Документ Microsoft Word (7)
.docxКазка для Гофмана ще і краса духовного світу людини: «...людська душа – це сама чудова на світі казка... Який прекрасний світ укладений у наших грудях!» («Принцеса Брамбілла»). Гофману було дано зрозуміти багато істин свого часу раніше, ніж більшість його сучасників, він побачив страшні гримаси буржуазного світу, хоча в Німеччині цей світ тільки робив перші кроки. Він зрозумів страшну і безлику силу грошей, що перетворює людину в бездушний автомат, куди більш жахливий, чим дракон про сім голів («Піскова людина»). Всього три золотих волоски на верхівці маленького виродка – малюка Цахеса – роблять його володарем над розумами, душами, долею цілої держави («Малюк Цахес»). І в цих випадках у Гофмана, як і в народній казці, каліцтво і злиденність духовне виражається в каліцтві зовнішньому. Мертвий Цахес, звільнений від влади золота, стає раптом красивим.
Філософська казка Гофмана досить важка для дитячого сприйняття, як і проблеми, що вона торкається. Тільки дві казки Гофмана безпосередньо зв'язані зі світом дитинства: «Чуже дитя» і «Лускунчик і мишачий король». «Лускунчика» важко віднести до якого-небудь визначеного жанру, у свій час це відзначив і В. Г. Бєлінський. Насамперед, у цій казці звертає на себе увагу не сюжет, не його примхливість, а тонкий аналіз психології дитини, осмисленню якого підлегле все інше. По
Як і інші романтики, Гофман з величезним інтересом відноситься до дитинства. Для нього – це країна, що існує за своїм законами краси, недоступним для дорослої людини. І справа зовсім не у віці, як такому, у казках Гофмана зустрічаються дорослі і старі диваки – «ентузіасти», як іменує їхній письменник, яким теж доступний світ казок.
Казка «Лускунчик» досить своєрідна. Насправді, незрозуміло і смішно, що дорослий і навіть стара поважна людина, замість того щоб своїми золотими руками робити щось корисне, робить дивні іграшки, цілі іграшкові міста. Але навіть ці диваки отруєні світом, у якому живуть. Усе в цих казкових іграшкових містах штучне, усе позбавлене душі. Вони живуть механічним життям, у якому збереглася лише видимість справжньої реальності. Так і припадають пилюкою на верхній полиці шафи, під склом, чудесні, але позбавлені життя іграшки дядюшки Дроссельмеєра. Казку не можна «зробити», вважає автор, навіть якщо ти митецький майстер, а тим більше купити або визначити їй ціну. Вона приходить сама до добрих і люблячих сердець, здатним розглянути навіть у виродливому Лускунчику внутрішню красу. Тому в трагічній війні, що веде Марі в захист самої непоказної іграшки, маленького виродка Лускунчика, такими нікчемними, незначними виявляються всі дорогі ляльки і загони блискучих гренадерів, що належать братові Марі, а механічні чоловічки, зроблені дядюшкою, і зовсім ні в чому не приймають участі.
Світ дитинства і світ казки в Гофмана живуть одними законами, між ними немає розходження, але і те тільки в тому випадку, якщо дитина не стала передчасно маленьким старцем, що старанно копіює світ дорослих, як це столося з войовничим братом Марі, якого хвилює тільки зовнішня краса його солдатиків, можливість завжди перемагати і бути «великим полководцем». Йому смішні і незрозумілі переживання сестри, її прихильність до Лускунчика, що зовсім і не іграшка.
Слід підкреслити, що в творчості Гофмана, яка ніби підводить підсумок романтичному сприйняттю дійсності, взагалі набагато глибше і складніше виглядають відносини людини із зовнішнім світом. Це знайшло своє відображення в значній модифікації його іронічного художнього методу в порівнянні з ранньоромантичною іронією.
У творчості Гофмана долається цей ранньоромантичний культ суб'єктивізму та індивідуалізму. Велич людини полягає для Гофмана в спілкуванні з реальним зовнішнім світом, що створює його. Поза цим спілкуванням Гофман не визнає ніякої іронії.
