35. Історична типологія культури

Як зазначалось вище, культура – це друга природа, все, що створила і створює людина в процесі своєї життєдіяльності. Якщо цей процес розгорнути в часі і просторі, виявиться, що в ньому існують тривалі історичні проміжки часу, протягом яких культура перебуває у відносно спокійному стані. Назвемо його агрегатним. У цьому агрегатному стані не відбувається глибоких змістовних змін. Тут напрошується аналогія з явищами фізики. Зокрема, вода в певних межах температур перебуває в твердому, рідкому і газоподібному агрегатному станах. Так і культура: минають віки, тисячоліття, змінюються покоління, зникають цілі народи і цивілізації, а з точки зору історичного розвитку – ніяких змін. Але настає момент, “щось” відбувається і розвиток культури переходить на тривалий період в інший агрегатний стан. І знову все повторюється. Такі агрегатні стани і визначають історичні типи культури, характерними ознаками яких є певний усталений спосіб створення матеріальних цінностей, відношення до природи, неписані правила поведінки, самоусвідомлення і самоідентифікація, світогляд, сприйняття інших народів, суспільна форма організації індивідів тощо. Характерні риси історичного типу культури: 1. Спосіб створення матеріальних цінностей; 2. Відношення до природи 3. Неписані правила поведінки; 4. Самоусвідомлення і само ідентифікація; 5. Світогляд; 6. Сприйняття інших народів; 7. Суспільна форма організації індивідів. Зазначимо, що в процесі історичного розвитку окремі риси, що визначають тип культури, або їх групи можуть видозмінюватися. Це засвідчує те, що певні історичні типи культур існують в межах ще більш узагальненого історичного поділу. Якщо в основі історичного поділу культури покласти такі три визначальні її детермінанти, як: 1. спосіб освоєння світу, 2. світобачення, 3. форми соціальної організації, то історичний розвиток світової культури буде поділятися на культуру первісного, ранньокласового (давнього), середньовічного (феодального), буржуазного (Новий час) суспільства і соціалістичного суспільства.

36. Регіональна типологія культури.

Не применшуючи значимість окреслених вище підходів до типологізації культури, слід зазначити, що на сьогодні найбільш плідною в науковому відношенні стала регіональна типологізація культури. Вона в тій чи іншій мірі поєднує усі попередні підходи, вичленовуючи визначальну детермінанту - культурний регіон. Регіональна типологізація культури найбільш корелює із фундаментальне розробленими проблемами локальних культур А. Тойнбі. Регіональний підхід до культурного розвитку людства дає системне бачення людської культури взагалі, розкриває культурну самобутність регіону, показує взаємозв'язки і взаємовпливи культур різних народів.

Під культурним регіоном розуміють певну єдність етнічно-родових, національних, духовних характеристик, що проявляються у схожості таких складових соціуму, як: традиції, релігія, культурні зв'язки етико-естетичні норми, світоглядні принципи. Щодо класифікації культурних регіонів, то усталений погляд науковців на дане питання в 80-90-х роках XX ст. дещо змінився. До 80-х років було окреслено 6 культурних регіонів. А саме: арабо-мусульманський, африканський, далекосхідний, європейський, індійський, латиноамериканський. З цієї класифікації випадала Північна Америка, культура якої розглядалася як європейська, що в силу історичних причин закріпилася на цьому континенті. Тому закономірно, що ряд авторів оперував поняттям не "європейського, а "європейсько-північноамериканського" регіону.

Справедливим є твердження авторів Київської школи регіональної типології про те, що "традиційний погляд на північноамериканський регіон як на "новий світ", котрий "віддзеркалює" європейські надбання, вичерпав себе".

Дійсно, сьогодні культура північноамериканського регіону справляє на світовий розвиток вплив співмірний з впливом культур таких регіонів, як європейський чи арабо-мусульманський та інші. Автори означеної вище нової школи окремо виділили культуру слов'ян, розглядаючи культуру українського народу в контексті культурно-історичних доль слов’янства. Наукові засади такого погляду цілком явні, значимість дослідження дозволяє зробити ряд фундаментальних висновків, що дають зрозуміти особливості культурно-історичного розвитку України.