країнознавство (Індія)

Індія з 1991 р. приступила до здійснення кардинальних економічних реформ. Цей процес був прискорений наростаючими господарськими диспропорціями, скороченням валютних резервів, погіршенням зовнішньоторговельного балансу, у тому числі під впливом розпаду Радянського Союзу, найбільшого торговельного партнера Індії, а також війною 1991 р. у Перській затоці. Високим темпам росту ВВП в 90-і роки сприяли поступові зміни в економічній політиці уряду, відхід від колишніх принципів планового господарювання й державної власності в основних секторах економіки. У ході п'ятирічних планів в Індії здійснювалася модель індустріалізації, закладена в 50-і роки під впливом радянського досвіду планування й створення за рахунок бюджетних ресурсів галузей важкої промисловості в держсекторі. Приватний сектор займає стійкі позиції в економіці країни, маючи у своєму розпорядженні значні капітали, диференційовані фінансові інститути (біржі, фінансові корпорації), розвинені зв'язки з іноземними інвесторами, але піддавався дріб'язковій опіці держави, що ставили його в залежність від бюрократичного апарата і обмежували самостійність у прийнятті рішень. Реформи в промисловості включають скорочення обов'язкового ліцензування (у перші роки реформ деліцензування торкнулося 125 галузей, 34% обробної промисловості), спрощення правил регулювання обсягу й номенклатури продукції, обмеження сфери, резервованої колись винятково за держсектором, зниження акцизів і податків на фізичних осіб і на прибуток корпорацій, розширення іноземної участі в акціонерному капіталі спільних підприємств, денаціоналізацію. За рахунок залучення іноземного капіталу передбачається домогтися модернізації провідних галузей промисловості, одержання нових технологій, підйому конкурентноздатності продукції, особливо машинобудування.

З початку 1999 року намітилося зростання виробництва товарів народного споживання, автомобілів, продуктів харчування; зросли обсяги виробництва в хімічній та фармацевтичній галузях, а також у сфері послуг.

До параметрів, які відчутно покращилися за цей час, слід віднести процентні ставки, ВВП, рівень інфляції та індекс промислового розвитку. Процентні ставки знизилися з 14 до 12%, що дає підстави очікувати збільшення випуску високоліквідних товарів та активізації експортоорієнтованого виробництва. Рівень інфляції зменшився з 7 до 5,5%. Більшість спостерігачів сподіваються, що він буде на рівні 5%, забезпечуючи стабільність курсу рупії. Про поліпшення ситуації свідчить і збільшення обсягів податкових надходжень (21,3%), у тому числі акцизного збору - 27,8% (проти 15,3% минулого року), який, як відомо, є першою ознакою збільшення обсягів виробництва. Основними галузями-платниками податків стали: цементна, вагонобудівна, виробництво автозапчастин, капіталоємних товарів та товарів повсякденного попиту, а також медикаментів. Позитивні тенденції у виробництві дали поштовх іншим галузям, зокрема, залізничним перевезенням, які виросли у березні на 27%.

З початком нового фінансового року зростання промислового і виробництва досягло 6,8% 2006 проти 4,8% у відповідному періоді минулого року. Відновлення зростання відбулося, головним чином, за рахунок виробничого сектора (7,8% у березні ц.р. проти 4,9% у минулому році), який обіймає близько 80% всього індексу промислового виробництва.

У виробничому секторі найкращі результати у виробництві машин та устаткування (25% у березні ц.р.).

На другому місці неметалеві вироби -23,9%, папір, поліграфія та споріднені з нею галузі (20,02%), напої та тютюн (11,7%). Виробництво основних хімікатів та хімічної продукції зросло на 7,5%.

Сектор товарів народного споживання також відзначався більшою стабільністю, і приріст виробництва становив 2,3%, причому частка товарів тривалого користування зросла на 18,4% проти 4,9% у березні 2005 р. Водночас темпи виробництва товарів першої необхідності скоротилися до 0,6% проти 3,8% у відповідному періоді минулого року.

