Документ Microsoft Word

16)

“Іліада” розповідає про облогу міста Трої, або Іліона, “Одіссея” змальовує повернення додому славетного героя Одіссея після того, як Іліон було зруйновано.

Давно вважали, що Троянська війна – поетична вигадка. Однак у 70 р. ХІХ ст. німецький археолог Генріх Шліман довів, що Троя існувала і була зруйнована під час війни. Дослідник розкопав поблизу протоки Дарданелли руїни міста, які сучасна археологія вважає залишками Трої. На думку вчених, це місто-фортецю завойовники руйнували кілька разів. Події, про які розповів Гомер, відбувались, очевидно, у ХІІ – ХІІІ ст. до н.е. Його поеми є джерелом натхнення для майстрів слова і пензля, композиторів і скульпторів, становлять своєрідну енциклопедію для істориків античного суспільства.

Поеми правили за кодекс моралі античного світу, їх вважали взірцем прекрасного.

Досліджувати поеми Гомера філологи почали ще за доби еллінізму і роблять це й досі. Вчені прагнуть визначити джерела, якими користувався поет, простежити, які історичні події було трансформовано у міфах, як правда життя та правда поезії поєднуються у його творах. “Гомерівське питання” включає і роздуми про авторство Гомера. Існує припущення, що “Іліаду” написав один автор, а “Одіссея” належить іншому. Деякі дослідники вважають, що Гомер – міфічна особа, а його поеми треба розглядати як фольклорний, анонімний твір. Однак переконливішою є думка, що Гомер – реальна особа.

Хоча події “Іліади” розгортаються на десятому році троянської війни – ні причини війни, ні її хід у поемі не викладаються. Вважається, що факти історії добре відомі читачеві. Ахілл, син фессалійського царя Пелея і морської богині Федіти, найхоробріший з ахейських воїнів є центральною фігурою “Іліади”. Ахілла зображено настільки могутній, що троянці не наважуються вийти за стіни міста, коли він бере участь у війні.

Тему поеми закладено в першому рядку твору, зверненого до Музи – богині співу: „Гнів оспівай, о богиня, Ахілла, нащадка Пелея”. “Гнів” Ахілла, його відмова взяти участь у бойових діях, є зв’язуючою ланкою всього ходу дії поеми: верховний головнокомандуючий ахеїв – Агамемнон – забирає в Ахілла полонянку Бризеїду.

Троянська війна розділила й богів на Олімпі, які активно втручаються в життя героїв. Боги беруть участь у боях, наприклад, Аполлон та Афродіта допомагають троянцям, Гера та Афіна – їхнім ворогам.

Агамемнон вирішує дати вирішальний бій троянцям. Із Трої виходить військо на чолі з найхоробрішим воїном – Гектором, сином царя Пріама.

Перед початком битви Паріс викликає на бій найхоробрішого воїна ахейців. Виходить Менелай. Домовленість між ними стосується Єлени – вона залишиться з переможцем.

“Сповнитись радістю тут обидва народи,

Вже сподіваючись врешті спочить від виснажливих воїн”.

Богиня Афродіта, відчуваючи близьку загибель Паріса, врятовує його.

А в цей час цар Пріам зі стін Трої спостерігає за подіями, поряд із ним красуня Єлена, яка розповідає йому про найхоробріших ахейських воїнів. Єлена сповнена таємної надії повернутися до Менелая.

Жителі Трої ідуть до Афіни з благаннями про порятунок, але та відмовляє у допомозі.

У 8 кн. зображено рішення Зевса допомагати троянцям, вони починають перемагати. Вони відтиснули ахейців до моря і Гектор готується підпалити кораблі ворога.

Занепокоєний розвитком подій, Ахілл дає згоду на те, щоб його найближчий друг Патрокл у бойовому вбрані Ахілла допоміг ахейцям. Патрокл відганяє троянців від кораблів і, окрилений перемогою, досягає стін Трої. Тут він гине від руки Гектора.

Ахілл вражений смертю друга, він бажає помститися. І хоча знає, що загине, повертається до бойових дій і вкриває поле тілами ворогів – його помста зображена темними кольорами. На полі бою залишається один Гектор і гине. Ахілл віддає тіло Пріаму. Описом поховання Гектора завершується Іліада”.

