1. Історія української журналістики. Періодизація курсу

Сьогодні є цілком очевидним, що історія журналістики має включати в себе такі складові:

1) власне історію друкованих періодичних видань, а у ближчі до сучасно­сті часи – й історію електронних ЗМІ, хоча б найбільш поширених – радіомо­влення й телебачення;

2) історію критики – літературної, художньої, музичної, театральної чи, го­ворячи сукупно, мистецької; журналістика є руслом, у якому існує й розвива­ється критика. Але навіть тоді, коли вона певним чином відбруньковується від журналістики і створює свій книжковий тип, вона залишається в обсягові предмета журналістики;

3) історію публіцистики як способу реагувати на пекучі проблеми й відгу­куватися на головні події сучасності; публіцистика так само міцно зрощена з журналістикою, як і критика, у певний період свого розвитку не може існу­вати без неї, але, навіть утворивши книжковий тип, має вивчатися журнало­логією.

4) історію документалістики як своєрідного різновиду публіцистичної творчості, породженого так само журналістикою, як і попередні види духов­ної діяльності людини; різного роду подорожні нариси, документальні кни­жки про певні історичні події, про героїв (чи персонажів) сучасності також у журнальному чи книжковому варіантах мають входити до історії журналіс­тики;

5) історію літератури, під якою розуміємо власне красне письменство, адже здебільшого першодруки творів здійснюються на сторінках літерату­рно-художніх журналів, а відтак стають безпосередніми фактами історії жур­налістики, репрезентують ті чи інші її особливості, оформлюють напрями в ній; отже, й художня література є істотною складовою журналістики;

6) історію науки, для якої журналістика також є важливою трибуною ви­словлювання наукових ідей, обговорення сміливих гіпотез, а, можливо, й критики непереконливих концепцій; історія фахової журналістики – це також цікава сторінка духовного життя нашого суспільства, яка повинна бути ви­світлена нашою наукою.

Ідеальна історія журналістики повинна відтак складатися з досліджень іс­торії окремих журналів і газет (це мінімум), але містити ще й персоналії хоча б найбільш значних літературних (художніх, музичних, театральних і т. д.) критиків, публіцистів, документалістів, письменників, науковців, тобто тих творців і діячів, хто визначав обличчя української журналістики в певну істо­ричну епоху, чия творчість була плідною й корисною для періодичної преси, не залишаючи без уваги їхню діяльність і поза нею.

Періодизація історії української журналістики за радянських часів не була предметом наукового розгляду, оскільки для її розв’язання використовува­лися вже готові схеми, узяті a priori, а не вироблені всередині історико-жур­налістських студій. За таких обставин уся історія української журналістики ділилася на дві великі частини: дожовтневу й радянську. До періодизації першої застосовувалася ленінська концепція етапів визвольного руху в Росії. Виділення радянського періоду вилучало з історії української журналістики усю нерадянську періодику, надто ж ту, що втілювала національно-визвольні прагнення народу, стояла на позиціях української державної самостійності (тобто періодику української зарубіжної діаспори та українського дисидент­ського руху). Антинаукові методологічні засади радянської науки унеможли­влювали об’єктивне й усебічне вивчення історії української журналістики.

Лише в 1990-ті роки склалися умови для вироблення нової, об’єктивної, наукової концепції історичного розвою української преси. А відтак ця проб­лема відразу зробилася предметом наукових дискусій.

Слід мати на увазі, що кожна періодизація залежить від своєї історичної епохи, рівня та умов розвитку науки, пройденим самим досліджуваним яви­щем шляхом розвитку. З огляду на це беззастережно зрозуміло, що періоди­зації історії української журналістики, складені в минулому, мають бути вра­ховані сучасною науковою думкою, але однозначно визнані нею ж за недо­статні, такі, що потребують перегляду.

