Інші функції
Компенсаційна функція. Вважається, що мистецтво дозволяє людині відчути ті враження, яких їй не вистачає у реальному житті, тобто, іншими словами, мистецтво компенсує людині брак певних переживань чи емоцій. Наприклад, режисер А.Жолдак вважає успіх «шокового» театру наслідком, того, що сучасний глядач «існує в пластиковому, комфортному світі… наче під лампою, яка їх зігріває.»
Сугестивна функція пов'язана з певною гіпнотичною дією, впливом на людську психіку. Вагоме навантаження покладалося на сугестивну функцію середньовічним мистецтвом іконопису й архітектури, адже вважалося, що «собор повинен був стати Біблією для неписьменної людини». Значної уваги цій функції приділяло Психоделічному мистецтві. Сугестивна функція близька до виховної, проте, над відміну від першого, тут йдеться про звернення мистецтва до позасвідомого.
Комунікативна функція.Аналізуючи феномен мистецтва, науковці різних історичних періодів підкреслювали його комунікативну перевагу над іншими формами суспільної свідомості. При цьому, якщо комунікативні функції таких мистецтв, як театр, кіно, література обмежені мовним бар'єром, то музика, балет, скульптура, живопис вільні від цього обмеження.
Професійне та народне мистецтво
Професійне мистецтво
Архітектура
Архітектура, чи зодчество, - мистецтво створення споруд, які формують просторове середовище для життя і діяльності людини.
Водночас зведення будівель має відповідати духовним потребам людства, впливати на його естетичний смак.
Слід зазначити, що архітектура формує ансамблі будинків, проспекти, вулиці, майдани міст, садово-паркові комплекси. В мистецтві архітектури виділяють три основні роди:
- об’ємних споруд (житлові, громадські та промислові будівлі);
- ландшафтна (пов’язані із створенням садово-паркового комплексу);
- містобудівництво (планування нових міст, а також реставрація та оновлення старих районів).
В архітектурному образі виявляються як індивідуальні особливості стилю митця, його світосприйняття та світовідчуття, так і специфіка розвитку конкретного історичного періоду.
Визначаючи особливості архітектури, М.В. Ломоносов підкреслював, що цей вид мистецтва споруджує будівлі для мешкання зручні, для зору прекрасні, для довгочасу міцні.
Перші свідчення про витоки мистецтва архітектури доходять до нас з глибини століть. У доісторичний період починають виникати примітивні житлові будівлі – землянки, курені, общинні та пальові будівлі, культові споруди, які згодом удосконалювалися. Так поступово розпочинається процес накопичення досвіду будівництва і водночас активізується художнє начало.
Як вид мистецтва архітектура починає формуватися у давніх культурах Месопотамії, Єгипту, Вавилону, Персії, Індії, Китаю. Вона безпосередньо була пов’язана з розвитком рабовласництва. Майже всі споруди цих країн – піраміди, храми, зик урати, ступи, палаци – були збудовані для того, щоб славити могутність богів та правителів, і вражали своєю величність, розмірами та масштабністю.
Саме архітектура давнього світу заклала фундамент для подальшого розвитку цього виду мистецтва і зумовила виникнення архітектурного напряму – історично сформованої сукупності художніх засобів та прийомів, - що був тісно пов'язаний із своїм часом, соціально-політичною ситуацією і визначив об’ємно-просторову організацію споруд, пропозицій, форми, декору.
Візантійська архітектура виникла після 330 р. н.е. значний вплив на її розвиток мала культура античності, основні принципи якої знайшли своє втілення у найяскравіших взірцях архітектурного мистецтва Візантії. Це храм св. Софії (532-537) у Константинополі, при споруджені якого використовували різнокольоровий мармур і майоліку; Сан-Вітале (526-547); значна кількість соборів-базилік і палаців.
