Індивідуалізм у демократичному суспільстві
Індивідуалізм А. де Токвіль називав стрижневою ознакою демократичного етосу. Суттєвими тут є два аспекти. З одного боку, індивідуалізм — це уособлення людей, люди схильні замикатися у вузькому сімейному і дружньому колі. Цей аспект має демократичне походження і з вирівнюванням умов існування людей підсилюватиметься. Однак, з іншого боку, індивідуалізм свідчить про зближення людей, чому сприяє й те, що вони рівні між собою. За умов демократії люди позбавляються слухняності, довіри до зовнішніх авторитетів, вони більше апелюють до власного розуму, і хоча зв'язки між ними послаблюються, вони поважають права одне одного, цінують взаємодопомогу і співпрацю.
Небезпека нового деспотизму
Перехід до демократичного суспільства супроводжується, за А. де Токвілем, руйнуванням попереднього політичного режиму, але аж ніяк не централізованої державної влади. Остання тут ще більше посилюється, що погрожує встановленням нового, демократичного деспотизму. Уособлені індивіди, залишившись один на один з державою, легко підкоряються їй. Проголошення рівності ще не дає гарантій свободи. Щоб користуватися плодами демократії, людям слід навчитися нею керувати. Небезпека нового деспотизму, надмірної централізації державної влади за-побігається розвитком самоврядування, укріпленням общини, створенням великої кількості добровільних асоціацій. Необхідним гарантом свободи є поширення в суспільстві релігійних вірувань і звичаїв.
А. де Токвіль — теоретик демократичного устрою суспільства, один із родоначальників політичного лібералізму. Індивід є для нього абсолютною цінністю, він заперечує диктат одного індивіда над іншим, як і держави над індивідом. Останній розглядається як носій невід'ємних прав захисту політичних і громадянських свобод від сваволі державної влади. Політичний лібералізм проголошує свободу вибору, свободу висловлення думок, свободу дії. Разом з тим він передбачає широку участь громадян у політичному житті, політичну відповідальність, політичний плюралізм, що розуміється як залежність політичного центру від суспільства. У контексті історії соціологічної думки значення праць А. де Токвіля полягає передусім у конкретно-історичному аналізі проблеми демократії.
Класичний лібералізм, який знайшов своє найбільш повне концептуальне закріплення у творчості Бенжамена Констана, категорично дистанціювався від класичного демократизму. Продовження такої ситуації у середині XIX ст. стало практично неможливим у зв'язку з демократизацією держав у цей період. Демократизація у Сполучених Штатах Америки була започаткована Андрю Джексоном (1767-1845), президентом США в 1829-1837 рр. Будучи представником нової щодо тогочасних еліт політичної сили, головно дрібних фермерів Заходу, представників малого та середнього бізнесу, жителів міст, він повністю змінив апарат та структуру федеральної влади, залучивши до політичного життя широкі маси населення. В Англії демократизації виборчого права домагалися чартисти, які в 1839, 1842 і 1848 рр. подали до парламенту петицію про видання "Карти Народу" ("Тhe People's Charter"), тобто, по суті, надання виборчого права всім громадянам країни чоловічої статі без будь-яких обмежень. І хоча ця пропозиція була відкинута парламентом, все ж таки вона мала вплив на поступову демократизацію виборчого права, яка, проте, завершилася тільки після І світової війни. Загальне виборче право (знову ж йдеться про чоловіків, оскільки виборчі права жінкам були надані не раніше, ніж після І світової війни) безперервно існувало у Франції, починаючи з 1848 р., а в Німеччині - від початку створення єдиної держави, тобто з 1867-1871 рр.
Формування політології як самостійної наукової галузі та сучасної політичної науки.
На рубежі ХІХ-ХХ ст. у політології формуються принципово нові методологічні підходи до дослідження політичних явищ, що призводить до появи різнобічних шкіл і напрямів, які відіграли значну роль у становленні сучасної політологічної науки. В першу чергу, політологія, що народжувалася, відчула на собі вплив позитивістської методології, принципи якої були сформульовані О.Контом і Т.Спенсером. Під впливом позитивізму в політичних дослідженнях утвердився принцип версифікації (від лат. verus - шукати, facio - роблю), тобто підтвердження, згідно з яким наукову цінність можуть мати вірогідні емпіричні факти, які можна перевірити шляхом спостереження, вивчення документів і кількісних методів аналізу. Позитивізм стимулював розвиток емпіричного напряму політології. Значний внесок у розвиток емпіричних досліджень внесла Чиказька школа політичної науки (20-40 pp. XX ст.), заснована відомим американським політологом Ч.Мерріамом.
