6. Слов’янський етногенез. Проблема україногенезу. Східні слов’яни в давнину

Слов’янський етногенез

У І тис. н. е. на історичну арену стрімко виходять слов’яни. Це був час Великого переселення народів (ІІ–VII ст.), складовою частиною якого

була інтенсивна слов’янська експансія – переселення слов’ян на Балкани аж до Малої Азії, Дунай, Ельбу, Верхній Дніпро, Донець та Дон.

В історичній літературі однією з центральних є проблема походження народу (етногенез). З’ясування проблеми слов’янського етногенезу – перша ланка в процесі відновлення родоводу української нації.

Етногенез слов’ян – це процес формування давньослов’янської етнічної спільності, що призвів до виділення слов’ян з конгломерату індоєвропейських племен. У даний час не існує загальновизнаної версії формування слов’янського етносу. Походження, історія формування та ареал проживання давніх слов’ян вивчаються на стику різних наук: лінгвістики, історії, археології, антропології, генетики тощо.

Одну з перших спроб вирішити питання етногенезу слов’ян зробив літописець Нестор. У «Повісті минулих літ» він писав: «По довгих же часах сіли слов’яни на Дунаю, де єсть нині Угорська земля та Болгарська. Од тих слов’ян розійшлися вони по землі і прозвалися іменами своїми, – (од того), де сіли, на котрому місці». Саме цією фразою було започатковано дунайську, або балканську, теорію походження слов’ян. Отже, київський літописець був родоначальником так званої міграційної теорії походження слов’ян, згідно якої слов’яни не були споконвічними мешканцями своєї землі. Ця теорія протягом XIII–XV ст. була домінуючою в працях польських і чеських хроністів. Прихильниками цієї теорії стали також відомі російські історики XIX ст. С. Соловйов, М. Погодін, В. Ключевський.

У добу Середньовіччя з’явилася ще одна міграційна теорія слов’янського етногенезу – скіфо-сарматська, або азіатська. Її було викладено на сторінках Баварської хроніки (ІХ ст.). Ця теорія базується на визнанні предками слов’ян скіфів і сарматів, які, пройшовши маршем з Передньої Азії узбережжям Чорного моря, осіли в південній частині Східної Європи. Звідси вони розселилися на північ і захід. До кінця XVIII ст. з’явилося багато варіантів вирішення проблеми етногенезу слов’ян. Проте всі вони ґрунтувалися на ототожненні слов’ян з народами, згадка про які є в творах античних та ранньосередньовічних авторів і не мали серйозного наукового обґрунтування.

У ХІХ – на початку ХХ ст. провідне місце зайняла вісло-дніпровська теорія, яку започаткував відомий чеський славіст Любор Нідерле («Слов’янські старожитності», 1902 р.). Відповідно до цієї теорії ще у ІІ тис. до н. е. існувала балто-слов’янська спільність, з якої після її розпаду виникли слов’яни, прабатьківщиною яких Л. Нідерле вважав ареал між Віслою і Дніпром, а центром правічних слов’янських земель – Волинь. З цієї точки зору слов’янство є автохтонним етнічним утворенням, що виникло на території сучасної Польщі, а також значної частини сучасної України і Білорусі.

У 30–40-х рр. ХХ ст. польські вчені Ю. Косташевський, Я. Чекановський висунули вісло-одерську теорію, згідно якої слов’янська прабатьківщина локалізована у міжріччі Вісли й Одри.

У 50–60-х рр. ХХ ст. польський археолог В. Гензель та російські П. Третяков, М. Артамонов, Б. Рибаков на основі аналізу нових археологічних та лінгвістичних матеріалів дійшли висновку про необхідність значного розширення ареалу зародження слов’янського етносу. Результатом їхніх досліджень стала дніпро-одерська теорія, що органічно увібрала в себе ідеї та висновки багатьох попередніх теорій (насамперед, вісло-одерської) і помістила слов’янську прабатьківщину між Дніпром і Одрою. Суть цієї теорії така: на межі ІІІ і ІІ тис. до н. е. індоєвропейська спільнота розпалася на кілька етнокультурних та мовних гілок, однією з яких були германо-балто-слов’яни. Подальший поділ цієї гілки і спричинив появу протослав’ян як самостійної етнічної спільноти.