Яскравою сторінкою у мистецтві архітектури є історія давньоруського зодчества ХІ ст., яке цікаве передусім своїм культовими спорудами: храмами та монастирями, серед яких особливої уваги заслуговує всесвітньовідомий Софійський собор. Багато прикрашений всередині мозаїчним панно Марії Оранти та фресковим живописом, він є пам’яткою візантійської архітектурної традиції. У цей саме період йде спорудження Печерського монастиря, а згодом Михайлівського золото верхового собору (1108-1113), які мали значний вплив на подальший розвиток архітектурного мистецтва в Київській Русі.
Середньовічна архітектура пов’язана з розвитком феодального ладу утвердженням влади релігії. Готичний стиль (варварський) виникає у ХХІ ст. готичний стиль поширений у багатьох країнах Західної Європи, а його яскравим взірцем вважається Рейнський собор (Франція).
Ренесанс (відродження) – новий напрям у розвитку мистецтва архітектури. Архітектурний Ренесанс був репрезентований передусім такими видатними митцями, як Філіппов Брунеллескі (капела Пацці), Мікеланджело Буонарроті (гробниця папи Юлія ІІ) та Андре Палладіо.
Бароко (перлина чудернацької форми)сприяв установленню і підтримці абсолютизму (Версальський палац у передмісті Парижа) та влади католицької релігії.
Яскравим представником бароко у російській архітектурі був В. Растреллі – автор Зимового палацу у Петербурзі, Єкатерининського палацу в Царському Селі та ін. Цей напрям виявився у культурі і мистецтві України і стимулював виникнення явища «українського бароко». Його блискучими взірцями стали Андріївська церква у Києві, собор Різдва у Козельці, собор Юра, костьол домініканців – обидва у Львові, а також Маріїнський (Царський) та Кловський палаци у Києві, палац К. Розумовського в Батурині.
У другій половині ХVІІ ст. розпочинається класицизм, якому притаманні раціоналізм, тяжіння до завершених гармонійних форм, монументальність, зрівноваженість композицій. Успішно працював у межах класицизму архітектури А. Мезенський, який створив церкву-ротонду на Аскольдовій могилі, та В. Беретті, за проектами якого були зведені університет та інститут шляхетних дівчат у Києві.
Модерн (сучасний, новий) виникає як архітектурний напрям на зламі ХІХ-ХХ ст. яскравим взірцем модерну вважаються школа мистецтв у Глазго, особняк Рябушинського та Ярославський вокзал у Москві, будинок Міла у Барселоні. У Києві у стилі модерн створені будинок Держбанку (О.Кобелєв, О.Вербицький), «будинок Городецького», Бессарабський критик ринок
Архітектурне мистецтво ХХ ст. у країнах СНД представлено університетом на Воробйових горах та Київським вокзалом у Москві, Палацом спорту у Санки-Петербурзі, Будинком торгівлі у Ташкенті, сучасними житловими будинками та офісами тощо. Сучасна українська архітектура асоціюється з палацом «Україна», Палацом спорту, Українським Домом, Будинком художника, Будинком кіно, аеропортом «Бориспіль» та ін.
Скульптура
Скульптура, чи ваяння (висікання, вирізання), - вид мистецтва, пов'язаний зі створенням об'ємних художніх форм у реальному просторі. Саме тому скульптор спирається на практику пластики та моделювання, які необхідні йому для відтворення об’ємності фігури чи предмета. Мистецтво скульптури вибирає своїм об’єктом переважно людину, іноді – тварину (тоді виникає анімалістичний жанр) і значно рідше – натюрморт чи пейзаж. Виділяють два основних роди скульптурного мистецтва:
1. Кругла скульптура – це тривимірний об’ємний витвір, що зумовлює необхідність дотримання реальних пропорцій зображуваного і містить такі різновиди: статую, групу статуй, бюст тощо;
2. рельєф – рід скульптурного мистецтва, що розташовує об’ємне зображення на лінії, перпендикулярній до площини (барельєф, горельєф, заглиблений рельєф).
За своїм змістом та функціями скульптура поділяється на монументальну (пам’ятники, статуї, рельєфи), станкову, декоративну (оформлення будівель, парків, вулиць, майданів).
