3.2. Параметри етнічноїідентичності

а) Актуальність етнічної ідентичності

Однією з найпопулярпіших характеристик ідентичності взагалі та етнічної ідентичності зокрема є рівень її актуальності для індивіда. Згідно з теорією самокатегоризації актуальність певних категоризацій є функ­цією взаємодії шж відносною прийнятністю даної категоріїдля того, хто категоризує, та її відповідністю стимулу.

Відносна прийнятність у цій теорії визначається як рівень готовності, з якою стимул буде кодуватися та ідентифікуватися в термінах категорії: чим більш прийнятна категорія, тим менша сила потрібна для того, щоб зумовити релевантну катетеризацію. Існують дві головні детермінанти прийнятності: минуле навчання та наявний мотив. Так, люди більш готові ідентифікувати когось як француза, якщо вони в Парижі (а з минулого нав­чання їм відомо, що в Парижі багато французів) або якщо вони очікують прибуття якогось француза (тобто мають відповідний наявний мотив).

Ідея «відповідності» належить до міри, з якою реальність відповідає критеріям, що визначають цю категорію. Якщо продовжити наш при­клад, то певна людина не буде сприйматися як француз, якщо вона не виглядає, не розмовляє і не діє в манері, яку той, хто категоризує, стерео-іипіго визначає як французьку.

Актуальність етнічності залежно від інтерпретації дослідником цьо-іо поняття визначається в двох варіантах. Для одних дослідників акту­альність інтерпретується як значущість певної категорії для індивіда, тому принцип її дослідження базується на «інтраіндивідуальних» порівнян­нях категорій. Як психологічний інструмент у ньому випадку може ви­користовуватися, наприклад, широко відомий тест Куна-Макпартлен-Да «Хто Я?» в його класичному чи модифікованому варіанті. При цьому категорія, яка цікавить дослідника, скажімо етнічність, буде аналізува­тися з точки зору її наявності-в ід сутності у респондентів певної вибірки, 'іастоти, з якою вона спостерігається, місця в ланці інших категорій тощо. ^1]іші дослідники саме при вивченні актуальності етнічної ідентичності

10-

76

Розділ 1. ЗАГАЛЬНА ЕТНОПСИХОЛОГІЯ

КАТЕГОРІАЛЬНИЙ АПАРАТ ЕТНОПСИХОЛОГІЇ

77

наголошують на важливості «іитергрунових» інтерпретацій. На їхній погляд, актуальність етнічності має вивчатися в порівняльному аналізі, цієї категорії з різних етнічних груп. Результатом такого вивчення маєі бути аналіз того, в якої групи актуалізація етнічної ідентичності вища, а| у якої нижча; наскільки вища або нижча і т.ін. Проте зазначені підходи' можуть чудово доповнювати один одного.

6) Значущість етнічної ідентичності

Наступний параметр, який часто використовується для аналізу іден-^ тичності, це її значущість. Оскільки етнічність є лише однією із можли-', вих соціальних ідентифікацій в цілісній системі ідентичності, під значу-і щістю, як правило, розуміють її відносну важливість порівняно з іншими ] ідентифікаціями, що визначається суб'єктивно.

Деякі автори, скажімо Кун, Макпартленд (1954), Бочнер (1976) та інші,] плутають поняття «актуальність» і «значущість». Вони вважають, щоі відносну значущість тієї чи іншої категорії можна визначити за її місцем| у послідовності самокатегоризацій, відповівши на запитання «Хто Я?»* За цієї логікою категорія, яку буде названо першою, водночас буде вва*| жатися і найбільш значущою для респондента, а та, яку він назве остан-| ньою, відповідно, найменш значущою.

Інші автори, скажімо Н.Хутнік (1991), не згодні з таким способом] операціоналізації значущості категорії. На їхній погляд, центральні найбільш значущі — категорії можуть бути краще чи гірше усвідомлені! індивідом, а з цього випливає, що нерідко пласт найбільш значущих еле-| ментів «залягає» глибше і тому буде актуалізовуватися пізніше в ланцв гу індивідуальних самоописів. Тому для виявлення значущості вони про^| понують респондентові обрати з усього набору самокатегоризацій п'ят найбільш значущих, на його погляд, і проранжувати їх за ступенем йогс суб'єктивного відчуття їхньої важливості для нього.

Спеціально проведені дослідження, пов'язані з порівнянням припи^ суваного категорії рангу та черги її появи в ряду самокатегоризаці показали, що ці два показники дійсно не збігаються. Зокрема, якщо ворити конкретно про категорію етнічної ідентичності, то серед саме описів тих респондентів, які взагалі згадали про неї, вона з'являєтьс досить пізно, при тому, що потім вони самі приписують їй досить висе кий ранг за критерієм суб'єктивної важливості.

Виходячи з цих результатів, Н.Хутнік робить такий висново* етнічність є досить актуальною категорією для багатьох представники! етнічних меншин, однак тільки для декого з них вона стає і центрально* категорією. Автор вважає, що цей результат свідчить про те, що члек етнічної групи добре усвідомлюють свою етнічність, але вона не ста центральною категорією їхньої ідентичності.

в) Валентність етнічно/ідентичності

Поняття валентності, як і обидва інших, також бере свій початок у працях К.Левіна і, на думку багатьох дослідників, є центральним для розуміння етнічної ідентичності. Валентність має знак, тобто вона може бути позитивною або негативною. Валентність операціоналізується за допомогою суб'єктивного оцінювання етнічної ідентифікації: у найпрос­тішому варіанті просто оцінкою її як позитивної, негативної або нейт­ральної, в більш складному варіанті — за допомогою градуйованих шкал або спеціальних опитувальників.

Н.Хутнік спробувала визначити співвідношення валентності та зна­чущості ідентичності. На її думку, якщо етнічна ідентичність індивіда має високий рівень значущості і водночас позитивну валентність, то з великою вірогідністю можна стверджувати, що й рівень самоідентифікації зі своєю групою у них буде високий. Ті члени етнічної меншини, у яких фіксується високий рівень актуальності та значущості етнічної ідентич­ності разом з негативною валентністю, проявлятимуть самонеприйнят-тя себе як членів даної спільноти.

Поняття сам о неприйняття себе аж до самоненависті часто зустрічаєть­ся в теоретичних розробках відносно членів груп етнічних меншин. Вод­ночас емпіричних підтверджень гіпотези про те, що у значної частини представників етнічних меншин має виникати таке відчуття, не було. Хутнік вирішила перевірити це положення і виходячи з того, шо вона приймала як емпіричні показники всіх складових гіпотези, дослідити цей феномен. Результати, які вона отримала, були несподіваними для неї: жоден респондент із представників етнічних меншин, котрий згадав етнічність при самоописі (тим самим продемонструвавши актуальність етнічної ідентичності), а потім вибрав її однією з п'яти найважливіших для себе самовизначень (тим самим підтвердивши її високу значущість) не оцінив її негативно. Усі індивіди, які відзначили актуальність і зна­чущість для себе етнічної ідентичності, відмітили її позитивну валентність.

