6) Дослідження ідентичності послідовниками символічного інтерак­цюнізму

Коріння сучасних досліджень ідентичності в напрямку символічного інтеракцюнізму сягає праць Кулї (1902), Томаса (1923) і Міда (1934). Цей напрямок умовно ділять на дві течії, які певною мірою різняться своїм розумінням спільноти та ідентичності.

Представники першого напрямку — «структурні інтеракціоністи» —-висувають на передній план поняття ролі. Ідентичність у цьому напрям­ку розглядається як інтерналізовані ролі. З погляду традиційної рольо­вої теорії кожне суспільство пропонує своїм членам набір ролей, які до­сить чітко задані, однак індивід має право вибору чи відмови від них. Проте обравши ту чи іншу роль, індивід починає грати її і займати певні позиції відносно інших, тих, хто грає комплементарні ролі. Отож іденти­фікація розглядається як взаємозалежний процес, що потребує від учас-^ ників кооперування при реалізації заданих відносин. Оскільки за роллю стоїть певний набір правил, норм і сподівань, індивід відчуває свою спільність з іншими виконавцями ролей. При цьому певна роль, скажімо роль матері, зумовлює певні взаємовідносини не лише з дитиною, а й певну подібність поведінки з іншими жінками, що виконують роль.ма-тері, — внутрішньо групову подібність.

Символічний іптеракціонізм, поділяючи ці ідеї, зосереджує увагу не тільки на офіційно існуючих і жорстко заданих суспільством рольових позиціях (наприклад, мати, син, викладач чи студент), а й на їх активно­му індивідуальному конструюванні (наприклад, ролі інтелектуала). Наоч­ним підтвердженням цього є широке використання символічними інтер-

69

ЧАТЕГОРІАЛЬНИЙ АПАРАТ ЕТНОПСИХОЛОГІЇ

_акШоністами тесту Куна-Макпартленда «Хто Я?», в якому респондент, розмірковуючи над визначенням себе, може використати як традиційні рольові конструкції, так і ним самим сконструйовані.

Представники другого напрямку, який називають «процесуальним |_ніеракшопізмом», зосереджують свою увагу на соціальній ситуації як контексті, в межах якого ідентичності формуються, трансформуються чи залишаються сталими в процесі інтеракцій. Цей напрямок легко просте­жується зараз у працях К.Лібкінд, Р.Дженкінса та ін. Так, однією з ос­танніх праць, написаних у рамках процесуального інтеракцюнізму, була опублікована у 1996 році монографія Р.Дженкінса «Соціальна іден­тичність». Розглянемо основні її положення як приклад праць цього на­прямку.

На думку автора, сучасний бум у дослідженні ідентичності відбиває й стан невизначеності, який нині переживають люди і який спричинений зростанням міграційних процесів, розширенням культурних контактів, суттєвими соціально-політичними змінами в багатьох регіонах земної кулі. Внаслідок цих процесів люди стикаються з труднощами з самоіден-тифікацією, з ідентифікацією інших, а отже, і з прогнозуванням їхньої поведінки. Звідки ми дізнаємося, хто ми і які ми? Як те, що ми відчуває­мо себе унікальними індивідами, узгоджується з розумінням того, що скрізь і завжди ми поділяємо аспекти нашої ідентичності з багатьма інши­ми'.' Що означає «бути собою» і чи можна бути тільки собою? — це пи­тання, на які автор шукає відповідь.

На думку дослідника, основні недоліки сучасних праць можна звести до таких:

• по-перше, ідентичність розглядається як данина, поза процесом її утворення. З погляду автора, як і всіх процесуальних інтеракціо- ністів, це неприпустимо, бо «Ідентичність можна дослідити тільки як процес»;

• по-друге, вивчення ідентичності зводиться до вивчення само- детермінації, самокатегоризації, тобто без аналізу ролі інших лю­ дей у процесі її утворення чи трансформування.

Ці погляди поділяють більшість інтеракціоністів, проте основний пафос цієї праці полягає в тому, що Дженкінс намагається зробити на­ступний крок у розвитку даного напрямку і, відштовхуючись від праць своїх попередників, передусім Г.Міда, Е.Гоффмана та Ф.Барта, висуває центральне положення роботи: на відміну від традиційного погляду про існування якісної відмінності між індивідуальною та колективною іден­тичностями, автор вважає, що між ними немає прірви, їх можна розгля­дати як дві сторони одного і того самого процесу. Певна відмінність між

70

Розділ 1. ЗАГАЛЬНА ЕТНОПСИХОЛОГІЯ-!

КАТЕГОРІАЛЬНИЙ АПАРАТ ЕТНОПСИХОЛОГІЇ

71

ними полягає лише в'тому, що у випадку індивідуальної ідентичності. підкреслюються ті характеристики індивідів, які їх відрізняють від іігших₄ у випадку ж колективної ідентичності акцент, навпаки, ставиться па схо­жих рисах. Проте ця відмінність відносна: одна ідентичність не існує без-іншої. процеси, в яких вони формуються, аналогічні, і обидві вони за походженням соціальні.