Світ, що постає з поем Гомера – це суспільство періоду розкладу первісно-родової організації та становлення рабовласницького ладу.

Гомер не тільки розповідає про захоплюючі події. Він спромігся окреслити типи людських характерів. “Іліада” – типовий приклад епічної поеми. Гомер не висловлює безпосередньо своїх уподобань, але цілком зрозуміло, що зневаги або ненависті до троянців у нього немає.

“Іліада” – поема про війну, поет дуже часто описує битви. Але поема пройнята пафосом людяності. Гомер підкреслює, що від війни терплять лихо і троянці, і ахейці. Гомерів Зевс каже, що ненавидить бога війни.

Традиції епічної поезії стародавніх греків утвердилися задовго до Гомера. Вони закріплюють властиві епосу [51] певні художні й стилістичні прийоми, які Гомер широко використовує. Але, відбиваючи ідеологію общинно-родового устрою, він уже сприймає усе те нове, що з'являється в суспільстві у зв'язку з розкладом цього устрою, появою нових соціальних відносин. Тому епічний митець відображає і складність відносин окремих осіб у суспільстві, і політичні пристрасті, що починають потрясати суспільство. Це вже не нечулий аед, який лише спостерігає і з об'єктивною байдужістю фіксує чи констатує події, не висловлюючи свого ставлення до них і не коментуючи їх.

Зовні складається враження, що людські хвилювання і турботи чужі й Гомеру, поет ніби розчиняється у грандіозних подіях і величних учинках могутніх героїв. Проте це враження оманливе, а спокій автора виявляється тільки удаваним. Уже навіть на початку XX ст. окремі вчені, як і раніше, бачили в Гомері примітивного літописця казкових подій з дитячим сприйняттям навколишнього світу. Проте докладний і об'єктивний аналіз його творів свідчить, що ця проблема неоднозначна і набагато складніша. Віяння нового часу, початок кризи олімпійської релігії приводять до змін у ставленні поета до традиційних уявлень чи то в соціальній, чи моральній, чи релігійній сферах. Гомер часто втрачає епічний спокій і вустами своїх героїв висловлює ставлення до зображуваних подій, учинків богів та героїв. Він критично підходить до політики родової аристократії, позиції олімпійців. Гомера називають співцем героїки, але разом із тим у його поемах трапляється багато епізодів, де звучать антивоєнні мотиви, засуджуються війни, яким протиставляється мирне життя, прославляються мирні професії людей. Узявши все краще, що було вироблено до нього народними співцями, Гомер і в їхні засоби вніс багато свого, збагатив їх тонкощами неповторної майстерності.

У своїх творах Гомер відобразив історію грецького народу від часів героїчного патріархату, усього общинно-родового устрою і до зародження в ньому нових рабовласницьких відносин.

Поет підсумував і вдосконалив художні засоби і прийоми, вироблені до нього аедами. Його поеми відобразили найгостріші моменти розвитку родового суспільства, увібрали в себе мотиви та образи, породжені світосприйманням греків і багатою народною фантазією. Герої обох поем здебільшого стають носіями кращих і часто ідеальних рис народу. Серед них вирізняються три герої - Ахілл, Одіссей і Гектор. Кожний з них стає певним символом своєї епохи. Ахілл - втілення військової доблесті й фізичної сили, Одіссей - розуму, хитрощів та кмітливого практицизму, Гектор - патріотизму і відданості родині. Майже всі герої «Іліади» та «Одіссеї», що належать до найрізноманітніших племен і соціальних верств, за невеликими винятками, виявляють лише позитивні якості. Розповідаючи про них, Гомер милується їхніми сміливістю, відданістю, шляхетністю, майстерністю у бою і мирному житті чи ще якоюсь доброчесністю.

Цілком зрозуміло, що всі ці риси робили гомерівських героїв близькими і зрозумілими народу, який бачив у них самого себе, своїх кровних дітей. Поеми Гомера являють собою той дивний і неповторний випадок, коли твори, складені геніальним поетом, відобразили найхарактерніші й найглибші тонкощі життя народу, сконцентрувавши в собі його мудрість, і самі стали скарбницею, невичерпним джерелом цієї мудрості. Покоління греків не тільки з неослабною увагою і насолодою сприймали захоплюючу оповідь Гомера, але і вчилися у нього. Протягом століть поеми були вагомим засобом впливу на розум і серця людей.