Другий методологічний підхід, що утвердився, - соціологічний - тлумачив політичні явища як похідні від інших сфер суспільного життя: економіки, культури, етики, соціальної структури суспільства. Зокрема, марксизм заклав традицію економічного детермінізму - розуміння політики через дію об'єктивних економічних законів класового суспільства.
У цілому для європейських політологів початку XX ст. (а вони одночасно були і соціологами) було характерне дослідження політики в широкому соціальному контексті з виходом у сферу філософії, історії, соціології та психології. Розвиток політології цього періоду пов'язано з іменем Макса Вебера, якого закономірно вважають засновником теорії легітимності влади і сучасної теорії бюрократії. Важливу роль у становленні політичної теорії зіграли Г.Моска, В.Парето і Р.Міхельс, які заклали основу теорії еліт.
Могутній вплив на становлення методології і проблематику політології мали ідеї засновника психоаналізу З.Фрейда. Він звернув увагу на роль несвідомих імпульсів у детермінації політичних явищ. Значною мірою під впливом психоаналізу в політології сформувалися напрями, що досліджують політичну поведінку, спонукальні причини потягу до влади. Значний внесок для утвердження в політології методів психоаналізу й експериментальної психології внесли Ч.Мерріам і його соратник по Чиказькій школі Г.Лассуелл. Діяльність Чиказької школи підготувала ґрунт для біхевіоралістської (від англ. behaviour -поведінка) революції в західній і перш за все в американській політології після другої світової війни. Політична поведінка була визнана основою політичної реальності, що підлягає емпіричній фіксації, за допомогою, в першу чергу, методів природничих наук. У межах цього напряму були досліджені моделі поведінки в різних ситуаціях, наприклад, на виборах, при прийнятті політичних рішень. Об'єктом досліджень стала мотивація, яка спонукала індивіда до дій.
Біхевіоралістський підхід був орієнтований на два принципи неопозитивізму:
принцип версифікації, що вимагає встановлення істинності наукових тверджень за допомогою їх емпіричної перевірки;
принцип звільнення науки від ціннісних суджень і етичних оцінок.
Біхевіоралізм, з одного боку, заперечив ідеологічну тенденційність у поясненні політики, а з іншого - відмовляв політології в постановці проблем, спрямованих на соціальне реформування суспільства, що викликало критику з боку значної частини відомих політологів. У 70-х pp. XX ст. у розвитку західної політології почався новий період, який отримав назву "постбіхевіоральної революції". Було визнано, що головним у політології є не тільки опис, але й тлумачення політичних процесів, також відповіді на запити суспільного розвитку і вироблення альтернативних рішень. Це призвело до відродження інтересу до різнобічних дослідницьких підходів: історико-пізнавального методу, дослідницького підходу, розробленого М.Вебером, марксизму і неомарксизму, зокрема до ідей представників Франкфуртської школи Т. Адорно, Г. Маркузе, Ю. Хабермаса, Е. Фромма. Політологія знову звернулася до нормативно-інституціональних методів, що пояснюють політику як взаємодію інститутів, формальних правил і процедур. Наслідком постбіхевіоральної революції став своєрідний консенсус політологів стосовно рівноправності найбільш різнобічних підходів у вивченні політичної сфери: неприпустимості визнання пріоритету якого-небудь одного напряму.
У післявоєнний період політологія суттєво розширила і сферу своїх досліджень.
Це перш за все такі питання, як:
політичні системи (Г. Парсонс, Д. Істон, К. Дойч);
політична культура (Г. Алмонд);
політичні режими (Х. Арендт, К. Поппер, К. Фрідріх, З. Бжезинський);
партії і партійні системи (М. Дюверже, Дж. Сарторі);
конфлікт і консенсус у політиці (Р. Дарендорф, С. Ліпсет).
