1_seminar / 6_Походження назви
.doc6. Походження назви Україна.
Поширене, але поверхове пояснення цього слова зводиться до того, ніби слово Україна означає - "земля, що лежить скраю". Такої думки дотримуються, зокрема, російські історики, які переконують себе й усіх, ніби наші землі є окраїною Росії, звідки й назва. Причиною такої спотвореної подачі матеріалу була імперська тенденція трактувати українців як недозріле, неповноцінне відгалудження російської нації, що не має ні своїх культурних традицій, ні вартого згадки минулого, ні власного словникового запасу, ні навіть достойної назви для своєї землі. Завдяки цьому стверджувалося периферійне значення своєї країни для її мешканців, яких привчали любити чужу Батьківщину і зневажати свою.
Однак слово "Україна" набагато старше від самої Росії. Коли це слово вже писалося у давніх документах як назва нашої держави, то ще не існувало не тільки Росії, але й бодай маленького Московського князівства, а майбутня столиця Росії - Москва була пограничною заставою київських князів на околиці України.
Канадський професор Орест Субтельний, автор англомовної історії України, розуміє безглуздість претензії російських істориків, однак підхоплює їх тлумачення терміну, твердячи, що Україна це таки "земля скраю", але вже не Росії, а Європи. Пан Субтельний, однак не може пояснити чому Україна, на якій міститься географічний центр Європи, а не, скажімо, Шотландія, є "землею скраю". Він не може також вказати, яка конкретна європейська держава (згадаймо, що Росії тоді ще не було) могла надати нашій землі назву Окраїна? Такої держави тоді просто не існувало. Не могли ж сусідні невеликі князівства чи королівства молдаван, валахів, чехів, угрів, литовців або поляків назвати своєю окраїною могутню Київську імперію, що простяглась від Чорного моря до Балтійського і від Карпат до Кавказу...
Так от, назву Україна дали нашій землі наші наші предки, нашою мовою... Природно, що не в розумінні окраїни... В ті часи широко вживалось дієслово "украяти" ("вкраяти"). Слово означало "виділити", "відірвати", "відокремити". І досі в українській мові існує вираз "вкраяти хліба" (тобто виділити, відокремити частину хліба. Так само, як вкраяний хліб зветься окрайкою, украяна (тобто відокремлена від решти, виділена з-поміж інших) земля, буде зватись Україною (Вкраїною). Ми й сьогодні вживаємо слово "країна", утворене від слова краяти, як загальну назву виокремлених з загалу земель. Отже назва нашої землі, нашої держави і нашої тисячолітньої традиції - "Україна" - означає буквально - "земля, виділена для нас із загалу, відокремлена від решти", коротше - "наша власна земля".
Термін "Україна" дуже давній, ймовірно, давніший, ніж термін "Русь", хоча в офіційному київському літописі його вперше згадано лише у XII ст. Причиною замовчування є те, що літописець був на княжій службі, а князі з певних причин популяризували термін Русь. Колись П.Куліш писав: "по-письменськи Мала Росія, а по народному Україна". У словарі української мови Бориса Грінченка наведено таку цитату з давньої історії України: "Настав інший порядок на Вкраїні, як почали князьки-русь її оберігати, з неї собі данину брати і своєю, руською землею її називати". Реставруючи світогляд наших далеких предків маємо припустити, що в давнину слово Україна найімовірніше несло в собі таки зміст: "земля, виділена нам Богом..."
Пізніше назва Україна зустрічається частіше, так археолог, академик НАН Украины Петро Толочко знаходить цю назву у більш ніж 30 документах XVII століття . Поруч з назвою Русь, ця назва приймається населенням як означення окремого народу, окремої країни. Пізніше слово Русь втрачає свій політичний зміст і змінюється словом Україна. Це ілюструють описи та карти виконані для Франції. Не зважаючи на жорстоку війну (на протязі трьох століть) Москви з українцями з метою викоріння з літератури та історичних документів української мови та етнічної назви народу, в 19 столітті ця назва отримала нове життя під час нового національного відродження, а в 20 столітті стала офіційною назвою.
Слово Україна є синонімом слова "князівство". Принаймні, саме в такому значенні воно багаторазово вживається протягом кількох сторіч після своєї появи, коли Україна позначає "наше князівство", "наша земля", "країна". "Українець", відповідно, означає "земляк", "співвітчизник".
