3. Місце політології в системі соціально-гуманітарних наук.

Політологія взаємозалежна із цілою низкою суспільних наук, тому що всі вони об'єктом свого дослідження називають політичну сферу життя суспільства. До їхнього числа насамперед належать такі науки, як політична філософія, історія, психологія, політична географія, теорія держави й права, соціологія й ін.

Яке ж місце політології в цьому ряді наук? З цього питання у вітчизняній науці немає єдиної думки.

Одні вчені вважають, що політологія – це лише одна з наук про політику, а це означає, що предмет її вивчення вичерпується інституціональними аспектами політичного життя, насамперед дослідженням механізмів влади в інститутах держави.

Інші пропонують наділити політологію особливим статусом загальної інтеграційної науки про політику, взаємодію її з особистістю й суспільством, змістовнеу, інституціональне, функціональне вираження, про технологію політичних процесів. У цьому підході політологія розглядається як цілісна, внутрішньо диференційована, міждисциплінарна наука, що вивчає різні сторони політики: політичну філософію, політичну історію, політичну психологію, політичну соціологію, теорію міжнародної політики, політичну географію, теорію держави й права, політичну антропологію, політичну астрологію.

Політична філософія вивчає позиції світогляду окремої людини й суспільства в цілому, застосовуючи нормативно-ціннісні підходи в дослідженні владних відносин і формулює теорії й закономірності розвитку політичного процесу. Інакше кажучи, політична філософія є світоглядно-методологічною базою політологічних досліджень, що забезпечує цілісність у вивченні політики, даючи оцінку змісту і значенню різних політичних концепцій.

Політична історія досліджує процеси розвитку політичного життя суспільства в їхній хронологічній послідовності й зв'язках один з іншим.

Політична психологія вивчає психологічні аспекти політичної поведінки людей, вплив на неї свідомості й підсвідомості, емоцій і волі людини.

Політична соціологія вивчає вплив громадянського суспільства на розподіл влади.

Теорія міжнародної політики вивчає міжнародні організації й об'єднання, зовнішньополітичну діяльність держав, проблеми війни й миру, запобігання

 й урегулювання конфліктів.

Політична географія досліджує взаємозв'язок політичних процесів із природними й географічними факторами.

Теорія держави й права вивчає закономірності виникнення держави й права.

Політична антропологія вивчає вплив родових ознак особистості й основних потреб людини в їжі, одязі, житлі, безпеці на політичну поведінку.

Політична астрологія вивчає вплив космосу на політичні події й поведінку.

Тема 2.

1. Політичні вчення Стародавньої Греції та Стародавнього Риму: порівняльна характеристика.

У результаті спостережень і порівняння окремих подій та явищ, накопичення знань про суспільні процеси люди навчилися знаходити в політичному житті закономірні й досить стабільні зв´язки та залежності, не звертаючись до надприродних сил. Тому політика поступово ставала предметом аналізу, що давало змогу виділяти із суцільного потоку подій окремі явища, а також їхні причини. Так політична думка набувала форми логічно розмежованої системи суджень і висновків, тобто форми теорії.

Головною передумовою правильного розуміння політичних подій і явищ було формування аналітичного мислення в обширах культурно-історичного процесу, становлення раціонального світосприймання взагалі. Першим ступенем цього становлення було виникнення філософської свідомості. Розроблення політичних проблем спочатку практично не відокремлювалося від філософських роздумів про природу людини, її буття, сенс існування. Політичні й етико-політичні теорії виступали як особливий розділ філософських учень.

Перехід до теоретичного аналізу політики вивів людську думку на якісно новий рівень осмислення політичного життя. Античні філософи, зокрема Платон і Арістотель, сформулювали низку універсальних принципів, на які спирається політична діяльність, здійснили класифікацію всіх відомих на той час типів державного устрою.

Як бачимо, для античної політичної думки аксіомою була єдність зв´язків людини з політикою. Тема Арістотеля, що людина є істотою політичною, лежала в основі більшості античних філософсько-політичних концепцій. Одна з праць Арістотеля має назву "Політика". Спираючись на аналіз державного устрою й політичного життя більш як півтори сотні держав, він розглядав різні питання суспільних відносин. Саму ж політику мислитель вважав практичною наукою про мистецтво управління, а тому завдання різних політичних інститутів бачив у віднайденні такої форми, яка б найкраще відповідала політичній природі людини, її потребам та інтересам суспільства.

Арістотель, як і Платон, державу уявляв чимось цілісним, як продукт загальноісторичного розвитку. Водночас держава — найвища форма відносин, яка охоплює всі інші, які досягають своєї мети й довершеності. Однак Арістотель критикував прагнення Платона зробити державу занадто єдиною, цілісною й підкреслював, що вона складається з багатьох елементів, тому перебільшене поривання до єдності (як спільність майна, дружин і дітей у Платона) призводить до загибелі держави. Чимало арістотелевих думок про політику розвивали інші мислителі.

Основні політичні ідеї патріархів політичної думки можна схематизувати таким чином:

Політичні ідеї Платона (428-347 pp. до н.е.)

Політичне вчення Арістотеля (384-322 pp. до н.е.)

У діалогах "Держава", "Закони" та ін.: •    Розробив концепцію полісу, чотирьох стадій його розвитку та занепаду •    Обґрунтував положення про людину як суспільну істоту •    Заснував учення про природ­ний та суспільний розподіл праці як основу суспільної стратифі­кації •    Обґрунтував концепцію ідеаль­ної держави, основними харак­терними ознаками якої є муж­ність, мудрість, самодостатність, справедливість і рівність •    Запропонував модель держав­ного устрою, в якій регламента­ція життя громадян набирає всезагального, тотального харак­теру Основа такого ладу - детальні й суворі закони, законопослушність громадян

У творах "Політика", "Афінська політія" та ін.: •    Визначив людину як "політич­ну істоту", чия сутність прояв­ляється насамперед у державно­му житті •    Уперше розмежував владу на законодавчу, адміністративно-управлінську та судову •    Визначив правильні та непра­вильні форми державного прав­ління •    Найкращим державним ладом вважав змішану форму влади, коли править середня верства населення •     Політику тісно пов´язував з моральністю (доброчесностями) та етикою, які вважав вступом до політики

 Особливе місце в історії політичної думки займають ідеї, які були висунуті стародавніми римлянами в царській період своєї історії (754-510 pp. до н.е.). Вони були започатковані Сервієм Тулієм, який поклав кінець родовому устрою (поділ населення за майновим цензом на 5 класів і шосту верству - пролетарів). Власне політико-теоретична думка розвивається з початку завоювання Римом грецьких полісів у 146 р. до н. е., яке започаткувало еллінізацію римського суспільства, тобто поширення грецької культури серед римлян.

Засновником римської політології вважають Марка Тулія Цицерона (106—43 pp. до н. е.).

У трактаті "Про державу" він визначав державу, як "справу народу", а народ - як сукупність громадян, пов´язаних згодою в питаннях права та спільністю інтересів. Дотримувався думки про колообіг державних форм. Кращою формою держави вважав змішану форму правління. Підкреслював особливу роль державного лідера в житті суспільства. Сформулював власну теорію природного права.

2. Християнська політична теологія А.Августина та Ф.Аквінського.