Політична наука збагатилася новими напрямами в дослідженні проблем демократії. Р. Даль, Дж. Сарторі, Й. Шумпетер розробили нові теоретичні моделі демократії. В останні десятиліття зросла цікавість до проблем політичної модернізації (С. Хантінгтон) і проблем створення умов, що визначають демократичні перетворення різних країн.
Розвиток політології як самостійної науки і навчальної дисципліни - це не тільки період визначення її предметної сфери та методологічної основи, але й період організаційного оформлення. З другої половини XIX ст. політологія стає на шлях активного організаційного оформлення. Існує декілька поглядів щодо початку інституціоналізації політології, тобто її оформлення в самостійний напрям у сфері освіти і наукових досліджень. Деякі вчені пов'язують її появу з виникненням у середині XIX ст. в Німеччині правової школи, орієнтованої на вивчення держави. Пізніше, у 1871 р. в Парижі створюється інший політологічний центр - Вільна школа політичних наук. Інші дослідники символічною датою появи політології називають 1857 p., коли у США в Колумбійському коледжі, що згодом став університетом, став читатися курс політичної теорії. У 1880 р. тут відкривається Школа політичної науки. З цього року в США починає видаватися перший політологічний журнал. Після другої світової війни у багатьох країнах спостерігається своєрідний "бум" на політологічні дослідження. Це стимулювало створення академічних політичних інститутів і міжнародних центрів. Так, у 1949 р. в межах ЮНЕСКО була заснована Всесвітня асоціація політичних наук. У 70-90 pp. XX ст. відбувається кінцева інституціоналізація політичної науки. З допоміжної дисципліни, яку нерідко розглядали як доповнення до юриспруденції і соціології, політологія перетворилася в загальновизнану, організаційно оформлену академічну дисципліну з широко розгалуженою системою освітніх та дослідницьких закладів.
Формування сучасної політичної науки (кінець XIX кінець40-х рр. XX ст.).Розробка та систематизація політичних поглядів у роботах Вільфредо Парето,Гаетано Моска, Роберта Міхельса та Макса Вебера .
Народилася й розвивалася політична думка в гущі загальнолюдських знань щодо форм і функцій політики та влади , політичних інститутів , політичної ідеології й культури , політичної стратегії й тактики , інших політичних явищ і цінностей .
Політична думка сучасного світу ще й досі перебуває під значним впливом теоретичних розробок видатних учених, що жили на стику XIX—XX ст., таких як М. Вебер, В. Парето. Г. Моска, Р. Міхельс та інші.
Значний внесок у розвиток політичної думки XX століття зробили представники теорії еліти. Класикою елітаризму стали концепції В. Парето (1846—1923), Г. Моски (1858—1941) та Р. Міхельса (1878—1936). Прихильники цих концепцій виділяють у суспільстві творчу меншість — еліту, яка здійснює управління, і масу, нездатну до активної і творчої діяльності.
Вільфредо Парето обґрунтував закон циркуляції є літ. Згідно з цим законом спочатку владу захоплює та еліта, котра використовує силу як засіб здобуття й утримання влади (еліта "левів"), а їй на зміну приходить інша еліта, яка здобуває владу за допомогою переконання (еліта "лисиць"). Як зазначав В. Парето, у будь-якому суспільстві реально править певна еліта, тобто добірна частина населення. їй протистоять усі інші. У суспільстві еліта створюється в економічній, політичній, духовній та інших сферах життя, а також поділяється на "правлячу (панівну)" і "неправлячу". На думку вченого, існування "правлячої еліти" випливає з психологічних рис людей, з їхньої здатності панувати та нав'язувати свою волю підлеглим класам. Така ситуація призводить до того, що в суспільстві відбувається постійна боротьба та зміна різного типу еліт через їх циркуляцію, кругообіг: стара панівна еліта з часом поступається місцем новій. Слід також зазначити, що нова еліта висувається з найбільш обдарованих представників низів суспільства, які гостро відчувають потребу у владі. Минає час, і нова еліта в процесі боротьби змінюється новішою. Такі цикли піднесення й занепаду еліт, на думку В. Парето, є закономірністю існування та розвитку людського суспільства Циркуляція еліт, за В. Парето, відбувається також по вертикалі зверху вниз і знизу вверх. Вертикальна циркуляція настає тоді, коли еліти перетворюються у гальмо розвитку і їх усувають шляхом революції.