Іншої версії щодо походження назви “Україна” дотримуються І.А.Мішина, Л.М.Жарова та А.А.Міхеєв. Вони тлумачать слово “Україна”, що згадується близько 1185 в Іпатіївському літописі, як позначення “степового порубіжжя”, колишні південні території Київської Русі. [5,27].
Існують і інакші точки зору на проблему походження назви “Україна”.
“Одна з гіпотез твердить, що первісне сонячне значення слова Україна в нашій мовній старовині прочитується як земля предка журавля. Це пов`язано з сонячним світоглядом наших пращурів-хліборобів, буття яких підпорядковувалось Сонцю – джерелу земному. Від прадавньої назви Сонця – Ар, Ра – походить самоназва наших предків: арії, оріЇ – орачів, які орали – ОСОНЮВАЛИ землю, і назва сонячного птаха-тотема круна-журавля , якого також обожнювали, як свого предка-покровителя, бо цей птах єднав їхню землю, їхнє буття з життєдайною силою Сонця” [2,88-89].
Слово „країна”, „вкраїна”, „україна”.
Назва: „Країна”, „Вкраїна” й „Україна” походить од слів „країна – вкраїна – україна” так само, як од слова „поле” утворилася назва „Поле” і для населення „Поляни”. Всі три назви „Країна – Вкраїна – Україна” у вжитку є синонімами, а Вкраїна і Україна в літопису і в живій мові є ще й одним словом у двох формах. Вони мають один спільний корінь, що є старослов’янське слово „кра”.
У старій київській мові, як живий, так і літературний, вживається народні слова: краяти, усікнути, обрубити, урізати, утяти, а також – старослов’янського слова „кра” – одрізок, одрізаний шматок землі, вкраяний окремий шмат землі, уділ, самостійна земля.
Слово „вкраїна”, а з нього й назва „Україна”, „Вкраїна” пішли від старослов’янського кореня й слова „кра”. „Кра” означає фортеця, укріплене місце. Саме ці укріплені місця стали центрами утворення міст, а згодом земельною територією під назвою Україна, яка стала назвою Соборної держави.
У середньовічних, етимологічних словниках префікс „у” означає „тут”, „здесь”. Оскільки у старослов’янській мові не було голосних, то корінь ”кр” = „корінь”, або „коріння”. Виходить назва „Україна” означає – „тут корінь” українського народу, незважаючи на зміну географічного положення в історичному часі. Тобто „Україна” означає тут коріння.
Старословянске слово „кра” зустрічається в староруських пам’ятках, наприклад в Літопису.
Кінцівка „їна”
Кінцівка „ЇНА” для слів, яки означають результат чинності, акту, акції: мити – водоьомина, промити – промоїна, руйнувати – руїна, бити, збити – збоїни, вибити – вибоїна, краяти – країна, вкраяти – вкраїна, україна, украяти – україна, окраяти – окраїна.
Це ім’я рідне слов’янське, утворене собі народом для означення себе і своєї території, свободи, незалежності. Назва „Україна” рідна українцям, мила, дорога, з нею зв’язана велика історія народу.
Інша версія походження слова „україна”
Існує ще одна цікава версія походження назви „українці”. Російський дослідник В. Макаренко, в своїй книжці „Ключі до дешифрації історії древній Європи та Азії” стверджує, що Київ – це нині Іракське місто Кербела. А самі українці є вихідцями з цих територій.
Їх шлях пролягав від витоку Нілу до Криму і далі на територію нинішньої України. Автор стверджує:
„Україна” та „окраїна” не мають нічого спільного, тобто „україна” – це не край чогось. Етимологічне значення слово „українці”, з точки зору автора - „необрізані”. В слові „українці” морфема „у” – це частка „не”, як грецька „а”, морфема „край” має значення „крайня плоть”. Тому, якщо ви в черзі спитаєте „Хто крайній?”, вас виправлять „Не крайній, а останній”. На рівні підсвідомості запитання „Ви крайній?” сприймається „Ви обрізаний?” . При цьому практично ніхто не зможе дати пояснення, чому не подобається вираз „Ви крайній?”.