Внутрішній і зовнішній світ, з погляду Гофмана, тісно взаємодіє, не дивлячись на всю свою протилежність і непримиренність. Людина прагне вирватися за межі зовнішніх обмежень, знайти порятунок від нікчемного, “сірого” плину речей – в мистецтві, у високих творчих поривах. Проте творча особа не володіє у Гофмана такою абсолютною могутністю, як у Новаліса. Поет у нього не маг і не чарівник. Людина може піднятися над чужою йому дійсністю (може іронізувати над нею), але вона зовсім не в змозі змінити її силою своєї фантазії. Матеріальне для Гофмана так само не викликає сумнівів в своєму існуванні, як і ідеальне.
У казці цілком зберігається двомірність Гофмана, двоплановість новели розкривається в протиставленні світу поетичної мрії, казкової країни Джинністан, світові реальної повсякденності. Головний герой – студент Бальтазар. Він поет, його інтуїція допомагає йому бачити людей такими, якими вони є насправді. У потворному негіднику і кар'єристі він бачить політичного тирана і деспота. Крихітка Цахес на прізвисько Ціннобер – це те потворне явище сучасної німецької дійсності, на яку спрямована сатира письменника. Події відбуваються в одному з дрібних князівств. Спадкоємець померлого князя юний Пафнутій вирішив ввести в країні просвіту, щоб хоч якось виділитися. Абсурдність цієї реформи полягала в наступному: "Вырубить леса, сделать реку судоходной, насадить акации, научить юношество распевать на два голоса утренние и вечерние молитвы и привить оспу коровам". Тут відчувається явна іронія Гофмана по відношенню до епохи Просвітництва, яка віджила своє. Раціоналізм і прагматизм створили обивателя, владою і багатством наділені тепер люди нікчемні. Позитивна програма Гофмана – у торжестві поетичного світу Бальтазара і Проспера Альпануса не тільки над злом в особі Цахеса, але і взагалі над світом повсякденним і прозаїчним. Мабуть тому Бальтазар і тікає з лекцій професора, що вони нудні і відірвані від життя. Казка закінчується як і належить казці. Кандида і Бальтазар обов'язково одружаться, але Гофман не ідеалізує образ нареченої, оскільки бачить у ній риси тільки писаної красуні – не більше. Автор із задоволенням розвінчує помилкових кумирів і приводить читача до думки, що цінноберів створює юрба, суспільство, яке не здатне ні до творчості, ні до краси.
Цікавими є образи чарівників, яких виганяють із князівства Пафнутія. Обивателю не потрібні інакомислячі, творчий дар яких не підвладний законослухняному чиновнику. Інакомислячим у Німеччині був і Гофман, чарівний дар якого зробив його "дивовижним, великим генієм".
Письменник створив кілька капріччо - чарівних літературних казок - із вельми складним загадковим сюжетом, який відповідно до принципів саргіссіо (каприз, примха) - інструментального імпровізаційного музичного твору - відзначається неочікуваними поворотами, химерною зміною епізодів і настроїв, загальною фантастичною образністю. До капріччо або капріччоподібних творів можна віднести, крім «Принцеси Брамбілли», де жанр саме так відзначений, і «Малюка Цахеса, на призвисько Цинобер», і, звичайно ж, «Володаря бліх», одну з найпримхливіших фантазій митця. Сліпуча, барвиста, емоційно аж перенасичена матерія Гофманових капріччо не раз заганяла у безвихідь, заплутувала вчених і критиків, які робили спроби витлумачити ідейний, філософський, повчальний зміст цих аж надто складних творів. Звичайно, найпростіше було оголосити «Брамбіллу» або «Володаря бліх» творами, що не підлягають витлумаченню, або, ще гірше, маячнею оманеного вином розуму. Та з плином часу категоричне заперечення особливостей поетики автора капріччо (в ньому завинили мудрі Гете та Гегель) змінилося все глибшим розумінням, ентузіастичним, позитивним прийняттям його такої оригінальної прози. В наш час, коли стиль Гофмана, прийоми його письма широко увійшли у світову літературу модерністського та постмодерністського спрямування, його фантазії не здаються читачам такими дивними й позбавленими філософського, політичного, соціального, повчального