Гаетано Москасформулював концепцію нового політичного класу — правлячої меншості, яка прагне узаконити і і раціоналізувати своє панування. Поділ політичної еліта характерний для будь-якого суспільства, незалежно від політичного режиму. Існує два типи панівної верхівки: аристократична, або закрита, еліта, яка чинить опір будь-яким змінам, і демократична, або відкрита, що допускає розширення своїх рядів за рахунок вихідців із низів. Система еліти закритого і відкритого типів не завжди збігається із системою диктатури і демократії.
Необхідно підкреслити, що, на думку Г. Моски, поділ суспільства на панівну меншість і політично залежну більшість (масу) також є неодмінною умовою існування цивілізації. У процесі розвитку суспільства постійно змінюються склад, структура "правлячого класу" без зміни його функцій. Здійснення влади мен-шості над більшістю стає можливим за рахунок ліпшої організації меншості. Водночас правління меншості, на думку Г. Моски, може бути як автократичним, так і ліберальним .
Ще один представник теорії еліт Роберт Міхельс також стверджував, що суспільство не може існувати без панівного "політичного класу". З цією метою дослідник обґрунтував свій "залізний закон олігархічних тенденцій" Згідно з цим законом правляча меншість існує у будь-якій організації і має владу над більшістю . Правляча меншість намагається зберегти владу і посилити свої позиції . Цей процес незворотний і характерний як для авторитарних , так і для демократичних партій .Демократичний розвиток суспільства може відбуватися успішно лише за створення відповідної організації. А цей процес неможливий без виділення в суспільстві еліти — активної меншості, якій маса має довіряти, оскільки прямий контроль широких верств населення над великою організацією є об'єктивно неможливим. За таких умов, на думку Р. Міхельса, демократія неминуче трансформується в олігархію.
Німецький соціолог та політолог Макс Вебер (1864—1920) здобув широке визнання в західних країнах як розробник теорії державної бюрократії . Політику М. Вебер розглядав як участь у здійсненні влади або прагнення впливати на її розподіл усередині держави і між державами. Держава, за М. Вебером, є спільністю людей, яка в межах певної території користується монополією на законне фізичне насильство.
Аналізуючи таке суспільне явище, як "державна бюрократія", Вебер дійшов висновку, що бюрократія — це раціональна форма колективної діяльності людей, а капіталізм — це "концентрований вираз раціональності". У сучасному суспільстві, підкреслював М. Вебер, бюрократична система державної організації за своєю надійністю й дисципліною перевершує будь-яку іншу суспільну систему. Якщо в державі функціонує розвинений бюрократичний механізм, зазначав він, то такий механізм має вигляд машини як порівняти з немеханічними видами виробництва. Саме в цьому німецький дослідник убачав переваги бюрократичної системи державної організації і її можливість у відповідний спосіб планувати й визначати функціональну ефективність діяльності людей у суспільстві.
Велику увагу М. Вебер приділяв проблемам влади. Намагаючись типологізувати це суспільно-політичне явище, Вебер дійшов висновку, що в історії розвитку суспільства існувало три типи влади: традиційна, харизматична та раціональна. Традиційна влада характеризується вірою підлеглих у те, що влада в суспільстві є законною, оскільки вона існувала завжди. Цьому типу влади властиві традиційні норми, на які постійно посилається правитель, організовуючи свою діяльність. Однак правитель, який зневажає й порушує існуючі в суспільстві традиції, може позбутися і своєї влади.
Другий тип — харизматичний тип влади (харизма - винятковий дар, особливий талант, що притаманний людині). Цей тип влади базується на вірі в те, що правитель має якісь надзвичайні, навіть "магічні" здібності. Народні маси вірять у те, що харизматичний правитель покликаний виконувати якусь особливу суспільну місію, що потребує цілковитої відданості підлеглих. Такий тип влади випливає з особистих якостей правителя, а не базується на праві. Харизматичний тип влади притаманний, на думку М. Вебера, лідерам і вождям революцій, досвідченим далекоглядним політичним діячам, релігійним керівникам.