Індивідуальна ідентичність, втілена в «самості», не існує ізольовано від соціальних світів інших людей. «Самість» формується соціально, тобто в процесі соціалізації та в постійних процесах соціальних інтеракцій, під час яких індивіди визначають і перевизначають себе та інших упродовж усьо­го свого життя. Уявлення про «Я» як про постійний синтез одночасно внутрішніх самовизначень і зовнішніх визначень людини значущими інши­ми, яке запропонували ще Мід і Кулі, стало вихідним для створення авто­ром «моделі зовнішньо-внутрішньої діалектики ідентифікації» як процесу, в якому обидві ідентичності — особистіша та соціальна — створюються.

Те, що люди думають про нас, не менш важливо для формування іден­тичності, ніж те, що ми самі думаємо про себе. Власних визначень зама­ло, їх мають валідизувати (чи не валїдизувати) інші. Формування іден­тичності — завжди двосторонній процес. Автор приймає те, що Гоффман називав «презентацією себе» в інтеракції. Люди мають певний контроль над сигналами, які вони посилають про себе іншим, але вони ніколи не можуть бути впевнені, шо ні сигнали сприйняті й трактуються так, як вони б хотіли. Звідси важливість того, що Гоффман називав «стратегія­ми керування враженнями» щодо себе в процесі формування ідентичності. Зустріч «образу-Я» і образу тієї самої людини, створеного іншими («пуб­лічного іміджу»), — це завжди драма, і драма з важко передбачуваним результатом.

Деякі попередники ДженкІнса описували діалектику взаємовідносин «образу-Я» і публічного іміджу як процес однобічної штерналізації ос- ■ таннього. Проте, з погляду Джеикінса, це не точно. Для формування іден­тичності має значення багато моментів. Передусім момент категоризації та називання індивіда іншою людиною — «наймення». Але цей процес не веде сам по собі до автоматичного прийняття індивідом навішеного ярлика. Так, якщо хто-небудь назве підлітка генісм чи хуліганом, це не означає, що він обов'язково ідентифікуватиме себе з талановитими людь­ми чи зі злочинцями. Тут важливо те, яка людина дала це наймення, на­скільки вона авторитетна для підлітка, як на не зреагували інші, як дов­го його називали так і т.п. З погляду автора, це наймення може певною мірою вплинути па індивіда, проте називання різних індивідів одним І тим самим найменням, однією і тією самою соціальною категорією може мати різний ефект, який знову-таки залежить від внутрішньо-зовнішньої діалектики поведінки інших і власних настанов.

У цьому аспекті суттєвим є виокремлення понять «номінальна іден­тичність» і «віртуальна ідентичність». Перше вказує на назву, ім'я, а друге — на реальне втілення ідентичності. Відмінність між цими понят­тями важлива в декількох планах:

■ по-перше, вона підкреслює той момент, що індивіди можуть мати одне й те саме ім'я, поділяти одну й ту саму номінальну ідентичність, вкладаючи ч неї різний зміст; для кожного вона може мати різний зміст, і люди, керуючись ним, поводитимуться по-різному;

• по-друге, вона акцентує увагу на тому, що зміни па рівні віртуаль­ ної ідентичності можуть згодом призвести до змін на рівні номі­ нальної ідентичності, і навпаки;

• по-третє, ця відмінність дуже близька (хоч і не повністю) за змістом до відмінності між поняттями «соціальна категоризація» та «гру­ пова ідентифікація». На думку автора, перше з них відбиває зовнішній вимір ідентичності, друге — внутрішній, а їхнє співвідно­ шення — ту діалектику зовнішнього і внутрішнього, яка є ключо­ вою для цієї роботи.

Дженкінс підкреслює соціальну природу відмінності між групами чи категоріями, спираючись на праці Варта. Останній вважав, що спільно­ти незалежні від індивідів, які утворюють їх. Так, етнічні спільноти, а саме вони були предметом аналізу в Варта, можуть продовжувати існу­вання, незважаючи па те, що їхні члени протягом життя можуть змінюва­ти свою етнічну ідентичність. Збереження спільноти передбачає збережен­ня умовних кордонів, шо підтримуються завдяки постійній міжетнічній взаємодії. Зміст може змінюватися, кордони не змінюються. При ньому соціальне конституювання зовнішніх відмінностей генерує внутрішню подібність членів спільноти.