Отже, якщо погодитися зі способами операціоиалізації всіх компо­нентів гіпотези, які застосувала Н.Хутнік, треба визнати, що всупереч ошьщості сучасних теорій етнічних меншин члени даних спільнот не відчувають самонеприйняття і тим більше — самоненависті.

3-3. Трансформація етнічної ідентичності

За останні десятиріччя внаслідок зростання міграційних процесів

різного рівня виникла потреба у вивченні трансформації ідентичності

контексті проблем акультурації. Поняття акультурації ввели антро-

78

Розділ 1. ЗАГАЛЬНА ЕТНОПСИХОЛОГІЯ

КАТЕГОРІАЛЬНИЙ АПАРАТ ЕТНОПСИХОЛОГІЇ

79

пологи, які описували $ його допомогою культурні зміни, що виника­ють внаслідок контакту різних етнокультурних груп. Ці зміни виника­ють в обох групах, але практика показує, що в культурі домінуючої групи змій менше. Що ж до груп етнокультурних менший, то вони або самі засвоюють, або їх змушують засвоїти найсуттєвіші аспекти куль­тури домінуючої групи: мову, релігійні традиції, норми, закони пове­дінки тощо.

Для психологів акультурація цікава не лише як соціально-груповий феномен, але й як феномен індивідуального рівня. Зустріч кожного кон­кретного індивіда з новою культурою вимагає від нього певного став­лення до цього факту і певних форм адаптації до умов перебування в новому середовищі або, інакше кажучи, вироблення певної акультура­ційної стратегії. Дослідники виокремлюють три різних аспекти цієї проб­леми:

• акультураційні аттітюди — те ставлення й ті оцінки, що форму­ ються у індивіда щодо власної та нової культур І які визначати­ муть вибір певної стратегії акультурації;

• зміни в поведінці, які сталися завдяки вибору певної акультура- ційної стратегії;

• акультураційний стрес — ті суб'єктивні наслідки, які виникають у процесі реалізації певної акультураційної стратегії, і способи їхньо­ го подолання.

З погляду Джона Беррі, для визначення індивідуальних орієнтацій щодо акультурації треба знати позицію індивіда з двох основних пи­тань. Перше стосується ставлення до власної культури, її цінності для індивіда і необхідності збереження й подальшого розвитку власної ет­нокультурної ідентичності. Друге стосується ставлення індивіда до гру­пи контакту: наскільки взаємодія з членами цієї групи цінна і бажана для індивіда, наскільки охоче він підтримуватиме й розвиватиме сто­сунки з членами іншої групи. Відповіді на ні два питання можна позна­чити на біполярних градуйованих шкалах, у яких один полюс належить максимально позитивній, а інший — максимально негативній відповіді на них.

Для схематичного зображення, як правило, обмежуються лише край­німи полюсами відповідей; у цьому випадку, зрозуміло, існує чотири варіанти потенційно можливих співвідношень відповідей на обидва пи­тання. Кожне співвідношення відповідає певному виду акультураційної стратегії. Отже, загальну схему чотирьох варіантів акультураційних стра­тегій можна зобразити так:

^^—^^^ Пи	тання 1:	Чи важливо для Вас зберігати власну культурну ідентичність?
Питання 2:		«ТАК»	«НІ»
Чи важливо для Вас розвивати стосунки з членами іншої етнокультурної групи?	«ТАК»	Інтеграція	Асиміляція
	«НІ»	Сепаратизм Сегрегація	Маргіналізація

Аналіз цієї схеми показує, що в разі негативної відповіді на перше питання і позитивної відповіді на друге можна говорити про те, що індивід або етнічна група зробили вибір на користь асиміляційної стра­тегії, за якої цінність власної культурної спадщини явно принижується, основні елементи культури іншої групи більш-менш швидко засвоюють­ся і поступово витісняють із основних сфер життєдіяльності відповідні елементи власної культури. Це призводить або до поглинання доміную­чою групою етнокультурної меншини, і тоді культура домінуючої групи без суттєвих видозмін поширюється І на етнічну меншину, або ж обидві групи, як у «плавильному котлі», формують певний третій варіант, за якого новостворена культура несе в собі більш рівноправне порівняно з першим варіантом поєднання елементів двох вихідних культур.

Позитивні відповіді на обидва питання свідчать про орієнтацію інди­віда або групи на стратегію інтеграції. Ця стратегія передбачає збере­ження і подальший розвиток власної культурної спадщини на тлі добро­зичливого сприйняття різноманітних форм взаємодії з більшістю. Ця стратегія зумовлює виникнення «мозаїчного» суспільства, в межах якого кожен елемент мозаїки зберігає свою самобутність, а всі етнокультурні групи разом створюють нову цілісність. Цей полікультурний варіант роз­витку суспільства часто протиставляється варіанту «плавильного кот­ла», в межах якого вихідна самобутність втрачається.

Наступний варіант акультураційної стратегії передбачає позитив­ну відповідь на питання про збереження свого культурного надбання і негативну відповідь на питання про бажання підтримувати й посилю­вати зв'язок з групою контакту. Залежно від того, хто робить вибір даної стратегії — домінуюча група чи етнокультурна меншина, — вона традиційно матиме різні назви. Якщо цей вибір роблять члени менши­ни, говорять про наявність ізоляціоністських установок і орієнтації на сепаратизм. Дуже часто вибір цієї стратегії — це єдиний, з погляду мен­шини, спосіб збереження етнокультурної ідентичності і більш-менш не­залежного існування. Якщо ця стратегія нав'язується меншині доміну­ючою групою, говорять про стратегію сегрегації.

_г

80

Розділ 1. ЗАГАЛЬНА ЕТНОПСИХОЛОГІЯ

КАТЕГОРІАЛЬНИЙ АПАРАТ ЕТНОПСИХОЛОГІЇ

Нарешті, остання акультураційна стратегія — маргінанішція — ви­никає в індивіда чи етнокультурної групи коли, з одного боку, слабо сформовано або вже втрачено ідентифікацію з рідного етнічного групою та її культурою, а з іншого — через якісь обставини немає установки на підтримування і, тим більше, на посилення контактів з групою етнічної більшості або з іншими етнокультурними групами.

