1.Поняття і предмет правового регулювання підприємницької діяльності .Підприємницьке право не є класичною галуззю права. Воно сформувалося порівняно нещодавно в результаті необхідності врегулювання специфічних відносин, що виникають у зв'язку із зайняттям підприємницькою діяльністю. Донедавна підприємницьке право за своєю природою вважалося комплексною галуззю права. На відміну від основних (класичних) галузей права, комплексні формуються не за предметом правового регулювання (тобто сферою однорідних відносин), а за такою підставою (ознакою), як об'єкт правового впливу. В нашому разі таким об'єктом є підприємницька діяльність, що береться як цілісне утворення, яке для свого функціонування вимагає регулювання окремими нормами різних галузей права у комплексі. Так, у складі підприємницького права переважають норми адміністративного і цивільного права. До норм адміністративного права, предметом регулювання якого є, зокрема, відносини у сфері управління, належать, наприклад, норми, що регулюють порядок державної реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності, порядок отримання ними ліцензій, патентів та інших дозволів тощо. Норми цивільного права регулюють майнові та пов'язані з ними немайнові відносини, що складаються в процесі зайняття підприємницькою діяльністю — порядок укладання договорів, визначення їх сторін, моменту виникнення праводієздатності та інші питання.Згідно зі ст. 42 ГК України підприємництво — це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку. Визначення підприємницької діяльності і відокремлення її від інших видів діяльності, що мають на меті отримання прибутку або доходу, має як теоретичне, так і суто практичне значення. Наприклад, ст. 164 Кодексу України про адміністративні правопорушення передбачає відповідальність, зокрема, за зайняття підприємницькою діяльністю без державної реєстрації. Якщо ж не буде доведено, що діяльність, яка провадилася, була саме підприємницькою, притягти особу до відповідальності за вищевказаною статтею буде неможливо. Для чіткого розмежування підприємництва та інших видів діяльності необхідно усвідомлювати ознаки підприємницької діяльності. Підприємництво є господарською діяльністю. Це означає, що, незважаючи на свою специфіку, підприємницька діяльність є складовою ширшого за обсягом поняття "господарська діяльність". Згідно зі ст. З ГК України під господарською діяльністю розуміється діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Предметом підприємницького права, як і будь-якої іншої галузі права, є специфічне коло суспільних відносин. Ці відносини виникають у процесі або у зв'язку із провадженням підприємницької діяльності її суб'єктами — носіями взаємопов'язаних прав і обов'язків, передбачених і забезпечених законом. Незважаючи на те, що підприємницьке право фактично утворилося на базі цивільного і адміністративного права, правовідносини, що є його предметом, у процесі розвитку набувають все більше специфічних рис. Предметом правового регулювання господарського права є здебільшого відносини, що складаються у процесі виробництва (виготовлення) продукції, надання послуг, виконання робіт як виробничого, так і допоміжного, невиробничого характеру з метою задоволення всього спектру потреб суспільства. В цьому визначенні загострюється увага на тому, що у реальному суспільному житті будь-яка господарська діяльність практично не може здійснюватись автономно, у чистому вигляді, тобто бути, приміром, суто виробничою. Предметом правового регулювання підприємницького права є підприємницька діяльність, яка відповідно до ст. 42 ГК України визначається як самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку. Тобто, як вже йшлося вище, вона є специфічним видом господарської діяльності, яка здійснюється від імені підприємця, під його майнову відповідальність, на його власний ризик і має на меті отримання прибутку. У підприємницькій діяльності, зокрема, вбачають риси діяльності особливого творчо пошукового, новаторського характеру, під час якої опрацьовуються нові сфери вигідного вкладення ресурсів, ідеї нових комбінацій у виробництві, опанування нових ринків, створення нових продуктів і способів досягнення мети. Комерційна діяльність, в свою чергу, входить елементом до підприємницької діяльності. Таким чином, підприємницька діяльність включає в себе комерційну діяльність і є однією зі складових господарської діяльності — більш широкого поняття, що може бути спрямована не тільки на одержання прибутку, а й на виконання програм загальноекономічного, соціального, культурного та іншого значення.

2.Методи та типи правового регулювання підприємницької діяльності. Під методом правового регулювання, що застосовуються в галузі права, розуміється сукупність прийомів і способів впливу на відносини, що регулюються даною галуззю. Як правило, кожна галузь передбачає лише для неї специфічні юридичні засоби впливу на певний вид суспільних відносин. Однак у цілому ряді випадків галузі права регулюють не тільки типові для них суспільні відносини, але і відносини, так чи інакше тісно пов'язані з цими типовими. Тоді і метод правового регулювання включає характерні не тільки для даної галузі, а й для інших галузей права юридичні засоби. Крім того, у складних галузях, до яких, поза всяким сумнівом, відноситься підприємницьке право, зазвичай використовується не один, а поєднання декількох методів правового регулювання. В загальнотеоретичному плані метод правового регулювання суспільних відносин визначається з урахуванням таких компонентів: 1 а) порядок встановлення прав та юридичних обов'язків; б) ступінь визначеності наданих прав і автономності дій їх суб'єктів; в) підбір юридичних фактів, що тягнуть за собою правовідносини; г) характер правового положення сторін у правовідносинах, в яких реалізуються норми, розподіл прав і обов'язків між суб'єктами; д) шляхи і засоби забезпечення суб'єктивних прав.

3.Механізм і стадії правового регулювання підприємницької діяльності.Основні ознаки (риси) механізму правового регулювання такі:1. Є складовою частиною механізму соціального регулювання. Його правова діяльність супроводжується політичним, економічним, етичним та іншим видами механізму соціального регулювання, переплітається з ними.2. Будучи категорією широкою за обсягом, збирає воєдино всі явища правової дійсності:засоби (норми права, суб'єктивні права і юридичні обов'язки, рішення судів тощо, об'єктивовані в правових актах);способи (дозволяння, зобов'язування, заборона);форми (використання, виконання, додержання, застосування).3. Становить систему правових засобів, способів, форм, що перебувають у взаємозв'язку і взаємодії. Кожна частина механізму правового регулювання знаходиться на своєму місці (як годинний механізм), виконує специфічні функції. Якість виконуваних ними функцій впливає на роботу інших частин і результат функціонування механізму в цілому [19, 498].4. Є динамічною частиною правової системи суспільства. Його рух виражається в стадіях, яким відповідають свої механізми дії. Як і правова система суспільства, механізм правового регулювання являє собою цілісність правової дійсності, визначається закономірностями еволюції суспільства, рівнем розвиненості економіки, культури. Його призначення полягає в приведенні в дію необхідних елементів правової системи, забезпеченні їх "роботи". 5. Результатом його діяльності є встановлення правопорядку в суспільстві.2.2 Елементи механізму правового регулювання та їх призначення.Механізм правового регулювання складають елементи, обов'язкові на окремих його стадіях:принципи права, норми права, нетипові правові розпорядження (спеціалізовані норми права), об'єктивовані в нормативно-правових актах;правовідносини, суб'єктивні юридичні права і обов'язки в їх індивідуалізації (конкретизації);акти безпосередньої реалізації прав і обов'язків;акти застосування норм права.Кожний елемент виконує специфічну роль у регулюванні діяльності суб'єктів і суспільних відносин, що виникають на їх основі.1. Норма права в механізмі правового регулювання.Норма права - це споконвічний елемент і нормативна основа механізму правового регулювання.Норма права являє собою загальне обов'язкове правило (модель) поведінки, яке встановлює для суб'єкта як можливий варіант поведінки - суб'єктивні юридичні права, так і необхідний варіант поведінки - суб'єктивні юридичні обов'язки.2. Правовідносини у механізмі правового врегулювання. Правовідносини - необхідний елемент механізму правового регулювання, важлива ступінь здійснення програм, закладених у нормах права. 3. Акти безпосередньої реалізації прав і обов'язків у механізмі правового регулювання.Акти безпосередньої реалізації прав і обов'язків - це фактична поведінка суб'єктів правовідносин, пов'язана зі здійсненням (реалізацією) своїх прав і обов'язків.4. Акти застосування норм права у механізмі правового регулювання.У процесі правового регулювання можлива (але не обов'язкова) стадія застосування норм права, яка полягає у виданні державно-владного акта - акта застосування норм права, який забезпечує виникнення, зміну або припинення правових відносин. Стадії механізму правового регулюванняВикористання у певному порядку тих чи інших елементів механізму характеризує процес правового регулювання. Він може бути простим і складним.Простий процес правового регулювання припускає використання лише одного державно-владного акта - нормативно-правового. Складний процес правового регулювання припускає наявність двох актів державно-владного характеру, один із яких - нормативно-правовий, а інший - акт застосування норм права (індивідуальний акт). Його стадії залежать від правової поведінки суб'єкта - правомірної чи неправомірної.Розглянемо складний процес правового регулювання.1. Перша стадія механізму правового регулювання - стадія загальної дії правових норм. На цій стадії відбуваються визначення змісту і формулювання меж поведінки суб'єкта, умов виникнення прав, обов'язків, повноважень, відповідальності і т.д. (вступає в дію механізм правотворчості). Основним елементом цієї стадії є норма права, що виступає як "регаментатор" суспільних відносин. Регулятивні (дозвільні, зобов'язальні, заборонні), охоронні та спеціалізовані норми - складові елементи нормативної основи правового регулювання. 2. Друга стадія механізму правового регулювання пов'язана з виникненням конкретних суб'єктивних прав і обов'язків, тобто з виникненням правовідносин. Необхідною умовою цієї стадії виступає юридичний факт (система фактів), з яким норми права пов'язують настання юридичних наслідків (вступає в дію механізм реалізації норм права).3. Третя стадія механізму правового регулювання - застосування санкцій правової норми - виникає у випадках неправомірної поведінки суб'єкта. Правовою підставою цієї стадії є правопорушення, а також норми права, що встановлюють санкції за вчинені правопорушення і визначають порядок застосування відповідальності.

4.Співвідношення понять «правове регулювання», «державне регулювання» підприємницької діяльності.До правових категорій, що потребують відповідного теоретичного аналізу відносяться такі поняття, як «правове регулювання» і «державне регулювання». Державне регулювання підприємницької діяльності - це діяльність держави в особі її органів, спрямована на забезпечення публічних інтересів шляхом використання засобів впливу на підприємницькі відносини та поведінку суб’єктів підприємницької діяльності . Підставою державного регулювання підприємництва є необхідність забезпечення реалізації та охорони публічних (державних і суспільних) інтересів. Особливість підприємницької діяльності полягає у тому, що вона являє собою сферу взаємодії приватних і публічних інтересів у зв’язку з чим її регулювання здійснюється з використанням публічно-правових і приватноправових засобів . Підприємницьке право відноситься до тих галузей права, для яких характерним є поєднання елементів публічного і приватного права.Правове регулювання і державне регулювання господарської діяльності мають тотожні значення. Державне регулювання має потребу в належному рівні правового забезпечення. З цього приводу О. М. Мельник вважає, що правове регулювання як вид соціального регулювання суспільних відносин посідає особливе місце, оскільки є важливим організаційним фактором, націленим на забезпечення ефективної практичної діяльності людей. Завдання державного управління не можуть бути вирішені без специфічного впливу права на суспільні відносини, який здійснює правове регулювання. Тому можна констатувати необхідність правового регулювання для розвитку суспільства, оскільки саме ефективне правове регулювання забезпечує захист прав особистості, стабільність, порядок і організованість, реалізацію перспектив соціального і економічного розвитку.Правове регулювання господарської діяльності – це складний процес, спрямований на досягнення певних результатів соціально економічного розвитку за допомогою правових засобів впливу на поведінку суб’єктів господарювання, який має на меті встановлення господарського правопорядку в Україні. Отже, у правовому регулювання відбувається втручання держави у життєву діяльність суспільства. Участь держави у регулюванні господарськими правовідносинами повинно здійснюватися в рамках, визначених законодавством з дотриманням певних меж державного втручання у процес господарювання.

5.Форми реалізації державної економічної політики.Централізоване регулювання економіки проявляється у корот-ко- і довгостроковій державній економічній політиці. Короткострокове або емпіричне, державне регулювання набу-ло поширення в західних країнах у перед- та повоєнні роки. Характерною рисою короткострокового регулювання є те, що його заходи з'ясо-вуються разом з нагромадженням кризових явищ і розвитком самої кризи, а тому заздалегідь не плануються. Воно здійснюється і пря-мо, і опосередковано через політику прискореної амортизації, суб-сидії, державну допомогу окремим фірмам чи галузям, дисконтну політику (підвищення або зниження облікових ставок на купівлю векселів). Головними серед опосередкованих інструментів впливу є: державне регулювання норми відсотка, одержавлення емісійних банків, державна закупівля. Безпосередніми об'єктами поточного емпіричного регулювання є попит, зокрема обсяг платоспромож-ного попиту, і пропозиція,' тобто інвестиційні дії компаній. Довгострокове державне регулювання в ринковій економіці здій-снюється у формі економічного програмування. Сьогодні це найбільш розвинена і поширена форма державного втручання в економічні та соціальні процеси, впливу на процес відтворення. На відміну від емпіричного регулювання програмування харак-теризується більшим ступенем узгодженості часткової планомір-ності, властивої окремим господарським одиницям, помітним ско роченням сфери стихійності та зростанням свідомого, цілеспрямо-ваного впливу на економічні процеси. Розрізняють кон'юнктурне і структурне програмуван-ня. Перше характерне для країн розвиненої ринкової системи. Воно спрямоване на регулювання процесу відтворення через маніпулю-вання господарською кон'юнктурою. Його суть полягає в одночас-ному досягненні чотирьох макроекономічних показників: стабіль-ності цін; сталих темпів економічного розвитку; повної, з точки зору підприємців, зайнятості; збалансованості платіжного балансу. Розвинені форми такого програмування притаманні Нідерландам, Швеції, ФРН та іншим країнам. Структурне програмування - вища форма економічного регулювання. Його основу становить кон'юнктурне програмування, доповнене науково обгрунтованими планами економічного і со-ціального розвитку. Це пов'язано насамперед із зрілим державним сектором у галузі виробництва або в кредитно-грошовій сфері, високим ступенем взаємодії приватного і державного секторів та знач-ним ринком державного споживання. Конкретними формами його реалізації є галузеві та регіональні програми економічного і со-ціального розвитку. Серед них виділяють програми аграрні та енер-гетичні, розвитку інфраструктури, науково-технічного розвитку тощо. Частково структурне програмування застосовується в Англії, Італії, ФРН та в інших країнах Власне структурне програмування полягає у зміні співвідношень між різними галузями виробництва. Національне планування як форма реалізації власне структурно-го регулювання має на меті довгострокову оптимізацію національ-ної галузевої структури і нівелювання рівнів економічного розвит-ку регіонів і територій країни. Воно може здійснюватись як інди-кативне і як директивне планування.