М. Ф. Нечиталюк висловився за побудову періодизації історії української журналістики на підставах “хронологічно-проблемного принципу, відповідно доповненого принципом реґіональним як таким, що дає можливість відтво­рити національно-етноґрафічну специфіку української преси”. Спираючись на запропоновані методологічні засади, науковець пропонує виділення де­сяти періодів історії української журналістики. Вони в нього такі.

Слід сказати, що автор декларує мету побудувати не академічний, а навчальний курс історії української журналістики. Три періоди в нього охоп­люють час до ХХ століття, причому зазначене століття кінчається в нього 1914 роком. Отже,

1. Зародження й становлення української журналістики – від найдавніших часів до середини Х1Х століття;

2. Формування й функціонування журналістських систем – 60 – 90-ті роки ХІХ століття;

3. Українська журналістика у національно-визвольному русі епохи народ­ної революції і світової війни – 1898 – 1914 роки.

“Другу половину курсу історії української журналістики, за університетсь­кими планами, складає відрізок часу від першої світової війни до 1917 року і від 1917 року до наших днів, - зазначає М. Ф. Нечиталюк. – Поки що ця час­тина курсу розроблена тільки хронолоґічно, без журналістсько-проблемної конкретизації, і передбачає 7 наступних періодів”:

4. українська преса національно-визвольних змагань – 1917 – 1921 років;

5. національно-патріотична журналістика Західної України та інша преса 20 – 30 років ХХ ст.;

6. журналістика Радянської України 20-х років;

7. тоталітарна преса Радянської України 1930-х та повоєнних років;

8. українська преса часів другої світової війни;

9. українська преса національно-визвольного опору (неформальна журна­лістика);

10. українська преса поза межами України, преса української діаспори.

Запропонована М. Ф. Нечиталюком концепція періодизації історії україн­ської журналістики спричинила активізацію наукової думки навколо роз­робки даного питання. Невдовзі з’явилася стаття ще одного з глибоких знав­ців історії періодики М. М. Романюка, який виклав своє бачення проблеми періодизації нашої журналістики, подавши її як колективну думку науково-дослідного центру періодики Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефа­ника. Кількість періодів у цій концепції зросла до чотирнадцяти. Вони про­понуються такі:

1. Зародження й становлення української журналістики – від найдавніших часів до середини ХІХ ст.

2. Формування журналістських систем – 60 – 90-ті роки ХІХ ст.

3. Українська преса епохи першої народної революції – 1898 – 1905 роки.

4. Українська журналістика 1905 – 1914 років.

5. Українська журналістика в період першої світової війни – 1914 – 1917 роки.

6. Українська журналістика періоду революцій у Росії та національно-виз­вольних змагань України, преса січових стрільців, початок комуністичної та офіційної радянської преси – 1917 – 1921 роки.

7. Західноукраїнська преса 20 – 30-х років ХХ ст.

8. Преса Радянської України – 1920 – 1930-ті роки.

9. Українська еміграційна преса 20 – 40-х років ХІХ ст.

10. Українська преса періоду другої світової війни – 1941 – 1945 років.

11. Преса в Україні після другої світової війни; тоталітарна журналістика – 1945 – 1990-й

12. Українська преса поза межами України, преса української діаспори – 1945 – 1990.

13. Українська підпільна й неформальна преса, самвидав – 1960 – 1990 роки; напівлегальні видання – 1957 – 1990 роки.

14. Преса періоду розбудови української державності – 1991 рік і до наших днів.

Запропоновані концепції періодизації передбачають максимальне набли­ження методології до предмета вивчення, переслідують мету якомога точ­ніше пристосувати рух дослідницької думки до рельєфу досліджуваного про­стору. І це з погляду академічної науки добре. Адже головним правилом за­лишається відома з давнини істина: метод – це аналог предмета. А відтак ціл­ком очевидно: наскільки точнішою буде періодизація, настільки легшим буде надалі процес опису, вивчення й аналізу самої історії журналістики.