Під час створення скульптурного образу необхідно враховувати матеріал і техніку виконання, освітлення, яке підкреслювало б пластичні якості скульптури, а також ритмічну композицію твору, що може бути статичною і динамічною. Отже, скульптуру слід дотримуватися всіх цих моментів для досягнення художньої виразності та емоційної насиченості свого творіння.
Всесвітньо відомі шедеври давньоєгипетської скульптури – статуя переписувача Каї і портрет цариці Нефертіті, а також рельєфні зображення скульптурного мистецтва Вавилону та Ассирії. Скульптури Стародавньої Греції, серед яких передусім слід згадати роблять як героїв міфів – статуї Афіни та Зевса, Афродіти, так і звичайних людей – статуя Дискобола, «Дорифор» та «Діадумен».
Надзвичайне піднесення мистецтва скульптури пов’язане з італійським Відродженням. Скульптурні твори Донетелло – статуї пророка та полководця Гаттамелати – і особливо роботи Мікеланджело Буонарроті «Вакх», «Давид», «П’єта» - є шедеврами світової скульптури. Творчість Мікеланджело – блискучий приклад синтезу архітектури, скульптури та живопису, яскравим взірцем якого була гробниця сім'ї Медічі.
В ХVІ-ХVІІ ст. виникає напрям бароко для якого притаманне зовнішнє вираження людської пристрасті, що знайшло своє втілення у творчості Дж. Берніні, зокрема в його відомих роботах – статуї «Давид» та фонтані «Чотирьох рік». В ХVІІІ ст. набуває поширення класицизм, йому притаманні раціоналістичне начало, суворість і витриманість форм. Відомими представниками цього напряму були Ж.А.Гудон (статуя Вольтера) і Е. Фальконет (пам’ятник Петру І «Мідний вершник»).
Початок ХХ ст. пов'язаний зі становленням творчості українського митця Івана Кавалерідзе, талант якого розкрився як у мистецтві скульптури – пам’ятники княгині Ользі, Г.Сковороді, Т.Шевченку, Артему; погруддя Б.Хмельницького, О.Пушкіна, М.Гоголя; кілька портретів Ф.Шаляпіна, так і у мистецтві кіно.
Важливою подією у житті Києва було спорудження багатофігурної композиції з бронзи – «Радянським громадянам і військовополоненим солдатам та офіцерам, розстріляним фашистами у Бабиному Яру» (М.Лисенко, О.Вітрик, В.Сухенко).
Живопис
Живопис – вид образотворчого мистецтва, специфічною особливістю якого є відтворення художніх образів на площині.
1. Відображаючи на полотні навколишній світ, художник виражає своє ставлення до нього, що дає підстави мистецтвознавцям і визначити манеру і стиль живописця і оперувати поняттями «світовідчуття митця», «колористична палітура» та ін.
Існує значна кількість різновидів техніки живопису:
1. Фреска – живопис водяними фарбами по вологій штукатурці. Цедуже складний вид живописної техніки, оскільки він передбачає швидкість малювання і високий професіоналізм митця.
2. Мозаїка – різновид живопису, який ґрунтується на своєрідному принципі «моделювання» з шматочків природного каменю чи кольорового скла – смальти, що скріплюються між собою за допомогою в’язкої сполуки.
3. Олійний розпис – різновид живопису, який активно спирається на принцип «багатошаровості», що дає змогу створити фактурність зображення. Він набув значного поширення на межі ХІV-ХV ст.
4. Тампера – різновид живопису, назва якого походить від назви фарби. Основу фарби складає яєчний жовток. В основному цю технологію використовували іконописці, малюючи на спеціально заґрунтованих дошках.
5. Акварель – різновид живописного мистецтва, яке використовує водяні фарби. Спеціально особливістю акварелі є її здатність до «кольорової асиміляції». Акварельна технологія передбачає малювання на папері, який може бути сухих і вологих.
6. Пастель – це малюнок, виконаний кольоровою крейдою. Як і акварельний живопис, пастель часто ототожнюють з графікою.