6.Державне регулювання оподаткування.У статті 92 Конституції України визначено, що виключно законами України встановлюються система оподаткування, податки і збори.Згідно зі ст. 1 Закону України «Про систему оподаткування» встановлення та скасування податків і зборів (обов’язкових платежів) до бюджетів та державних цільових фондів, а також пільг їх платникам здійснюється Верховною Радою України, Верховною Радою Автономної Республіки Крим і сільськими, селищними, міськими радами. Ставки, механізм справляння податків і зборів (обов’язкових платежів), за винятком особливих видів мита, і пільги щодо оподаткування не можуть встановлюватися або змінюватися іншими законами України, крім законів про оподаткування. Зміни і доповнення до законів України про оподаткування стосовно надання пільг, зміни податків, зборів (обов’язкових платежів), механізму їх сплати повинні вноситися до законів України про оподаткування не пізніше ніж за шість місяців до початку нового бюджетного року, і вони набувають чинності з початку нового бюджетного року.Проте конституційні положення, а також положення Закону України «Про систему оподаткування» неодноразово порушувалися. Так, Кабінет Міністрів України видавав постанови, які, на наш погляд, не узгоджуються з цими законами, а саме: «Про впорядкування надання пільг громадянам за деякими видами податків» від 31.08.1996 р.; «Про перелік товарів критичного імпорту, ввезення яких здійснюється без сплати податку на додану вартість» від 07.10.1997 р Характерні риси, системи вітчизняного оподаткування, а також законодавства в зазначеній сфері.По-перше, декларовані у ст. 3 Закону України «Про систему оподаткування» принципи побудови та призначення системи оподаткування дотепер не втілено в реальне життя, оскільки чинна система оподаткування позбавлена стимулюючого характеру.По-друге, державні органи порушують конституційні положення і норми Закону України «Про систему оподаткування».По-третє, податкова система, методичні механізми обчислення оподатковуваних баз, методи адміністрування податків з позицій «презумпції винуватості» складні і непрозорі (25 загальнодержавних податків і зборів і 14 місцевих), звітність – обтяжлива та надмірна .З огляду на викладене постає запитання: чи є оподаткування досконалою процедурою оподаткування? На жаль, в українській науковій літературі поки що мало наукових розробок з теорії та методології оподаткування. У статті 2 Закону України «Про систему оподаткування» встановлюється: «Під податком і збором (обов’язковим платежем) до бюджетів та до державних цільових фондів слід розуміти обов’язковий внесок до бюджету відповідного рівня або державного цільового фонду, здійснюваний платниками у порядку і на умовах, що визначаються законами України про оподаткування». Законодавець у цьому визначенні акцентує увагу передусім на обов’язковості податків і законності їх стягнення – сутнісних рисах оподаткування .Розпізнавальною рисою податку вчений визначає його правову характеристику – імперативні грошові відносини без надання суб’єктові податку будь-якого еквіваленту, у процесі яких утворюється бюджетний фонд. Суб’єкт податку не має права відмовитися від виконання покладеного на нього зобов’язання із внесення податку до бюджетного фонду. Збори до державних позабюджетних фондів (Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, Пенсійний фонд України, Фонд соціального страхування України, Фонд України соціального захисту інвалідів) ніяким чином не належать до податків, оскільки не мають наведених вище ознак. Ці збори мають цільовий та поворотний характер і не надходять до бюджету.Конкретний зміст податків завжди визначається трьома чинниками: 1) економічним устроєм суспільства; 2) соціальною політикою держави; 3) конкретними цілями стратегії розвитку держави.Традиційно виділяються три функції оподаткування: фіскальну, регулюючу та стимулюючу.Податкам як відносно самостійній підсистемі більш складної системи державних фінансів властива передусім фіскальна функція – формування бюджету держави, в якій повністю виявляється її суспільне призначення – забезпечення держави необхідними фінансовими ресурсами з метою виконання її безпосередніх функцій.Визначаються різні критерії класифікації податків та обов’язкових платежів: а) за об’єктом оподаткування – власність, земля, рента, капітал, засоби споживання; б) за належністю до владних рівнів управління – державні, місцеві; в) за повнотою прав використання податкових надходжень – закріплені, регулюючі; г) за джерелом сплати – заробітна плата, виручка, дохід чи прибуток, собівартість; д) за суб’єктом сплати – фізичні особи, юридичні особи; є) за способом вилучення – прямі, непрямі; є) за методом обкладання – прогресивні, регресивні, пропорційні, лінійні, ступінчасті, тверді; ж) за призначенням – загальні, цільові тощо.Отже, податки – це важливий за значенням дохід сучасної держави, без якого держава не може існувати. Жодний державний інститут не може обійтися без податків. Але податкове законодавство має стимулювати розвиток економіки.

7.Державне регулювання обмеження монополізму та розвитку економічної конкуренції. Держава здійснює антимонопольно-конкурентну політику та сприяє розвиткові змагальності у сфері господарювання на основі загальнодержавних програм, що затверджуються Верховною Радою України за поданням Кабінету Міністрів України. Антимонопольно-конкурентна політика - це економічна політика, спрямована на запобігання монопольній діяльності, її обмеження та припинення, а також на розвиток конкуренції. Державна політика у сфері економічної конкуренції, обмеження монополізму в господарській діяльності та захисту суб'єктів господарювання і споживачів від недобросовісної конкуренції здійснюється уповноваженими органами державної влади та органами місцевого самоврядування. Відповідно до ч. 2 коментованої статті державна політика у сфері економічної конкуренції, обмеження монополізму в господарській діяльності та захисту суб'єктів господарювання і споживачів від недобросовісної конкуренції здійснюється уповноваженими органами державної влади та органами місцевого самоврядування. Законодавець також використовує спеціальну категорію - суб'єкти демонополізації, антимонопольного регулювання. Відповідно до зазначеної Програми демонополізації економіки і розвитку конкуренції суб'єктами демонополізації, антимонопольного регулювання та застосування антимонопольного законодавства є державні органи, які забезпечують процес демонополізації економіки та розвитку конкуренції: - Верховна Рада України приймає законодавчі акти з питань демонополізації економіки і розвитку конкуренції, в тому числі антимонопольне законодавство; затверджує Державну програму демонополізації економіки і розвитку конкуренції; - Президент України приймає рішення з питань демонополізації економіки і розвитку конкуренції у межах своїх повноважень; - Кабінет Міністрів України забезпечує розроблення Державної програми демонополізації економіки і розвитку конкуренції, приймає рішення з питань забезпечення процесу демонополізації та антимонопольного регулювання; - Антимонопольний комітет України бере участь у розробленні Програми і проведенні демонополізації окремих об'єктів; здійснює державний контроль за дотриманням антимонопольного законодавства, забезпечує захист інтересів підприємців від його порушень; - Фонд державного майна України, місцеві органи приватизації здійснюють приватизацію майна державних підприємств з урахуванням вимог антимонопольного законодавства і зазначеної Програми; - центральні та місцеві органи державної виконавчої влади розробляють і реалізують заходи щодо демонополізації економіки та розвитку конкуренції, які є складовою частиною галузевих і регіональних програм ринкових перетворень; виходять з ініціативою щодо демонополізації конкретних об'єктів; Органам державної влади та органам місцевого самоврядування, їх посадовим особам забороняється приймати акти та вчиняти дії, які усувають конкуренцію або необґрунтовано сприяють окремим конкурентам у підприємницькій діяльності, чи запроваджують обмеження на ринку, не передбачене законодавством. Законом можуть бути встановлені винятки з цього правила з метою забезпечення національної безпеки, оборони чи інших загальносуспільних інтересів. Правила конкуренції та норми антимонопольного регулювання визначаються цим Кодексом та іншими законами. Гарантії державного захисту конкуренції та недопущення зловживання монопольним становищем на ринку закріплено в ст. 42 Конституції України. Спеціальними законами, предметом регулювання яких є антимонопольно-конкурентні відносини, є Закони України "Про захист економічної конкуренції", "Про захист від недобросовісної конкуренції", "Про Антимонопольний комітет України".

8.Державне регулювання захисту прав суб’єктів господарювання і споживачів.Стаття 25. Конкуренція у сфері господарювання.1. Держава підтримує конкуренцію як змагання між суб'єктами господарювання, що забезпечує завдяки їх власним досягненням здобуття ними певних економічних переваг, внаслідок чого споживачі та суб'єкти господарювання отримують можливість вибору необхідного товару і при цьому окремі суб'єкти господарювання не визначають умов реалізації товару на ринку. Стаття 26. Обмеження конкуренції1. Рішення або дії органів державної влади та органів місцевого самоврядування, які спрямовані на обмеження конкуренції чи можуть мати наслідком такі обмеження, визнаються обґрунтованими у випадках:подання допомоги соціального характеру окремим суб'єктам господарювання за умови, що допомога подається без дискримінації інших суб'єктів господарювання;подання допомоги за рахунок державних ресурсів з метою відшкодування збитків, завданих стихійним лихом або іншими надзвичайними подіями, на визначених ринках товарів або послуг, перелік яких встановлюється законодавством;подання допомоги, в тому числі створення пільгових економічних умов окремим регіонам з метою компенсації соціально-економічних втрат, викликаних важкою екологічною ситуацією;здійснення державного регулювання, пов'язаного з реалізацією проектів загальнонаціонального значення.Стаття 27. Обмеження монополізму в економіці.1. Монопольним визнається домінуюче становище суб'єкта господарювання, яке дає йому можливість самостійно або разом з іншими суб'єктами обмежувати конкуренцію на ринку певного товару (робіт, послуг).2. Монопольним є становище суб'єкта господарювання, частка якого на ринку певного товару перевищує розмір, встановлений законом.Стаття 28. Природні монополії. 2. Суб'єктами природної монополії можуть бути суб'єкти господарювання будь-якої форми власності (монопольні утворення), які виробляють (реалізують) товари на ринку, що перебуває у стані природної монополії.3. Законом про природні монополії визначаються сфери діяльності суб'єктів природних монополій, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, інші органи, які регулюють діяльність зазначених суб'єктів, а також інші питання регулювання відносин, що виникають на товарних ринках України, які перебувають у стані природної монополії, та на суміжних ринках за участі суб'єктів природних монополій.Стаття 29. Зловживання монопольним становищем на ринку1. Зловживанням монопольним становищем вважаються:нав'язування таких умов договору, які ставлять контрагентів у нерівне становище, або додаткових умов, що не стосуються предмета договору, включаючи нав'язування товару, не потрібного контрагенту;обмеження або припинення виробництва, а також вилучення товарів з обороту з метою створення або підтримки дефіциту на ринку чи встановлення монопольних цін;інші дії, вчинені з метою створення перешкод доступу на ринок (виходу з ринку) суб'єктів господарювання.Стаття 30. Неправомірні угоди між суб'єктами господарювання.1. Неправомірними угодами між суб'єктами господарювання визнаються угоди або погоджені дії, спрямовані на:встановлення (підтримання) монопольних цін (тарифів), знижок, надбавок (доплат), націнок;розподіл ринків за територіальним принципом, обсягом реалізації чи закупівлі товарів, їх асортиментом або за колом споживачів чи за іншими ознаками - з метою їх монополізації;усунення з ринку або обмеження доступу до нього продавців, покупців, інших суб'єктів господарювання.Стаття 31. Дискримінація суб'єктів господарювання1. Дискримінацією суб'єктів господарювання органами влади у цьому Кодексі визнається:заборона створення нових підприємств чи інших організаційних форм господарювання в будь-якій сфері господарської діяльності, а також встановлення обмежень на здійснення окремих видів господарської діяльності або виробництво певних видів товарів з метою обмеження конкуренції;примушування суб'єктів господарювання до пріоритетного укладання договорів, першочергової реалізації товарів певним споживачам або до вступу в господарські організації та інші об'єднання;

Стаття 32. Недобросовісна конкуренція.1. Недобросовісною конкуренцією визнаються будь-які дії у конкуренції, що суперечать правилам, торговим та іншим чесним звичаям у підприємницькій діяльності.Стаття 33. Неправомірне використання ділової репутації суб'єкта господарювання.Стаття 34. Створення перешкод суб'єктам господарювання у процесі конкуренції.Стаття 35. Досягнення неправомірних переваг у конкуренціїСтаття 36. Неправомірне збирання, розголошення та використання відомостей, що є комерційною таємницеюСтаття 37. Відповідальність за недобросовісну конкуренцію.Стаття 38. Правила професійної етики у конкуренції.Стаття 39. Захист прав споживачів.Стаття 40. Державний контроль за дотриманням антимонопольно-конкурентного законодавства.Стаття 41. Антимонопольно-конкурентне законодавство.

9.Особливості управління господарською діяльністю в державному секторі економіки.