Народність Гомера виявляється і в об'єктивності зображення людей і подій. У поемах не можна знайти жодного епізоду, у якому б поет, сам грек-іонієць, намагався якось принизити чи дискредитувати того чи іншого троянського героя, довести зверхність над ним ахейців. Плем'я, національність не мають для нього значення. У центрі уваги перебуває людина з усіма її людськими [56] якостями. Тому всі троянці і їхні подвиги зображені поетом з такою ж об'єктивною доброзичливістю, як і ахейці. Він оспівує людину, пишається нею, особливо коли виявляє в ній якісь нові принадні риси. Звідси випливає ще одна особливість народності Гомера - гуманізм.

Здається, що це поняття несумісне із зображеною в «Іліаді» війною. І все ж поет, який присвятив цілий твір описам кривавих битв, є справжнім гуманістом. Війни, мабуть, він сприймав як страшну і жорстоку необхідність - адже в той час племена безперервно воювали між собою. Справді, в поемі дуже багато сцен боїв, убивств, поранень. Через це, до речі, ще зовсім недавно Гомера незмінно називали співцем героїки війни. Але це твердження хибне. Бо з тієї ж самої поеми стає очевидним, що автор не оспівує, а засуджує війни, особливо агресивні. Устами старого Нестора Гомер узагалі відкидає думку про війну як засіб вирішення справ

А втім, Гомер припускає морально виправдану війну. На його погляд, Троянська і була такою війною, оскільки троянці вчинили злочин, викравши Єлену і скарби Менелая, і тим самим образили [57] грецький народ. Щоправда, поет сам розуміє слабкість такого обґрунтування війни, розв'язаної ахейцями. Про це говорить і Гектор - греки прибули «проти волі богів», і навіть сам Ахілл, який розуміє, що б'ється «проти мужів, що власних дружин боронили». Рядових учасників війни Гомер розглядає як покірливих виконавців волі богів, винагорода для них - смерть. Таким чином, в «Іліаді» можна простежити чітку тенденцію - антивоєнне спрямування, і воно цілком відповідає гуманному ставленню Гомера до людини.

Змальовуючи криваві картини війни, Гомер-гуманіст разом з тим інколи дуже різко засуджує всякі прояви жорстокості, звірячого ставлення до суперника, глузування з переможеного. Ахілл - улюблений герой Гомера, але коли він, убивши Гектора, починає знущатися з його тіла, тон поета різко змінюється, вустами інших героїв він його засуджує. Навіть Аполлон, який славився своєю жорстокістю, обурений дикою поведінкою Ахілла

Симпатії Гомера тут явно на боці переможеного Гектора, а не звитяжця Ахілла, який б'ється заради помсти, а троянець гине, захищаючи своє рідне місто.

Гостро критикує поет і «вождя народів» Агамемнона за його пихатість, несправедливі вчинки і зневагу до простих воїнів. Проте є у нього епізоди, у яких герої, вихваляючись своїми подвигами, розповідають про вчинені ними звірства, та й сам поет говорить про них, не виявляючи ніякого обурення. Один з російських перекладачів Гомера М. Мінський у передмові до «Іліади» слушно писав: «Герої кидаються в бій, наче вовки, здирають обладунок з убитих, нівечать їхні тіла». Подібні «варварські» сцени виникають, мабуть, у поета не випадково. Адже він не міг відійти від об'єктивності і змушений був зображувати звичаї і вчинки людей, що йшли від стародавнього дикунства. Але, показуючи подібні пережитки цього звірячого минулого, хижі інстинкти людей цієї доби, Гомер намагається перебороти їх новою психологією чи ідеями пізнішого культурного суспільства.

Антивоєнні тенденції Гомера виявляються і в тому, що він ніколи не забуває про мирне життя. «Іліада» - поема про війну, [58] але мрії багатьох воїнів і навіть героїв зосереджені навколо їхніх рідних домівок і повернення до них. Про це думає навіть ініціатор походу Менелай

17)

Особливості епічного стилю:

1. Строго витриманий оповідний тон;

2. Некваплива докладність у розвитку сюжету;

3. Об'єктивність у змалюванні подій та осіб;

4. Відсутність авторського ставлення.

