1_seminar / 3

3. Причини та наслідки занепаду Київської держави.

XII-XIII століття на Русі увійшли в історію як період феодальної роздробленості. По смерті великого князя київського Мстислава, сина Володимира Мономаха, Київська Русь розпадається на багато князівств і земель. Поза сумнівом, основною причиною розколу великої централізованої держави була відсутність у місцевих князів і бояр зацікавленості у сильній владі великого київського князя. Розвиток відокремленого землеволодіння, можливість передання землі у спадок робило їх повновладними господарями, не залежними від Києва.

Серйозними причинами роздробленості можна назвати й великі розміри держави та пов'язані з цим труднощі управління, відсутність чіткої системи престолоспадкування і княжі усобиці.

Можна назвати наступні причини дезінтеграції Русі:

1. переважання натурального господарства та формування вотчин (замкнених феодальних господарств) унаслідок осідання на землю княжих бояр;

2. відсутність регулярної внутрішньої комунікації та єдиного внутрішнього ринку;

3. неможливість вдало управляти величезними підкореними просторами та перехід від т. зв. колективної системи експлуатації підвладного населення корпорацією «княжих мужів» до системи індивідуальної, вотчинної, коли бояри стають, перш за все, землевласниками; поява у віддалених від Києва удільних князів власного великого війська.

4. занепад старого «шляху із варяг у греки» внаслідок установлення європейцями прямих зв’язків із Візантією і Близьким Сходом по Середземному морю.

Політична роздрібненість Київської Русі

Перші ознаки політичної роздрібненості з явилися по смерті Ярослава Мудрого. Передбачаючи близьку кончину, великий князь заповідав своїм синам жити в мирі й злагоді. Любецький з'їзд (1097 рік), хоч мав на меті припинити князівські чвари, ще більше роз'єднав Русь, ухваливши: «Хай кожен тримає вотчину свою». Верховенство серед удільних князів усе ж було за великим князем київським (а потім і володимирським), влада якого базувалася на військовому, політичному та економічному верховенстві Києва. Починаючи з другої половини XI ст., вплив великого князя зменшується, зростає економічна та політична незалежність уділів від Києва, а з першої чверті XII ст. розпочинається процес, який прийнято називати політичною роздрібненістю.

У процесі децентралізації виділяються Київське, Чернігово-Сіверське, Переяславське, Волинське, Галицьке, Володимиро-Суздальське, Полоцьке та інші князівства.

Наслідки політичної роздрібненості У кривавих міжусобних чварах слабшала Русь перед навалою кочівників. Політичні міжусобиці були справжнім лихом для Руської землі. У братовбивчих війнах гинули тисячі людей, руйнувалися видатні шедеври давньоруського мистецтва й культури. До внутрішніх суперечок князі стали залучати войовничих сусідів-кочівників та іноземні дружини, які палили й грабували давньоруські міста. Загальним послабленням держави скористалися кочівники, котрі постійно здійснювали набіги на Русь-Україну. Особливо небезпечними князівські чвари стали, коли на кордонах Русі з'явилися половецькі загони. Вони спустошували Київщину, Переяславщину, Чернігівщину. Знаходилися князі, які вступали в змову з кочівниками й спільно грабували землі інших князів. Не можна сказати, що руські можновладці не бачили небезпеки вторгнення кочівників зі степу. Не випадково літописець укладає у вуста князів такі слова: «То було раніше... мир стоїть до раті, а рать стоїть до миру, ми втомилися братися (воювати)... доки ж збираємось Руську землю губити. І тоді вирішили князі заради всієї Руської землі помиритися, і її берегти, жити між собою як брати». Проте побажання літописця виявилися тільки мрією. Напередодні монголо-татарської навали Русь переживала криваві міжусобні війни.

Місцеві князі реформують державний апарат, створюють власні збройні сили - дружини. Князівства тепер діляться на волості, куди князем призначалися посадники. Поступово знижувалася роль народного віча. Хоча в Новгороді та Пскові формою правління була боярська республіка. Але посилення впливу боярства знову викликає загострення міжкнязівських стосунків і прискорення процесів роздроблення. Тим і скористалися зовнішні вороги - лицарі-хрестоносці, половці. Але найжахливішої руйнації завдали Русі татаро-монголи.

У 1239 р. Батий захоплює Переяслав і Чернігів і виступає на Київ, де правив воєвода Данила Галицького - Дмитро. Восени 1240 р. починається штурм. За допомогою стінобитних машин завойовники вдерлися у Київ, але городяни продовжували мужньо боронитись. Останнім пунктом опору захисників стала Десятинна церква. Місто було пограбоване й зруйноване. За легендою, воєводі Дмитру за мужність було збережено життя. Потім здобиччю завойовників стають Кам'янець, Ізяслав, Володимир, Галич.

Завдяки багаточисельності та міцній організації татаро-монгольських військ, з одного боку, та розпорошенню, військовій непідготовленості руських дружин, з іншого, Батий зумів приєднати до своєї імперії - Золотої Орди, яка охоплювала територію від Уралу до Чорного моря, практично всю Русь.

Окрім татаро-монголів, Русь воліли завоювати ще лицарі-хрестоносці, польські та угорські феодали. Проте Данилові Романовичу, галицько-волинському князю, вдалося вгамувати їхні зазіхання.

Татаро-монгольська навала значною мірою загальмувала соціально-економічний, політичний і культурний розвиток стародавньої Русі. Феодальна роздробленість була фактично законсервована, про відродження власної державності не могло бути й мови.

