4. Розвиток етнопсихології в україні у 20-30-х роках XX сторіччя

У процесі етнографічних досліджень 20-30-х років було зібрано ве--шчезний емпіричний матеріал стосовно етнічної специфіки духовного життя людини. Переконаність учених-етнографів у нерозривному зв'яз­ку духовної та матеріальної культури народів засвідчена, зокрема, у Ста­туті Всеукраїнського етнографічного товариства, (ЕТ), затвердженому у "вересні 1927 року, забезпечила зацікавленість та увагу до проблем ет­нопсихології у першої генерації етнографів післяреволюційної України.

Розуміючи, що народознавчі знання потрібні в період розпочатої со­ціальної перебудови, українські етнографи досить оперативно організа­ційно оформились у державній системі того часу: у 1920 році було віднов­лено роботу Етнографічної комісії (секції) при Українському науковому товаристві; у 1921 створено Музей антропології та етнології ім.Ф.Вовка при Українській Академії наук; з червня цього ж року починає функціо­нувати Етнографічна комісія (ЕК) УАН; у 1924 році створюється Етно­графічне товариство в Києві, організовуються аналогічні структури в інших містах республіки, виходять друком всеукраїнські етнографічні журнали: «Етнографічний вісник», «Бюлетень ЕК УАН», «Праці ЕК УАН» (Збірник історико-філологічного відділу УАН), «Бюлетень Етног­рафічного товариства» та «Записки Етнографічного товариства». «Ет­нографія — найкращий ключ до колективної народної душі, — сказано у декларації Ради Етнографічного товариства. — Старий народний по­бут заслуговує на ретельне та системне вивчення, бо це допоможе краще зрозуміти психіку народу і знайти ключ до його розуму».

Розв'язуючи поставлене перед собою завдання «зрозуміти психіку народу», українська етнографія 20-30-х років дала зразок плідного по­єднання організаційних, методичних і теоретико-психологічних на­прямків діяльності, яке не втратило своєї актуальності і нині.

Щодо організаційного забезпечення досліджень народної свідомості та її національної специфіки заслугою членів ЕК і ЕТ є створення згада­них періодичних видань. Чинники етнічної специфікації свідомості (віру­вання, обрядовість, виховання дітей, побут дитини тощо) стали предме­том експозицій відділів порівняльного народознавства та суспільного життя Музею народознавства. Матеріали для поглибленого аналізу фак­торів етнопсихогенезу надавали також Музично-етнографічний кабінет £К УАН (1922), Кабінет з питань вивчення національних меншин (1928) 'Кабінет з питань вивчення радянського села (1929). Цікаво, що останній орієнтувався «на села з різноманітним національним населенням», а

40

Розділ 1. ЗАГАЛЬНА ЕТНОПСИХОЛОГІЯ

ЕТНОПСИХОЛОГІЇ В УКРАЇНІ

41

Кабінет з питань вивчення національних меншин, який мав вивчати «пи-і тання про існування, співробітництво та взаємні впливи... різних етніч-. них груп в Україні», планував видавати свої збірники мовами національ­них меншин.

Певний внесок у дослідження національної свідомості внесли Комісія звичаєвого права УАН, а також деякі структури, створені М.Грушевсь-ким після його повернення з-за кордону, зокрема Кабінет примітивної культури (періодичним органом якого стало видання «Примітивне гро­мадянство та його пережитки на Україні»). Проте, незважаючи на важ­ливість зазначених організаційних заходів, найважливішим результатом організаційних зусиль стало розгортання розгалуженої мережі кореспон­дентів серед селян і робітників, учених, учителів, лікарів, тобто представ­ників широких кіл громадськості. На І січня 1930 року близько двох тисяч людей в усіх регіонах України вели систематичну роботу за програмами ЕК і ЕТ.

Створення єдиних програм етнографічних досліджень, а отже, забез­печення методичної та методологічної єдності наукових пошуків — дру­гий важливий напрямок зусиль українських етнографів того часу. Крім розробки спільних програм методична та методологічна єдність забез­печувалась: виробленням загальних принципів дослідження; організа­цією підготовчих курсів для дослідників народного побуту; організацією в різних зонах України стаціонарів, «етнографічних дослідних станцій», тобто перетворенням певних селищ республіки в місця багатолітнього систематичного і всебічного вивчення усіх форм життєдіяльності насе­лення.

Теоретико-психологічний напрямок у діяльності українських етно­графів 20-30-х років пов'язаний з розробкою низки ключових психоло­гічних проблем: мова та психіка, дитинство і психіка (ширше: соціальна дійсність і психіка), екологічне середовище та етнос, біологічне та со­ціальне в етнопсихогенезі тощо, внаслідок чого виникло багато важли­вих з точки зору етнопсихології ідей.

Так, аналізуючи національні особливості свідомості українського та російського народів, А. Лобода говорить про «певну народну ідеологію» великоросів, зумовлену систематичними недородами, а В.Перетц про­понує розглядати «тихий смуток малоросійської поезії» та деяку «тінь печалі» в українському характері крізь призму «історичних незгод, пе­режитих на Україні, які сформували основні риси психіки українського народу». Водночас Є.Кагаров запроваджує поняття «етнографічна інфор­мація», розуміючи під ним таку єдність фізичного, психологічного та культурного аспектів етносу, який виникає шляхом адаптації до певно­го оточення чи «екології». У пошуках біологічних детермінант етнопси-хогенезу та етнічної історії Я.Коган проводить «деякі паралелі лібідоз-

цого розвитку у філогенезі та онтогенезі», а В.Петрова — доводить не-_Брогепний характер багатьох міфологічних уявлень.