5. Оповідання через перерахування;

6. Конкретизація;

7. Мальовничість і пластичність;

8. Ретардация;

9. Повтори;

10. Постійні епітети;

11. Використання порівнянь, прийом художнього паралелізму;

12. Закон хронологічної несумісності: дії, що відбуваються одночасно, зображуються як послідовні;

13. Дактилічний гекзаметр.

Своєрідність епічного героя:

1 . Подвиг - шлях до слави ;

2 . Спочатку епічний герой - вождь племені , найсміливіший і хоробрий у своїй громаді ;

3 . Всі = кожен. Епічний герой - один з племені , що піднявся вище за інших. Ні героя без племені ;

4 . Гіперболізація хоробрості і мудрості ;

5 . Герой здійснює свої подвиги один ;

6 . Поєдинки - улюблена форма бою епічних героїв.

Різноманітна дійсність , відображена в епосі , зображена з надзвичайної наочністю , але і наочність ця укладає багато примітивного . Вона досягається значною мірою тим , що художник йде цілком в зображення деталей , незалежно від їх значення для цілого. У « Іліаді » багато описів боїв , але вони не мають характеру масових сцен , а розпадаються на ряд окремих єдиноборств , які розповідаються самостійно , одне за іншим , в повільному темпі ; загальна картина складається тільки із зіставлення окремих моментів. З надзвичайною докладністю описуються в поемах окремі предмети. Гегель зауважує з цього приводу , що Гомер « найвищою мірою грунтовний в описі якого-небудь жезла , скіпетра , постелі, зброї , шат , одвірків і не забуває навіть згадати петлі , на яких повертається двері» , і справедливо ставить цю особливість гомерівського зображення в зв'язок з нерозвиненістю поділу праці , з простотою способу життя героїв , які самі займаються варінням їжі , виготовленням предметів домашнього вжитку; тому речі представляють для них щось особисто близьке і «стоять поки ще в одному і тому ж ранзі ». У гомерівському оповіданні бракує перспективи . Універсальність зображення створюється завдяки великій кількості епізодів і дрібних сцен , але вони гальмують розвиток дії , і рельєфна обробка частин затуляє загальний рух цілого.

Цікавим залишком примітивного способу розповіді є і так званий «закон хронологічної несумісності » : дві події , які по суті мають відбуватися одночасно , викладаються не як паралельні , а як відбуваються послідовно в часі , одне за іншим. Закінчивши одну подію , оповідач ; не повертається назад , а переходить до другого події так , як ніби то , про що пізніше розповідається , повинно і відбутися пізніше.

У зображенні загального ходу дії , в зчепленні епізодів і окремих сцен величезну роль грає « божественне втручання ». Сюжетне рух визначається необхідністю , що лежить поза характеру зображуваних героїв , волею богів , « долею» . Міфологічний момент створює ту єдність в картині світу , яке епос не в змозі охопити раціонально. Для гомерівської трактування богів характерні , однак , дві обставини : боги Гомера набагато більш олюднені , ніж це мало місце в дійсній грецької релігії , де ще зберігався культ фетишів , шанування тварин тощо; їм повністю приписаний не тільки людський вигляд , але й людські пристрасті , і епос індивідуалізує божественні характери так само яскраво , як людські . По-друге , боги наділені - особливо в « Іліаді » - численними негативними рисами : вони дріб'язкові, примхливі , жорстокі, несправедливі. У зверненні між собою боги набагато більш грубі, ніж люди : на Олімпі відбувається постійна суперечка, і Зевс нерідко загрожує побоями Гері та іншим норовистим богам. Ніяких ілюзій « благості » божественного управління світом « Іліада» не створює. Інакше в «Одіссеї» : там, поряд з рисами , що нагадують богів «Іліади» , зустрічається і концепція богів як охоронців справедливості і моральності.