сенсу. Книги нашого сучасника Милорада Павича, якими захоплюється так багато молодих і зрілих шанувальників красного письменства, набагато складніші і образно, і змістовно, ніж казки німецького майстра. Вони можуть перевершувати їх своєю барвистою фантазією та інтелектуальною насиченістю, але генетичний зв'язок прози Павича (і багатьох інших постмодерністів) з капріччо Гофмана абсолютно очевидний. Піонером цього стилю був, звичайно, автор «Володаря бліх», йому випало на долю зустріти бурхливе заперечення, нерозуміння, нищівну критику. Щоправда, творець «Малюка Цахеса», схильний до містифікації, сам трохи завинив у виникненні непорозумінь із сучасниками, називаючи, скажімо, цю повість-казку «невибагливим жартом, легко начерканим задля скороминущого розважання». Саме цей Доволі ясний і прозорий твір аж ніяк не є «невибагливим жартом... задля... розважання». Ця чарівна казка, як і «Кіт Мур» і «Володар бліх», плід не лише барвистої, яскравої уяви митця, а й наслідок його філософських роздумів і дуже пильних критичних спостережень над німецьким, зокрема прусским соціально-політичним життям, над ментальністю німців. Звичайно, для сьогоднішніх читачів головна цінність прози Гофмана - естетична. Для нас не є надто цікавим, який був той чи інший художньо трансформований дійсний історичний факт чи відома постать доби, яка відійшла майже два століття тому. Але в тім-то й річ, що натяки, прозорі алюзії, котрі були зрозумілі сучасникам автора «Малюка Цахеса» чи «Володаря бліх» і хвилювали їх як громадян чи дратували як об'єкт критики, пішли в непам'ять: лишилося щось важливіше - узагальнююче, художньо універсалізуюче, те, що вражає своїм цілком модерним звучанням в наші дні, як близькі й знайомі нам сатира й гротески Свіфта чи Салтикова-Щедріна.
Чарівна казка «Малюк Цахес» (1818) має багато ознак капріччо, як і «Золотий горнець». Але вона відрізняється у головному. Фонтануюча фантазія цього твору, на відміну від історії студента і двох його коханих, не меланхолійна. Щасливий кінець переживань Анзельма досить сумний. Його втеча у створену власною уявою маленьку, вбогу Атлантиду, та й весільний подарунок йому - золотий горнець, який у початковому задумі Гофмана був «нічною посудиною», - все це варіації сумної іронії над безпорадністю і приреченістю на тотальну життєву поразку романтичного невдахи-ідеаліста. А от хоч би що у «Малюку Цахесі» відбувалося, читача не полишає враження чогось світлого і веселого, якихось кумедних і втішних штучок, циркових фокусів. Може, такий ефект у нашому сприйнятті виникає через те, що всі персонажі (хіба крім зловісного головного) змальовані прозаїком із сміхом, легкою чи досить в'їдливою іронією, не виключаючи закоханого романтика-поета Бальтазара чи легковажної та веселої його нареченої Кандіди. Та й ті, кому за їх казковою функцією - творити дива, втручатися у земне житті, рятувати чи карати, - фея Роза Бельверде і могутній маг і чарівник Проспер Альпанус - наділені травестованими, наближеними до людських почуттями, поведінкою, вчинками (як античні боги у Івана Котляревського). Вони не всесильні, роблять помилки, конкурують, сваряться або розігрують один одного, зовсім як звичайні обивателі. Щоправда, Проспер Альпанус у своїх володіннях виглядає доволі імпозантно. Він роз'їжджає в кареті, схожій на сяючу мушлю з колесами, які не риплять, а видають мелодійні звуки. Карету тягнуть міфічні білі однороги, а на передку сидить срібний фазан-кучер і тримає у клюві золоті віжки. А служать йому дивні тварини і птахи, на кшталт велетенських жаб з людськими очима й страусів у золотавому пір'ї. Проспер творить нове життя, дає існування неживим зображенням і предметам. Через нього «заговорила природа, а разом з нею життя, що творить, з усією його грою» (Н. Берковський). Й одночасно цей всемогутній маг цілком по-дитячому бавиться із повними-порожніми чашками під час солідного кавування в розкішної феї Бельверде, яка, до речі, охоче бере участь у цій грі.