Розробки останніх років залучають до розгляду трансформацій іден­тичності разом з поняттям акультураційних стратегій поняття стратегії самокатегоризації. Так, відомо, що поняття ідентичності останніми ро­ками, і особливо після появи теорії Дж.Тернера, міцно пов'язане з по­няттям самокатегоризації. Які ж соціальні категорії використовують члени етнічних меншин для самовизначення? Спершу більшість зарубіж­них авторів вважали, що члени етнічних меншин використовують лише одну шкалу для самовизначення — шкапу, яка показує ступінь їхнього ототожнення з рідною етнічною групою. Пізніше було показано, що пред­ставники етнічних меншин, які є членами етнічних груп за походженням і членами національних груп за громадянством, визначатимуть себе, вико­ристовуючи не одну, а дві шкали: шкалу ступеня ототожнення себе з гру­пою етнічної меншини і шкалу, що демонструє їхнє бажання чи небажан­ня ідентифікувати себе із загальнонаціональною групою більшості. Так, досліджуючи групу Індійців у Великобританії, Н.Хутнік звернула увагу на те, що можливі чотири способи соціально-територІального самовиз­начення:

■ найпоширеніший варіант (35,9% вибірки) — «британець (не індієць)». Цю самокатегоризаціго, що передбачає самовизначен­ ня, яке наголошує на зв'язку з більшістю і гласно чи негласно відмовляється від зв'язків з меншістю, назвали асимілятивною,

• трохи рідше (у 29,1% вибірки) зустрічалася стратегія «індієць (не британець)». Таку стратегію самокатегоризації, в якій підкрес­ люється зв'язок з меншістю та гласно чи негласно ігнорується зв'я­ зок з більшістю, назвали дисоціативною;

• ше менш поширений варіант (у 23,3% вибірки) — «британець та індієць одночасно». Ця стратегія самокатегоризації передбачає са­ мовизначення, в якому приблизно однаково звучать обидві іден­ тифікації. Вона дістала назву аку.чьтуративної стратегії;

■ найменш поширений варіант (у 11,7% вибірки) полягав у тому, що жодна з ідентифікацій не була актуальною чи значущою для респондента — «ні індієць, ні британець». Таку стратегію нажали маргінальною.

На наш погляд, заслуга дослідниці полягає не тільки і, може, навіть не стільки в тому, що вона запропонувала типологію способів самокате­горизації (такі спроби вже робилися і до неї), скільки в тому, що вона показала можливість невідповідності між способом самокатегоризації і стилем культурної адаптації індивіда. З погляду дослідниці, етнічну іден­тичність меншини становлять два різних елементи: стратегія самокате­горизації і стиль культурної адаптації — прийняття чи відмова від пев­них вірувань, цінностей, норм, способів поведінки тощо. Обидва елементи співвідносяться як з групою етнічної більшості, так і з групою етнічної меншості, тобто існує чотири способи стилю культурної адаптації та відповідні їм чотири стратегії самокатегоризації, які мають аналогічні найменування. Проте можливе протиріччя між цими двома елемента­ми — дисоціація, яка за суттю нагадує парадокс Ла-Пьєра і полягає у невідповідності вербальних когнітивнвх оцінок чи реакцій (у даному ви­падку на рівні стратегії самокатегоризації) їх невербальним проявам (у даному випадку афективному рівню чи рівню поведінки — стилю куль­турної адаптації").

Говорячи про стратегії самокатегоризації, дослідниця використовує поняття їхньої функціональної автономії від реального стилю культур­ної адаптації. Вона вважає, що саме це дає змогу пояснити той підйом етнічності, який спостерігається в усьому світі, й доводить, що характер­ною рисою сучасності є зростання дисоціативної самокатегоризації при тому, що з погляду стилю культурної адаптації відбувається процес акуль-турації меншин.

4. ЕТНІЧНІ СТЕРЕОТИПИ

4.1. Теоретичні уявлення про етнічні стереотипи

Чільне місце при аналізі змісту етнічної самосвідомості етнопсихоло-ги вщводять етнічним стереотипам. У 1922 році американський журналіст У-Лілпман у книзі «Суспільна думка» вжив вираз «соціальний стерео­тип», під яким він мав на увазі певні впорядковані, схематичні, культур­но детерміновані «картинки світу в голові людини», що економлять її зусилля при сприйманні різних соціальних об'єктів і явищ і захищають її Цінності, позиції та права.

З моменту введення цього терміна найпоширенішим різновидом у вивченні соціальних стереотипів були дослідження стереотипів етнічних.

Г-тнопсихолипн

Розділ 1. ЗАГАЛЬНА ЕТНОПСИХОЛОГІЯ!

КдТЕГОГЧАЛШИЙ АПАРАТ ЕТНОПСИХОЛОГІЇ

83

Проте зміст, що його'вкладали в не поняття, міг дещо різнитися. Так,] одна із суттєвих розбіжностей стосувалася об'єкта стереотипізації. Де-] які автори обмежували зміст етнічних стереотипів тими уявленнями чи] образами, які формувалися в певній спільноті відносно інших етнічних) спільнот (наприклад, для громадян України етнічні стереотипи німців,] поляків, французів та ін.). Більшість дослідників, визначаючи поняття] етнічних стереотипів вкладали в нього не лише зазначений зміст, а й] додавали образи та уявлення щодо власної етнічної групи. У цьому разі! вводився поділ етностереотипів на гетеростереотипи (образи інших ет-1 нічних спільнот) і автостереотипи (уявлення про власну етнічність). Протеї для деяких авторів тлумачення поняття «етнічний стереотип» іще шир-| ше. В останньому випадку воно розширюється за рахунок ототожнення його з поняттями «образ світу» у О.Леонтьєва чи «модель світу» в] Ю.Бромлея для певної етнічної групи, тобто в цьому разі йдеться не лише] про якісь якості чи характеристики своєї або іншої етнічних спільнот, а] про сприймання та категоризацію оточуючого світу взагалі, в найшир-і шому розумінні цього слова. Одним з варіантів такого розуміння є вив-| чення категоріальної структури повсякденної свідомості певної етнічної] групи (Л.Алієва, В.Петренко, 1987).

Друге дискусійне питання стосується проблеми істинності, точності,! відповідності реальності всіх стереотипних образів. Річ утім, що Ліппман] вважав неточність, а то й хибність стереотипних уявлень чи не найваж-1 ливішою їхньою характеристикою. Його перші послідовники також] інтерпретували стереотипи як «дезінформацію» чи «сукупність міфів». Цей погляд довго домінував у науці завдяки тому, що аналіз етнічних] стереотипів у перші десятиріччя зосереджувався на дослідженні негатив- і но забарвлених упереджених образів ворогів, представників національ-1 них меншин та ін. (наприклад, у США переважно вивчалися стереотипи] негритянського населення Америки, мігрантів з Мексики, Пуерто-Ріко і] т.ін.). Лише з 50-х років набуває поширення гіпотеза О.Клайнберга щодо І наявності в стереотипах певної частки істини. Пізніше цей погляд стає] більш популярним. Зокрема, Г.Таджфел стереотипізацію розглядає вже] як певну раціональну форму пізнання, як різновид більш універсального) процесу — категоризації.