В етнографічних працях цього періоду знаходимо перші спроби дос­лідити народну педагогіку. Розпочате ще З.Кузелею( 1906) вивчення зви­чаїв і вірувань українського народу щодо дитини й дитинства продов­жила українська етнографія 20-30-х років. Серед праць етнопедагогічної спрямованості, вміщених у виданнях Етнографічної комісії УАН та Ет­нографічного товариства, чільне місце посідають публікації про перші роки життя дитини. Це цілком зрозуміло: адже саме в цей період дорослі мають докласти максимум зусиль для виховання дитини. Дослідженню цих зусиль було присвячено спеціальні програми збирання матеріалів про материнство та пестування (БЕТ, 14, 1930), про дівчаток-няпь (там само), про фізичне виховання немовлят (ЗЕТ, 1, 1925), про започатку-валня мовий письма (ПЕК, 13,1, 1923). Об'єктами спеціального вивчен­ня стали колискові пісні, дитячі лічилки, казки (БЕК, 14, 1930), ігри та іграшки малюків (Н.Заглада, 1929).

З погляду сучасних психолого-педагогічних уявлень ці розвідки мали пріоритетний характер, багато в чому випереджали час. Зорієнтувавшись на дослідження пестушок, утішок і примовок, шо супроводжували різні дії дитини (потягування, рухи рук, ходіння тощо) та спільні дії дітей з батьками (гра пальцями, обличчям, носом), а також на вивчення тих за­собів і пристосувань, за допомогою яких малюків навчали сидіти, сто­яти, ходити, українська етнографія вийшла фактично у сферу наукового дослідження сенсомоторного розвитку дитини і стала попередницею за­хідних «дидактичних програм раннього дитинства». Такі особливості батьківської поведінки з немовлятами, які німецькі дослідники X. І М.Па-поушеки (1983) вважають психобіологічними підвалинами родинної пе­дагогіки, а саме: цілеспрямоване наслідування міміки та вокалізації не­мовляти (аби дати йому змогу порівнювати), мелодійне та інтонаційне варіювання голосного звука задля категоризації спілкування (позначен­ня запитання та відповіді, застереження тощо), власна відповідь на по­ставлене дитині запитання, поступове ускладнення форм спілкування та ш. — потрапили у поле зору наукової психології та педагогіки.

Очевидно, що цей напрямок досліджень передував і сучасній теорії поетапного формування розумових дій (П.Гальперін та ін.), демонстру­ючи, зокрема, як поступово міжособистісна дія привласнюється дити­ною й переходить у внутрішній план. У межах цієї позиції цікавим ви­ла! ться розгляд не лише національної специфіки колискових пісень, про яку говорив, наприклад, О.Вєтухов, а й запропонованої ним класифі­кації їх за ознакою поступового ускладнення змісту. Дійсно, якшо в першій групі колискових відбивається лише домашній світ дитини (ко­лиска, сон, кіт, кури тошо), в другій — реалії її майбутнього життя (донь-

42

Розділ 1. ЗАГАЛЬНА ЕТНОПСИХОЛОГІЯ і

ІСТОРІЯ ЕТНОПСИХОЛОГІЇ В УКРАЇНІ

43

чин посаг, проводи в похід козака і т.п.}, а третю групу становлять пісні і про козацькі походи, турецькі напали та інші історичні події, — то перед] нами постає саме життєва реалізація згаданого дидактичного принци-] пу, процес поступового формування світогляду дитини.

Також важливим, на наш погляд, є той інтерес, який виявили етно-| графи до вивчення народних методів виховання глухонімих (О.Вєтухов,! О.Курило). Варто зазначити, що ретельність у фіксації послідовності| жестів глухонімих («батько дав мені яблуко» у «транскрипції» жестів буде] «яблуко — батько — я»), якої вимагала від дослідників програма О.Ку-1 рило, — це, згідно з концепцією Гальперіна, ключ до структури розумо-1 вих операцій, а з погляду прихильників вчення про «глибинну грамати-1 ку» (Н.Хомський та ін.) — суттєвий внесок до теорії, важливий, скажімо, І у випадках порівняння розумових здібностей людини та мавп, котрі зас-1 воїли мову глухонімих (X.Терас, 1979, 1983, 1985).

Сучасні дані свідчать, що вже на фонетичному рівні моделюється сере-1 довище, його особливості, що забезпечує формування психіки дитини ще З до засвоєння нею мови. Зрозуміло, що для педагогіки надзвичайно цікаві! як особливості, так і результати застосування цього механізму батьками. 1 У цій сфері треба зважати ще на один пріоритет тогочасного українознав- ] ства, а саме начпереконаність у єдності механізмів моделювання світу ■ фонетичного та за допомогою жестів (вимовляючи перекличні вигуки,' дитина робить голівкою ті самі рухи, що й відповідна тварина).

Отже, розглядаючи жести, міміку, природні та перекличні вигуки які важливі складові процеси мовного розвитку дитини, українська етногра­фія цього періоду, по-перше, готувала грунт для майбутніх досліджень і фон о семантичного механізму етнічної специфікаціїу:відомості, а по-дру­ге, — допомагала побачити цілісний процес формування базових струк- ] тур психіки й наблизитися до наукового обгрунтування етн о педагогіки.