Сучасні українські археологи В. Баран, Д. Козак, Р. Терпиловський суттєво розвинули дніпро-одерську теорію, довівши, що процес становлення слов’янства проходив кількома етапами. На межі ІІІ–ІІ ст. до н. е. цей процес розгортався головним чином у межиріччі Вісли та Одри, частково поширюючись на Волинь. У ІІ ст. до н. е. – І ст. н. е. центр слов’янської життєдіяльності перемістився на територію між Віслою і Дніпром.

Український етногенез

Серед теорій українського етногенезу найвідомішими є наступні: 1. Теорія «споконвічності» – українці

існують стільки, скільки взагалі існує людина сучасного типу, тобто від 30–40 тис. до 2–3 млн років. 2. Теорія автохтонності, автором якої є М. Грушевський і згідно з якою етнічну основу українців становило населення пізнього палеоліту, яке проживало на території України, а росіяни і білоруси мали свою окрему етнічну основу і територію проживання. 3. Теорія «єдиної колиски» – загальноприйнята в СРСР у 50–80-ті рр. ХХ ст., ця теорія доводила зародження і розвиток трьох близьких східнослов’янських народів з єдиної древньоруської народності. 4. Теорія «незалежного розвитку окремих східнослов’янських народів», тобто українців, росіян, білорусів, яка набула поширення останнім часом.

Однією з найпоширеніших на сьогодні концепцій етногенезу українців є ранньосередньовічна концепція україногенезу, згідно з якою розвиток української нації відбувався відповідно до універсальних законів етнічного розвитку середньовічної Європи. Відповідно до цих уявлень, більшість європейських народів, що мешкають на територіях, на які поширювався вплив Римської імперії, виникли у ранньому Середньовіччі у V–VII ст. (наприклад, французи, німці, англійці, іспанці, чехи, серби, хорвати, поляки, українці та ін.). Ці європейські народи у ранньосередньовічну добу пройшли кілька фаз свого розвитку: племінну (почалася у V ст. і закінчилася в ІХ–Х ст. утворенням власних держав) та ранньосередньовічних імперій (ранньосередньовічні держави нерідко поширювалися на етнічні території сусідніх народів – наприклад, Київська Русь була поліетнічним утворенням, до складу якого входили зокрема росіяни і білоруси). Згодом унаслідок несприятливих історичних обставин, спричинених періодом феодальної роздробленості Київської Русі та монголо-татарським нашестям, процес україногенезу був дещо уповільнений і відродився на повну силу тільки в XV–XVII ст. У цьому, ймовірно, і полягає специфіка етногенезу українців.

Український етнос остаточно сформувався на рубежі XVI–XVII ст., причому каталізаторами цього процесу стали загроза фізичного знищення з боку Степу внаслідок експансії Кримського ханства – васала Османської імперії; національний гніт з боку польської шляхти; внутрішня зрада еліти – ополячення та покатоличення української аристократії і укладення церковної унії. На хвилі національної боротьби росла національна самосвідомість. Остання виявилася на побутовому рівні в усвідомленні своєї приналежності до «руського народу», а на вищому, ідеологічному рівні – у боротьбі за національні права, за православ’я, за створення національних державних інститутів і атрибутів. Результатом цих процесів стала спроба творення власної держави українським народом у середині XVII ст. під проводом Б. Хмельницького.

