2. Історичний аналіз розвитку психології та педагогіки до 19 ст.

Етапи становлення пед. психології

І етап – з середини XVII ст. до кінця ХІХ ст. може бути названий загальнодидактичним. Згідно Песталоцці виникла необхідність психологізірувати педагіку. Цей період характеризується працями Я.А. Коменського (1592–1670) Ж.Ж. Руссо (1712–1778). В творах цих педагогів філософів висловлюються численні психологічні ідеї щодо суті й особливостей ефективної організації освітніх процесів, однак всі вони були не системними.

ІІ етап – теоретичного обґрунтування педагогічної психології як науки припадає на 50-70 рр. ХІХ ст. К. Ушинський у праці «Людина як предмет виховання. Дослід педагогічної антропології» обґрунтував необхідність педагогічної психології як науки, визначив її предметний зміст і зв’язки з іншими науками про людину. Основоположником педагогічної психології в Україні є К.Д. Ушинський, він розкрив ряд тверджень:

- Однобічність знань і мислення шкідлива як у педагогіці так і у психології.

- Система освіти повинна враховувати специфічні вікові та індивідуальні особливості.

- Моральне виховання є головним завданням виховання.

- Праця діє на саму людину, її внутрішній світ.

- Потреба розумової праці.

Великий вклад в розробку основ педагогічної психології вніс П.Ф. Каптерев – це один із основоположників даної науки. Він прагнув втілити в життя бажання Песталоцці психологізувати педагогіку. Поняття педагогічна психологія ввійшло в наукову термінологію з появою у 1877 році книги Каптерева «Педагогічна психологія». Саме П.Ф. Каптерев увів в

науковий обіход поняття «освіта» як сукупність навчання і виховання, зв’язку діяльності педагога і учня також були розглянуті педагогічні проблеми педагогічної праці і підготовки учителя.

ІІІ етап – експериментального й організованого становлення тривав з кінця 70-х років ХІХ ст. до 20-30 рр. XX ст. Появляються перші експериментальні роботи в цій галузі, наприклад система М. Монтессорі; С.Л. Вигоцького. Вони стверджували, що педагогічна психологія нова наука, яка являється частиною прикладної психології, одночасно це і самостійна

наука. Перша вітчизняна екпериментальна робота присвячена розумовій утомі школярів належала О.І. Сікорському (1842-1919). У 1901 році В.М. Бехтєрєв заснував першу лабораторію з проблем педагогічної психології, а 1907 році – інститути педології та

психоневрології. На початку століття виникли лабораторії в Німеччині (Е. Мейман

1862-1915) і Франції А. Біне (1857-1912). В цей період іде активна робота, відбуваються з'їзди психологів і педагогів. Біне організував при одній із шкіл Парижу експериментальну дитячу лабораторію, де вивчали душевні і фізичні здібності дитини, а також методи викладання навчальних дисциплін. Спільно із Т. Симоном А. Біне створив методику відбору дітей в спеціальні школи для розумово відсталих, основою яких став метод тестів. Даний етап характеризується формуванням особливого психолого-педагогічного направлення – педології.

3. Становлення психології у 20 ст: психоаналіз, біхевіоризм, гештальт-психологія, когнітивна психологія, гуманістична психологія, тілесно орієнтовані напрямки.

Основні напрямки в психології XX століття

На початку XX ст. в психології виникає кризова ситуація: не дав помітних результатів метод інтроспекції; не вдалося уточнити специфіку психічної реальності, вирішити проблему зв’язку психічних явищ з фізіологічними, виявився значний розрив між психологічною теорією і даними експериментальної роботи. Спроби подолання цієї кризи призвели до формування декількох впливових шкіл (напрямів) в психологічній науці.

Біхевіоризм

Основоположником даного напряму є американський вчений Д. Уотсон (1878-1958). Психологія як наука повинна займатися не свідомістю, душевними явищами, які недоступні науковому спостереженню, а поведінкою. Уотсон вважає, що основне завдання біхевіоризму (з англ. bеhаviour – поведінка) полягає в накопиченні спостережень за поведінкою таким чином, щоб можна було сказати наперед, яка буде реакція людини на відповідну ситуацію (стимул). Поведінка є або результатом навчання – індивідуально надбаного шляхом сліпих проб і помилок, або завченого репертуару навичок. Е. Толмен, К. Халл і Б. Скіннер, послідовники Уотсона, дійшли висновку, що все-таки зв’язки між стимулами і реакціями не є прямими. Вони опосередковані “проміжними змінними” – знаннями, контролюючим механізмом тощо. Однак трактуються ці механізми аналогічно з рахунково-вирішальним пристроєм ЕОМ, тобто непсихологічно. Проте ідеї біхевіоризму сприятливо вплинули на лінгвістику, антропологію, соціологію, стали одним з джерел зробили, зробили внесок у розробку проблеми навчання.