Разом з тим, у таких секторах, як деревообробна і меблева промисловість, виробництво джуту та інших тканин рослинного походження (за винятком бавовни), спостерігався спад на 19,6% та 13,6% відповідно). Водночас у будівництві, фармацевтичні і тютюновій промисловості, транспортному машинобудуванні, виробництві комп'ютерної техніки та програмного забезпечення, холодильників, кондиціонерів та пральних машин мало місце зростання більш як на 15%.

Чисті капіталовкладення іноземних інституційних інвесторів в Індії тільки протягом цього року становили 600 млн. дол. США (проти 243 млн. дол. у відповідному періоді минулого року). [3. c. 97-103]

Вже протягом другого десятиліття уряд Індії реалізує "нову економічну політику", яка охоплює три ключові напрями: лібералізацію торгівлі та інвестицій, фінансову стабілізацію та реформу підприємств державного сектора економіки. Крім того, економічна реформа передбачає розвиток підприємництва й нарощування наукоємних галузей економіки, розвиток високих технологій, тобто ядерної та космічної техніки, електроніки, інформаційних і біологічних технологій, телекомунікацій, енергетики тощо. Для забезпечення сприятливих умов здійснення економічної реформи було розроблено, реалізуються та постійно удосконалюються урядова інвестиційна й експортно-імпортна політика, валютне та податкове законодавство, які передбачають пільги, преференції та захисні заходи для розвитку пріоритетних галузей економіки та конкретних проектів. Враховуючи подальшу глобалізацію торговельних відносин, уряд Індії створює необхідні умови для заохочення закордонних інвестицій та впровадження сучасних технологій, зокрема шляхом виконання замовлень провідних світових компаній, які працюють у сфері високих технологій, в їхніх філіях на території Індії. Саме зростаюче ускладнення бізнес-процесів, намагання при цьому отримати максимальну якість і скоротити власні витрати, можливість вивільнити ресурси та зосередитись на основній діяльності привели провідні компанії США й Західної Європи до застосування стратегії „аутсорсінгу", тобто передачі окремих неключових, низькоприбуткових елементів діяльності спеціалізованим фірмам у країни Південно-Східної Азії, Східної Європи та СНД, у яких існують відповідні умови.

Окреме місце в реалізації стратегії „аутсорсінгу" належить Індії, привабливість якої висунуло її у світові лідери у галузі інформаційних технологій та у фінансовій сфері. Лише протягом 2003 року кількість задіяних у них фахівців зросла на 130 тисяч і становила 650 тисяч осіб. Загалом, за оцінками Департаменту інформаційних технологій Індії, очікується, що до 2008 року в індустрію „аутсорсінгу" може бути залучено приблизно 17 млн. індійців.

Індія протягом останніх десятиліть традиційно поставляє робочу силу для іноземних компаній, але з часом спрямованість попиту змінювалась. У восьмидесятих роках минулого століття індійські фахівці та робітники були задіяні в переробній промисловості, у дев'яностих - у текстильній, потім - у сфері інформаційних технологій та телекомунікацій. У останні три роки індійськими фахівцями зацікавились провідні фінансові корпорації світу.

Головними підставами для прийняття такого рішення з боку керівництва західних корпорацій є економічна політика уряду Індії, її досвід та традиції цивілізованої підприємницької діяльності, низька вартість кваліфікованої робочої сили та традиційно високий рівень володіння англійською мовою порівняно з фахівцями інших східних країн, які мають аналогічний або навіть вищий освітній потенціал. Індія є другою після США країною в світі за чисельністю англомовних фахівців у галузі інформаційних технологій. Однак результати опитування, проведеного компанією Forrester Research в США серед 45 компаній з обсягом продаж понад 1 млрд. дол. США, свідчать, що 55% ІТ-менеджерів вищої ланки обрали стратегію "Outsource to India" виключно завдяки ціновому аспекту.