Витоки мистецтва живопису сягають у глибину століть – у доісторичний період людської цивілізації. Вони пов’язані з так званим печерним розписом, зразки якого були знайдено у печерах Ласко та Кастільо (Франція), а також з кольоровими зображеннями тварин на скелях Скандинавії, плато Тассилі (Африка), капової печери (Урал). Саме з цих нескельних малюнків і починається формування жанрово-родової специфіки майбутнього мистецтва живопису. Нову добу у розвитку мистецтва живопису пов’язують з ХІV-ХVІ ст., які принесли з собою нові теми, нові форми, нові художні образи. Творчі пошуки митців цього періоду стимулювала активна спадщина, і вони намагалися відновити у своїх творах її основні принципи. Саме тому мистецтво цього періоду, батьківщиною якого стала Італія, отримує назву Ренесанс – Відродження.
Відродження можна назвати мистецтвом видатних персоналій, імена яких говорять самі за себе: Джорджоне (1487-1576), Тінторетто (1518-1594), Тіціан (1487-1576). Та слава італійського Ренесансу безпосередньо пов’язана з іменем його титанів: Рафаеля Санті (1483-1520), що створив «Сікстинську мадонну», «Портрет папи Юлія ІІ» та «Автопортрет», і Мікеланджело Буонарроті – автора фресок Сікстинської капели: «Сотворіння Адама» і «Страшний суд»та ін. Також серед геніїв Відродження, який вважається «постаттю поза конкуренцією» - Леонардо да Вінчі видатного живописця, вченого, філософа.
Мистецтво живопису кінця ХІV-ХVІІІ ст. розвивалося у межах трьох основних напрямків: бароко, рококо та класицизму.
ХІХ ст. у мистецтві живопису пов’язане з виникненням надзвичайно цікавого напряму, що отримує назву імпресіонізм (враження). Мистецтво імпресіонізму підготувало фундамент для подальшого розвитку живопису кінця ХІХ ст., зокрема напряму постімпресіонізму, представниками якого були Ван Гог (1853-1890), Сезанн (1839-1906), Гоген (1848-1903).
Культура ХХ ст. пов’язані з виникненням феномена модернізму (сучасний, новітній). Модернізм – це художньо-естетична система, що складається на початку ХХ ст. і об’єднує художників, які знаходилися на позиціях нереалістичної методології: фонізм (А.Матісс, Р.Дюфі), кубізм (Ж.Брак, Ф.Леже, П.Пікассо), експресіонізм (Е.Мунк, Е. Нольде, Ж.Руо), сюрреалізм (С.Далі, Р.Магрітт).
Процеси, які впродовж ХХ ст. відбувалися у мистецтві живопису україни, пов’язані з художніми пошуками його провідних представників: В.Касіяна, М.Глущенка, М.Дерегуса, В.Зарецького та ін. Тенденції живописному мистецтві україни свідчить про те, що сучасні художники (Т.Сільваші, В.Будніков, О.Животков та ін.) активно працюють у різних напрямах і, спираючись на досвід зробленого, йдуть своїм творчим шляхом, який відповідає їхньому світовідчуттю. Це є яскравим доказом того, що «зв'язок часів у живописі» не переривається.
Народне мистецтво
Мистецтво як феномен людської свідомості єдине у своїй всезагальності. Етнічне, національне і загальнолюдське становлять його сутнісну основу, відбивають історію та характер зв'язку спільності людей і типи їх художньої самосвідомості.
Етнічне - це те, що пов'язане з належністю до певного народу. У нинішній час увага до етносу, етнічних ознак в народонаселенні планети надзвичайно велика, оскільки нових форм набуває рівень міжетнічних відносин. Конфліктні ситуації і спалахи суперечностей, що час від часу виникають на міжетнічній основі, змушують людство спільними зусиллями шукати шляхи взаємоприйнятих рішень як локальних, так і глобальних проблем, аби зберегти наявне і створити умови для подальшого примноження цінностей загальнолюдської культури.
Отже, в епіцентрі уваги до етносу, що є фундаментальною клітиною в аналізі таких спільностей, як плем'я, народність, нація, виявився не лише зміст цього поняття, а й діалектичність переходу до більш загальних категорій – міжетнічних, міжнаціональних зв'язків у загальнолюдській єдності.