Перехід економіки України на ринкові засади господарювання викликав необхідність приватизації значної частини державної власності. Але не всі об’єкти державної власності можуть бути приватизовані. Держава визначає перелік об’єктів державної власності, які мають для неї важливе значення і тому не підлягають приватизації. Управління такими об’єктами здійснюється органами державної влади.Необхідність існування державного сектора обумовлюється ще й тим, що певні види господарської діяльності можуть здійснюватись лише державними підприємствами. Це діяльність, як уже зазначалося, пов’язана, наприклад, з розробленням, випробуванням, виробництвом та експлуатацією ракет-носіїв, з виготовленням і реалізацією військової зброї і боєприпасів до неї та інше. Держава визначає також перелік об’єктів права державної власності, що не підлягають приватизації, але можуть бути корпоратизовані. На такі підприємства держава зберігає право вирішального впливу, якщо частка державної власності в їхньому статутному фонді перевищує п’ятдесят відсотків або держава володіє контрольним пакетом акцій у цих організаційно-правових формах.Згідно з Конституцією Кабінет Міністрів України, як вищий орган в системі органів виконавчої влади, забезпечує рівні умови розвитку суб’єктів господарювання всіх форм власності і здійснює управління в державному секторі економіки.Міністерство, за Указом, прогнозує розвиток економіки у виробничій, науковій, мінерально-сировинній, паливно-енергетичній, трудовій, демографічній, соціальній, фінансовій та інших сферах, бере участь у розробці проектів Державної програми економічного та соціального розвитку України, Державного бюджету, готує пропозиції та бере участь у формуванні та реалізації політики у сфері виконання робіт і поставок продукції для державних потреб, розробляє цільові перспективні програми, опрацьовує комплекс заходів, спрямованих на поглиблення економічної реформи.Діяльність держави (її органів) як власника, як уже зазначалося, забезпечується відповідним законодавством про управління об'єктами державної власності.До таких об'єктів належать: майно державних підприємств, установ і організацій, закріплене за ними на праві господарського відання або оперативного управління; акції (паї, частки), що належать державі в майні господарських товариств; майно підприємств, які перебувають у процесі приватизації, майно, передане у користування самоврядним організаціям; майно, яке не увійшло до статутних фондів господарських товариств, створених у процесі приватизації (корпоратизації) державних підприємств.Фонд державного майна відповідно до законодавства здійснює: з моменту прийняття рішення про приватизацію майна державного підприємства функції з управління майном цього підприємства, передані йому органом, уповноваженим управляти зазначеним майном; захист майнових прав підприємств, а також акцій (часток, паїв), що належать державі на території України та за кордоном.Фонд державного майна підпорядкований і підконтрольний Кабінету Міністрів.Щодо самоврядних організацій, то об’єкти державної власності передаються їм у безстрокове безоплатне користування без права зміни форми власності.До суб’єктів господарювання в державному секторі економіки застосовуються заходи державної регламентації, передбачені Господарським кодексом України, але враховуються особливості їх правового статусу. Для державних підприємств і організацій з метою забезпечення інвестиційної діяльності встановлений порядок використання прибутку. Вони після сплати обов’язкових платежів проводять відрахування від прибутку, що залишається в їхньому розпорядженні, на технічне переобладнання виробництва, освоєння нових технологій за нормативами, встановленими органами, які виконують функції з управління майном, що перебуває в державній власності, в розмірах не менш як 30 відсотків і не більш як 80 відсотків.Казенним підприємствам рекомендовано такі нормативи розподілу чистого прибутку: відрахування на виробничий розвиток – 45 відсотків, на соціальний розвиток – теж 45 відсотків, у централізований фонд органу управління – 10 відсотків (cт. 214 ГК України).

10.Особливості управління господарською діяльністю в комунальному секторі економіки.1. Управління господарською діяльністю у комунальному секторі економіки здійснюється через систему організаційно-господарських повноважень територіальних громад та органів місцевого самоврядування щодо суб'єктів господарювання, які належать до комунального сектора економіки і здійснюють свою діяльність на основі права господарського відання або права оперативного управління.2. Правовий статус окремого суб'єкта господарювання у комунальному секторі економіки визначається уповноваженими органами управління відповідно до вимог цього Кодексу та інших законів. Відносини органів управління між зазначеними суб'єктами у випадках, передбачених законом, можуть здійснюватися на договірних засадах.3. Суб'єктами господарювання комунального сектора економіки є суб'єкти, що діють на основі лише комунальної власності, а також суб'єкти, у статутному фонді яких частка комунальної власності перевищує п'ятдесят відсотків чи становить величину, яка забезпечує органам місцевого самоврядування право вирішального впливу на господарську діяльність цих суб'єктів.4. Законом можуть бути встановлені особливості здійснення антимонопольно-конкурентної політики щодо комунального сектора економіки, а також додаткові вимоги та гарантії права власності Українського народу і права комунальної власності при реалізації процедури банкрутства щодо суб'єктів господарювання комунального сектора економіки.5. Органи місцевого самоврядування несуть відповідальність за наслідки діяльності суб'єктів господарювання, що належать до комунального сектора економіки, на підставах, у межах і порядку, визначених законом. (ст..24 ГК)

11.Правові засади іноземних підприємців в Україні .1. Особливості здійснення підприємницької діяльності на території України, на її континентальному шельфі та у виключній (морській) економічній зоні іноземними юридичними особами, громадянами визначаються цим Кодексом та іншими законами України.2. У разі якщо чинним міжнародним договором, згоду на обов'язковість якого надано Верховною Радою України, встановлено інші правила щодо підприємництва, ніж ті, що передбачено законодавством України, застосовуються правила міжнародного договору. Правила міжнародних договорів України, чинних на момент прийняття Конституції України, застосовуються відповідно до Конституції України в порядку, визначеному цими міжнародними договорами. (ст..50 ГК)

12.Правове регулювання відносин щодо використання в господарській діяльності прав інтелектуальної власності. Відповідно до ст. 418 ЦКУ право інтелектуальної власності — це право особи на результат інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об’єкт права інтелектуальної власності, визначений цивільним та іншим законодавством. Основу правового регулювання відносин, пов’язаних з використанням у господарській діяльності та охороною прав інтелектуальної власності, становлять положення статей 41, 42, 54 Конституції України про право кожного володіти, користуватися і розпоряджатися результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності, недопущення недобросовісної конкуренції та гарантування захисту інтелектуальної власності.

Відповідно до ст. 154 Господарського кодексу України відносини, пов’язані з використанням у господарській діяльності та охороною прав інтелектуальної власності, регулюються цим Кодексом та іншими законами. До відносин, пов’язаних з використанням у господарській діяльності прав інтелектуальної власності, застосовуються положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом та іншими законами.Об’єктами прав інтелектуальної власності у сфері господарювання визнаються:винаходи та корисні моделі; промислові зразки; сорти рослин та породи тварин; торговельні марки (знаки для товарів і послуг);комерційне (фірмове) найменування; географічне зазначення; комерційна таємниця; комп’ютерні програми; інші об’єкти, передбачені законом. Загальні умови захисту прав інтелектуальної власності на зазначені об’єкти визначаються ст. 432 ЦКУ, яка передбачає, що кожна особа має право на захист свого права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та на звернення за захистом свого права до суду. Відповідно до ст. 156 ГКУ право інтелектуальної власності на винахід, корисну модель, промисловий зразок відповідно до законодавства України засвідчується патентом. За законами “Про охорону прав на винаходи і корисні моделі” від 1 червня 2000 р. та “Про охорону прав на промислові зразки” від 15 грудня 1993 р. патент видається в установленому порядку центральним органом виконавчої влади з питань правової охорони інтелектуальної власності, яким на сьогодні є Міністерство освіти і науки України.Відповідно до ст. 159 ГКУ суб’єкт господарювання — юридична особа або громадянин-підприємець може мати комерційне найменування. Законодавством України не встановлено вимог до структури та змісту комерційного найменування, однак ст. 489 ЦКУ визначає умови надання правової охорони комерційного найменування: воно повинно давати можливість вирізняти одну особу з-поміж інших і не вводити в оману споживачів щодо справжньої її діяльності. Таким чином, комерційне найменування — це найменування, що дає змогу ідентифікувати суб’єкта господарювання під час здійснення ним комерційної діяльності. Зокрема, слугувати комерційним найменування може прізвище чи ім’я громадянина-підприємця.Комерційна таємниця — це інформація, яка невідома третім особам, і до неї немає вільного доступу інших осіб на законних підставах, у зв’язку з чим вона має комерційну цінність, а її володілець вживає належних заходів до охорони її конфіденційності.Закон України “Про інформацію” від 2 жовтня 1992 р. визначає, що інформацією є документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі. Отже, комерційною таємницею є лише відомості, зафіксовані в документах та інших матеріальних об’єктах.

13.Галузі народного господарства та їх класифікація.Складовою частиною єдиної системи класифікації і кодування техніко-економічної і статистичної інформації, яка використовується суб’єктами господарювання та іншими учасниками господарських відносин, а також органами державної влади та органами місцевого самоврядування в процесі управління господарською діяльністю, є загальна класифікація галузей народного господарства. Галузь народного господарства – це сукупність всіх суб’єктів господарювання (їх виробничих одиниць), які здійснюють переважно однакові функції (ч. 1 ст. 260 ГК України). За критерієм створюваних благ розрізняють: - галузі сфери матеріального виробництва — галузі, які визначаються видами діяльності, що створюють, відновлюють або знаходять матеріальні блага (продукцію, енергію, природні ресурси), а також продовжують виробництво у сфері обігу (реалізації) шляхом переміщення, зберігання, сортування, пакування продукції чи інших видів діяльності); - галузі сфери нематеріального виробництва (невиробнича сфера) – галузі, що забезпечують надання різноманітних послуг (банківських, страхування, посередницьких, комерційної концесії та ін.). У галузях матеріального виробництва здійснюється виробництво матеріальних благ, призначених як для використання у сфері виробництва в якості засобів виробництва (продукція виробничо-технічного призначення), так і для використання у сфері особистого споживання (вироби народного споживання). До сфери матеріального виробництва належать промислові підприємства, які виробляють і реалізують на підставі відповідних договорів (поставки, купівлі-продажу, міни/бартеру, контрактації сільськогосподарської продукції енергопостачання тощо) товари народного споживання та/або продукцію науково-технічного призначення.Невиробнича сфера – більш різноманітна. Вона включає суб’єктів господарювання, які надають різноманітні послуги на підставі відповідних договорів. Види господарської діяльності можна класифікувати за критерієм можливості чи неможливості їх поєднання з іншими видами господарської діяльності на: - виключні види діяльності (не можна поєднувати з іншими видами господарської діяльності): банківська діяльність, страхування, аудиторська діяльність, посередницькі операції з цінними паперами; - універсальні види господарської діяльності (можна поєднувати з будь-якими іншими видами діяльності, крім виключних, за умови дотримання встановлених законом вимог).Особливість притаманна і господарській діяльності будь-яких видів, що здійснюється: - на певних територіях (спеціальні/вільні економічні зони, території пріоритетного розвитку, виключна/морська економічна зона України, державний кордон України, території та об’єкти, що особливо охороняються); - у незвичайних умовах (воєнного стану, надзвичайних ситуацій); - за участю певних суб’єктів господарювання – іноземних інвесторів (іноземне інвестування), резидентів та нерезидентів, якщо при цьому матеріальні цінності перетинають державний кордон України (зовнішньоекономічна діяльність).

14.Господарсько-торговельна діяльність: поняття і види.Ст. 263 ГК України визначає господарсько-торговельну діяльність як таку діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання у сфері товарного обігу, спрямована на реалізацію продукції виробничо-технічного призначення і виробів народного споживання, а також допоміжну діяльність, яка забезпечує їх реалізацію шляхом надання відповідних послуг.Господарсько-торговельна діяльність здійснюється як внутрішня торгівля або зовнішня торгівля залежно від ринку (внутрішнього чи зовнішнього), в межах якого здійснюється товарний обіг.Форми, в яких може здійснюватися господарсько-торговельна діяльність, встановлені ч. 3 ст. 263 ГК України, відповідно до якої виділяють: матеріально-технічне постачання і збут; енергопостачання; заготівлю; оптову торгівлю; роздрібну торгівлю і громадське харчування; продаж і передачу в оренду засобів виробництва; комерційне посередництво у здійсненні торговельної діяльності та іншу допоміжну діяльність із забезпечення реалізації товарів (послуг) у сфері обігу. Зміст і порядок здійснення зазначених форм господарсько-торговельної діяльності встановлюють подальші статті гл. 30 ГК України. Правова забезпеченість господарсько-торговельної діяльності.Залежно від ринку (внутрішнього чи зовнішнього), в межах якого здійснюється товарний обіг, ст. 263 ГК України зазначає, що господарсько-торговельна діяльність виступає як внутрішня торгівля або зовнішня торгівля. Господарсько-торговельна діяльність може здійснюватися суб'єктами господарювання в таких формах: матеріально-технічне постачання і збут; енергопостачання; заготівля; оптова торгівля; роздрібна торгівля і громадське харчування; продаж і передача в оренду засобів виробництва; комерційне посередництво у здійсненні торговельної діяльності та інша допоміжна діяльність із забезпечення реалізації товарів (послуг) у сфері обігу.Торговельна діяльність в Україні регулюється Законами України "Про захист прав споживачів", "Про споживчу кооперацію", "Про зовнішньоекономічну діяльність", "Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення", "Про лікарські засоби", "Про якість і безпеку харчових продуктів та продовольчої сировини", іншими актами законодавства.Порядок заняття торговою діяльністю і правила торговельного обслуговування населення, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 15.06.2006 р. № 833 . Ці Порядок і правила визначають загальні умови здійснення торговельної діяльності, основні вимоги до торговельної (торговельно-виробничої) мережі і торговельного обслуговування громадян, що набувають товари для власних побутових потреб у підприємств (їх об'єднань), установ, організацій незалежно від форм власності, громадян-підприємців та іноземних юридичних осіб, які здійснюють підприємницьку діяльність на території України у сфері торгівлі.Торговельна діяльність може здійснюватися у сферах роздрібної та оптової торгівлі, а також у торгово-виробничій (громадське харчування) сфері.