Розгортання й поглиблення дискусії щодо істинності етностереотипів І викликало появу нових проблемних питань, наприклад питання про те,] що вважати критерієм їхньої точності. Тут також немає ще загально-] прийнятих і усталених положень. Так було висловлено гіпотезу, згідно: якою ознакою й водночас мірою істинності стереотипу є ступінь йогої узгодженості з авто стерео тип ом представників цього етносу (ТріандісД 1982). Для інших учених (Дейкер. Фрейда, 1979; Келлан, Галлуа, 1983 та] ін.) більш популярною є думка про те, що мірою істинності стереотипу]

бути ступінь його узгодженості з гетеростереотипами інших етносів щодо цієї самої етнічної спільноти. Нарешті, ще одна спроба вирішення цього питання фактично взагалі знімає його з порядку денного, оскіль­ки згідно з нею будь-який стереотип є істинним, бо правдивість його, визначається не тим, наскільки точно він передає риси об'єкта, а тим, що він завжди відбиває якісь якості суб'єкта стереотипу — тієї групи, серед членів якої ці уявлення поширені.

Наступне дискусійне питання стосується чинників, що впливають на етностереотипи. Певною мірою воно є продовженням розглянутої про­блеми, якщо її переформулювати так: чи залежать і наскільки етно­стереотипи від реальних якостей тієї етнічної спільноти, образом якої воли є (тобто від об'єкта)? Чи залежать і наскільки етностереотипи від характеристик тієї етнічної спільноти, серед членів якої вони поширені (тобто від суб'єкта)? Але зрозуміло, що цими аспектами зазначена про­блема не обмежується. Так, у науковій літературі обговорюється питан­ня про те, чи впливають (і якщо впливають, то на що саме і як) різні форми міжетнічних контактів. За «гіпотезою контакту», чим більше, дов­ше й глибше взаємодіють між собою етнічні спільноти, тим вишою буде істинність стереотипів, їхнє ототожнення з оригіналом. З іншого боку, теорії етноцентризму свідчать, шо прямі контакти розмивають і пору­шують систему етнічних стереотипів. Проте обидва ці положення потре­бують додаткових пояснень, обмежень і уточнень. (Наприклад, ше в 1954 році Олпорт показав, що контакт дійсно сприятиме зменшенню нега­тивного забарвлення етностереотипів, але лише за умови виконання трьох основних вимог: рівність статусу контактуючих груп; заохочення й підтримка міжетнічних контактів владою; наявність спільної мети, шо зумовить певні форми взаємодії. Пізніше ці умови уточнювалися, кори­гувалися й конкретизувалися).

Гостро дискусійним як у нас, так і за кордоном залишається питання щодо співвідношення понять «етнічний стереотип», «упередження» та «забобони». Найприйнятнішою щодо диференціації цих понять є точка іору Г.Солдатової. Розглянемо її докладніше.

Дослідниця підходить до поставленої проблеми через визначення по-нчть ширшого контексту, зокрема поняття «етноконтактна ситуація». Згідно з її поглядами, історія міжетнічних відносин — це безперервний ланцюг опосередкованих і неопосередкованих етноконтактних ситуацій, гоото соціальних ситуацій міжетнічного спілкування. Основою міжгру-пової етноконтактної ситуації є суб'єкт—суб'єктна взаємодія, де суб'єкта­ми діяльності й пізнання є етнічні групи чи їхні представники, які є носія­ми позиції групи. Етноконтактна ситуація поєднує щонайменше дві Тупові позиції, кожна з яких базується на власному соціо культурно му Досвіді, але кристалізується й розвивається не сама по собі, а в контексті

84

Розділ 1. ЗАГАЛЬНА ЕТНОПСИХОЛОГІЯ!

КАТЕГОРІАЛЬНИЙ АПАРАТ ЕТНОПСИХОЛОГІЇ

міжгрупових взаємовідносин. Етноконтактні ситуації автор розглядає] як когнітивно-комунікативні: метою міжетнічної взаємодії, що відбу-1 вається в них, є вирішення комплексу пізнавальних і комунікативних] завдань, а репрезентація рішень можлива на рівні конкретних дій.

Когнітивно-комунікативний рівень етноконтактної ситуації (на про-1 тивагу рівню конкретної поведінки) автор описує за допомогою понят-1 тя «установчі міжетнічні утворення» — соціально-перцептивніфеїгоме-І ни етнічної свідомості, когнітивна структура яких має емоційно-оціночне І ставлення до різних етнічних груп і які характеризують рівень готов- ; ності до відповідних реакцій поведінки в ситуаціях міжетнічного спілку-' вання. Саме до цих утворень і належать етнічні стереотипи, етнічні упе- З редження та етнічні забобони.

Дослідниця розглядає етнічні стереотипи як родове поняття щодо двох останніх. З її точки зору, етностереотип — це узагальнений, емоційно насичений образ етнічних груп чи їхніх представників, що склався в істо­ричній практиці міжетнічних відносин. Відображаючи прагнення людей до збереження позитивної етнокультурної ідентичності, етнічний стерео­тип відіграє важливу соціальну роль, як фактор консолідації та фіксації етнічної групи. Виходячи з поняття «норми» міжетнічного спілкування, коли основою взаємодії в етноконтактній ситуації є соціокультурний діалог, причому діалог не просто двох груп чи двох особистостей, а діа­лог в їхньому образі двох контекстів, автор розглядає актуалізацію сис­теми етнічних стереотипів як нормальну складову міжетнічного спілку­вання.

Зрушення в структурі етнічного стереотипу, що відбувається в резуль­таті накопичення негативного емоційного заряду, і перетворення стерео­типу в негативний, є, на думку дослідниці, початком існування етнічно­го упередження і передумовою формування забобону. Причинами такої трансформації можуть стати найрізноманітніші чинники, серед яких най­важливішу роль відіграють соціально-економічні й політичні.

Етнічні упередження — перехідні утворення між такими стійкими структурами, як етнічний стереотип і етнічний забобон. Психологічною основою формування упереджень є поглиблення тенденції до пере­більшення розбіжностей між власною та іншими етнічними групами, з одного боку, й мінімізація відмінностей всередині власної групи — з іншо­го, що зрештою веде до зміщення позитивного балансу в сфері соціаль­ної перцепції па користь власної етнічної спільноти.