Розселення слов’ян. Антський племінний союз

У писемних джерелах слов’янські племена згадуються під іменем «венедів». У І–ІІ ст. н. е. про них писали

римські автори Пліній Старший, Тацит, Птоломей. Територія, яку населяли венеди, охоплювала широкі простори від Балтійського моря до Карпат і від Одри до Дніпра. Візантійсько-готський історик Йордан сповіщає, що в VI ст. вже існувало три гілки слов’ян: венеди (басейн Вісли), анти – у Подніпров’ї і склавини – у Подунав’ї, між якими зберігалася певна мовна та етнічна ідентичність. На думку багатьох сучасних істориків, розселення антів та склавинів поклало початок формуванню окремих слов’янських народів і, зокрема праукраїнського етносу.

Анти – наймогутніша племінна група давніх слов’ян, яка займала територію між Дністром і Дніпром у IV–VII ст. н. е. Енонім «анти» має іранське походження й означає – край, окраїнний. Основне заняття − землеробство; суспільний устрій − військова демократія. Анти разом з іншими слов’янськими племенами брали активну участь в колонізації Балканського півострова, у війнах слов’ян проти Візантії, вели вперту боротьбу з готами, гунами та аварами (обрами).

Перші племінні об’єднання з елементами державності виникають у антів у 380–386 рр. на чолі з князем Божем. До складу Антського племінного союзу, що існував від IV – до початку VII ст., входило шість великих племінних груп. Вони відомі з давньоруських літописів як особлива південно-західна група «племен»: уличі, тиверці, бужани, дуліби, волиняни і білі хорвати. У 380-х рр. князь Бож воювали з готами, які напали на землю антів. У перших боях Бож переміг, – повідомляє готський історик Йордан. Але пізніше готи завдали йому поразки і розіп’яли князя Божа з його синами і 70 старійшинами для залякування. Остання письмова згадка про антів датується 602 р. у зв’язку з походом аварського карального загону з метою їх винищення. Проте археологічні матеріали свідчать, що поселення антів та їхніх нащадків існували і після того – протягом усього VII ст.

На підставі повідомлень візантійських істориків Прокопія Кесарійського, Псевдо-Маврикія, Йордана М. Грушевський у своїй багатотомній «Історії України-Руси» дійшов висновку, що анти («степові українці») є найдавнішими предками українців, «порогом українства». Думку Грушевського поділяли І. Крип’якевич, Н. Полонська-Василенко та деякі інші історики.

Однак до завершення процесу формування українства пройде ще багато століть, перш ніж в результаті численних міграцій та асиміляцій в український етнос буде внесено нові риси. Тобто про антів можна говорити лише як про один з найглибших коренів формування українського народу. На думку більшості сучасних істориків, анти разом з іншими ранньослов’янськими групами причетні до етногенезу східних, західних та південних слов’ян, формування яких припадає на другу половину І тис. н. е. Старі назви – «венеди», «анти» – зникають. Етнонім «склавини», імовірно, трансформувався у «слов’яни».

Східні слов’яни в давнину (VI–ІХ ст.)

Східні слов’яни, починаюч, з VI–VII ст., розселилися на величезному обширі Східної Європи, утворюючи

союзи племен. Усього в той період було близько п’ятнадцяти таких об’єднань, якими управляли князі-вожді. Літописець Нестор у «Повісті временних літ», складеній п’ять століть потому, так малює грандіозне полотно цього розселення: «Слов’яни прийшли й сіли по Дніпру і назвалися полянами, а інші – древлянами, тому що сіли в лісах, а ще інші сіли поміж Прип’яттю й Двіною і назвалися дреговичами, другі сіли по Двіні й назвалися полочанами, за річкою, що впадає до Двіни і має назву Полота. Ті ж слов’яни, що сіли біля озера Ільмень, прозвалися своїм ім’ям – словенами … А інші сіли по Десні, і по Семі, і по Сулі й назвалися сіверянами». Назви слов’янських племінних союзів були пов’язані не з походженням, а з місцем розселення, розташуванням.