Про іронічний, жартівливий й розважальний бік казки можна писати й далі, але в ній велику питому вагу має і те, що Гофман навивав «глибоким задумом», «філософським поглядом на життя». Це, звичайно ж, центральна метафора твору - три золоті волоски, що їх через жалість фея Роза Бельверде подарувала страшненькій потворі, «головастику» з павучими ніжками Ца-хесу. Доба переможного молодого капіталізму, в яку жив письменник, зробила для суспільства і для літератури дуже важливою проблему влади грошей, панування золота. Золоті волоски наділили Малюка всемогутністю. Він не тільки став першою особою в князівстві Керепес, впливовішою за самого князя Барзануфа, але й набув хист здаватися не тим, чим він є, а втіленням всіх талантів, красенем і розумником. Мабуть, не треба розводитися про те, як і в наш час гроші роблять дива, перетворюючи посередності на мудрих політиків, посполитих крадіїв у шляхетних меценатів і «друзів сиріт», безголосих дівчат і юнаків на кумирів натовпу тощо. Ми добре знаємо, що таке куплена преса і реклама, що таке піар. В казці механізм перетворення Цахеса на обдарованого співака, музиканта, маляра - казковий - це подаровані феєю волоски. Та цей образ є лише геніальним алегоричним втіленням закону дії багатства взагалі. У здатності Цахеса привласнювати чужі таланти й успіх ми впізнаємо добре відомі нам явища, коли творять одні, а нагороди і плату одержують інші, коли в будь-якій галузі культури, науки, мистецтва штучно створюються один чи два кумири, до яких як магнітом притягуються звання, лауреатства, улесливі панегірики на шпальтах газет, журналів, на телеекранах. Та годі звертатися до публіцистичного стилю. Гофман із своєю інтуїцією зробив із побаченого в сучасному йому житті точні прогнози й на майбутнє. Не випадково Малюк Цахес став одним з великих художніх узагальнень, містким символом, а його ім'я - прозивним. У казці є багато інших гротескних фігур і сатиричних оцінок різних сторін сучасного Гофману суспільства. Це і постать Моша Терпіна - псевдовченого, уособлення безплідної схоластичної науки. І князь країни Керепес Барзануф - продовжувач справи свого попередника Пафнуціуса Великого, який твердою рукою вводив серед підданих просвіту і викорінював забобони, виганяючи з країни фей та чаклунів, тобто фантазію і поезію. Жалюгідні й смішні, вони небезпечні своєю живучістю, бо, як і Цахес, вони «сама матерія суспільного життя в її дивовижних, хоч і щоденних парадоксах» (Н. Берковський). Сучасники Гофмана, миттєво впізнавши за казковим і смішним критику актуальних подій і постатей, читали «Малюка Цахеса» як сатиричний, гостро критичний твір. Наше сприйняття інше. Конкретне втратило актуальність, а універсальне вражає своєю актуальністю і нас. Завершення чарівної історії літературознавці тлумачать по-різному. Одні вважають його песимістичним, бо поет Бальтазар - борець проти огидного «імітатора» Цахеса - після ганебної загибелі карли в нічному горщику і свого одруження з красунею Кандідою одержує в подарунок дім, сад і чудову кухню, яка сама варить і де ніщо не підгоряє, - тобто ідеальне міщанське існування. А це ж для романтика сумний фінал. Інші, навпаки, вважають, що автор нагороджує героя після всіх незугарностей і катаклізмів свободою від матеріальних турбот і нормальним щасливим існуванням, як це часто буває в завершеннях фольклорних казок. Можливість розмаїтих багатозначних тлумачень - одна з невичерпних можливостей, що її дарує нам іронічна проза Гофмана, його капріччо.
Гофман враховує великий педагогічний вплив казки, намагається передати своє бачення різних ситуацій, вчинків, вчить перемагати всякі негаразди, встановити справедливість на землі. Казка породжує і виховує кращі риси у людей. Знаючи це, письменник надає великого значення спрямованості казки. За словами відомого французького письменника-казкаря Шарля Перро, “мораль являється основним моментом у будь-якій казці”. Саме Шарль Перро відзначив, що перше місце належить ідеї, оцінці дійсності, а друге – образності. У фантастиці казки реалізується все те, що хвилює серце і душу народу, письменника.