Наявність упереджень в етнічній самосвідомості особистості чи гру­пи є передумовою й підґрунтям для формування етнічних забобонів. Як правило, перший тип установчих новоутворень не пов'язаний з відкри­то ворожими проявами у поведінці, а активно репрезентується тільки на рівні вербальної поведінки і тільки в опосередкованій етноконтактній

_ит\'аиії. тобто за відсутності прямого контакту з представниками різних етнічних спільнот. Упередження, залежно від ступеня концентрації нега­тивного афективного заряду і від типу етноконтактної ситуації, відпові­дають таким формам поведінки, як уникання спілкування з представни­ками певних етнічних спільнот чи ухиляння від міжетнічних контактів у деяких сферах життєдіяльності. Феноменологічними індикаторами упе­реджень можуть слугувати стійкі переваги, що надаються представни­кам певних національностей.

Перехід від надання переваг до усвідомлення верхності власної етніч­ної спільноти над «чужими» призводить до появи національних забо­бонів. Процеси етносоціальної катетеризації і міжетнічного порівняння в цьому разі відбуваються на основі різкого протиставлення, на жорсткій опозиції «свого» та «чужого», коли потреби й інтереси власної етнічної спільноти протиставляються інтересам і потребам інших. У забобонах спостерігається поляризація структури, що збалансовує негативний афек­тивний заряд щодо зовнішньої етнічної групи. Саме в стійкості структу­ри, на думку автора, криється причина того, що він погано піддається корекції під впливом раціональної інформації. Поляризація структури забобону робить його реальною суб'єктивною рушійною силою в ситуа­ціях міжетнічного спілкування. Останнє скорочує відстань між забобо­ном і поведінкою. Збільшення в забобонах емоційного заряду зумовлює ту ірраціональність, яка характерна для його регулятивної функції в міжетнічних відносинах. Поведінка, що відповідає рівню забобонів, має виразно дискримінаційний характер, наприклад якісь вчинки щодо об­меження можливостей, прав чи привілеїв, якими можуть користуватися члени етнічної групи, що дискримінується.

Отже, етнічний стереотип і етнічний забобон — це утворення різного порядку; їх не можна ототожнювати, а треба розглядати як різні регуля­тивні механізми. Причому оскільки трансформації етнічного стереотипу в його вироджені форми — результат, зумовлений «зовнішніми» причи­нами (економічними, соціальними, політичними, культурними), тому по­рівняно зі стереотипом забобони с більш «соціальним» міжетнічним уста­новчим феноменом. Це означає, що його формування, як і його зворотні трансформації, значною мірою визначаються передусім конкретною сус­пільно-історичною ситуацією. Етнічні забобони — це симптоми хворого в соціальному плані суспільства, але їх можна подолати, як можна долати негативні соціальні явища в різних сферах життєдіяльності людини. Що ж до існування етнічних стереотипів, то воно природне, а тому неминуче лоти, доки існують нації, народності та інші етнічні групи.

Розділ і ЗАГАЛЬНА ЕТНОПСИХОЛОГІЯ

АПАРАТ ЕТНОПСИХОЛОГІЇ

87

4

4.2. Методи дослідження етнічних стереотипів

Одним із перших досліджень етнічних стереотипів був експеримент, проведений у 1933 році в Сполучених Штатах Америки Катцем і Брейлі. Попередньо дослідники склали список особистісних характеристик. Дос­ліджуваним (студентам Прінстонського університету) пропонувалося вибрати з 84 рис, зафіксованих у списку, такі, які, на їхній погляд, найбільш характерні для кожної з 10 національних груп: американців, англійців, китайців, німців, ірландців, італійців, євреїв, негрів, турків та японців. В результаті цього дослідження було встановлено високий ступінь узгодженості в приписуванні респондентами типових для тієї чи іншої етнічної групи особистісних рис незалежно від того, контактували коли-небудь опитувані з особами цієї національності чи ні. Сукупність рис, обрана досліджуваними як характеристика певного етносу, відби­вала, з погляду авторів методики, існуючий в американському суспільстві стереотипний образ даної національної групи.

Цікаво, що аналогічне дослідження, проведене Гілбертом у тому са­мому університеті через 20 років (у 1951 році), викликало серйозні запе­речення у частини студентів, у яких виникли сумніви щодо існування типових національних характеристик. Водночас, як показали нещодавні дослідження у Вірменії, у звичаєвій свідомості уявлення про наявність специфічних національних рис має досить глибоке коріння. Так, за да­ними Оганджаняна, 90% вірмен, що брали участь в опитуванні, вважа­ють, що існують типові національні риси характеру, однак лише 46,8% змогли назвати своєрідні риси вірмен, 35,8% — росіян, 25% — грузин, 12,3% — азербайджанців.

Варіант, запропонований Катцем І Брейлі, в своїй первинній формі тепер використовується рідко. Він пережив певну трансформацію, яка полягала в переході від вибору особистіспих рис з переліку, запропоно­ваного експериментатором, до складання довільних портретів, тобто до самостійного, довільного формулювання респондентами набору типо­вих характеристик будь-якої етнічної групи. При цьому число рис, що їх має назвати чи записати досліджуваний, залежно від мети експерименту може бути або жорстко обмеженим (наприклад, трьома чи десятьма), або довільним. Обробка результатів проводиться за допомогою контент-аналізу.

Прикладами використання цього методу б сучасній етнопсихологічній практиці можуть слугувати дослідження В.Куніциної із Санкт-Петербур­гу або М.іскакової з Казахстану. У першому дослідженні за даними опи­тування 150 чоловік було складено узагальнюючі вільні портрети деся­ти національних груп: росіян, українців, татар, грузинів, американців, естонців, французів, німців, поляків та в'єтнамців. Так, росіянам найчас-

т приписувалися такі риси: добрі, працелюбні, патріоти, нетямущі, широкої душі; українцям — веселі, працелюбні, хитрі, скупі, гостинні; грузинам — гостинні, запальні, товариські, горді, емоційні; американ­цям — діловиті, товариські, практичні, енергійні, запрограмовані і т.п.

У дослідженні М.іскакової брали участь 120 казахів і 90 росіян, що мешкають у Казахстані. Усі — студенти казахських вузів. їм було запро­поновано скласти довільні портрети типових представників казахської та російської національностей. Використання контент-аналізу для об­робки результатів показало, що 80% казахів відмітили при описуванні росіян їхню працелюбність, гостинність, щирість, товариськість і чуйність. Водночас портрет казахів у російських студентів складався з таких рис: гостинність (95%), владолюбство та кар'єризм (72%), щедрість (68%), працелюбність, зарозумілість (64%), консерватизм (60%). Зістав­ляючи ці портрети, автор робила висновок про те, що у казахів спостері­гається більш позитивно забарвлений стереотип росіян, ніж у росіян — гєтеростереотип казахів, що підтверджують також інші дані дослідниці.