15.Правове регулювання матеріально-технічного постачання та збуту.У ст. 264 ГКУ зазначається, що матеріально-технічне постачання і збут продукції виробничо-технічного призначення та виробів народного споживання як власного виробництва, так і придбаних у інших суб'єктів господарювання, здійснюються суб'єктами господарювання шляхом поставки, а в передбачених ГКУ випадках також на основі договорів купівлі-продажу.Основні вимоги щодо укладення та виконання договорів поставки встановлюються ГКУ та іншими законодавчими актами України.У ст. 265 ГКУ регулюються відносини, що виникають з договору поставки. За договором поставки одна сторона — постачальник зобов'язується передати (поставити) в обумовлені строки (строк) другій стороні — покупцеві товар (товари), а покупець зобов'язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму. У ст. 266 ГКУ визначаються предмет, кількість і асортимент поставки. Так, предметом поставки є визначені родовими ознаками продукція, вироби з найменуванням, зазначеним у стандартах, технічних умовах, документації до зразків (еталонів), прейскурантах чи товарознавчих довідниках. Предметом поставки можуть бути також продукція, вироби, з індивідуальними ознаками.Договір поставки може бути укладений на один рік, на строк понад рік (довгостроковий договір) або на інший строк, визначений угодою сторін. Якщо в договорі строк його дії не визначений, він вважається укладеним на один рік. Строки поставки встановлюються сторонами в договорі з урахуванням необхідності ритмічного та безперебійного постачання товарів споживачам, якщо інше не передбачено законодавством.У ст. 268 ГКУ регламентується положення щодо якості товарів, що поставляються. Якість товарів, що поставляються, повинна відповідати стандартам, технічним умовам, іншій технічній документації, яка встановлює вимоги до їх якості, або зразкам (еталонам), якщо сторони не визначать у договорі вищі вимоги до якості товарів. Якщо поставлені товари відповідають стандартам або технічним умовам, але виявляться нижчого сорту, ніж було обумовлено, покупець має право прийняти товари з оплатою за ціною, встановленою для товарів відповідного сорту, або відмовитися від прийняття і оплати поставлених товарів. У ст. 269 ГКУ зазначаються гарантії якості товарів та претензії у зв'язку з недоліками поставлених товарів.Строки і порядок встановлення покупцем недоліків поставлених йому товарів, які не могли бути виявлені при звичайному їх прийманні, і пред'явлення постачальникові претензій у зв'язку з недоліками поставлених товарів визначаються законодавством відповідно до ГКУ. Стандартами, технічними умовами або договором щодо товарів, призначених для тривалого користування чи зберігання, можуть передбачатися триваліші строки для встановлення покупцем у належному порядку зазначених недоліків (гарантійні строки). Позови, що випливають з поставки товарів неналежної якості, можуть бути пред'явлені протягом шести місяців з дня встановлення покупцем у належному порядку недоліків поставлених йому товарів.Комплектність товарів, що поставляються, регламентується ст. 270 ГКУ. Зокрема, товари повинні поставлятися комплектно відповідно до вимог стандартів, технічних умов або прейскурантів.

16.Контрактація сільськогосподарської продукції.Забезпечення потреб у продукції сільського господарства для бюджетної сфери, формування державного резервного та елітного насіннєвих фондів і генетичного фонду у тваринництві здійснюється через державний контракт. Виробники сільгосппродукції самостійно розпоряджаються своєю продукцією, реалізуючи її за державними контрактами та іншими договорами через біржі, торгові та контрактові будинки, заготівельні та посередницькі організації.За договором контрактації виробник сільгосппродукції зобов'язується виробити і передати заготівельникові такої продукції (контрактантові) у власність, повне господарське відання або оперативне управління вироблену ним продукцію в обумовлені договором строки у кількості та асортименті, передбачених цим договором, а контрактант - сприяти виробникові у виробництві ним сільгосппродукції, прийняти та оплатити її за обумовленими цінами.Контрактація сільськогосподарської продукції опосередковується відповідним договором, передбаченим § 4 гл. 54 ЦК України.Договір контрактації, що є одним з різновидів договору купівлі-продажу, регулює відносини, пов'язані з закупівлею сільськогосподарської продукції, вирощеної або виготовленої сільськогосподарськими виробниками.Договір контрактації є двостороннім, концесуальним, оплатним.Оплатність відносин виражається в оплаті закуповуваної продукції.Договір контрактації має плановий характер. Він укладається на основі й у виконання державних замовлень, розпорядження яких обов'язкові для обох сторін. Державне замовлення може визначати правовідносини сторін по закупівлі, структуру договірних зв'язків, основні умови договору [1, с. 248].Договір контрактації опосередковує відносини по заготівлі сільськогосподарських продуктів і сировини, що складають основу добробуту будь-якого суспільства. Специфіка сільськогосподарського виробництва - сильна залежність від погодних умов, висока питома вага інших випадкових факторів, що впливають на результат (хвороби і шкідники рослин і т.д.), - робить виробника сільськогосподарської продукції економічно більш слабкою стороною договору (у відмінність, наприклад, від продавця за договором поставки). Тому основна спрямованість юридичного нормування відносин по контрактації - це підвищення рівня правового захисту виробника-продавця з метою зрівняння його економічних можливостей з можливостями покупця.Сторонами у договорі контрактації є, з одного боку, замовник (контрактант) - підприємства, організації, на які у встановленому порядку покладено функції державної закупівлі сільгосппродукції (заготівельні, переробні, торговельні тощо). Друга сторона в договорах контрактації - це підприємства та організації будь-яких форм власності, що виробляють сільгосппродукцію. Держава і громадяни, що не мають статусу підприємця, не можуть брати участь у договорі контрактації. Специфікою цього договору є те, що:1) він являє собою замовлення держави сільськогосподарському виробнику на необхідну продукцію;2) його предметом може бути тільки сільгосппродукція, і, як правило, на момент укладення договору цієї продукції ще немає в натурі;3) однією з сторін договору є безпосередньо виробник продукції, що передається;4) на заготівника покладаються певні обов'язки щодо надання сприяння заготівникам (таким чином договір контрактації певною мірою опосередкує відносини з виробництва продукції).Предметом договору контрактації є сільгосппродукція у сирому вигляді або така, що пройшла первинну обробку. ЦК України не дає визначення поняття "сільськогосподарська продукція.У більшості випадків контрактуються майбутні товари - врожай, приплід, який ще не існує на момент укладання договору.

17.Правове регулювання енергопостачання.Правове положення, умови та зміст договорів енергопостачання регламентуються ст. 275 ГКУ, де, зокрема, зазначається: за договором енергопостачання енергопостачальне підприємство (енергопостачальник) відпускає електричну енергію, пару, гарячу і перегріту воду (далі — енергію) споживачеві (абоненту), який зобов'язаний оплатити прийняту енергію та дотримуватися передбаченого договором режиму її використання, а також забезпечити безпечну експлуатацію енергетичного обладнання, що ним використовується. Відпуск енергії без оформлення договору енергопостачання забороняється.Предметом договору енергопостачання є окремі види енергії з найменуванням, передбаченим у державних стандартах або технічних умовах.Виробники і постачальники енергії, що займають монопольне становище, зокрема суб'єкти природних монополій, зобов'язані укласти договір енергопостачання на вимогу споживачів, які мають технічні засоби для одержання енергії. Енергопостачальні підприємства інших, крім державної і комунальної, форм власності можуть брати участь у забезпеченні енергією будь-яких споживачів, у тому числі через державну (комунальну) енергомережу, на умовах, визначених відповідними договорами.Господарський кодекс України визначає правові категорії, кількість і якість енергії, строки, ціни та порядок розрахунків за договором енергопостачання. У ст. 276 ГКУ зазначається, що загальна кількість енергії, що відпускається, визначається за погодженням сторін.Строки постачання енергії встановлюються сторонами в договорі виходячи, як правило, з необхідності забезпечення її ритмічного та безперебійного надходження абоненту. Основним обліковим періодом енергопостачання є декада з коригуванням обсягів протягом доби. Оплата енергії, що відпускається, здійснюється, як правило, у формі попередньої оплати. За погодженням сторін можуть застосовуватися планові платежі з наступним перерахунком або оплата, що здійснюється за фактично відпущену енергію.Якщо абонент має власне енергоджерело і відпускає енергію в мережі енергопостачальника, допускаються розрахунки за сальдо взаємно одержаної енергії.Абонент має право відпускати енергію приєднаним до його мереж вторинним споживачам (субабонентам). У цьому разі суб-абоненти укладають договір енергопостачання з абонентом і мають права та несуть обов'язки абонента, а абонент має права та несе обов'язки енергопостачальника.Відповідальність за порушення правил користування енергією встановлюється законом.

18.Правове регулювання оренди майна та лізингу.За договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності. У користування за договором оренди передається індивідуально визначене майно виробничо-технічного призначення (або цілісний майновий комплекс), що не втрачає у процесі використання своєї споживчої якості (неспоживна річ).Об'єктом оренди можуть бути:державні та комунальні підприємства або їх структурні підрозділи як цілісні майнові комплекси, тобто господарські об'єкти із завершеним циклом виробництва продукції (робіт, послуг), відокремленою земельною ділянкою, на якій розміщений об'єкт, та автономними інженерними комунікаціями і системою енергопостачання;нерухоме майно (будівлі, споруди, приміщення);інше окреме індивідуально визначене майно виробничо-технічного призначення, що належить суб'єктам господарювання.Оренда структурних підрозділів державних та комунальних підприємств не повинна порушувати виробничо-господарську цілісність, технологічну єдність цього підприємства.Умови договору оренди діють упродовж усього строку дії договору, а також якщо після його укладення законодавством встановлено правила, що погіршують становище орендаря.У ст. 286 ГКУ наводиться визначення поняття орендної плати. Орендна плата — це фіксований платіж, який орендар сплачує орендодавцю незалежно від наслідків своєї господарської діяльності. Розмір орендної плати може бути змінений за погодженням сторін, а також в інших передбачених законодавством випадках.Суборенда державного та комунального майна.Відповідно до ст. 288 ГКУ орендар має право передати окремі об'єкти оренди в суборенду, якщо інше не передбачено законом або договором оренди. Передання в суборенду цілісних майнових комплексів забороняється.Викуп (приватизація) об'єкта оренди.Орендар має право на викуп об'єкта оренди, якщо таке право передбачено договором оренди.Лізинг у сфері господарювання.Відповідно до ст. 292 ГКУ лізинг — це господарська діяльність, спрямована на інвестування власних чи залучених фінансових коштів, яка полягає в наданні за договором лізингу однією стороною (лізингодавцем) у виключне користування другій стороні (лізингоодержувачу) на визначений строк майна, що належить лізингодавцю або набувається ним у власність (господарське відання) за дорученням чи погодженням лізинго-одержувача у відповідного постачальника (продавця) майна, за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів.

Залежно від особливостей здійснення лізингових операцій лізинг може бути двох видів — фінансовий та оперативний. За формою здійснення лізинг може бути зворотним, пайовим, міжнародним тощо.Об'єктом лізингу може бути нерухоме і рухоме майно, призначене для використання як основні фонди, не заборонене законом до вільного обігу на ринку і щодо якого немає обмежень про передання його в лізинг. Майно, яке становить державну (комунальну) власність, може бути об'єктом лізингу тільки за погодженням з органом, що здійснює управління цим майном, відповідно до закону.Лізинг — особливий вид договору майнового наймання.Відносини з використання машинно-технічних виробів у національному і міжнародному господарському обороті дедалі ширше ґрунтуються на специфічній договірній формі майнового наймання, що називається договором про лізинг (сопЬгасЬ оі Іеазіпд). Виник цей договір у США в середині XX ст., а з кінця 50-х років дістав великого поширення в діловій практиці фірм Західної Європи і Японії, а нині використовується практично в усіх країнах світу.Орендодавцями є спеціалізовані лізингові промислові та фінансові фірми. Промислові товариства чи компанії, що займаються лізингом, є або філіями великих фірм — продуцентів техніки, або незалежними фірмами, створеними кількома фірмами-проду-центами..

19.Агентська діяльність та агентські відносини.Комерційне посередництво – відносно новий вид господарських відносин, що зазвичай виникає на підставі своєрідного виду договору – агентського договору. Цей договір виник в англо-американському праві і, хоча має чимало спільних рис з традиційними договорами континентального права (законодавства країн романо-германської правової традиції) – договором комісії та договором доручення, проте низка рис дозволяє виділити його в окремий вид договору, а професійну діяльність щодо надання послуг відповідно до таких договорів – виділити в специфічний вид господарської діяльності, що іменується комерційним посередництвом або агентською діяльністю. Відповідно до ч. 1 ст. 295 Господарського кодексу України, комерційним посередництвом (агентською діяльністю) є підприємницька діяльність, що полягає в наданні комерційним агентом послуг суб’єктам господарювання при здійсненні ними господарської діяльності шляхом посередництва від імені, в інтересах, під контролем і за рахунок суб’єкта, якого він представляє. Характерні ознаки агентських відносин: - різновид підприємницької діяльності; - спеціальний суб’єктний склад: 1) комерційний агент – суб’єкт господарювання (громадянин або юридична особа), який відповідно до визначених агентським договором повноважень здійснює комерційне посередництво в інтересах та від імені другої сторони за договором (принципала), вступаючи при цьому у відносини з третіми особами; відтак не є комерційними агентами (а) підприємці, що діють хоча і в інтересах іншої сторони агентського договору (принципала), але від власного імені та (б) підприємці, які укладають угоди від імені принципала стосовно себе особисто 2) принципал (в ГК України іменується суб’єктом господарювання, від імені, в інтересах, під контролем і за рахунок якого діє комерційний агент) – особа (фізична або юридична), якій комерційний агент надає посередницькі послуги щодо укладення угод або виконання фактичних дій у сфері господарювання відповідно до агентського договору 3) треті особи – це учасники відносин у сфері господарювання, з якими (щодо яких) комерційний агент укладає договори (виконує фактичні дії) від імені, в інтересах, під контролем і за рахунок принципала - мета встановлення агентських відносинкомерційне посередництво — це різновид господарських правовідносин, що складаються на договірних засадах між агентом (суб’єктом агентської діяльності у сфері господарювання), принципалом і третіми особами щодо представницьких дій агента, котрі здійснюються від імені, під контролем і за рахунок принципала з метою задоволення законних приватних інтересів учасників зазначених відносин (агента, принципала, третіх осіб) та з врахуванням публічних інтересів (дотриманням публічного господарського порядку).

