1. Політологія в системі соціально-гуманітарних дисциплін.

Політику, політичне по-своєму досліджують не тільки політологія, але і інші науки:філософія, соціологія,історія.

Філософія і соціологія не можуть не досліджувати політичне життя,оскільки вона являє собою невід'ємну і важливу складову частину іусього всесвіту і суспільства як цілого.

Політична філософія безпосередньо вивчає політику, політичнуреальність не як такі, взяті самі по собі, як це робить політологія,а як складові частини, елементи, форми прояву світу в цілому та їхвзаємини з економічної, соціальної і духовної реальності.

Безпосереднім предметом політичної філософії є не закониполітики, не закони організації, функціонування та розвитку політичноїжитті суспільства, а особливості прояву і дії значно більшезагальних, філософських законів у сфері політичного.

Менш загальної, ніж політична філософія, але разом з тим більшеширокої наукою, ніж політологія, соціологія виступає і її складова частина

- Політична соціологія. Вона вивчає політичне життя під кутом зорупрояви в ній соціальних законів розвитку суспільства як цілого. У центріуваги політичної соціології перебувають проблеми взаємозв'язку політичного і соціального, особливо соціальної обумовленості політичної влади, відображення в ній інтересів різних соціальних груп,політичних відносин у зв'язку з їх соціальним статусом, роллю і свідомістю особистості і соціальних групп.

Отже, філософія, що вивчає світ в цілому, і соціологія, що вивчаєсуспільство як цілісний соціальний організм, виступають як науки більшвисокого ступеня спільності, ніж політологія (як один з багатьох приватних абоспеціальних наук, які досліджують ту чи іншу частину, сферу, область, сторонунавколишнього світу і суспільства). Вони відіграють роль загальнотеоретичної іметодологічної основи по відношенню до політології. Разом з тим розвитокполітології розширює і поглиблює зв'язок філософії і соціології з життям,сприяє перевірці правильності їх широких і загальних положень і висновків,сприяє накопиченню теоретичного та емпіричного матеріалу,необхідного для філософських і соціологічних спільнот.

Політологія та історія.

Співвідношення політології та історичної науки - це співвідношення теорії та історії, теорії суспільно-політичного розвитку та його історію. З одногобоку політологія спирається на історичний досвід політичного життя іздійснення політики, містить у собі відповідний розділ, присвяченийісторії політичної думки. А з іншого, являючи собою, теоретичне узагальнення політичної історії, політологія сприяє більш глибокомуполітичного аналізу історичних фактів та історичного процесу, вякому політичні суб'єкти відіграють далеко не останню роль. У цьомузнаходить своє вираження взаємозв'язок і взаємодію політології та історії.

2. Політичні вчення Стародавньої Греції та Стародавнього Риму.

Головною передумовою правильного розуміння політичних подій і явищ було формування аналітичного мислення в обширах культурно-історичного процесу, становлення раціонального світосприймання взагалі. Першим ступенем цього становлення було виникнення філософської свідомості. Розроблення політичних проблем спочатку практично не відокремлювалося від філософських роздумів про природу людини, її буття, сенс існування. Політичні й етико-політичні теорії виступали як особливий розділ філософських учень.

Перехід до теоретичного аналізу політики вивів людську думку на якісно новий рівень осмислення політичного життя. Античні філософи, зокрема Платон і Арістотель, сформулювали низку універсальних принципів, на які спирається політична діяльність, здійснили класифікацію всіх відомих на той час типів державного устрою.

Як бачимо, для античної політичної думки аксіомою була єдність зв´язків людини з політикою. Тема Арістотеля, що людина є істотою політичною, лежала в основі більшості античних філософсько-політичних концепцій. Одна з праць Арістотеля має назву “Політика”. Спираючись на аналіз державного устрою й політичного життя більш як півтори сотні держав, він розглядав різні питання суспільних відносин. Саму ж політику мислитель вважав практичною наукою про мистецтво управління, а тому завдання різних політичних інститутів бачив у віднайденні такої форми, яка б найкраще відповідала політичній природі людини, її потребам та інтересам суспільства.

Арістотель, як і Платон, державу уявляв чимось цілісним, як продукт загальноісторичного розвитку. Водночас держава — найвища форма відносин, яка охоплює всі інші, які досягають своєї мети й довершеності. Однак Арістотель критикував прагнення Платона зробити державу занадто єдиною, цілісною й підкреслював, що вона складається з багатьох елементів, тому перебільшене поривання до єдності (як спільність майна, дружин і дітей у Платона) призводить до загибелі держави. Чимало арістотелевих думок про політику розвивали інші мислителі.

Основні політичні ідеї патріархів політичної думки можна схематизувати таким чином:Політичні ідеї Платона (428-347 pp. до н.е.) Політичне вчення Арістотеля (384-322 pp. до н.е.)

У діалогах “Держава”, “Закони” та ін.:

• Розробив концепцію полісу, чотирьох стадій його розвитку та занепаду

• Обґрунтував положення про людину як суспільну істоту

• Заснував учення про природний та суспільний розподіл праці як основу суспільної стратифікації

• Обґрунтував концепцію ідеальної держави, основними характерними ознаками якої є мужність, мудрість, самодостатність, справедливість і рівність

• Запропонував модель державного устрою, в якій регламентація життя громадян набирає всезагального, тотального характеру

Основа такого ладу – детальні й суворі закони, законопослушність громадян У творах “Політика”, “Афінська політія” та ін.:

• Визначив людину як “політичну істоту”, чия сутність проявляється насамперед у державному житті

• Уперше розмежував владу на законодавчу, адміністративно-управлінську та судову

• Визначив правильні та неправильні форми державного правління

• Найкращим державним ладом вважав змішану форму влади, коли править середня верства населення

• Політику тісно пов´язував з моральністю (доброчесностями) та етикою, які вважав вступом до політики

Особливе місце в історії політичної думки займають ідеї, які були висунуті стародавніми римлянами в царській період своєї історії (754-510 pp. до н.е.). Вони були започатковані Сервієм Тулієм, який поклав кінець родовому устрою (поділ населення за майновим цензом на 5 класів і шосту верству – пролетарів). Власне політико-теоретична думка розвивається з початку завоювання Римом грецьких полісів у 146 р. до н. е., яке започаткувало еллінізацію римського суспільства, тобто поширення грецької культури серед римлян.

Засновником римської політології вважають Марка Тулія Цицерона (106—43 pp. до н. е.).

У трактаті “Про державу” він визначав державу, як “справу народу”, а народ – як сукупність громадян, пов´язаних згодою в питаннях права та спільністю інтересів. Дотримувався думки про колообіг державних форм. Кращою формою держави вважав змішану форму правління. Підкреслював особливу роль державного лідера в житті суспільства. Сформулював власну теорію природного права.