Крім описаних, апробовувався також варіант (В.Павленко, 1993), за яким експериментатор в інструкції підкреслює можливість використан­ня для описування не лише особистісних рис і якостей, а й усієї сукуп­ності ознак, характерних, з погляду респондента, для певної етнічної групи (особливостей поведінки, мови, зовнішнього вигляду, одягу, кухні і і.ін.). Отримана інформація дає змогу скласти більш цілісний і різно­бічний образ етносу, що існує у звичаєвій свідомості.

Метод «довільного портрета» і за процедурою проведення, і за прин­ципами обробки результатів наближається до асоціативного експеримен­ту, який"по суті є ще більш високим ступенем надання свободи дослід­жуваному в його реакціях на задані стимули, оскільки відповіді можуть лежати в будь-яких площинах. З іншого боку, в асоціативному експери­менті, па відміну від попередньо розглянутих методів виявлення етніч­них стереотипів, експериментатор може замаскувати свій інтерес до ет­нопсихологічної тематики, «сховавши» потрібні йому стимули-етноніми між іншими, нейтральними з точки зору мети експерименту, стимулами.

Умовно можна виокремити три основних різновиди асоціативного експерименту, розподіливши їх у міру надання все більшої свободи ре­акцій досліджуваному:

а) спрямований асоціативний — обмежена кількість реакцій, до того ж асоціативний потік також обмежений певним граматичним класом. Слоиа-стимули і слова-реакції можуть бути або одного, або різних класів, але це жорстко обумовлено в інструкції (наприклад, на сти-мул-іменник має даватися реакція також лише у формі іменника);

_г

Розділ 1. ЗАГАЛЬНА ЕТНОПСИХОЛОГІЯ

КАТЕГОРІАЛЬНИЙ АПАРАТ ЕТНОПСИХОЛОГІЇ

89

б) вільний асоціативний (найпоширеніший) — обмежена кількість ре­ акцій, але у виборі безпосередньо реакцій досліджуваний вільний;

в) вільний асоціативний з численними асоціаціями — у цьому випад­ ку досліджуваний не обмежується ні в кількості реакцій, ні в їхньо­ му напрямку, більше того, експериментатор стимулює і заохочує їхню максимальну різнобічність і численність.

Можна виокремити два основних напрямки використання асоціатив­ного експерименту в етнопсихології. Це, з одного боку, кроскультурний порівняльний аналіз асоціативних полів, що актуалізуються на певний стимул, з іншого боку — вивчення реакцій-асоціацій на стимул и-етноні-ми. Характерним прикладом першого типу дослідження є вивчення ет­нічної специфіки асоціацій, де роль стимулів відігравали найменування основних кольорів та їхніх відтінків (А.Залевська, 1988).

У цьому дослідженні аналіз асоціативних полів на стимули «жовтий», «червоний», «білий» та «синій» у представників 12 етнічних груп (росі­ян, українців, білорусів, словаків, поляків, англійців, німців, американців, французів, казахів, киргизів та узбеків) показав, що основні асоціативні зв'язки між стимулами і реакціями етноспецифічні.

По-перше, різко відмінні в різних груп частота підведення вихідної назви кольору під узагальнююче поняття (типу «білий» — «колір»): у німців, американців, поляків, словаків, росіян, українців і білорусів ця частота значно вища, ніж у тюркомовних досліджуваних, особливо ка­захів і киргизів.

По-друге, різко відрізняється пов'язування слова-стимула з об'єкта­ми оточуючого світу, які для представників етносу є типовими носіями стимульної ознаки. Так, жовтий колір в українців найчастіше асоціюється із соняшником, у росіян — з кульбабою, у французів — із золотом і яєч­ним жовтком, у американців, казахів і киргизів — з маслом, а в узбеків — з просом.

По-третє, відрізняються в різних етносів також реакції, зумовлені ус­таленим, типовим для даної мови словосполученням (наприклад, на ви­хідний стимул «червоний» росіяни дають такі етноспецифічні реакції, як «жовтень», «партизан», американці — «колір шкіри», поляки — «ша­почка»; «білий» у американців «дім», «зелений» в узбеків «чай» і т.ін.).

По-четверте, етноспецифічними є реакції, в яких реалізовано симво­лічне переосмислення вихідного слова-стимула. Так, жовтий колір у ук­раїнців, росіян, білорусів, німців, поляків і французів символізує зраду, розлучення; у німців він пов'язаний з ненавистю, заздрістю; у поляків — зі злістю; у американців — з боягузливістю; до того ж для росіян, по­ляків, німців і американців цей колір символізує попередження про не­безпеку.

Отже, наведений експеримент наочно показує специфіку асоціативних полів у представників різних етнічних груп з усіх основних видів зв'язку.

Як зазначалося, інша можливість використання асоціативного екс­перименту в етнопсихології пов'язана з вивченням етнічної свідомості, етнічних стереотипів. Схема проведення такого дослідження дуже про­ста: респондентові надають слова-стимули, серед яких є низка етнонімів, заданих бажано у множині (тобто «українці», «росіяни», «цигани» та інші залежно від регіону та мети роботи). Завдання досліджуваного — відпо­вісти першою (або першими) асоціацією, що виникла в його свідомості, коли він почув слово-стимул.

Асоціативний експеримент, як правило, проводиться на великій вибірці респондентів. Комплексна обробка його результатів полягає в побудові таблиці частотного розподілу слів-реакцій на кожне слово-стимул і (або) в проведенні контент-аналізу.

У таблиці частотного розподілу наведено сукупність реакцій усіх дос­ліджуваних на певний стимул-етнонім, тобто те, що називають струк­турою асоціативного поля цього стимулу. У першій графі таблиці наве­дено всі реакції на слово-стимул, винесене в назву графи. Реакції прийнято розміщувати в міру зниження частоти, з якою вони зустрічалися у відпо­відях. Реакції, що з'являлися однакову кількість разів, заносять у графу в алфавітному порядку. Відмови, якщо вони були, розглядають як один із можливих варіантів реакцій і поряд із іншими варіантами заносять у пер­шу графу таблиці. У другій графі вказують частоту, з якою кожна реак­ція з'являлася у вибірці. У першій графі проставляють загальну кількість усіх реакцій, у другій — суму частот реакцій, яка має дорівнювати за­гальній кількості респондентів, якщо за інструкцією кількість реакцій на стимул обмежена однією.

Н.Гасіца та Ю.Скокан запропонували зручну формулу для оцінки стереотипності набору реакцій, якою можна скористатися для дослід­ження етнічних стереотипів:

де Р — показник стереотипності набору реакцій; N — загальна кількість досліджуваних; * — частота кожної реакції; Я — кількість усіх реакцій.