4. Сучасна Індія має три головні соціальні проблеми: Перша – проблема бідності: За ВВП на душу населення країна посідає місце, яке відповідає місцю відсталих країн Тропічної Африки, частина населення, що живе на 1 $ в день (офіційно прийнята в світі межа бідності) складає 50 % населення, понад 7 % населення – волоцюги, тільки 30 % населення мають сучасні санітарні умови життя, 35 % мають можливість купувати ліки. Низький рівень санітарних умов призвів до того, що країна посідає перше місце в світі за кількістю ВІЛ інфікованих. Але разом з тим понад 200 млн чол. живуть на рівні середнього американця, невипадково Індію називають «другим споживчім ринком світу».

Друга проблема – безробіття. Особливо великі показники безробітних в сільському господарстві – до 30 %.

Третя проблема – неписьменність. Близько третини населення країни не вміють читати та писати, серед жінок цей показник досягає 50 %. Поряд з цим науковий потенціал країни перевищує більшість розвинутиих європейських країн. У ВНЗ навчається понад 5,5 млн чол. 2/3 бідняків планети проживає в Індії, хоча рівень життя населення поступово підвищується, а доля бідняків убуває. Терпимість, відсутність класової ненависті та пошана до багатства, властива індуїзму і буддизму, оберігають Індію від соціальних конфліктів і потрясінь.

5.Кашмірська проблема – територіальний спір щодо приналежності території колишнього князівства Джамму і Кашмір між Республікою Індія та Ісламською Республікою Пакистан. Витоки конфлікту традиційно пов‘язуються з особливостями Закону про незалежність Індії в якому в основу розподілу Британської Індії на два домініони (Пакистан та Індійський Союз) було покладено релігійно-общинний принцип: території, де переважало мусульманське населення, мали увійти до Пакистану, території, населені індусами – до Індії .

Початок конфлікту з приводу Кашміру пов‘язаний зі спровокованим Пакистаном вторгненням пуштунських племен з Північно-Західної Прикордонної провінції Пакистану і Смуги Племен на територію князівства. На захопленій пуштунами території з представників Мусульманської конференції Джамму і Кашміру, партії, що виступала за приєднання Кашміру до Пакистану, було створено тимчасовий уряд “Азад Кашміру”В умовах військового краху магараджа звернувся по допомогу до Індії. Як передумову надання такої допомоги індійський уряд висунув вимогу приєднання Кашміру до Індійського Союзу. 26.Х.1947 Акт про приєднання був підписаний правителем Кашміру, наступного дня – прийнятий індійським парламентом, одночасно було здійснено перекидання в Срінагар індійських військ, що зупинили вторгнення. Факт приєднання не було визнано Пакистаном, що заявив про незаконність Акту і надав військову допомогу Азад Кашміру (офіційно урядові війська Пакистану брали участь у війні в Кашмірі з  травня 1948). Таким чином, розпочалася перша індійсько-пакистанська війна (1947-1949). Протягом 1970-1980-их років кашмірська проблема залишалася у центрі уваги політичних кіл та громадської думки Індії та Пакистану. Індія послідовно відстоювала позицію, згідно з якою проблему було врегульовано Сімлською угодою, пакистанська сторона продовжувала наполягати на необхідності проведення плебісциту. Ситуація кардинально змінилася після початку наприкінці 1989 року масових антиіндійських виступів у Кашмірі. Делі оголосив Пакистан їх винуватцем, у відповідь Ісламабад звинуватив індійську владу у порушенні прав людини в Кашмірі щодо мусульманського населення. З 1990 року у штаті введено пряме президентське правління (до 1996) та розміщено значне угруповання індійських військ (за різними даними від 600 тис. до 1 млн. чол.), що розпочало боротьбу з пропакистанськими та сепаратистськими угрупованнями, що ведуть партизанську війну (“Хізб-ул-Муджахеддин”, “Лашкар-і-Тойба”, Фронт визволення Джамму і Кашміру). З 1989 по 1999 рік за офіційною статистикою осіб з обох сторін конфлікту загинуло близько 60 тис. чоловік, поширеною є практика терористичних дій. У травні-червні 1999 року у високогірних районах Кашміру відбулися зіткнення індійських військ з підрозділами пакистанської армії, що проникли за лінію контролю (Каргільський інцидент). У 2000-2001 роках індійський уряд вдався до спроб мирного вирішення конфлікту, оголосивши 19.ХІ.2000 припинення вогню в Кашмірі на час Рамазану і запропонувавши опозиційним угрупованням розпочати переговори. У зв‘язку з діями сил, що не прийняли умов перемир‘я, мирні ініціативи було зірвано. Після початку глобальної боротьби з тероризмом та нападу на Індійський парламент 13.ХІІ.2001  року індійський уряд зайняв жорстку позицію щодо кашмірських повстанців і намагається вирішити проблему силовими методами.