Мотив двійництва в творчості Е. Гофмана зустрічається в трьох основних варіантах. Показано внутрішнє “роздвоєння” героя (“Мадемуазель де Скюдері”, “Еліксир диявола”), “повторення” його характеру в інших персонажах (“Вибір нареченої”, “Піскова людина”). У свідомості Медарда, протагоніста роману “Еліксир сатани”, часом зникає різниця між “я” та “не я”, в результаті чого відбувається “втрата” героєм своєї особистості і в той же час до “не я” відрносяться власні почуття і думки. “Це друге темне обличчя людини відповідає підтекстовому змісту романтичної драми” Берковский Н.Я. Романтизм в Германии. – Л.: Худ. лит., 1973. – С.525.. Сам двійник в цьому романі Гофмана теж зазнає роздвоєння. Це – і цілком реальний божевільний чернець, з яким Медард зустрічається в будинку лісничого, і жахливий привід з обличчям Медарда, який передав Медардові фатальний ніж для вбивства. В “Еліксирі диявола” Гофман подолав інерцію “готичної” форми. У Гофмана немає природжених лиходіїв. “Лиходійство” в його романі – наслідок сильних пристрастей, нестримне буяння темних джерел душі. “Демонічне” в душі Медарда жахає більше, ніж “демонічне” в об’єктивній дійсності. Подібними рисами відзначається і герой повісті Гофмана “Мадемуазель де Скюдері” Кардільяк – вдень поважний громадянин і зразковий батько, вночі – жорстокий вбивця. Та вже сама поведінка його жертв говорить про подвійне життя як норму існування суспільства; у героя з’являється бажання покарати тих, хто не відповідає його ідеалу, хоча він усвідомлює, що далеке від ідеалу і його власне “я”. Конфлікт розв'язується появою “акустичного” двійника героя, що провокує вбивства, тобто виявленням його власної роздвоєності. В повісті Гофмана “Вибір нареченої” мотив двійництва покликаний передати механістичні ритми людської поведінки, в оповіданні “Піскова людина” він підкреслює невичерпність зла як рушійної сили “я”. Під пером Гофмана двійництво романтичного героя набуває максимальної різноманітності й глибини. Гофман, підсилюючи і доводячи до повного розвою характерні для німецького романтизму фантастичні вмотивування, підводить читача до питання про плинність характеру, зміну особистості та можливість морально-світоглядного вибору людиною власного “я”. Цьому сприяє й послідовне “роздвоєння” персонажа, двійник якого “матеріалізується” в окрему істоту.
Одним из существеннейших компонентов поэтики Гофмана, как и ранних романтиков, является ирония. Причем в гофмановской иронии как творческом приеме, в основе которого лежит определенная философско-эстетическая, мировоззренческая позиция, мы можем четко различить две основные функции. В одной из них он выступает как прямой последователь иенцев. Речь идет о тех его произведениях, в которых решаются чисто эстетические проблемы и где роль романтической иронии близка той, которую она выполняет у иенских романтиков. Романтическая ирония в этих произведениях Гофмана получает сатирическое звучание, но сатира эта не имеет социальной, общественной направленности. Примером проявления такой функции иронии является новелла «Принцесса Брамбилла» - блестящая по своему художественному исполнению и типично гофмановская в демонстрации двуплановости его творческого метода. Вслед за иенцами автор новеллы «Принцесса Брамбилла» считает, что ирония должна выражать «философский взгляд на жизнь», т. е. быть основой отношения человека к жизни. В соответствии с этим, как и у иенцев, ирония является средством разрешения всех конфликтов и противоречий, средством преодоления того «хронического дуализма», от которого страдает главный герой этой новеллы актер Джильо Фава.