20.Перевезення вантажів як вид господарської діяльності.Відповідно до ст. 306 Господарського кодексу України, перевезенням вантажів визнається господарська діяльність, пов'язана з переміщенням продукції виробничо-технічного призначення та виробів народного споживання залізницями, автомобільними дорогами, водними та повітряними шляхами, а також транспортування продукції трубопроводами.Перевезення вантажів поділяється на:а) внутрішні перевезення – перевезення вантажів у внутрішньому сполученні між пунктами відправлення та призначення, розташованими в Україні; б) міжнародні перевезення. Міжнародні перевезення здійснюються у прямому міжнародному сполученні та в непрямому міжнародному сполученні.Класифікація перевезень також здійснюється залежно від кількості видів транспорту. Розрізняють місцеві перевезення, у прямому сполученні і прямі змішані перевезення. Місцевими називають перевезення, в яких бере участь один вид транспорту і в межах однієї адміністративно-територіальної одиниці. Загальні умови перевезення вантажів, а також особливі умови перевезення окремих видів вантажів (вибухових речовин, зброї, отруйних, легкозаймистих, радіоактивних та інших небезпечних речовин тощо) визначаються міжнародними договорами, Господарським кодексом України, законами України, транспортними кодексами, транспортними статутами, правилами перевезень вантажів та іншими нормативно-правовими актами.Суб'єктами відносин перевезення вантажів є перевізники, вантажовідправники та вантажоодержувачі.Особливості правового статусу вантажного перевізника залежать від виду транспорту.Правовий статус перевізника автомобільним вантажним транспортом визначений Законом України “Про автомобільний транспорт”1. Відповідно до ст. 59, вантажним перевізником є суб'єкт господарської діяльності (юридична чи фізична особа), який відповідно до законодавства та одержаної ліцензії надає послуги згідно з договором про перевезення вантажу автомобільним транспортом загального користування, що використовується ним на законних підставах. Вантажним перевізником залізничним транспортом є залізниця. Згідно зі ст. 1 Закону України “Про залізничний транспорт”, залізниця є статутним територіально-галузевим об'єднанням, до складу якого входять підприємства, установи та організації залізничного транспорту і яке, при централізованому управлінні, здійснює перевезення пасажирів та вантажів у певному регіоні транспортної мережі. На сьогоднішній день встановлено шість регіонів транспортної мережі, в яких здійснюють свою діяльність залізниці: Південна, Південно-Західна, Львівська, Донецька, Одеська, Придніпровська. Особливості правового статусу перевізника морським вантажним транспортом визначені Кодексом торговельного мореплавства України, Морським та водним перевізником є судновласник. Судновласником (відповідно до ст. 20 Кодексу торговельного мореплавства) є юридична або фізична особа, яка експлуатує судно від свого імені, незалежно від того, чи є вона власником судна, чи використовує його на інших законних підставах. Правовий статус перевізника авіаційним вантажним транспортом – повітряного перевізника визначаються Повітряним кодексом України. Згідно зі ст. 59 Повітряного кодексу України, повітряним перевізником визнається будь-яка юридична чи фізична особа, яка виконує повітряні перевезення, має права експлуатанта авіаційної техніки. Особливості правового статусу перевізника трубопровідним транспортом визначається Законом України “Про трубопровідний транспорт” та іншими нормативними актами України. Трубопровідний транспорт поділяється на два види: магістральні трубопроводи та промислові. Магістральний трубопровід – технологічний комплекс, що функціонує як єдина система і до якого входить окремий трубопровід з усіма об'єктами і спорудами, зв'язаними з ним єдиним технологічним процесом, або кілька трубопроводів, якими здійснюються транзитні, міждержавні, міжрегіональні поставки продуктів транспортування споживачам, або інші трубопроводи, спроектовані та збудовані згідно з державними будівельними вимогами щодо магістральних трубопроводів;

21.Особливості вирішення спорів щодо перевезень.Відповідно до ст. 315 Господарського кодексу України, в спорах, які виникають із договору перевезення, застосовується досудовий порядок реалізації господарсько-правової відповідальності. Тому до пред'явлення перевізникові позову, що випливає з перевезення, обов'язковим є пред'явлення йому претензії.Залежно від підстав пред'явлення претензій транспортні кодекси та статути регулюють питання про те, кому (вантажовідправнику чи вантажоодержувачу) належить право звернення до перевізника з претензією. Поряд з цим таке право може бути передане вантажовідправником вантажоодержувачу і навпаки.Строки пред'явлення претензії до перевізника та порядок їх обчислення передбачено ст. 315 Господарського кодексу України. Ці строки є присічними і не підлягають поновленню.Претензії можуть пред'являтися протягом шести місяців, а претензії щодо сплати штрафів і премій — протягом сорока п'яти днів. Перевізник зобов'язаний розглянути заявлену претензію і повідомити заявника про задоволення чи відхилення її протягом трьох місяців, а щодо претензії з перевезення у прямому змішаному сполученні — протягом шести місяців. Претензії щодо сплати штрафу або премії мають бути розглянуті протягом сорока п'яти днів.1. Право на подання претензії належить: а) вантажоодержувачу, якщо він має вимоги до перевізника у зв'язку з втратою вантажу; б) вантажовідправнику або вантажоодержувачу, якщо вони мають вимоги до перевізника у зв'язку з нестачею або пошкодженням вантажу, а також у зв'язку з простроченням його доставки. Підставами для подання позовів до суду з метою вирішення спорів щодо перевезень вантажів є: - відхилення претензії протягом строку, встановленого для її розгляду; - неодержання відповіді на претензію у строк, встановлений для її розгляду. Встановлюються наступні строки позовної давності для позовів, що випливають з перевезення вантажів: - щодо подання позовів до перевізника - шість місяців з дня одержання відповіді на претензію або закінчення строку, встановленого для відповіді на претензію; - щодо подання позовів перевізником до вантажовідправника та вантажоодержувача - шість місяців.

22.Зміст договору підряду на капітальне будівництво.Змістом договору підряду на капітальне будівництво є права та обов'язки його сторін, а також інші умови, що регулюють пов'язані з виконанням договірних зобов'язань питання. Договірні умови традиційно поділяють на істотні, без визначення яких договір вважається не-укладеним, а також інші, необов'язкові, що включаються до договору залежно від специфіки конкретного договірного зв'язку. Істотні умови договору підряду на капітальне будівництво визначаються ст. 353 Цивільного кодексу. До них відносяться: • визначення предмету договору (відповідні будівельні та пов'язані з ними роботи) та об'єкта, на якому або щодо якого здійснюватимуться ці роботи; • строк дії договору; • сума договору; • зобов'язання Замовника передати у визначений строк Підрядчику будівельний майданчик або трасу будівництва та проектно-кошторисну документацію (а для проектно-будівельного контракту — завдання на проектування та будівництво). Положенням про підрядні контракти в будівництві України, затвердженому науково-технічною радою М і нбуд архітектури України (протокол від 15 грудня 1993 р. № 9) рекомендовано включати до підрядних будівельних контрактів такі розділи: 1. Визначення та терміни. 2. Предмет договору (контракту). В цьому розділі передбачаються роботи та послуги, замовлення на виконання яких приймає Підрядчик. 3. Сума (ціна) предмету договору. Визначається розмір договірної ціни, можливість та умови її корегування в процесі виконання робіт. 4. Строки виконання робіт. Ці строки визначаються на підставі вихідних умов, встановлених інвестором і передбачених інвестиційним проектом. 5. Розрахунки та платежі. Замовник зобов'яза ний, як правило, забезпечити безперервне та своєчасне фінансування будівництва об'єкта, розрахуй ки з Підрядчиком за виконані роботи. 6. Проектна документація. В договорі розмежовуються зобов'язання сторін щодо підготовки проектно-кошторисної документації (інвестиційного проекту будівництва), визначаються її склад, порядок узгодження та передачі, кількість примірників, права сторін щодо зміни проектних рішень та інші питання 7. Будівельний майданчик. До обов'язків Замовника належить також вибір будівельного майданчика його передача Підрядчику за актом в обумовлені поговором строки, забезпечення йому вільного, безперервного та безпечного доступу для виконання побітв умовах діючого виробництва 8. Матеріально-технічне забезпечення. В цьому розділі договору визначається порядок забезпечення будівництва та виконання будівельних і пов'язаних з ними робіт матеріально-технічними ресурсами (матеріалами, конструкціями, машинами, устаткуванням), а також розподіл обов'язків щодо цього між сторонами — Замовником і Підрядчиком. 9. Страхування ризиків. В умовах ринкових відносин цей розділ в підрядному будівельному договорі є необхідним, оскільки зменшує ризики сторін щодо можливих втрат або пошкодження об'єкта будівництва, устаткування, техніки, матеріалів тощо та пов'язаних з працею найманих працівників. 10. Виконання робіт. У цьому розділі визначаються: 1) порядок виконання робіт Підрядчиком та забезпечення їх виконання відповідно до проектної документації, будівельних норм та правил, графіку виконання робіт; 2) можливість здійснення Замовником контролю та технічного нагляду за якістю, обсягами та вартістю будівництва, відповідності виконаних робіт проектам, кошторисам і вимогам чинного законодавства, а використаних матеріалів та конструкцій — державним стандартам і технічним умовам; 3) представники Замовника та Підрядчика, які уповноважуються вирішувати оперативні питання з будівництва об'єкта та контроль за виконанням договірних зобов'язань; 4) форма, зміст і порядок оформлення документації, пов'язаної з веденням будівництва; 5) порядок повідомлення Підрядчиком Замовника про припинення будівництва з вини Замовника; 11.Передача та приймання робіт. У цьому розділі визначається порядок передачі-приймання закінченого будівництвом об'єкта в експлуатацію відповідно до вимог чинного законодавства та з урахуванням специфіки об'єкта і конкретного договірного зв'язку. 12. Гарантійні строки експлуатації об'єкта. В умовах ринкових відносин такі положення договору є надзвичайно важливі для Замовника, адже гарантують захист його інтересів щодо якісного та належного виконання Підрядчиком замовлених будівельних робіт. 13. Фінансові гарантії. Передбачаються для захисту фінансових інтересів сторін.

14. Відповідальність сторін за порушення договірних зобов'язань. 15. Порядок розгляду спорів. Передбачається можливість залучення до розгляду таких спорів консалтінгових, інжинірингових організацій; 16. Призупинення робіт та розірвання договору.

23.Мета, види та правове регулювання інноваційної діяльності. Особливість інноваційної діяльності полягає в тому, що вона є діяльністю підвищеного ризику порівняно зі звичайним підприємництвом (що також здійснюється на власний ризик). Цей підвищений ризик зумовлений новизною, творчим характером науково-технічної роботи, можливістю одержання як позитивного, так і негативного результату. Саме тому інноваційна діяльність (інноваційне підприємництво) в розвинутих країнах має більш точну назву — вінчурний (ризиковий) бізнес. Відносини, що виникають у процесі здійснення інноваційної діяльності, регулюються такими нормативними актами: ГК і ЦК України, законами України “Про інноваційну діяльність”, “Про інвестиційну діяльність”, “Про наукову і науково-технічну експертизу” та ін.Інноваційна діяльність згідно зі ст. З Закону України “Про інвестиційну діяльність” – це одна із форм інвестиційної діяльності, яка здійснюється з метою впровадження досягнень науково-технічного прогресу у виробництво і соціальну сферу, що включає:проведення наукових досліджень і розробок, спрямованих на створення об'єктів інтелектуальної власності, науково-технічної продукції;розробку, освоєння, випуск і розповсюдження принципово нових видів техніки і технології;розробку і впровадження нових ресурсозберігаючих технологій, призначених для поліпшення соціального і екологічного становища;технічне переозброєння, реконструкцію, розширення, будівництво нових підприємств, що здійснюються вперше як промислове освоєння виробництва нової продукції або впровадження нової технології.Інноваційна діяльність здійснюється по наступних напрямках: - проведення наукових досліджень і розробок, спрямованих на створення об’єктів інтелектуальної власності, науково-технічної продукції; - розробка, освоєння, випуск і поширення нових видів техніки і технології; - розробка і впровадження нових ресурсозберігаючих технологій, призначених для поліпшення соціального і екологічного стану; - технічне переозброєння, реконструкція, розширення, будівництво нових підприємств, що здійснюються вперше як промислове освоєння виробництва нової продукції або впровадження нової технології.