Російсько-індійські відносини в ретроспективі та

перспективі.

За 50 років дипломатичних відносин між Москвою і Делі змінювалося багато - міжнародна обстановка, склад урядів в Індії і Росії, їх політика і т.д. Зник СРСР, у Росії змінилася навіть соціальна система. Але взаємна зацікавленість двох держав у тісній співпраці залишилася незмінною. Візит Є. М. Примакова в грудні 1998 р. в Індії є переконливим свідченням цього. Радянський Союз встановив дипломатичні відносини з цією країною, навіть не чекаючи формального надання їй політичної незалежності. Індійський народ - жертва колоніального насильства - користувався незмінною симпатією радянського народу. Восени 1953 р. в Делі прибула офіційна радянська делегація і почалися переговори про будівництво в Індії з радянською фінансовою і технічною допомогою Бхілаї. Обмін візитами Дж.Неру і Н. С. Хрущова з Н. А. Булганіним в 1955 р. ознаменував собою початок тривалого періоду нічим не затьмарює радянсько-індійської дружби, який тривав аж до розпаду СРСР.

Російсько-індійське співробітництво в 50-60 рр.. розвивалося по наростаючій. Тож міцніло взаємну довіру, формувався механізм взаємних консультацій та узгодження позицій на міжнародній арені, особливо з питань, жваво зачіпали інтереси обох країн.

Кульмінацією радянсько-індійського зближення став Договір про мир, дружбу і співробітництво від 9 серпня 1971 р., який надав правову основу "особливих стосунків" між двома країнами і зробив ці відносини важливим фактором міжнародного життя. Сторони сформулювали спільні цілі та напрямки співпраці - загальний мир, прихильність принципам мирного співіснування, прагнення покінчити із залишками колоніалізму і расизму, припинення гонки озброєнь і досягнення загального і повного роззброєння, що охоплює як ядерні, так і звичайні види озброєнь. Договір передбачав розвиток всебічного та взаємовигідного співробітництва в усіх галузях економіки, науки, техніки і культури.

За угодою про будівництво заводу в Бхілаї пішли десятки угод про будівництво інших великих об'єктів у державному секторі, які, в основному,створювалися з фінансовою допомогою СРСР. У 1956-1970 рр.. 49,8% радянських кредитів призначалося для розвитку металургії, 17,8% - нафтовидобутку і нафтопереробки, 9,0% - для розвитку важкого машинобудування, 5,0% - гірничодобувної промисловості. На початку 80-х рр.. на об'єктах, побудованих за сприяння СРСР, вироблялося близько 40% чавуну і сталі, майже 80% металургійного устаткування, понад 40% гірничо-шахтного і понад 55% важкого енергетичного обладнання, понад 10% електроенергії, значна частина нафти і нафтопродуктів, кам'яного вугілля, приладів, медичних препаратів та іншої продукції. Одночасно з будівництвом промислових об'єктів СРСР передавав Індії технології, залучав до проектних робіт індійських фахівців для передачі досвіду. Здійснювалася великомасштабна підготовка кадрів. За сприяння СРСР підготовлено в цілому більше 120 тис. індійських фахівців.