В русле этой основной тенденции раскрывается другая и более существенная функция его иронии. Если у иенцев ирония как выражение универсального отношения к миру становилась одновременно и выражением скептицизма и отказа от разрешения противоречий действительности, то Гофман насыщает иронию трагическим звучанием, у него она заключает в себе сочетание трагического и комического. Основной носитель иронического отношения к жизни у Гофмана - Крейслер, «хронический дуализм» которого трагичен в отличие от комичного «хронического дуализма» Джильо Фава. Сатирическое начало иронии Гофмана в этой функции имеет конкретный социальный адрес, значительное общественное содержание, а потому эта функция романтической иронии позволяет ему, писателю-романтику, отразить и некоторые типичные явления действительности («Золотой горшок», «Крошка Цахес», «Житейские воззрения Кота Мурра» - произведения, наиболее характерно отражающие эту функцию иронии Гофмана). [69]
Дисгармонія світу знаходить у творчості Гофмана своє відображення: в усіх його творах переплітаються, стикаються найрізноманітніші конт растні образи. Одне з улюблених протиставлень, що кожного разу повторюється,— це ентузіаст та обиватель, філістер. Ентузіаст — визначення, що належить Гофману, але сам образ має традицію в романтизмі, яка і була ним сприйнята. Естетичне сприйняття романтики проголошували незмінним і вічним уособленням усього величного і прекрасного в житті, вищим критерієм реальності. Образ художника постійно збагачується, він протиставляється світу як ентузіаст, безкорисливий служитель ідеалам краси, справедливості та гармонії, як геніальний дух, який бачить світ з усіма його потворними явищами з якоїсь вищої, одному йому притаманної точки зору.
У повісті «Крихітка Цахес...» героєм-ентузіастом є студент Баль-тазар. Він втілює творче начало і протистоїть не лише Циноберо-ві, а й професору Мошу Терпину. На відміну від інших студентів, які носили «довгі, широченні штани... короткі дитячі каптанчики» і мали чудернацький вигляд, Бальтазар був одягнений просто, «на давньо-німецький зразок», та мав «жвавий і ясний розум», котрий дозволяв йому так тісно спілкуватися з Природою, що він відчував навіть «далеку небесну блакить» і переймався «чудовими мріями з якогось далекого світу, повного блаженної радості». Цей романтик цікавиться «високими істинами світу», а тому помічає, що «дивний дух... таємничими словами розмовляє з кущами, з деревами, з хвилями лісового потічка».
Життя західноєвропейських країн все більше входило в буржуазну колію. Усе менше залишалося надій на можливість нових змін, які б принесли більш гуманне влаштування світу. Саме в цей час посилюються трагічні ноти у творчості всіх романтиків. Усю свою ненависть до царства золота, до аристократії, що виродилася, до тих, хто їй рабськи прислужує, Гофман висловив у казці «Крихітка Цахес...» Іронія та гротеск, якими так охоче користувалися романтики, сконцент ровані тут до ступеня їдкої сатири. Недоумкуватий потворний Цахес, дякуючи трьом магічним волоскам, може приписати собі все краще, що створюється і робиться іншими. Так виникає образ вискочки-авантюриста, який невідомо як займає чуже місце і привласнює владу. Сяйво його краденої слави, неправедне багатство засліплюють титулованих і нетитулованих обивателів. Цахес стає предметом історичного поклоніння.
Тільки юнакові Бальтазару, безкорисливому поету та ентузіасту, відкривається вся ницість Цахеса і все безумство оточуючих. Однак під дією чарівної сили Цинобера люди перестають розуміти справжній сенс того, що відбувається: вони вважають, що Бальтазар — безумець, і йому загрожує розправа. Тільки втручання мага і чародія Проспера Альпа-нуса руйнують чари, рятують юнака і повертають йому кохану Кандіду. Але щасливий кінець казки звучить дуже іронічно: благополуччя Баль-тазара надто схоже на задоволення філістера. Юнак знаходить своє щастя з життєрадісною домовитою Кандідою. І найбільше чудо, яким може нагородити молодят чарівник,— горщики, в яких не підгорає й не перекипає їжа. Бальтазар і його кохана залишаються у світі потворному і недоброму.
Висновок. Протиставляючи обивателів ентузіасту, Гофман постійно підкреслює безкорисливість останнього на противагу прагненням філістерів усе підпорядкувати своїм примітивним потребам, на все дивитися з точки зору практичної користі. Розрахунок, який панує у філістерському середовищі, впливає і на фантазію, і на кохання — на той ідеальний світ людини, який романтики протиставляють дійсності.