГІЯ

ІСТОРІЯ ЕТНОПСИХОЛОГІЇ В УКРАЇНІ

47

єдності, хоча завжди наголошував, що остання особливість є наслідком першої. Значне переважання селянства серед українців позначилося на національній системі цінностей, любові до землі, а також на їхній «орга­нічності» та «конкретності». Автор не пояснює цих термінів, але можна припустити, що під останнім мається на увазі тип мислення — не абст­рактний, а конкретний. «Селянська структура» української нації, а отже, мало помітний розподіл праці, що існує в сільському господарстві, зумов­люють, за О.Кульчицьким, невиразну диференціацію функцій, а отже, обмеженість мі ж особисті стпих взаємодій. Селянин, па думку дослідника, більше залежить від природи, ніж від іншої людини, і ця особливість відби­лася в специфічних психологічних рисах українців: з одного боку — в уваж­ному і дбайливому ставленні до природи, а з іншого боку — в індивідуа­лізмі та незалежності українців.

Замість згуртованості в межах держави, замість єднання в широких масштабах, в Україні, на думку автора, розвинулися і поширилися малі групи — «спільноти переживання». Це вплинуло на українську психіку в тому плані, що сприяло актуалізації схильностей до емпатії, співпережи­вання, надання моральної підтримки. Іншим наслідком недорозвиненості в Україні соціальних об'єднань з чітко окресленою метою було, за О.Куль­чицьким. ослаблене формування в українців активних, предметних наста­нов, заміна їх інтроспективними, рефлексивно-споглядальними.

Цікаві аргументи проти таких висновків наводить В.Храмова. Дос­лідниця зазначає, що «селянська структура» нації була характерна для більшості етносів минулих століть, тому сама по собі вона не с якоюсь унікальною, специфічною особливістю. При однаковій «селянській струк­турі» росіяни та українці проявляли різні психологічні особливості — у росіян переважали колективні прояви, а в українців — індивідуальні. Автор пояснює це тим, що в певні епохи свого існування соціальний роз­виток України з багатьох причин відбувався швидшими темпами. Це дало змогу нашим предкам раніше позбутися історично більш ранньої форми цілепокладання — колективної, за якої мета має суспільний характер, без чіткого визначення, обґрунтування й усвідомлення. Розподіл праці, виникнення класового суспільства призводять до розриву безпосередніх зв'язків між людиною і природою, людиною та іншими людьми. Це стає об'єктивною умовою виникнення особистісного цілепокладання. Ця ос­тання форма давно вже існує, на думку автора, в Україні, тоді як у Росії продукувався суб'єкт з давнішими суспільнісними формами цілепокла­дання. Особистісне цїлетворення не лише не перекреслює, а навіть підси­лює активну предметну діяльність, оскільки воно .«потребує свідомого цілепокладання та цілереалізації, а отже, й повної особистої відповідаль­ності за отримані результати».