Державний контроль у сфері інноваційної діяльності, здійснюється: а) спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в сфері інноваційної діяльності; б) Верховною Радою Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування в межах їх повноважень; в) Державною податковою адміністрацією України з питань особливостей оподатковування.Закон України від 04.07.2002 р. “Про інноваційну діяльність” (частина 5 ст. 13) пов’язує експертизу проектів з їх державною реєстрацією. Державна реєстрація інноваційного проекту здійснюється з ініціативи суб’єкта інноваційної діяльності, але при цьому державна реєстрація, а отже — і експертиза проекту, є умовою для державної підтримки реалізації проекту (частини 2 і 3 ст. 12 Закону). Загальні правила укладення і виконання договору на виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських і технологічних робіт встановлені главою 62 Цивільного кодексу України, зокрема, визначення договору викладене в ст.892 ЦК: за договором на виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт підрядник (виконавець) зобов’язується провести за завданням замовника наукові дослідження, розробити зразок нового виробу та конструкторську документацію на нього, нову технологію тощо, а замовник зобов’язується прийняти виконану роботу та оплатити її. Договір, що характеризується, варто вважати формою реалізації інноваційної діяльності, а його предметом — інноваційний продукт. Відповідно до Закону України від 04.07.2002 р. “Про інноваційну діяльність” під інноваційним продуктом розуміється результат науково-дослідної і (або) дослідно-конструкторської розробки (ст.1), результат виконання інноваційного проекту і науково-дослідна і (або) дослідно-конструкторська розробка нової технології (в тому числі інформаційної) або продукції з виготовленням експериментального зразка чи дослідної партії (ст. 14).

24.Фінансова та банківська діяльність.1. Фінанси суб'єктів господарювання є самостійною ланкою національної фінансово-кредитної системи з індивідуальним кругообігом коштів, що забезпечує покриття витрат виробництва продукції (робіт, послуг) і одержання прибутку.2. Фінансова діяльність суб'єктів господарювання включає грошове та інше фінансове посередництво, страхування, а також допоміжну діяльність у сфері фінансів і страхування.3. Фінансовим посередництвом є діяльність, пов'язана з отриманням та перерозподілом фінансових коштів, крім випадків, передбачених законодавством. Фінансове посередництво здійснюється установами банків та іншими фінансово-кредитними організаціями.4. Страхуванням у сфері господарювання є діяльність, спрямована на покриття довготермінових та короткотермінових ризиків суб'єктів господарювання з використанням заощаджень через кредитно-фінансову систему або без такого використання.5. Допоміжною діяльністю у сфері фінансів та страхування є недержавне управління фінансовими ринками, біржові операції з фондовими цінностями, інші види діяльності (посередництво у кредитуванні, фінансові консультації, діяльність, пов'язана з іноземною валютою, страхуванням вантажів, оцінювання страхового ризику та збитків, інші види допоміжної діяльності).Стаття 334. Правовий статус банків1. Банківська система України складається з Національного банку України та інших банків (державних і недержавних), що створені і діють на території України відповідно до закону.2. Банки - це фінансові установи, функціями яких є залучення у вклади грошових коштів громадян і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах і на власний ризик, відкриття та ведення банківських рахунків громадян та юридичних осіб.3. Банки є юридичними особами. Банки можуть функціонувати як універсальні або як спеціалізовані - ощадні, інвестиційні, іпотечні, розрахункові (клірингові).4. Посадовим особам органів державної влади та органів місцевого самоврядування забороняється участь в органах управління банків, якщо інше не передбачено законом.5. Банки не відповідають за зобов'язаннями держави, а держава не відповідає за зобов'язаннями банків, крім випадків, передбачених законом, та випадків, коли держава відповідно до закону бере на себе таку відповідальність.Стаття 335. Національний банк України. Рада Національного банку України1. Національний банк України - центральний банк держави, основною функцією якого є забезпечення стабільності грошової одиниці України - гривні. Стаття 336. Організаційно-правові форми банків1. Банки створюються у формі публічного акціонерного товариства або кооперативного банку.2. Учасниками банку можуть бути юридичні особи та громадяни, резиденти і нерезиденти, а також держава в особі Кабінету Міністрів України або уповноважених ним органів. Учасниками банку не можуть бути юридичні особи, в яких банк має істотну участь, об'єднання громадян, релігійні та благодійні організації.4. Банки мають право створювати банківські об'єднання, види яких визначаються законом. Банк може бути учасником лише одного банківського об'єднання. Стаття 337. Державні банки1. Державним є банк, створений за рішенням Кабінету Міністрів України на основі державної власності.2. Статут державного банку затверджується постановою Кабінету Міністрів України.4. Держава здійснює повноваження власника щодо акцій (паїв), які належать їй у статутному фонді державного банку, через органи управління державного банку.Стаття 338. Кооперативні банки1. Кооперативний банк - це банк, створений суб'єктами господарювання, а також іншими особами за принципом територіальності на засадах добровільного членства та об'єднання пайових внесків для спільної грошово-кредитної діяльності. Відповідно до закону можуть створюватися місцеві та центральний кооперативні банки.Стаття 339. Банківські операції1. Фінансове посередництво здійснюється банками у формі банківських операцій. Основними видами банківських операцій є депозитні, розрахункові, кредитні, факторингові та лізингові операції.Стаття 340. Депозитні операції банків1. Депозитні операції банків полягають у залученні коштів у вклади та розміщення ощадних (депозитних) сертифікатів.Стаття 341. Розрахункові операції банків1. Розрахункові операції банків спрямовані на забезпечення взаємних розрахунків між учасниками господарських відносин, а також інших розрахунків у фінансовій сфері.Стаття 342. Банківські рахунки1. Рахунки юридичної особи, що є клієнтом банку, відкриваються в установах банків за місцем її реєстрації чи в будь-якому банку на території України за згодою сторін. Порядок відкриття рахунків в установах банків за межами України встановлюється законом.2. Суб'єктам господарювання, які мають самостійний баланс, рахунки відкриваються для розрахунків за продукцію, виконані роботи, надані послуги, для виплати заробітної плати, сплати податків, зборів (обов'язкових платежів), а також інших розрахунків, пов'язаних з фінансовим забезпеченням їх діяльності.3. Суб'єкт підприємництва має право відкривати рахунки для зберігання грошових коштів, здійснення всіх видів операцій у будь-яких банках України та інших держав за своїм вибором і за згодою цих банків у порядку, встановленому Національним банком України.4. Юридичні особи та громадяни-підприємці відкривають рахунки для зберігання грошових коштів і здійснення всіх видів банківських операцій у будь-яких банках України за своїм вибором і за згодою цих банків у порядку, встановленому Національним банком України.5. Суб'єктам господарювання, яким виділяються кошти для цільового використання з Державного бюджету України або місцевих бюджетів, відкриваються рахунки відповідно до закону.6. Порядок відкриття рахунків в установах банків, форми розрахунків та порядок їх здійснення визначаються законом про банки і банківську діяльність, іншими законами, а також нормативно-правовими актами Національного банку України.Стаття 344. Міжнародні розрахункові операції1. Міжнародні розрахункові операції провадяться за грошовими вимогами і зобов'язаннями, що виникають при здійсненні зовнішньоекономічної діяльності між державами, суб'єктами господарювання, іншими юридичними особами та громадянами, які перебувають на території різних країн.Стаття 345. Кредитні операції банків1. Кредитні операції полягають у розміщенні банками від свого імені, на власних умовах та на власний ризик залучених коштів юридичних осіб (позичальників) та громадян. Кредитними визнаються банківські операції, визначені як такі законом про банки і банківську діяльність.Стаття 346. Кредитування суб'єктів господарювання1. Для одержання банківського кредиту позичальник надає банкові такі документи:клопотання (заяву), в якому зазначаються характер кредитної угоди, мета використання кредиту, сума позички і строк користування нею;техніко-економічне обґрунтування кредитного заходу та розрахунок економічного ефекту від його реалізації;інші необхідні документи.3. Кредити надаються банком під відсоток, ставка якого, як правило, не може бути нижчою від відсоткової ставки за кредитами, які бере сам банк, і відсоткової ставки, що виплачується ним по депозитах. Надання безвідсоткових кредитів забороняється, крім випадків, передбачених законом.Стаття 347. Форми та види банківського кредиту1. У сфері господарювання можуть використовуватися банківський, комерційний, лізинговий, іпотечний та інші форми кредиту.2. Кредити, які надаються банками, розрізняються за:строками користування (короткострокові - до одного року, середньострокові - до трьох років, довгострокові - понад три роки);способом забезпечення;ступенем ризику;методами надання;строками погашення;іншими умовами надання, користування або погашення.Стаття 350. Факторингові операції1. Банк має право укласти договір факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги), за яким він передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони за плату, а друга сторона відступає або зобов'язується відступити банку своє право грошової вимоги до третьої особи.Стаття 351. Лізингові операції банків1. Банки мають право придбавати за власні кошти засоби виробництва для передачі їх у лізинг з дотриманням вимог, встановлених у статті 292 цього Кодексу.

25.Правове регулювання страхування у сфері господарювання.Об'єкти страхування, види обов'язкового страхування, загальні умови здійснення страхування, вимоги до договорів страхування та порядок здійснення державного нагляду за страховою діяльністю визначаються Цивільним кодексом України, ГКУ, законом про страхування та іншими законодавчими актами України (ст. 355 ГКУ).Страхування — це діяльність спеціально уповноважених державних організацій та суб'єктів господарювання (страховиків), пов'язана з наданням страхових послуг юридичним особам або громадянам (страхувальникам) щодо захисту їх майнових інтересів у разі настання визначених законом чи договором страхування подій (страхових випадків), за рахунок грошових фондів, які формуються шляхом сплати страхувальниками страхових платежів.Страхування може здійснюватися на основі договору між страхувальником і страховиком (добровільне страхування) або на основі закону (обов'язкове страхування). Страховик має право займатися лише тими видами страхування, які визначені в ліцензії.Предметом безпосередньої діяльності страховика може бути лише страхування, перестраховування та фінансова діяльність, пов'язана з формуванням, розміщенням страхових резервів та управлінням ними.Страхувальниками визначаються учасники господарських відносин, які уклали договори страхування зі страховиками або є страхувальниками відповідно до закону.У ст. 354 ГКУ регулюються відносини, що виникають з договору страхування. За договором страхування страховик зобов'язується в разі настання страхового випадку здійснити страхову виплату страхувальнику або іншій особі, визначеній страхувальником у договорі страхування, а страхувальник зобов'язується сплачувати страхові платежі у визначені строки та виконувати інші умови договору.Орган державної влади, уповноважений здійснювати нагляд за страховою діяльністю, має право відповідно до закону встановлювати додаткові вимоги до договорів страхування.Укладення договору страхування може посвідчуватися страховим свідоцтвом (полісом, сертифікатом), що є формою договору страхування.У зарубіжних країнах особами, зацікавленими в одержанні відшкодування зі створених страхових фондів, є страхувальники — фізичні та юридичні особи.Цивільно-правові відносини, що оформлюють процес створення і використання страхового фонду, виникають з договору страхування. У цьому договорі одна зі сторін — страховик за обумовлену винагороду (страхову премію), що сплачується іншою стороною — страхувальником, зобов'язується відшкодувати останньому (чи іншій особі — вигодоздобувачу) збиток, що виник у результаті заздалегідь погодженої сторонами події (при майновому страхуванні), або сплатити визначену грошову суму (в особистому страхуванні).

26.Правове регулювання договорів комерційної концесії.Легальне визначення договору комерційної концесії закріплене у ст. 366 ГК України. За договором комерційної концесії одна сторона (правоволоділець) зобов’язується надати другій стороні (користувачеві) на строк або без визначення строку право використання в підприємницькій діяльності користувача комплексу прав, належних правоволодільцеві, в тому числі право на фірмове найменування і (або) товарний знак, торговельну марку правоволодільця, охоронювану комерційну інформацію, а користувач зобов’язується дотримуватися умов використання наданих йому прав та сплатити правоволодільцеві обумовлену договором винагороду.Правове регулювання договору комерційної концесії здійснюється також нормами глави 76 ЦК України. Договір комерційної концесії, оскільки він означає надання права користування належних правоволодільцеві об’єктами виключних прав, тісно пов’язаний із правовим регулюванням в галузі інтелектуальної власності, в першу чергу з нормами, що визначають правовий режим різних об’єктів виключних прав.Через те, що договір розрахований на застосування в сфері підприємницької діяльності, сторонами в договорі комерційної концесії можуть бути суб’єкти підприємницької діяльності, зареєстровані у встановленому законом порядку — правоволоділець і користувач. Договір комерційної концесії є консенсуальним, взаємним, оплатним і повинен бути укладений у письмовій формі у вигляді єдиного документа. Виходячи з закордонного і міжнародного досвіду, виділяються чотири групи відносин, називаних в українському законодавстві комерційною концесією: промислова комерційна концесія, яка передбачає виробництво товарів; збутова комерційна концесія, яка передбачає продаж товарів; комерційна концесія на обслуговування, яка передбачає надання послуг; комерційна концесія бізнес-формату. Франчайзинг — це не тільки різновид договірно-зобов’язальних відносин. Предметом договору комерційної концесії є право на використання об’єктів права інтелектуальної власності (торговельних марок, промислових зразків, винаходів, комерційних таємниць тощо), комерційного досвіду і ділової репутації. Мова йде про виключні права на результати інтелектуальної діяльності. Предмет договору комерційної концесії можна визначити як комплекс майнових прав, то закріплені за правоволодільцем та индивідуалізують його, зокрема, право на фірмове найменування або вироблені ним товари, виконувані роботи, послуги, що надаються (право на торговельну марку або знак для обслуговування). Цей перелік прав не є вичерпним, однак права, що можуть бути предметом договору комерційної концесії, повинні носити майновий характер і мати здатність відчуження. Сторони договору комерційної концесії мають можливість передбачити в договорі комерційної концесії право користувача дозволяти іншим особам користування наданим йому комплексом прав або часткою цього комплексу прав на умовах комерційної. субконцесії .Укладання користувачем договорів комерційної субконцесії надає правоволодільцю додаткові можливості розширення своєї товарно-збутової мережі.