У VІІI–ІХ ст. східнослов’янські племена, які об’єднувала близькість мови, господарства і культури, займали величезну територію Східної Європи – від Карпат до Оки і від Ладоги до Чорного моря.

Особливу увагу Нестор приділяє полянському союзу племен. Це не випадково. Від полян він виводить початок держави, яка отримала наукову назву Київська Русь. Полянський союз племен склався приблизно в VІ ст. в Подніпров’ї. Його центром був Київ. Літописець повідомляє, що це місто заснували три брати. Вони були князями племені полян. Їх звали Кий, Щек і Хорив і була у них сестра Либідь. Можна вважати, що саме полянський князь Кий заснував Київ і очолив могутній союз полянських племен.

Землеробство становило основу економічного життя слов’ян в той період. Землю вони обробляли спочатку дерев’яним ралом, потім залізним. З IV ст. н. е. використовується плуг з череслом. Серед зернових культур переважали пшениця, просо, ячмінь. Важливу роль відігравало скотарство (велика рогата худоба, свині, коні). Східні слов’яни були відомими мисливцями, займалися рибальством, ремісничими промислами. Слов’янські поселення розташовувалися на берегах річок і були невеликими. Будинки мешканців, напівземлянки з дерев’яними стінами й опаленням «по-чорному» (без димоходу), також були невеликими за розмірами. Постійна військова загроза з боку кочівників змусила слов’ян будувати укріплені міста – гради. Першим і найбільшим був полянський град Київ. Однак подібні поселення в VІ–VІІ ст. виникали і на території інших племінних союзів. Гради були в першу чергу адміністративно-політичними центрами союзів племен, а також фортецями в прикордонних районах, центрами ремесел. Багато з них перетворилися на значні торгові центри.

Характерною рисою суспільного ладу східних слов’ян була наявність сільської (територіальної) общини («миру», «верві») як об’єднання індивідуальних господарств.

Доба VI–ІХ ст. в історії східного слов’янства характеризується глибокими якісними суспільними змінами: 1. Розвиток продуктивних сил, а саме: удосконалення техніки і технології землеробства, підвищення продуктивності праці, піднесення ремесла, пожвавлення торгівлі, – усе це спричинило соціальне розшарування і класову диференціацію суспільства, розклад родово-общинного ладу, формування ранньофеодальних відносин. 2. З розкладом родоплемінного ладу в VIII–ІХ ст. пришвидшився процес об’єднання окремих племен у протодержавні утворення. За свідченням арабських істориків, уже в VIII–Х ст. існувало три осередки східнослов’янської державності: Славія (Новгородська земля), Артанія (Ростово-Суздальська) і Куявія (земля полян з Києвом). Остання, вірогідно, стала територіальним і політичним центром майбутньої Давньоруської держави. 3. Перехід від первісно-родового до класового суспільства зумовив поступовий занепад ролі народних зборів. Натомість зросла роль князя і його дружини, яка перетворилася на привілейовану корпорацію професійних воїнів. 4. Формування і розвиток спільної культури – матеріальної і духовної – створювало сприятливі умови для консолідації слов’ян.

Основу релігійного світогляду давніх слов’ян становило язичництво. У східних слов’ян воно набуло форми обожнення сил природи, тварин, рослин, а також людиноподібних істот: русалок, берегинь тощо. Серед язичницьких богів наймогутнішими були Сварог (бог небес), Даждьбог (бог сонця та багатства), Стрибог (бог вітру), Перун (бог грому, виступав покровителем князівсько-дружинної верхівки) тощо.

Таким чином, розвиток східних слов’ян у І–ІХ ст. н. е. йшов природно-історичним шляхом, у цілому типовим для інших народів, які населяли в цей час Східну Європу. Зміни, що відбулися в суспільному житті східнослов’янських племен у VI–ІХ ст., сприяли створенню фундаменту, на якому в кінці ІХ ст. постала Давньоруська держава.