'■-тноігсиколомя

90

Розділ 1. ЗАГАЛЬНА ЕТНОПСИХОЛОГІЇ

АПАРАТ ЕТНОПСИХОЛОГІЇ

91

Показник стереотипності відповідей, досліджуваних на певний сти-| мул-етнонім (Р), змінюється від 0 до 1, збільшуючись зі зростанням ^ реотипності відповідей. Отож чим стереотипнішим є уявлення про певн} етнічну групу в суспільній свідомості, тим менш різноманітними буду асоціації у респондентів при актуалізації її образу і тим ближчим до одін ниці буде показник стереотипності. Аналогічно, якщо стереотип якої.) небудь національної групи через якісь обставини в звичаєвій свідомос не сформований, індекс Р наближатиметься до нуля.

Результати асоціативного експерименту, як і результати методу до* вільного портрета, дослідник може розглядати як варіанти продуктів діяльності людини. Це в свою чергу означає, що для їх аналізу може бутні застосований контент-аналіз, один із найпопулярніших методів дослід-] ження розмаїття продуктів творчості — писемних джерел, фотодоку­ментів, магнітофонних записів, кінофільмів тощо.

Цей метод широко використовувався і зараз використовується вивчення етнічних стереотипів. Характерний приклад його втілення праця Н.Богомолової та Т.Стефаненко «Образи американця та радянсьт] кої людини в сприйманні московських студентів та на сторінках моло-1 діжної преси». Крім матеріалів довільного опису портретів «типових аме-| риканців», зроблених студентами, автори скористалися газетний матеріалом — 20% вибіркою текстів газети «Комсомольская правда» за 1987 рік. Інструментом обробки даних і в обох випадках став контент-1 аналіз. Автори запропонували єдину категоріальну сітку, яка містила| такі характеристики:

А. Соціально-демографічні характеристики (стать, вік, соціальна спільнота — національна, професійна тощо).

Б. Види діяльності (трудова, суспільна, дозвілля, побут, навчання і т.д.).

В. Соціально-психологічні характеристики:

В. 1. Ставлення до суспільства, до великих соціальних груп: патріотизм — космополітизм

доброзичливе ставлення до певної країни — вороже ставлення до певної країни

незалежність від соціального оточення — конформізм зацікавленість політикою — аполітичність відданість справі миру — відданість політиці сили прогресивність — консерватизм атеїзм — релігійність інтерес до екологічних проблем — байдужість до екології

2. Ставлення до праці, ділові якості:...

3. Ставлення до малих груп безпосереднього оточення: ...

4. Ставлення до людей:...

5. Ставлення до себе:...

6. Ставлення до власності: ...

7. Загальна спрямованість особистості: ...

8. Життєвий досвід, спосіб життя: ...

Г. Зовнішність і звички (фізичні дані, зовнішній вигляд — одяг, окуляри, косметика тощо, особливості поведінки).

Зрозуміло, що запропонована авторами категоріальна сітка контент-аналізу не може вичерпати можливого розмаїття визначень, на які мож­на натрапити в газетних публікаціях або в процесі складання довільних портретів. Проте вона задає вихідну систему параметрів, якою зручно користуватися як підґрунтям для можливих модифікацій при обробці результатів розглянутих методів.

5. ПОНЯТТЯ «ЕТНІЧНА ОСОБИСТІСТЬ»

5.1. Етнічна особистість і національний характер

Одним із перших понять, яким користувалися дослідники, вивчаючи етнічну особистість, було поняття «національний характер». Досить ши­роко воно використовується й нині. Проте зміст цієї категорії зазнав пев­них історичних змін і залишається певною мірою неусталеним і зараз.

Літературні джерела свідчать про те, що для перших дослідників на­ціонального характеру предмет дослідження обмежувався описами ха­рактерних рис поведінки. Типовим прикладом такого підходу може бути цитата з опису українців-слобожан, зробленого архієпископом Філаре-том у середині минулого сторіччя: «Якщо сказали йому, що його про­хання виконати не можна, він більше просити не буде... не дозволяє, щоб його ображали грубими словами, він поважає себе». Більшість дослід­ників минувшини, вивчаючи національний характер, обмежувалися лише описами поведінки.

Проте деякі автори, досліджуючи проблему національного характе-РУ- зосереджувалися переважно на певних внутрішніх особливостях, на ^сУто психологічних характеристиках, зокрема на системі відносин. Ти-

92

Розділ ]. ЗАГАЛЬНА ЕТНОПСИХОЛОГІЯ

КАТЕГОРІАЛЬНИЙ АПАРАТ ЕТНОПСИХОЛОГІЇ

93

повим прикладом такого підходу може слугувати магістерська дисерта- і ція М. Костомарова, в якій автор зазначав, що те, що ми називаєм харак-] тером, це «особливий погляд на речі, який має як кожна людина, так і і кожний народ». Близький за змістом підхід простежувався і в працях відо-,| мого російського філософа і публіциста другої половини XIX століття -В.Соловйова. До визначення специфіки національного характеру вчєниї підходив через вивчення ідеалів і ціннісних орієнтацій росіян, порівнюю-^ чи їх з тими самими психологічними феноменами в інших народів.

Різні варіанти сполучення внутрішніх і зовнішніх характеристик епос-! терІгаються і в наші часи. Так, Н.Джандільдін, визначаючи зміст і водно­час структуру національного характеру, подає її у вигляді таких елементів: і а) звички й поведінка; б) емоційно-психологічні реакції на явища звично-1 го й незвичного середовища; в) ціннісні орієнтації; г) потреби й смаки.

Деякі автори поняття національного характеру тлумачили взагалі) набагато ширше і, хоча й не виходили зі сфери внутрішніх, психологіч­них реалій, проте охоплювали ним не лише певні моральні характерне-' тики, але й особливості інтелектуальної діяльності. Так, Н.Данилевсь- ] кий в своїй відомій праці «Россия и Европа» стверджував наявність у кожного культурно-історичного типу певних «характеристичних» і особливостей, які мають простежуватися у трьох сферах: моральній, ес- ■ тетичній та інтелектуальній.

Отже, неоднозначність трактування у загальній психології поняття «характер» відбилася і яскраво проявилася у розмаїтті визначень, коли етнічна психологія запозичила цю категорію. Більше того, додаток «на­ціональний» посилив розмивання контурів і раніше нечітко окресленого поняття. Цікаво, що в авторів ХУШ-ХІХ століть, па відміну від останніх десятиріч XX віку, саме існування національного характеру, як прави­ло, не викликало сумніву, тому дискутуватися міг лише зміст цього по­няття і способи його дослідження.

У первинних уявленнях про національний характер відбивалася ідея щодо його усталеності та незмінності в часі. Вона була притаманна не тільки дослідникам, які стояли на теологічних позиціях («Господь ство­рив нас такими і такими ми залишимося до кінця світу»), а й ученим, які працювали на інших засадах. Розвитку цієї думки сприяло уявлення про генетичну обумовленість характеру і, відповідно, про спадкову переда­чу його визначальних рис. Подальший розвиток науки сприяв спросту­ванню таких уявлень і ствердженню ідеї, згідно з якою національний ха­рактер визнавався історично змінною категорією, що трансформується зі зміною природних, соціально-економічних і культурних умов життя народу.