Розпад Радянського Союзу вкрай негативно позначився на російсько-індійських відносинах, особливо у сфері економіки. Якщо в 1990-91 рр.. частка СРСР в експорті Індії склала 16,2%, а імпорт - 5,8% (більше 10% зовнішньоторговельного обороту), то В1993-94 рр.. - 2,9% та 1,1%відповідно (або менше 2% зовнішньоторговельного обороту). Це при тому, що на частку Росії в складі СРСР припадало приблизно 80% радянсько-індійської торгівлі.

Втрата індійського ринку промислового обладнання посилила труднощі російської важкої промисловості, особливо підприємств ВПК, які опинилися без замовлень, без коштів, а інженери та робітники, що становлять колір науково-технічної інтелігенції та фахівців, - без заробітної плати.Товари широкого споживання, в тому числі і індійського виробництва, які СРСР колись закуповував в Індії, тепер купувалися на Заході за тверду валюту.

Вагомим аргументом на користь відновлення російсько-індійського співробітництва став борг Індії Росії за раніше наданими кредитами, що перевищував 10 млрд. дол, а щорічні виплати за яким становили близько 1 млрд. дол Якщо врахувати, що серед усіх боржників колишнього Союзу Індія була трохи Чи не єдиною країною, яка справно платила борги, то стане зрозумілим, що для знекровленою і перебувала у глибокій кризі російської економіки ці виплати видаються життєво необхідними.

Обрив російсько-індійських зв'язків важко позначився і на Індії. Зменшилися її можливості для політичного і економічного маневру на міжнародній арені. У важкому становищі опинилися збройні сили Індії, які опинилися без запасних частин для військової техніки радянського виробництва. Розуміючи всі незручності залежності армії від одного або небагатьох джерел постачання, Індія напередодні розпаду СРСР почала диверсифікувати джерела постачання військової техніки. Однак цей процес не отримав свого завершення. Нарешті, різкий спад торговельно-економічних зв'язків з Росією відбився на становищі виробників товарів, які раніше купував СРСР, а також для споживачів радянських товарів, які тепер доводилося купувати на вільному ринку.

Поворотним моментом у розвитку російсько-індійського співробітництва став офіційний візит Президента Росії Б. М. Єльцина до Індії в січні 1993 р. В ході візиту були підписані Договір про дружбу і співпрацю і 13 міжурядових угод. Договір визнавав спадкоємність з Договором про мир, дружбу і співробітництво між СРСР та Індією від 9 серпня 1971 р. і проголошував рішучість обох країн активно розвивати свої відносини в політичній, торговельно-економічній, науково-технічній, культурній та інших областях. У Договорі 1993 р. було збережено положення про взаємні консультації "з усіх важливих питань, які зачіпають інтереси обох сторін". Росія і Індія зобов'язалися негайно вступати один з одним в контакт у разі виникнення ситуацій, які створюють загрозу миру або порушення миру для узгодження своїх позицій в інтересах усунення виниклої загрози або відновлення миру. "Жодна із Сторін не буде робити будь-яких дій, які могли б становити загрозу або завдати шкоди безпеці іншої Сторони" - йдеться у статті 3 Договору.

В кінці червня - початку липня 1994 р. в Москві відбулася друга російсько-індійська зустріч на вищому рівні. За підсумками візиту прем'єр-міністра Індії Нарасімха Рао були підписані Московська декларація про захист інтересів багатонаціональних держав, Декларація про подальше поглиблення співробітництва і 9 угод з окремих напрямків двосторонніх відносин.