У монографії Дженкінс розглядає не лише проблему соціального конс­титуювання міжгрупових відмінностей, а й проблему соціального — сим­волічного — конституювання внутрішньогрупової подібності. Ці поло­ження його моделі базуються на працях Кохена, для якого подібність членів у спільноті лише уявна. Кохен використовує метафоричні образи «маски подібності», яку всі можуть носити, та «парасольки солідарності», під якою всі можуть сховатися. Подібність — це соціальна конструкція, Й У Цьому розумінні вона Ілюзорна; але оскільки вона символічно при-^сУтіія в житті членів певної спільноти і впливає на їхню поведінку, вона є реальною. Подібність конструюється за допомогою символів. Символ — Це абстракція і багатозначущість, саме тому він прийнятний для цієї Функції — кожен може розуміти його по-своєму. Під загальною «пара­солькою» символу може критися розмаїття. Дженкінс поділяє ці думки І

72

Розділ 1. ЗАГАЛЬНА ЕТНОПСИХОЛОГІЯ

КАТЕГОРІАЛЬНИЙ АПАРАТ ЕТНОПСИХОЛОГІЇ

73

співвідносить їх з поняттями номінальної та віртуальної ідентичності. Для нього «маска» чи «парасолька» — це номінальна ідентичність, яка завжди символізована в мові, ритуалі, костюмі чи в іншому символічному атрибуті належності до спільноти. Реальна практика життя в спільноті — це віртуальна ідентичність, яка може бути нескінченно індивідуалізована.

в) Дослідження ідентичності є когнітивній психології

Дослідження етнічної ідентичності е найбільш популярними в когні­тивній психології, а саме в межах теорії соціальної ідентичності та теорії самокатегоризацІЇ. Теорію соціальної ідентичності в 1979 році сформу­лював Г.Таджфел як альтернативу класичним експериментам Шеріфа і основним постулатам реалістичної теорії міжгрупового конфлікту Кем-пебела. Згідно з останньою, в основі міжгрупового конфлікту має лежа­ти реальний конфлікт інтересів двух спільнот. Він може бути актуаль­ним, минулим чи передбачуваним, але він і лише він зумовлює відносини конкуренції та очікування реальної загрози з боку іншої групи.

Теорія соціальної ідентичності виходила з іншої парадигми. Вона доводила, ідо для виникнення багатьох соціально-психологічних фено­менів (інгрупового фаворитизму, аутгрупової агресії, групової солідар­ності тощо) зовсім не обов'язково мати конфлікт інтересів, їхнє коріння лежить не в соціальних реаліях, не в зовнішніх щодо індивіда ситуатив­них факторах, а в суто когнітивних процесах. Теорія базувалася на трьох таких процесах — соціальній категоризацїі, соціальній ідентифікації та соціальному порівнянні.

Таджфел доводив, що кожному Індивіду властиво членити світ на категорії взагалі і на соціальні категорії зокрема, тобто здійснювати со­ціальну категоризацію. При цьому індивід намагається співвіднести са­мого себе з виокремленими категоріями і «вписати» себе в цю систему, тим самим ототожнюючи себе з певними соціальними групами, тобто' здійснюючи соціальну самоідентифікацію. Сукупність усіх соціальних ідентифікацій, що використовувалися індивідом при своєму самовизна­ченні, називалася соціальною ідентичністю.

Базовим положенням цієї теорії було положення про те, що у людей є потреба мати позитивну соціальну ідентичність. Вона є продуктом со­ціального порівняння власної інгрупи і аутгруп і реалізується тоді, коли це порівняння, з погляду індивіда, на користь інгрупи. Якщо індивіду вдається досягти позитивної соціальної ідентичності, він залишається членом групи. Якщо група така, що досягти позитивної соціальної іден­тичності не вдається, то індивід може:

■ докласти власних зусиль, щоб якось покращити групу, тобто за визначенням Таджфела, здійснити соціальні зміни;

. пошукати інші виміри для соціального порівняння, тобто прояви­ти так звану соціальну крєативність;

. залишити групу або дистанціюватись від неї, що виражається в соціальній мобільності.

Емпіричною базою цієї теорії стали експерименти з мінімальної „іжгруповоі дискримінації Головним їхнім підсумком був висновок про те, що найпоширенішою стратегією при розподіленні винагород між чле­ нами своєї та чужої груп (груп, виокремлених за мінімальним критерієм скажімо за перевагою, яку віддавали досліджувані тому чи іншому мит- цю) була стратегія, яка полягала в максимізації різниці між сумами яки­ ми винагороджували членів обох груп на користь «своїх». Найцікаві­ шим було те, що ця стратегія переважала над стратегією присудження максимально можливої суми «своїм», тобто досліджувані були готові от- римати суму меншу в абсолютних показниках, але максимальну - у відносних, щоб різниця між тим, скільки отримають «свої» та «чужі» оула якомога більшою. '

Отже, Таджфел слідом за психоаналітиками, але на зовсім іншій тео­ретичній основ! намагався продемонструвати і довести наявність міжгру-повоі (і в тому числі міжетнічної) дискримінації за будь-яких умов, навіть коли немає конфлікту інтересів.