18)

В «Одіссеї», на відміну від «Іліади», широко використовуються пригодницькі, казкові, фантастичні елементи. Одіссей розповідає про морські пригоди, про зустріч із циклопом Поліфемом, про лютих потвор Сциллу і Харібду, про солодкозвучних сирен, що заманюють мандрівників своїм співом.

Одіссея». У поемі викладені події після закінчення Троянської війни, зокрема повернення Одіссея до рідної Ітаки на десятий рік його блукань. Про долю інших героїв Гомер згадує лише побіжно, оскільки їм була присвячена окрема поема. «Одіссея» охоплює сорок днів.

На своїй раді боги вирішують дозволити Одіссеєві повернутися на батьківщину - острів Ітаку. Цілих сім років його затримує німфа острова Огігія Каліпсо, яка покохала героя і пообіцяла йому вічну молодість і безсмертя. Афіна після ради богів під виглядом друга Одіссея Ментора відвідала острів Ітаку і наказала синові Одіссея Телемаху виїхати на розшуки батька. Вона побачила, як женихи настирливо сватаються до вірної дружини Одіссея Пе-нелопи, пожирають його худобу і розкрадають майно.

За наказом Зевса Каліпсо відпускає Одіссея, і той на збудованому плоті рушає в путь. Але Посейдон переслідував героя, не міг він забути його вчинку - адже той осліпив його сина, кіклопа Поліфема. Бог морів надсилає страшну бурю і топить пліт. Довго носять хвилі Одіссея, але врешті викидають на берег острова, де мешкали гостинні феаки-мореплавці. Першою Одіссея бачить [49] царська дочка Навсікая, яка і показує героєві шлях до палацу царя Алкіноя. На честь троянського героя той влаштовує бенкет, на якому Одіссей розповідає про всі свої пригоди: побачення з богом вітрів Еолом, зустріч з лихими лістригонами, які знищують одинадцять кораблів, річне перебування на острові Ея у чаклунки Кірки; подорож до похмурого царства Аїда, пророкування там фіванця Тіресія і розмова з тінню матері; врятування від підступних сирен і жахливих Скілли і Харібди, довге перебування у німфи Каліпсо.

Обласканий Алкіноєм, Одіссей урешті прибуває до берега рідної Ітаки. Афіна допомагає герою - розповідає про безчинства, що коять у домі Одіссея женихи, і перетворює героя, щоб урятувати від їхньої помсти, на дряхлого старця. Одіссей прямує до свого раба, свинопаса Евмея. До нього ж приходить і син Одіссея Телемах. Одіссей відкриває себе сину, і вони обмірковують план розправи з женихами.

У своєму домі Одіссею доводиться терпіти образи від знахабнілих юнаків. Пенелопа, дізнавшись про чужинця-мандрівника, запрошує його до себе, щоб розпитати - можливо, той щось знає про долю її чоловіка. Шануючи правила гостинності, вона наказує старій рабині Евріклеї, годувальниці Одіссея, обмити йому [50] ноги, і та по шрамові на коліні пізнає свого господаря та він велить їй мовчати і не відкривати таємницю свого прибуття.

А женихи вимагають від Пенелопи обрати когось із них у чоловіки Вона пропонує їм останнє випробування - натягнути лук Одіссея і випустити з нього стрілу. Всі виявляються неспроможними зробити це, лише сам герой, незважаючи на образи і протести женихів, натягає тятиву і пускає стрілу через дванадцять кілець. А після цього з допомогою Телемаха і вірних слуг - свинопаса Евмея і пастуха Філотія - розправляється з женихами, карає служниць, які зрадили його домівку. Пенелопа, ще не вірячи своєму щастю і боячись обману, перевіряє чоловіка таємницею, відомою лише їм.

Звістка про смерть багатьох юнаків розноситься по Ітаці. Розлючені родичі приходять до оселі Одіссея, щоб помститися на ньому. Проте на Олімпі дальша доля героя вже вирішена, і являється Афіна, яка виголошує рішення Зевса, - між Одіссеєм і родинами вбитих повинен бути встановлений вічний мир.

Зрозуміло, що греки займалися тваринництвом, використовуючи м’ясо, молоко, сир як необхідні продукти харчування. Цікаво, що греки не пили вино нерозбавленим (пам’ятаємо: одна з найкращих рис елліна — помірність), в цьому епізоді Одіссей розбавляє вино водою у пропорції 1 : 20. Звичайно, гостинність, повага навіть до незнайомих людей, що завітали в дім,— норма для давніх греків, на відміну від диких циклопів, що не шанують закони.