Виконавши роль буфера для країн Західної Європи (у татаро-монголів вже не було сил її здобувати), Русь на довгі роки опинилася під ігом. Лише Галицько-Волинському князівству формально вдалося зберегти обмежену незалежність, визнавши, втім, владу Орди. Інші ж землі втратили будь-яку самостійність. Князі змушені були визнати себе васалами Золотої Орди, з рук хана діставали право на княжіння (ярлик) і платили тяжку данину.

Монголо-татарська навала та її наслідки для Київської Русі.

На кінець XII – початок XIII ст. у Центральній Азії утворилася могутня військово-феодальна Монгольська держава. У 1206 р. її очолив Темучин, проголошений Чингісханом. Одразу ж почалися завойовницькі війни проти сусідів, а потім татаро-монголи поступово просуваються до кордонів Київської Русі. В 1223 р. на р. Калка 25-тисячне татаро-монгольське військо завдало нищівної поразки дружинам південноруських князів, які навіть перед обличчям грізної небезпеки не змогли переступити через розбрат і виступити спільно. Наступний похід проти Русі татаро-монголи почали у 1237 р. під орудою онука Чингісхана – Батия. Протягом 1237–1238 рр. були захоплені рязанські, володимирські, суздальські, ярославські землі. У 1239 р. Батий захопив Переяслав і Чернігів і виступив на Київ, де правив воєвода Данила Галицького – Дмитро. Восени 1240 р. почався штурм. За допомогою стінобитних машин завойовники вдерлися у Київ, але городяни продовжували мужньо боронитись. Останнім пунктом опору захисників стала Десятинна церква. Місто було пограбоване й зруйноване. За легендою, воєводі Дмитру за мужність було збережено життя. Потім здобиччю завойовників стали Кам’янець, Із’яслав, Володимир, Галич. Завдяки багаточисельності та міцній організації татаро-монгольських військ, з одного боку, та розпорошенню, військовій непідготовленості руських дружин, з іншого, Батий зумів приєднати до своєї імперії – Золотої Орди, яка охоплювала територію від Уралу до Чорного моря, практично всю Русь.

Падіння 1240 р. міста Києва – центру Давньоруської держави відкрило Батию шлях на Захід. Пройшовши вогнем і мечем галицькі та волинські землі, кочівники в 1241 р. вторглися в Польщу, Угорщину, Чехію, Словаччину, Трансільванію. Проте знекровлені на Русі війська Батия вже 1242 р. були змушені припинити своє просування в західному напрямку. Повернувшись у пониззя Волги, завойовники заснували нову державу в складі Монгольської імперії – Золоту Орду. З цього часу Давньоруська держава перестала існувати. На Русі встановилося іноземне іго на довгих 238 років. Уже перші наслідки завойовницьких походів монголів були катастрофічними для слов’янських земель: – Руйнація та падіння ролі міст. За підрахунками археологів, із 74 руських міст XII–XIII ст., відомих з розкопок, 49 були розорені полчищами Батия. До того ж 14 так і не піднялися із руїн, а ще 15 міст з часом перетворилися на села. – Занепад ремесла і торгівлі. Руйнація міст, загибель або рабство значної частини ремісників призвели до втрати спадкоємності в ремісництві, зникнення цілих його галузей (виробництво емалі, зерні, черні, різьби по каменю та ін.). Зменшення виробництва товарів спричинило занепад торгівлі. – Демографічні втрати. Фізичне знищення, рабство та втечі стали чинниками, які помітно зменшили кількість населення на півдні Русі. – Знищення значної частини феодальної еліти. Суть золотоординської навали як історичного явища полягає у формуванні та зміцненні стійкої системи залежності руських земель від завойовників. Загальмувавши соціально-економічний розвиток Русі, суттєво деформувавши суспільні відносини, якісно змінивши структуру влади в північно-східних руських землях, монгольське нашестя та золотоординське іго наклали негативний відбиток на українські землі, загальмувавши їх економічний, політичний і соціальний розвиток на багато віків наперед.

Різні погляди Історики не мають єдиної думки щодо наслідків феодальної роздрібненості на Русі. Одні з них відзначають значне економічне й культурне піднесення руських земель (розвиток міст, ремесел, торгівлі, духовності, суспільства), а також розвиток демократичних традицій: звернення князів та бояр до підтримки міст, скликання народного віча, створення досконалішої системи управління удільних земель. Інші науковці вказують на той факт, що міжусобна боротьба підірвала сили князівств, і вони не змогли протистояти половецькій експансії. Половці перекрили найважливіші торгові шляхи Русі через Каспій. В умовах занепаду Візантії (основного торгового партнера Київської Русі) і переміщення головних торгових шляхів на Середземномор'я, Русь опинилася «на узбіччі» світової торгівлі. Це призвело до занепаду економічного життя держави.

З II пол. XII ст. Київ уже не відігравав тієї визначної політичної ролі, яка була притаманна йому здавна. До цього спричинилася боротьба за київський стіл, яка точилася між представниками різних ліній князівського дому. 1169 року суздальський князь Андрій Боголюбський (син Юрія Довгорукого) втрутився в усобиці українських князів і вчинив нечувану жорстоку розправу над Києвом: “Кілька день грабували місто, церкви, монастирі, не жалуючи нічого… людей убивали і забирали в неволю”.   Із зовнішніх факторів, що спричинилися до занепаду Києва, слід назвати зруйнування в 1240 р. Києва татаро-монголами.

2