Індія вітала утворення Співдружності Незалежних Держав і підтримала зусилля Росії, спрямовані на утвердження духу добросусідства і співробітництва в просторі колишнього СРСР. Вона з розумінням поставилася до заклопотаності Росії дотриманням прав людини на території колишнього Союзу. У свою чергу Росія підтримала дії Індії по створенню атмосфери довіри в Південній Азії, налагодженню відносин добросусідства і співробітництва між державами цього регіону.

У кінці березня 1997 р. відбулися візит прем'єр міністра Індії X.Д. Діві Гавда до Москви і його зустрічей з Б. М. Єльциним і членами російського уряду. У результаті переговорів урядових делегацій підписано новий пакет документів, який включав угоди про уникнення подвійногооподаткування, про співпрацю і взаєморозуміння в митних справах, у справі захисту рослин, в галузі фізичної культури і спорту. Сторонами прийняте остаточне рішення про будівництво російськими фахівцями двох атомних електростанцій в Індії. Були обговорені питання розширення військово-технічного співробітництва, а також співробітництва в галузі торгівлі, сільського господарства, видобутку вугілля і нафти і т.д. Обидві сторони оцінили загальний стан російсько-індійських відносин як високо довірчі та близькі.

Таким чином, час, минулі після візиту Президента РФ до Індії, Москва і Делі зуміли створити правову базу двосторонніх відносин, відновити колишній рівень довіри і намітити ряд конкретних напрямків співробітництва.

На базі досягнутих домовленостей зміцніли зв'язки між керівниками обох країн, між парламентами, міністерствами і відомствами. Розвиваються відносини між регіонами, між банківськими та комерційними структурами. У 1992 р. була заснована Міжурядова російсько-індійська комісія з торговельно-економічного, науково-технічної і культурної співпраці. На трьох засіданнях комісії (вересень 1994 р., жовтень 1995 р. і березень 1997 р.) було розглянуто комплекс питань стимулювання торговельно-економічних зв'язків між двома країнами. У результаті вжитих заходів вдалося зупинити падіння торгового обороту, який в 1995-96 фінансовому році склав близько 2 млрд. доларів.

Сьогодні формується нова модель російсько-індійських відносин, істота якій виражається формулою "Росія і Індія - стратегічні партнери". Офіційне визнання цієї формули Москвою і Делі свідчить про те, що і в нових геополітичних умовах Росія та Індія надають важливого значення відносинам один з одним і збираються їх будувати на довгостроковій основі, що вони готові замінити колишню політизовану модель союзницьких стосунків нової, деполітизованою і більш прагматичною моделлю партнерства, вільного від яких би то не було упереджень і заснованого на принципах рівності і взаємної вигоди.

Однак формула стратегічного партнерства багато в чому ще залишається "протоколом про наміри" і не має під собою досить глибокої науково проробленої основи та організаційного забезпечення. Ця формула потребує подальшої конкретизації. Розробляючи цю формулу, сторони повинні перш за все виходити з положень, які не викликають у них сумнівів і які вже зафіксовані в основоположних документах, прийнятих під час зустрічей на вищому рівні. До числа таких положень належать:

Перше. У Росії та Індії немає антагоністичних протиріч. У них немає прикордонних, територіальних та інших складних проблем. Толерантністькультур обох країн, малоймовірність значних міграційних потоків населення виключають можливість виникнення конфліктів на етнічному, релігійному або національній основі.

Друге. Корінні національні інтереси Росії та Індії збігаються. Обидві країни прагнуть не допустити, щоб на зміну двополярного світу прийшов світ однополярний, з явним домінуванням однієї групи країн або одного "центру впливу". Обидві держави засудили агресію США і Великобританії проти Іраку в грудні 1998 р. Росія зацікавлена ​​в тому, щоб Індія залишалася єдиною і неподільною країною, щоб її роль на глобальному і регіональному рівнях постійно зростала, щоб вона посіла одне з провідних місць в світовій економіці і політиці , у міжнародних організаціях. З іншого боку, і Індії потрібна велика, єдина і сильна Росія, як один з найважливіших центрів світового впливу.