Годувальниця Одіссея Евріклея власне стає членом родини, управителькою і дає поради Пенелопі. Свинопас-раб Евмей навіть господарює самостійно, за відсутності Одіссея будує дім, нові приміщення для свиней, огороджує подвір'я і поводить себе вільним господарем. Він стає другом і наставником героя, і той [93] сприймає поведінку Евмея як щось цілком зрозуміле і нормальне. Тобто рабство перебуває на тому щаблі розвитку, коли господар ще бачить у рабові людину, може сісти з ним обідати за один стіл, разом із ним виконувати якусь важку фізичну працю. Значно пізніше, вже з установленням рабовласництва, стануться зміни у його психіці: раб перетвориться лише на «знаряддя праці, що розмовляє», йому випадуть на долю найважчі роботи (у срібних копальнях греків працювали виключно раби) і повне безправ'я. Щоправда, і в часи Гомера рабовласник міг суворо розправлятися зі своїми рабами - достатньо пригадати нелюдську розправу Одіссея зі слугою Мелантієм і дванадцятьма служницями, що стали коханками женихів, зрадивши родину свого господаря.

19)

20)

Усічений другий рядок наближав елегію до виразного мовлення, замінюючи плинність гекзаметра пружним ритмом. Давньогрецька елегія не має практично нічого спільного з елегією сучасною — сумними віршами про швидкоплинність життя, самотність тощо. Давньогрецька елегія оптимістична, її погляд спрямовано в сьогодення, її творця турбують не власні проблеми, а небезпеки, на які наража­ються співгромадяни. Поет прагне своїм словом прислужитися всьому місту-полісу, повчати нерозумних та підтримувати мудрих.

Елегія — один із жанрів лірики, у якому виражені настрої журби; у Давній Греції — оптимістичний за змістом двовірш, другий рядок яко­го розмежований цезурою на дві рівні частини.

Зміст віршів - Патріотизм, роздуми, афоризми, Іноді-кохання

21)

Іншим поетичним розміром декламаційної лірики був ямб. Традиція виводить ямби з міфічних часів і пов’язує з ім’ям служниці Ямби, яка єдина змогла розрадити богиню Деметру після викрадення її дочки, Персефони.

Ямби ще більше скидалися на невимушене щоденне мовлення. Ямбічна стопа складалася з короткого та довгого, виділеного інтонаційно, складів. Темою ямбів було, як правило, дошкуль­не висміювання суперника, підкреслення його негативних рис.

Разом із ямбами широко використовувались обернені до них стопи — хореї, що складалися з довгого, виділеного наго­лосом, та короткого складів.

Зміст віршів – Сатирично - викривальний характер

22)

Прикметний цілий ряд поезій Архілоха з філософським звучанням. Він закликає мужньо витримувати удари долі, пам'ятати про ритм людського лиття, де удачі чергуються з лихом і злигоднями. Незаперечна для поета влада богів, проте він бачить і опертя, дане ними в силі духу. Прикметна у цьому сенсі елегія Архілоха на смерть його зятя, якогось Перікла, який загинув під час бурі на морі.

Проте найбільше прославився Архілох ямбами, віршами іронічного, полемічного і різко сатиричного змісту. Відомо, що частина цих творів була пов'язана з його невдачею у коханні. Він був закоханий у якусь Необулу, чию красу пристрасно прославляв. Але після відмови батька дівчини при сватанні Архілох написав про Необулу, її батька та сестер настільки жовчні вірші, що, за легендою, ті не пережили образи і наклали на себе руки.