27.Концесійна діяльність в Україні. Концесія – це діяльність вітчизняного або іноземного суб’єкта господарювання (концесіонера), спрямована на створення (будівництво) та/або управління (експлуатацію) об’єктом концесії відповідно до вимог закону та умов концесійного договору, укладеного на тривалий строк уповноваженим органом державної влади чи органом місцевого самоврядування з метою задоволення суспільних потреб. Правове регулювання концесійної діяльності здійснюється: Господарським кодексом України (глава 40, статті 406—410, що визначають поняття та основні засади концесійної діяльності – статті 406-407, договірні засади здійснення концесійної діяльності -ст. 408, положення щодо припинення діяльності підприємства, майно якого передається в концесію, – ст. 409, законодавство про концесії – ст. 410, гарантії прав учасників господарських відносин в умовах спеціального режиму господарювання – ст. 418); Законами України: - від 16.07.1999 р. “Про концесії” - від 14.12.1999 р. “Про концесії на будівництво та експлуатацію автомобільних доріг” (містить спеціальні положення щодо цього виду концесійної діяльності з вищезгаданих питань); - від 18.01.2000 р. № 72 “Про реєстр концесійних договорів» и т.д. Концесійна діяльність в Україні базується на таких засадах: - поєднання державного регулювання концесійної діяльності і договірних засад її здійснення (на підставі концесійного договору); - вибір концесіонерів переважно на конкурсній основі; - комплексне та оплатне використання об’єкта концесії, участь держави, органів місцевого самоврядування у частковому фінансуванні об’єктів концесії соціального призначення; - взаємна вигода сторін у концесійному договорі, розподіл ризиків між сторонами концесійного договору; - державне гарантування інвестицій концесіонерів; - стабільність умов концесійних договорів; - забезпечення прав та законних інтересів споживачів продукції (послуг), що надаються концесіонерами..Ознаки концесійної діяльності: І. Здійснюється на базі об’єктів права державної чи комунальної власності відповідно до передбаченого ч. 4 ст. З Закону “Про концесії” переліку, до складу якого включено: - майно підприємств, які є цілісними майновими комплексами або системою цілісних майнових комплексів, що забезпечують комплексне надання послуг у визначених законом сферах діяльності; - об’єкти незавершеного будівництва та законсервовані об’єкти, які можуть бути добудовані з метою їх використання для надання послуг по задоволенню громадських потреб у визначених законом сферах діяльності; - спеціально збудовані об’єкти відповідно до умов концесійного договору для задоволення громадських потреб у визначених законом сферах діяльності. II. Змістом концесійної діяльності є підприємницька діяльність (крім тих її видів, які відповідно д законодавства можуть здійснюватися виключно державними підприємствами і об’єднаннями) у таких сферах господарювання: - водопостачання, відведення та очищення стічних вод; - надання послуг міським громадським транспортом; - збирання та утилізація сміття; - надання послуг, пов’язаних з постачанням споживачам тепла,и т.д.

III. Договірні засади здійснення концесійної діяльності згідно з укладеним та зареєстрованим в установленому порядку концесійним договором, відповідно до якого уповноважений орган виконавчої влади чи орган місцевого самоврядування (концесієдаввць) надає на платній та строковій основі (терміном від 10 до 50 років) суб’єкту підприємницької діяльності (концесіонеру) право створити (побудувати) об’єкт концесії чи суттєво його поліпшити та (або) здійснювати його управління (експлуатацію) відповідно до закону з метою задоволення суспільних потреб;

V. Реєстрація концесійних договорів, що здійснюється в обов’язковому порядку, якщо об’єктом концесії є об’єкт права державної власності або об’єкт права комунальної власності (орган, уповноважений укласти концесійний договір, повідомляє про укладення такого договору Фонд державного майна України, який веде реєстр таких договорів відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 18.01.2000 р. № 72 “Про реєстр концесійних договорів”).

28.Сутність та основні ознаки державного регулювання підприємницької діяльності.Для визначення оптимального ступеня державного втручання у підприємницьку діяльність в умовах ринку, потрібно проаналізувати принципи господарювання у цій економічній системі, з'ясувати основні переваги та недоліки цієї діяльності, а також про місце в ній державного регулювання.У ринковій економіці рішення про виробництво, споживання, економію, інвестиції, пропозиції робочої сили та фонду вільного часу приймаються не державою, а окремими підприємствами, кожна юридична особа може у дозволених межах починати самостійні дії, одночасно відповідаючи за їх позитивні або негативні наслідки.Як дійові особи виступають підприємства, акціонерні товариства, окремі підприємці, держава. Мета кожної дійової особи ринку - отримати максимальний прибуток або досягти соціального ефекту, який для власника є ціною за надання продукції чи послуг та взяттям на себе ризику.Узгодженість між окремими дійовими особами на окремих ринках здійснюється у ринковому господарстві децентралізовано, без втручання з боку держави. Стимулюючим фактором є змагання та конкуренція. Тільки завдяки цьому підприємства змушені вести постійний пошук найкращих рішень щодо виробництва та реалізації продукції або надання послуг (пошук нових продуктів, нових технологій, більш низьких витрат, джерел підвищення якості сервісу), самостійно відповідати за свій фінансовий стан, запобігати неплатоспроможності, знаходити інвесторів, які можуть реалізовувати їхні інвестиційні плани. При цьому їм приходять на допомогу розвинені ринки позичкових капіталів (банки), котрих немає в такій формі у плановій системі. Підприємства, яким не вдається забезпечити органічної взаємодії з усіма дійовими особами розгалуженої ринкової інфраструктури на довгий час втрачають ринок.Проте ринкові господарства все ж не можуть обійтися без держави. У всіх західних ринкових системах держава виконує в економічному житті важливу роль. Державне регулювання ринкової економіки - це вплив держави на відтворювальні процеси в економіці за допомогою прямого інвестування, правових та економічних важелів з метою орієнтації господарських суб'єктів і окремих громадян на досягнення цілей і пріоритетів державної соціально-економічної політики.Необхідність державного регулювання ринкового механізму обумовлюється негативними наслідками, які можуть мати місце та повинні бути попередженими або обмеженими.Держава може виконувати свої функції впливу на економіку прямо (через фінансування розвитку державного сектора, науки, культури, освіти, соціального захисту населення) або непрямо (через систему правових та економічних регуляторів, надаючи їм можливість орієнтувати діяльність господарських суб'єктів і окремих громадян на досягнення цілей і пріоритетів соціально-економічної політикиОзнаки: Характерні особливості і змістовно-якісні ознаки даного об’єкту з огляду на вибір форм і методів державного управління і державного регулювання у сфері підприємницької діяльності зумовлюють: а)органічне співвідношення економічних та прямих методів державно-управлінського впливу; б)визначення основних напрямків і функцій держави щодо адміністративно-правового впливу на підприємницьку діяльність; в)створення спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади (Держпідприємництва), особливості змісту його управлінських функцій та повноважень; г)встановлення відповідних правових засад усунення адміністративних перешкод у розвитку підприємництва, вдосконалення адміністративно-правових засобів регулювання та державного контролю у цій сфері.

29.Принципи державного регулювання підприємницької діяльності.Норми ГКУкраїни, що встановлюють правові засади участі держави в господарській діяльності (ст.8) та відносин суб’єктів господарювання з органами місцевого самоврядування (ст.23), визначають основні засоби державного регулювання господарської діяльності та загальні принципи їх застосування (ст.12), а також правові основи окремих засобів державного регулювання: державного замовлення та державного завдання (ст.13); ліцензування, патентування та квотування (ст.14); стандартизації та сертифікації (ст.15); дотації, субвенції та інших засобів державної підтримки (ст.16). Крім того, норми ГКУкраїни встановлюють принципи застосування податків в механізмі державного регулювання господарської діяльності (ст.17) та принципи і сфери державного контролю за господарською діяльністю(ст.19). Визначаючи межі втручання органів державної влади та місцевого самоврядування, зазначається, що вони уповноважені здійснювати державний контроль і державний нагляд за господарською діяльністю у зазначених в Кодексі сферах, які повністю перераховані у ст.19 ГКУкраїни[2].Стаття 17. Податки в механізмі державного регулювання господарської діяльності.1. Система оподаткування в Україні, податки і збори встановлюються виключно законами України. Система оподаткування будується за принципами економічної доцільності, соціальної справедливості, поєднання інтересів суспільства, держави, територіальних громад, суб'єктів господарювання та громадян.2. З метою вирішення найважливіших економічних і соціальних завдань держави закони, якими регулюється оподаткування суб'єктів господарювання, повинні передбачати:оптимальне поєднання фіскальної та стимулюючої функцій оподаткування;стабільність (незмінність) протягом кількох років загальних правил оподаткуванняусунення подвійного оподаткування;узгодженість з податковими системами інших країн.3. Ставки податків мають нормативний характер і не можуть встановлюватись індивідуально для окремого суб'єкта господарювання.Стаття 19. Державний контроль та нагляд за господарською діяльністю1. Суб'єкти господарювання мають право без обмежень самостійно здійснювати господарську діяльність, що не суперечить законодавству.2. Суб'єкти господарювання підлягають державній реєстрації відповідно до цього Кодексу та закону.Саме тому основними принципами створення системи державного регулювання економіки в нашій країні є:- принцип розумної достатності (державі підпорядковуються тільки ті функції, які не можуть виконуватись іншими ланками господарської системи внаслідок їх обмеженої компетенції та недостатніх ресурсів);- принцип поступовості (командно-адміністративні методи регулювання замінюються правовими та економічними в міру створення об'єктивних умов - демонополізації, приватизації, стабілізації тощо);- принцип адекватності (система державних регуляторів економіки повинна відображати реальний стан соціально-економічного розвитку).

30.Державна підтримка суб’єктів господарювання (дотації, субвенції, відрахування).Дота́ція (від лат. dotatio — дар, пожертва) — доплата з державного бюджету задля збалансування бюджетів нижчих рівнів; різновид субсидії. Дотація – це безвідплатна, безповоротна допомога з бюджету вищого рівня бюджету нижчого, яка не має цільового характеру та надається у випадку перевищення видатків над доходами.У бюджетній діяльності застосовується дотація вирівнювання, що являє міжбюджетний трансферт на вирівнювання доходної спроможності бюджету, який його отримує. Надаються на безвідплатній і безповоротній основі без встановлення напрямів і (або) умов їх використання.Грошові кошти, що виділяються з державного і місцевих бюджетів для надання фінансової підтримки збитковим підприємствам, у яких грошова виручка від продажу виробленого продукту менше витрат на виробництво і продаж продукту, нижчим за рівнем бюджетам для покриття розриву між їх доходами і витратами. Дотація компенсує підвищені витрати, покриває збитки. Надання дотацій підприємствам дозволяє, з одного боку, запобігти їх банкрутству, з іншої - не допускати перевищення роздрібних цін на окремі споживчі товари і послуги, оскільки частина ціни на ці товари оплачується з бюджетних коштів за рахунок дотації.Додаткові виплати працівникові, обумовлені трудовим договором або законодавчим актом, наприклад дотація на харчування, на проїзд до місця роботи, виплати на неповнолітніх дітей тощо.Субве́нція (від лат. subvenio «приходжу на допомогу») — це форма грошової допомоги місцевим бюджетам із державного бюджету, яка призначена для конкретно прописаної цілі/цілей.Субвенція є дотацією місцевим бюджетам з державного бюджету. Субвенцію слід відрізняти від субсидії, яка призначена як дотації бюджетам, так і різним організаціям за рахунок бюджету або за рахунок спеціальних фондів, які формуються на основі внесків громадян і окремих компаній.Відповідно до діючого законодавства України субвенції - це міжбюджетні трансферти для використання на певну мету в порядку, визначеному органом, який прийняв рішення про надання субвенції.Органи та посадові особи місцевого самоврядування не мають права втручатись у господарську діяльність суб'єктів господарювання: встановлювати нормативи відрахувань у фонди суб'єкта чи за іншими напрямами, примушувати виконувати якісь роботи, виробляти продукцію, надавати послуги тощо. Окремо в коментованій статті закріплена заборона зазначеним вище суб'єктам місцевого самоврядування встановлювати обмеження щодо обігу товарів чи послуг. Це відповідає вимогам антимонопольного законодавства і потребам часу, оскільки господарська практика свідчить про непоодинокі випадки обмеження обігу окремих товарів (цукру, зерна тощо).

31.Функції та цілі державного регулювання підприємницької діяльності. Методи впливу державних органів на підприємницьку діяльність.Сутність механізму державного регулювання розкривається в працях А. Дьоміна. Вчений визначає його як систему технічних для певного способу виробництва форм, методів, важелів, інструментів впливу на економіку, на процес відтворення на основі властивих йому законів і згідно з правовими нормами суспільства. З практичного погляду ДРЕ - це сфера діяльності держави щодо цілеспрямованого впливу на поведінку суб'єктів господарювання з метою забезпечення пріоритетів державної економічної політики.Об'єктивними причинами необхідності державного регулювання в умовах сьогодення є:- наявність монополізму в багатьох галузях народного господарства та відсутність досконалої конкуренції;- недосконалість цінового механізму для певної групи товарів, який робить їх виробництво неефективним;- повільна адаптація до сучасних умов господарювання окремих ринків - робочої сили, капіталів, інтелектуального продукту тощо;- забезпечення стабільності і гармонійності суспільства;- сприяння збереженню та відтворенню природного, культурного, національно-історичного середовища існування народів;- розв'язання питань міжнародної політики і співпраці.Функції державного регулювання економіки залежать від соціально-економічного і політичного рівня розвитку держави, компетенції органів державного регулювання, рівня розвитку ринкового господарства, моделі розвитку національної економіки.Основними функціями державного регулювання економіки є:- регулювання макроекономічних процесів і пропорцій;- регулювання зовнішньоекономічних відносин;- розроблення і регулювання науково-технічної, інвестиційної та соціальної політики;- захист внутрішнього товаровиробника і пріоритетних виробництв;- розроблення і регулювання регіональної політики;- соціальний захист населення;- захист особи, інтересів товаровиробника і держави;- утримання і забезпечення ефективної роботи органів державної влади.Об'єктом регулювання є господарство країни, регіонів, областей, міст і районів, а також соціально-економічні процеси: економічний цикл, структура економіки, інвестиційна діяльність, інноваційні процеси, грошовий обіг, інфляція, ціни, платіжний баланс тощо.Суб'єктом регулювання є держава в особі державних органів управління (президента, парламенту, уряду, місцевих адміністрацій), яка для розв'язання складних соціально-економічних проблем, усебічного врахування інтересів залучає наукові установи, політичні партії, громадські та релігійні організації.Економічною основою державного регулювання є бюджетний фонд, а також майно держави (засоби виробництва, споруди, транспорт, що перебувають у власності держави).Держава для регулювання економіки використовує як економічні (непрямі), так і адміністративні (прямі) методи впливу на підприємницьку діяльність й економіку країни. Основними серед економічних важелів є податки, перерозподіл прибутків і ресурсів, ціноутворення, державна підприємницька діяльність, кредитно-фінансові механізми тощо. Адміністративні методи, тобто заходи прямого впливу, використовуються державою в тому випадку, коли економічні методи неприйнятні або недостатньо ефективні для вирішення певного завдання. Вони використовуються в таких галузях: природна державна монополія; охорона навколишнього середовища і використання ресурсів; сертифікація, стандартизація, метрологія. Для створення нормальних умов для підприємницької діяльності держава має проводити відповідну економічну політику, що складається з фіскальної, науково-технічної, інвестиційної, цінової, амортизаційної, кредитно-грошової та інших, при реалізації яких вона в комплексі використовує як економічні, так і адміністративні методи.

