4. Розвиток Галицького і Волинського князівств. Утворення Галицького-Волинської держави.
Наприкінці XII – у першій половині XIII ст. більшість князівств Давньоруської держави занепали. Особливо посилила та поглибила ці руйнівні процеси монгольська навала. Проте дещо іншою була ситуація в південно-західній частині Русі, де основними політичними центрами виступали Галицьке і Волинське князівства.
У 12 столітті після розпаду Київської Русі з великих князівств, які в цей час існували на території України, виділялося Галицьке-Волинське, створене в 1199 p. Проіснувало воно до 1340 p.
Га́лицько-Воли́нське князі́вство, Королівство Русі (1199—1349) — південно-західне руське князівство династії Рюриковичів, утворене у результаті об'єднання Галицького і Волинського князівств Романом Мстиславичем. З другої половини 13 століття стало королівством, головним законним спадкоємцем Київської династії та продовжувачем руських політичних і культурних традицій.
Галицько-Волинське князівство було одним з найбільших князівств періоду феодальної роздробленості Русі. До його складу входили Галицькі, Перемишльські, Звенигородські, Теребовльські, Володимирські, Луцькі, Белзькі і Холмські землі, а також території сучасного Поділля і Бессарабії.
Князівства Галичини і Волині
На середину 11 століття землі Галичини і Волині остаточно закріпилися у складі Руської держави. Серед них провідне місце посідала Волинь — багатолюдна земля з розвинутими містами і торговий шлях на захід. Столицею усіх західноруських земель було місто Володимир, де знаходився княжий престол і єпископія. Київські монархи довгий час утримували ці стратегічно важливі території, уберігаючи їх від дроблення на удільні князівства. [7]
У 1084 роках у землях Галичини вокняжилися Ростиславичі, князі ізгої Рюрик, Володар і Василько. У результаті воєн з волинськими і київськими князями наприкінці 11 століття, вони вибороли собі незалежні князівства. У 1141 році ці князівства були об'єднані Володимирком, сином Володара, в єдине удільне Галицьке князівство зі столицею в Галичі. Воно підтримувало зв'язок із київськими і суздальськими князями, а також половцями для протистояння зазіханням волинських, польських і угорських правителів. За правління сина Володимирка, Ярослава Осмомисла, Галицьке князівство поставило під свій контроль землі сучасної Молдови і Придунав'я. Після смерті Ярослава у 1187 році бояри не захотіли приймати його синів князями і тому «скоївся великий заколот в Галицькій землі», у результаті якого вона була окупована угорськими військами Бели ІІІ. Проте за допомоги німецького імператора Фрідріха Барбаросси і Польщі, Галич був повернутий останньому князю з гілки Ростиславичів, Володимиру Ярославичу.
На противагу швидкому виокремленню Галичини в удільне князівство, стратегічно важлива для Києва Волинь перебувала в залежності від нього до 1160-тих років. Її виділення в окреме князівство розпочав київський князь Ізяслав Мстиславич, внук Володимира Мономаха, який почувався непевно на київському престолі. Його син Мстислав Ізяславич зумів забезпечити Волинь своїй родині, і з того часу Волинська земля розвивалась як незалежне князівство.