Ще одне уявлення, спростоване з розвитком науки (особливо за ос­танні десятиріччя), стосувалося наявності у людей певного етносу спе-

цифічних характерологічних рис. Раніше вважалося, що в національно­му характері представників будь-якого етносу можна виокремити якісь унікальні риси, властивості чи якості, які відрізняють їх від представ­ників інших народів. Подолання таких уявлень («ніби-то є народи добрі, _а є злі. є агресивні і є покірні, є працелюбні і є ліниві і т.д.») супроводжу­валося усвідомленням і популяризацією думки про те, що народи відрізня­ються не стільки наявністю чи відсутністю якихось рис (стало зрозумі­лим, що розвинені в тій чи іншій мірі вони є у всіх), скільки їхнім еткоспецифічним співвідношенням, їхньою структурою.

Розглянуті особливості в тлумаченні поняття «національний харак­тер» знайшли своє відображення також у сучасному визначенні цього поняття, яке дав П.Гнатенко — український вчений, який присвятив ана­лізу цієї проблеми основні свої праці:

«... національний характер — це сукупність соціально-психологічних рис (почуттів, ціннісних настанов, емоційно-вольових якостей, нац'ючаль-ію-психологічпих настанов), які властиві нації на певному етапі роз­витку, детерміновані соціально-економічними, історичними і геогра­фічними умовами її існування та проявляються в культурі, традиціях, звичаях і обрядах. Національний характер — це свосрідне, специфічне поєднання загальнолюдських рис у конкретних історичних і соціально-економічних умовах буття нації».

П.Гнатенко розглядає також проблему співвідношення поняття «на­ціональний характер» з іншими категоріями, зокрема з поняттям «пси­хічний склад». З погляду дослідника, принципова розбіжність цих двох понять полягає в тому, що категорія «психічний склад» відображає риси, притаманні донаціональним спільнотам, тобто спільнотам, які існували в межах феодальної, рабовласницької та первіснообщинної суспільно-економічних формацій. Отже, цей термін найповніше відбиває соціально-психологічні властивості історичних форм спільності людей, які існува­ли до виникнення націй. У цьому контексті можна стверджувати, що психічний склад є передумовою виникнення національного характеру.

5.2. Поняття базової та модальної особистості

Тоді, як філософи чи етнографи частіше використовують поняття «психічний склад» чи навіть «національний характер», психологи кори­стуються переважно поняттям «етнічна особистість». Одним із перших варіантів, у якому втілювалося це поняття, була категорія «базова осо­бистість». Останній термін виник і сформувався в рамках американсь-

94

Розділ І. ЗАГАЛЬНА ЕТНОПСИХОЛОГІЯ

кої школи «культура і особистість». її засадами стало поєднання куль-^: турного детермінізму Боаса (де панує уявлення, згідно з яким характер ; формується в результаті виховання) і деяких положень неофрейдизму; (зокрема, положення про те, що різні культурні типи особистості є ре-і зультатом обмежених варіацій на базі загальних, інваріантних законо-і мірностеи індивідуального розвитку). Школою стверджувалося існування | у кожного етносу специфічної для нього «базової особистості» — струк-1 тури особистості, найбільш придатної, фактично оптимальної для жит­тя в межах його умов. Вважалося, що остання передається від покоління ; до покоління завдяки так званим «первинним інститутам» — етноспе- і цифічній системі виховання немовлят.

А.Кардинер, який очолював школу «культура і особистість», зазна-і чав: культура є детермінантом національної психології, вона впливає на ] особистість і фактично формує її, водночас породжує ті типи особис- < тості, які необхідні для її продовження. Одноманітність базової особис- і тості є результатом впливу ідентичної культури на однакову біологічну | структуру.

Вплив фрейдизму на теоретичне підґрунтя школи добре простежуєть­ся, зокрема, в уявленні про роль і функцію виховання дитини. Так, уже і зазначалося, що в процесі формування базової особистості визначальну роль відіграє практика виховання дітей у наймолодшому віці: частота і тривалість годування, способи сповивання, купання тощо. Але чому? Прихильники школи вважали, що від цього «досвіду раннього дитинст­ва» залежить те, наскільки у дітей пригнічуються або сублімуються підсвідомі імпульси, інстинктивні прагнення й емоції, що, в свою чергу, визначає риси характеру індивіда. Останні, сформувавшись у ранньому дитинстві, не змінюються до кінця життя людини.

Структура базової особистості, за уявленнями прихильників цієї шко­ли, містить елементи, спільні для всіх або більшості членів певної куль­тури. У свою чергу, потреби базової особистості, втілені в категоріях мистецтва чи релігії, як і фомування способів їхнього задоволення, ста­новили зміст поняття «вторинні інститути». Отже, базова особистість опосередковувала стосунки між первинними і вторинними інститутами.

Отже, в межах напрямку «культура і особистість», що сформувався в США протягом 30-50-х років XX сторіччя, було розроблено ідею єдиної для суспільства оптимальної структури особистості — «базової особис­тості» — і фактично прирівняно її до поняття «національний характер».

Подальший розвиток етнопсихології в США супроводжувався видоз­міною певних ідей, уявлень і напрямків. Так, з часом поняття базової особистості було доповнено поняттям модальна особистість. Цей термін, на відміну від попереднього, визначав не оптимальну для певної культу­ри структуру особистості, а ті статистично обчислені конфігурації рис.

95

_цд_ТЕГОр|АЛЬНИЙ АПАРАТ ЕТНОПСИХОЛОГІЇ

що реально спостерігалися, експериментально виявлялися і дійсно пере­важали в певному суспільстві.

Отже, вважалося, що модальна особистість визначається через час­тоту повторень певних особистісних профілів усередині суспільства. Профіль- притаманний найбільшому числу дорослих членів суспільства, визначався як модальна особистість. Домінувало уявлення про те, що кожна конкретна структура модальної особистості може зустрічатися в будь-якій нації чи народності, але переважатиме вона лише в певному суспільстві. Втім існувало положення, згідно з яким нація не обов'язково має бути одномодальною — вона може бути й багатомодальною, тобто містити кілька модальних особистостей.

Тепер деякі дослідники модальну особистість стали ототожнювати з поняттям національного характеру. Проте нерідко зазначалося, що певні розбіжності між цими двома поняттями все-таки існують: якщо поняття національного характеру в його традиційному значенні вміщувало спе­цифічні риси духовного складу, спільні для всіх членів певної нації, то конкретна модальна особистість може охоплювати лише частину сус­пільства.