32.Правові наслідки прийняття органами державної влади та управління неправомірних актів, що порушують законні інтереси підприємства.Відповідно до ст. 2 Господарського кодексу України (далі за текстом — ГК) «учасниками відносин у сфері господарювання є суб’єкти господарювання, споживачі, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією, а також громадяни, громадські та інші організації, які виступають засновниками суб’єктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності.» Водночас ст. 8 ГК України встановлено, що «держава, органи державної влади та органи місцевого самоврядування не є суб’єктами господарювання.» Практика розгляду господарських спорів щодо визнання актів органів державної влади недійсними визначила фактично єдину життєздатну підставу, а саме: порушення прав та інтересів юридичної особи -для визнання акта недійсним. Згідно роз’яснення президії Вищого арбітражного суду України від 26.01.00р. № 02-5/35 «Про деякі питання практики вирішення спорів пов’язаних з визнанням недійсними актів державних чи інших органів» не підлягають розгляду господарськими судами, зокрема, заяви про визнання недійсними: актів слідчих, судових і прокурорських органів, щодо яких чинним законодавством встановлено спеціальний порядок оскарження і зміни чи скасування; постанов спеціальних підрозділів по боротьбі з організованою злочинністю; різного роду листів, інформацій, роз’яснень і т.п., які надсилаються державними чи іншими органами на адресу підпорядкованих їм структур та ін. З приводу конкретних ситуацій; виконавчих написів нотаріусів. Не можуть оспорюватися в господарському суді також акти ревізій, документальних перевірок, дії службових осіб, вчинені у процесі чи за результатами перевірок тощо, оскільки ці акти не мають обов’язкового характеру. Частиною 2 ст. 25 ГК України встановлено: «органам державної влади і органам місцевого самоврядування, що регулюють відносини у сфері господарювання, забороняється приймати акти або вчиняти дії, що визначають привілейоване становище суб’єктів господарювання тієї чи іншої форми власності, або ставлять у нерівне становище окремі категорії суб’єктів господарювання чи іншим способом порушують правила конкуренції.» У разі прийняття органом державної влади такого рішення господарський суд повинен відмовити у задоволенні вимог, що ґрунтуються на такому акті. Центральне місце у практиці вирішення спорів, пов’язаних із визнанням недійсними актів органів державної влади чи інших органів, посідає питання відшкодування шкоди (збитків), завданої в результаті прийняття такого акту. Поняття збитків передбачає наявність причинно-наслідкового зв’язку між вчиненим правопорушенням і його наслідками. Тобто у разі якщо в результаті виконання приписів акта підприємством чи організацією їм завдано шкоди, вони вправі звернутись до господарського суду з вимогою про відшкодування збитків. Крім того, таку вимогу може бути об’єднано з вимогою про визнання акта недійсним і може бути розглянута в одному судовому провадженні.

33.Суб’єкти та об’єкти державного регулювання підприємницької діяльності.Об'єктом регулювання є господарство країни, регіонів, областей, міст і районів, а також соціально-економічні процеси: економічний цикл, структура економіки, інвестиційна діяльність, інноваційні процеси, грошовий обіг, інфляція, ціни, платіжний баланс тощо.Суб'єктом регулювання є держава в особі державних органів управління (президента, парламенту, уряду, місцевих адміністрацій), яка для розв'язання складних соціально-економічних проблем, усебічного врахування інтересів залучає наукові установи, політичні партії, громадські та релігійні організації.

34.Нормативне забезпечення державного регулювання підприємницької діяльності.Нормативно-правове (адміністративне) забезпечення розвитку підприємництва - формування чинного законодавства України стосовно підприємницької діяльності та його вдосконалення.Базою цього забезпечення є законодавчі та інші нормативно-правові акти, відповідні норми цивільного, кредитно-фінансового, податкового, адміністративного, трудового та інших галузей чинного законодавства. Нормативне регулювання щодо підприємств державного сектору, коли держава як власник основних засобів виробництва директивно впроваджує певні нормативи і здійснює контроль за цим процесом. Для підприємств недержавного сектору нормативне регулювання здебільшого має індикативний характер. Нормативне регулювання полягає в установленні державою граничних розмірів окремих показників, що характеризують якісний стан підприємств.Основними видами адміністративного регулювання, що використовуються нині, є державна реєстрація підприємства, ліцензування, сертифікація та стандартизація.Право на здійснення підприємницької діяльності підприємство набуває лише після акту його державної реєстрації; інакше така діяльність визнається незаконною. Існують певний порядок і умови реєстрації нового підприємства.В Україні діє протягом останніх років типова схема реєстрації новоствореного підприємства.Ринок не передбачає необмеженої свободи дій підприємницьких структур. Відповідно до чинного законодавства України деякі види підприємницької діяльності потребують спеціального ліцензування. До них відносять: здійснення юридичної практики, страхова, аудиторська діяльність, виготовлення ліків, діяльність, пов’язана із наданням туристичних послуг та інша.Під стандартизацією розуміють встановлення й застосування єдиних правил з метою впорядкування діяльності в певній галузі. Сертифікація та стандартизація є стратегічними напрямками адміністративного регулювання в рамках підприємницької політики і. на жаль, створюють найбільше перешкод для підприємців. Вся робота з стандартизації в Україні регламентується Декретом Кабінету Міністрів та комплексом стандартів державної системи стандартизації, перші стандарти якого введені в дію 01.10.93р.Організаційною основою сертифікації продукованих підприємствами виробів є мережа державних випробувальних центрів (ДВЦ) для найважливіших видів продукції виробничо-технічного та культурно-побутового призначення.Протягом останніх років почали формуватися й міжнародні системи сертифікації. Координує заходи зі створення таких систем спеціальний комітет із сертифікації - СЕРТИКО. що діє у складі ІСО.На сучасному етапі розвитку України суттєвим елементом державної підтримки бізнесу, особливо його нормативно-правового забезпечення, має стати дерегулювання (адміністративна реформа). Термін "дерегулювання підприємництва" з'явився в Україні на початку 1998 р. після Указу Президента України "Про усунення обмежень, що стримують розвиток підприємницької діяльності", де вперше роз'яснювалося це поняття.Дерегулювання підприємництва - це сукупність заходів, спрямованих на зменшення втручання державних органів у підприємницьку діяльність, усунення правових, адміністративних, економічних та організаційних перешкод для її розвитку, а саме: спрощення порядку створення, реєстрації та ліквідації суб'єктів підприємництва; скорочення переліку видів підприємницької діяльності, що підлягають ліцензуванню та патентуванню, потребують одержання сертифікатів та будь-яких інших дозволів на здійснення підприємництва; обмеження кількості перевірок та права контролю за діяльністю суб'єктів підприємництва для зменшення тиску контролюючих органів; спрощення процедури митного оформлення вантажів у процесі здійснення експортно-імпортних операцій; забезпечення послідовності та стабільності нормативно-правового регулювання підприємництва.

36.Поняття, види контролю та нагляду у сфері підприємницької діяльності.Контроль та нагляд - основні способи забезпеченій законності та дисципліни в державному управлінні.. У них є багато спільних рис *, але, на нашу думку, це - не тотожні види державної діяльності.У звичайному розумінні значення слів "нагляд" і "контроль" однакове: це спостереження або постійне спостереження з метою догляду, перевірки за ким (або чим) -небудь, за дотриманням якихось правил 2. Єдина у них і мета - забезпечення законності та дисципліни в державному управлінні. І контроль, і нагляд можуть здійснюватись в однакових формах (перевірки, вимоги звітів, пояснень тощо); і контролюючі органи, і прокуратура * мають право безперешкодно відвідувати підконтрольні та піднаглядні їм об'єкти, давати тим, кого перевіряють, обов'язкові до виконання вказівки.D Відмінності між контролем і наглядом. Контроль як форма державної діяльності, з нашої точки зору, відрізняється від нагляду -і в цьому його суттєва особливість - тим, що він повсякденно та безперервно (в основному це стосується відомчого контролю) здійснюється як органами законодавчої та виконавчої влади, судами, так і численними спеціально утвореними для цього контролюючими органами.Державний контроль за підприємницькою діяльністю, що орієнтований на відносини в сфері підприємництва, є складовою частиною, різновидом державного контролю.Цей контроль охоплює всі сторони підприємницької діяльності, представляючи собою постійне спостереження за упорядкованістю керованої системи, її станом. Зокрема, він спрямований на підвищення економічного стимулювання, раціональну і ощадливу витрату матеріальних, трудових, фінансових та інших ресурсів, скорочення непродуктивних витрат і втрат суб’єктами підприємництва. Державний контроль за підприємницькою діяльністю — це різновид державного контролю, що здійснюється на підставі та у межах, установлених законодавством, та складається у перевірці дотримання суб’єктами підприємництва обов’язкових вимог законодавства з метою попередження, виявлення, припинення та усунення його порушень. Ст. 19.ГК краъни.Держава здійснює контроль і нагляд за господарською діяльністю суб'єктів господарювання у таких сферах: - збереження та витрачання коштів і матеріальних цінностей суб'єктами господарських відносин - за станом і достовірністю бухгалтерського обліку та звітності; -фінансових, кредитних відносин, валютного регулювання та податкових відносин - за додержанням суб'єктами господарювання кредитних зобов'язань перед державою і розрахункової дисципліни, додержанням вимог валютного законодавства, податкової дисципліни; - цін і ціноутворення - з питань додержання суб'єктами господарювання державних цін на продукцію і послуги; -монополізму та конкуренції - з питань додержання антимонопольно-конкурентного законодавства; - земельних відносин - за використанням і охороною земель; -водних відносин і лісового господарства - за використанням та охороною вод і лісів, відтворенням водних ресурсів і лісів; -виробництва і праці - за безпекою виробництва і праці, додержанням законодавства про працю; за пожежною, екологічною, санітарно-гігієнічною безпекою; за дотриманням стандартів, норм і правил, якими встановлено обов'язкові вимоги щодо умов здійснення господарської діяльності; - споживання - за якістю і безпечністю продукції та послуг;-зовнішньоекономічної діяльності - з питань технологічної, економічної, екологічної та соціальної безпеки.

37.Контроль і нагляд державних органів та їх посадових осіб.Участь державних органів в економічній, господарській діяльності значною мірою укладається в здійсненні контрольних і наглядових функцій у частині перевірок дотримання суб’єктами підприємництва (юридичними особами і фізичними особами-підприємцями) вимог чинного законодавства України.Пріоритетне значення мають правила здійснення державного контролю, спрямовані на недопущення втручання в господарську діяльність, що містяться в Господарському кодексі України.

Ст.19 ГК містить кілька норм, що регулюють державний контроль і нагляд за господарською діяльністю, що є визначальними в різних сферах господарювання. Для економічної самореалізації і свободи здійснення підприємництва важливим є те, що в ст.19 ГК, що регламентує державний контроль і нагляд за господарською діяльністю, нормам про контроль і нагляд передує загальна норма про свободу господарської діяльності — суб’єкти господарювання мають право без обмежень самостійно здійснювати господарську діяльність, що не суперечить законодавству (ч. 1 ст.19). У ст.19 Господарського кодексу України, що регламентує державний контроль і нагляд за господарською діяльністю, міститься кілька норм, спрямованих на недопущення довільного втручання в господарську діяльність при здійсненні державного контролю і нагляду за господарською діяльністю.

Органи державної влади і посадові особи, уповноважені здійснювати державний контроль за господарською діяльністю, їх статус та загальні умови і порядок здійснення контролю і нагляду визначаються законами (ч. 4 ст.19 ГК). Цю норму слід розцінювати як вихідну норму, що визначає виключно законодавчий рівень регламентації основних правил проведення державного контролю, що має важливе значення для протидії засиллю підзаконних, особливо, відомчих нормативно-правових актів, які регулюють державний контроль в окремих сферах господарювання. Згідно з ч.5 ст.19 ГК незаконне втручання та перешкоджання господарській діяльності суб’єктів господарювання з боку органів державної влади, їх посадових осіб при здійсненні ними державного контролю і нагляду забороняються. Органи державної влади і посадові особи зобов’язані здійснювати інспектування і перевірки діяльності суб’єктів господарювання неупереджено, об’єктивно й оперативно, дотримуючись вимог законодавства, поважаючи права і законні інтереси суб’єктів господарювання (ч.б ст.19 ГК). Важливими засобами захисту суб’єктів господарювання від неправомірних дій державних органів та їх посадових осіб при проведенні контролю за їхньою діяльністю є оскарження таких дій суб’єктом господарювання у встановленому законодавством порядку, можливість якого передбачена вч.7 ст.19 ГК.