Між Росією та Індією існують різні підходи до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї та Договору про всеосяжну заборону ядерних випробувань. Це, мабуть, найбільші розбіжності між нашими країнами з ключових міжнародних проблем. Але з цих питань Індія розходиться і з США, і багатьма іншими державами. Розбіжності такого роду існували за часів Радянського Союзу і не заважали нашій дружбі. Наявність цих розбіжностей не заважає США та іншим членам західного співтовариства вкладати мільярди доларів в індійську економіку.

Третє. У результаті змін геополітичної ситуації в Азії, і особливо на просторах, які поділяють кордону Росії та Індії, утворилася зона особливих інтересів і підвищеної турботи обох держав. Ця зона характеризується політичною і соціальною нестабільністю, чревата конфліктами, які можутьмати продовження і на територіях Росії та Індії і загрожувати їх внутрішньополітичної стабільності та територіальної цілісності. А це означає, що російсько-індійське співробітництво в сучасних умовах набуває життєво важливе значення для обох країн.

"Доктрина Гуджрала", яка визначає пріоритети зовнішньої політики Індії і названа по імені її автора - Міністра закордонних справ, - має багато спільного з концепцією зовнішньої політики Росії.

Обидві держави надають першочергового значення відносинам з сусідами. Таким чином, райони, що знаходяться між кордонами Росії та Індії, потрапляють у зону їх взаємних інтересів. Співпраця Індії з державами Середньої Азії і Казахстаном відповідає інтересам Росії, оскільки воно служить противагою активності сусідніх мусульманських країн, США та інших західних держав. З тієї ж причини Індії вигідна присутність в цьому регіоні Росії.

Ключову роль на азіатському материковому геополітичному просторі, як відомо, грають Росія, Індія і Китай. Для Росії, як і для Індії, Китай - невибір, а доля. За будь-яких умовах і Росія і Індія мають прагнути до миру і взаєморозуміння з цієї великої азіатської країною.

Але відносини Москви і Делі з Пекіном в минулому не були простими. Москву і до цього дня турбує нелегальна міграція китайців до Сибіру і на Далекий Схід. Відносини між Індією і Китаєм ускладнюють проблема тибетських біженців а також утримання частини індійської території в Гімалаях, захопленої китайцями в 1962 р. Але в Росії, Індії і Китаю є і спільні інтереси - мир, стабільність у Центральній Азії, протидія ісламському і всякому іншому екстремізму і сепаратизму, боротьба з міжнародним тероризмом і наркобізнесом.

Історичний досвід (в тому числі і негативний) показує, що Росія і Індія здатні впливати на відносини у трикутнику Пекін-Москва-Делі. А це означає, що російсько-індійське взаємодія на цьому напрямку не може бути компенсовано їх співпрацею окремо з будь-якою третьою країною. В останні роки зовнішня політика Китаю зазнала помітні зміни. Розвивається його співпраця з Росією і з Індією, що сприяє інтересам миру і стабільності в Азії.

Є досить сприятливі можливості для нарощування російсько-індійського торговельно-економічного та науково-технічного співробітництва. Обидві країни мають великі природні ресурси, науково-технічним потенціалом, зростаючими внутрішніми ринками; вирішують подібні завдання - перебудови виробництва на базі сучасних технологій і виходу на світові ринки наукомісткої продукції; відчувають при цьому однакові труднощі і при вирішенні своїх стратегічних завдань можуть в основному розраховувати на власні сили. До того ж економіки обох країн взаємно доповнюють один одного.

З урахуванням сказаного напрошується ідея - у перспективі вести справу до організації великомасштабної кооперації природних, науково-технічних і виробничих потенціалів Росії і Індії, їх зростаючих ринків для прискорення темпів економічного розвитку і забезпечення обом країнам гідного місця в системі міжнародного поділу праці. Завдання не з легких. Але навіть часткове просування в цьому напрямі могло б стати серйозним прискорювачем розвитку Росії та Індії.