У своїй творчості Архілох відмовляється від шкали цінностей родової аристократії. Він звертається до безземельним переселенцям , які шукають шматок землі . З новими обставинами складається і новий світогляд . Нестабільність суспільних відносин епохи колонізаторів протистоїть стабільності героїчного століття. Виникає інтерес до життя індивіда , його внутрішнього світу . Безсумнівна роль Архілоха в оновленні художніх засобів. «Я служитель царя Еніалія » - Архілох з'єднує в собі непоєднуване: війну і поезію. У своїх творах він керівник і наставник своїх співгромадян , особливо в елегіях . Вірші Архілоха дидактичність , хоча в них зображуються особисті почуття і переживання поета. У храмової легенді розповідається , що Архілох став по -новому співати старі пісні і ввів новий культ бога Діоніса. Громадяни стали проти , за що були покарані Діонісом . Тоді громадяни взяли новаторство і славили Архілоха . У творчості Архілоха час змінюється разом з людиною. Архілох знає , що негоди пригнічують людини , змінюють його . Архілох сумнівається в гомерівської честі , оскаржує її , відстоює індивідуальність . Гомерівська лексика набуває інший контекст. « Необхідне втеча не несе людям ганьби» - Архілох переконує , що у важких бойових діях краще втекти і врятуватися , щоб потім захищати громаду.

Відмінна риса Архілоха - його активну вторгнення в життя. Ця особливість - особиста відповідальність поета. Злети і падіння в особистому житті Архілох типізують , демонструючи зразки поведінки для себе і для слухачів. Життя представляється йому в перебігу удач і невдач. Ідея людської безпорадності перед світом , звернення до духу. Архілох у зверненні до себе продовжує епічну традицію внутрішнього монологу . Але Архілох не обмежується наказом - він утішає , підбадьорює свій дух . Дієслова в його віршах наказового способу . У Архілоха відбувається самосвідомість свого переживання , внутрішнього відчуття.

Тема кохання не займає особливого місця у творчості Архілоха . У ряді уривків він зізнається в любові до прекрасної Необуле . Знехтуваний їй , він пише про неї з жорстокою насмішкою.

23)

Сольна (монодична) лірика первісно була пов'язана з островом Лесбос (та його головним містом - Мітіленами), а свого найвищогозлету досягла у творчості Алкея, Сапфо, Анакреонта.

24)

Сапфо-ім'я знаменитої в стародавні часи і уславленої в світовій літературі жінки-поета, представниці монодичної меліки (пісенної лірики) VI ст. до н. є. Уродженка острова Лесбосу, Сапфо була там, між іншим, засновницею і начальницею «дому Муз» при храмі Афродіти, де багаті дівчата з різних місць колоніальної й острівної Греції вдосконалювались у музиці й поезії. В Мітіленах, столиці Лесбосу, Сапфо була відома не тільки як поетеса, але й як громадська діячка. Належачи, так само, як і її сучасник і одноземець Алкей, до аристократичної партії, Сапфо після перемоги демократії емігрувала (близько 592 р. до н. є.) в Сіцілію. Пізніша легенда про те, що Сапфо не зустрівши відповіді від юнака Фаона на своє до нього кохання, в розпуці кинулася з Левкадської скелі в море, так само непевна, як і всі інші легенди, зв'язані з ім'ям Сапфо.

В стародавні часи поетичні твори Сапфо становили дев'ять книг, серед яких були гімни, весільні пісні (епіталами), пісні любовні і елегії. До нас дійшли, крім уривків, тільки дві цілі поезії, вміщені нижче: гімн до Афродіти, в якому поетеса благає богиню допомогти їй у коханні, і друга поезія, перекладена пізніше римським поетом Катуллом і потім безліч разів перекладувана на всі мови світу,- поезія, що змальовує в усій реальності силу любовного почуття. Обидві поезії в оригіналі написані так званою «сапфічною строфою», яка в римській літературі увійшла в ужиток особливо після Горація.

Навіть Платон, що не любив поетів, називає її десятою музою. Саме в Сапфо в поезію приходить пейзаж душі, він стає способом передати свої почуття. Дивна багатобарвність. У поезії Сапфо відчувається жіночий погляд. Головний жанр - епіталамія, весільні гімни для вихованок школи. Одною з кращих епіталамій вважається "Весілля Гектора й Андромахи".

Поетика творів Сапфо:

1. Початок і кінець вірша - звернення до богів;

2. Призиваються жіночі божества: Гера, Афродіта, Музи, Харити;

3. Любов і поезія - два начала, службовці Сапфо;

4. Сапфо вірить у можливість епіфанії – поява божества смертному.