Для Таджфела важливо було відповісти на питання, чому в одних ситуаціях людина поводиться як індивідуальність, а в інших - «як усі» Розмірковуючи над цим питанням, дослідник запропонував для психо­логічного вжитку ідею біполярного континууму соціальних форм пове­дінки, на одному полюсі якого перебувають суто між особисті сні форми поведінки (скажімо, бесіда двох друзів), а на іншому-такі форми взає­модії між людьми, які зумовлені їхньою належністю до певної групи і на які не впливають їхні індивідуальні характеристики та відносини (скажі­мо, протистояння поліції та демонстрантів). Кожну взаємодію двох осіб можна схарактеризувати в межах цього континууму як таку, що більшою чи меншою мірою наближається до одного з полюсів

Для вибору та регулювання поведінки в межах континууму в людини існує спеціальна когштивна структура, яка називається «Я-концепція» Вона має дві підсистеми - особистісну та соціальну ідентичності Осо­бистими ідентичність - це визначення себе в термінах унікально інди­відуальних характеристик: фізичних, інтелектуальних, моральних тощо Соціальна ідентичність - це визначення себе через членство в певних соціальних спільнотах. У кожен момент актуалізується в більшій мірі одна і двох підсистем і залежно від того, яка ідентичність актуалізувалася відбувається вибір форми поведінки на біполярному континуумі

Етнопсихологія

74

Розділ 1. ЗАГАЛЬНА ЕТНОПСИХОЛОГІЯ

КАТЕГОРІАЛЬНИЙ АПАРАТ ЕТНОПСИХОЛОГІЇ

75

У 1982 році Дж.Тернер почав переосмислювати теорію соціальної іден­тичності як теорію міжгрупової поведінки в когнітивну теорію психо­логії групи. Цей перехід відбувався за допомогою гіпотези про самосте-реотипЬацію. Дослідник дійшов висновку, згідно з яким у певних ситуаціях соціальна ідентичність може досягати рівня, що практично вик­лючає особистісну ідентичність. В основі цього лежить явище катетери­зації: функціонування соціальної категоризації в уявленнях про себе зу­мовлює самостереотипізацію. Самостереотипізація тісно пов'язана з деперсоналізацією людини, оскільки та сприймає себе в цей час у тих самих категоріях, що й інших людей з групи. Ця когнітивна редефініція себе, яка полягає в переході від унікальних рис та індивідуальних особ­ливостей до членства в соціальній категорії та до стереотипів, і опосе­редковує поведінку групи.

Теорія соціальної ідентичності, як зазначалося, була спрямована на пояснення міжгрупової дискримінації за відсутності конфлікту Інтересів, її центральна гіпотеза — к о гніт ивно-мотивацій на — полягала в тому, що Індивіди роблять усе, щоб у соціальному порівнянні диференціюва­ти свої групи в позитивний бік для того, аби досягти позитивної соціаль­ної ідентичності. Теорія Тернера сфокусована не стільки на специфіч­них видах міжгрупової поведінки, скільки на питанні: взагалі, чи реальною є група, І завдяки чому індивіди можуть, в принципі, діяти як група? На відміну від Таджфела, Тернер відкинув будь-яку індивіду­ально-мотиваційну основу при вирішенні цього питання. її основна гіпотеза — соціально-когнітивна.

Основні положення теорії такі:

1. Рівень ідентичності, на якому людина відносить себе та інших до категорій, змінюється залежно від соціального контексту, в якому здійснюється порівняння.

2. В певному соціальному контексті високий рівень соціальної іден­ тичності призводить до деперсоналізації самосприймання.

3. Деперсоналізація викликає групові форми поведінки.

Теорія демонструє, що постулат про те, що психічні процеси належать лише індивідам, можна сумістити з ідеєю про психологічну розбіжність між індивідом, який діє як індивідуальність, та індивідом, який діє як член групи. Групова поведінка психологічно відмінна і не зводиться до міжо-: собистісних відносин, тому немає потреби в понятті групового розуму. Група психологічно реальна, бо існує певний психічйий процес — само- і категоризація, який лежить в основі групової поведінки.

Група не є психологічним продуктом, це соціальний феномен. У пси­хології існує давня традиція розглядати групову поведінку як регресію

до більш примітивних, ірраціональних чи інстинктивних форм поведін­ки. Згідно ж з теорією самокатегоризації, внутрішньогрупова ідентифі­кація — це адаптивний соціально-когнітивний процес, який уможлив­лює такі просоціальні відносини, як згуртованість, кооперування, взаємовплив. І в цьому розумінні спільнота — це адаптивний механізм, що звільняє людину від певних обмежень і дає змогу їй бути більш, ніж лише індивідом.