Кожен етнос і кожна нація в загальносвітовомулюдському потоці творення життя у притаманних їм формах і особливостях мають своє призначення. Тому й не послаблюється загальний інтерес до етносу, зумовленого мовними, природженими особливостями, набутим нормативним досвідом і психологією звичаїв, традицій, а також породженим у їхньому лоні естетичним та художнім світовідношенням.
З одного боку, в етносі як замкненій в собі одиничності вбачається цілісність, з іншого – у ньому наявний типологізм, взаємовімінності. Серед багатьох властивостей, притаманних різним спільностям, слід назвати передусім диференціюючі,що характеризуються стійкістю. Саме вона, стійкість, а також тенденція до витривалості за будь-яких несприятливих умов, асимілятивних впливів, нищівних бур і війн є сутнісною основою етносу. До того ж стійкість не лише у розумінні протиставлення утискам, вироблення своєрідного етнічного «інстинкту» самозбереження природних родових ознак, мови, традицій, народних джерел художнього світосприйняття, моральних звичаїв, любові до рідної землі. А стійкість (що є не найголовнішим) у розумінні здатності етносу вбирати в себе і перетворювати в неповторну цінність органічний сплав естетичного досвіду своїх поколінь й інших племен, націй, народів.
Мистецтву притаманна неодмінна якість – нести в собі конкретне вираження художнього генія, художніх прагнень народу. Воно також обов'язково має відповідний культурно-історичний ґрунт, на якому завдяки зусиллям творців проростають зерна нових надбань і досягнень. етнічне не уникає взаємодії з ним, бо не є чимось ту філософічність вселюдського, яку можна охарактеризувати як начало буття в мистецтві. Цінність і показовість етнічного для мистецтва полягає в тому, що воно становить органічну цілісність засвоєних монолітів, які прийшли шліфування часом, усе більше набираючи виразності у своїй самородності. Досвід усної народної творчості в широкому спектрі видів і жанрів, що нерідко паралельно йдуть з видами і жанрами професійного мистецтва, найкращим чином підтверджує цю думку. Водночас враховуючи те, що кожен народ так чи інакше був включений у загальносвітову систему фольклоро- і міфотворення, то саме цей феномен духовно-естетичного синкретизму послужить одним з найпереконливіших підтверджень того, як етнічне, перебуваючи в постійному русі і навіть змінам, зберігає себе в контексті загальнолюдських спільнот. Етнічне і фольклор настільки ж наближені, наскільки й потенційно різні в константах неповторного – того,що є колективною творчістю групи людей в мові, одязі, звичаях, обрядовості тощо, не кажучи вже про пряме чи опосередковане перенесення народного художнього світосприймання в ужиткове мистецтво архітектуру, в ритуал святковості.
Як правило, звертається увага на спільність естетичних побутово-практичних функцій, особливо у сфері художніх промислів. Етнічний момент у художній промислах (гончарство, ткацтво, художня обробка металу і дерева тощо) допомагає виокремити саме те, що вони пов’язані з стійкістю і своєрідністю, завдяки яким новим поколінням передаються у спадок та розуміння знаковості (орнамент на посуді, рушниках, одязі та ін.)
На території України, всупереч стихіям і віддаленості часу, зберігаються неоціненні пам’ятки історії, здатні утримувати в собі інформацію етногенезу культури. В них закарбовані найбільш вірогідні уявлення про естетичні уподобання, ієрархічні відносини роду, про ошатний одяг знатних осіб. Звертає на себе увагу величезна насиченість інформативністю у справі вивчення не лише етнічних процесів, а й художніх навичок, з міфологічною світоглядністю. Зіставлення фольклорних зображень, що йдуть з глибин народного уміння в їх стійкості їхніх значень дає підстави зробити висновок про факт синтезу фольклорних традицій з мотивами міфології.
Прадавня міфологічна культура на території України, яка увібрала ознаки перехрестя і міжетнічні впливи культур, виявилася настільки стійкою, що її риси не втратили своєї сугестивної сили, чуттєвості язичницьких символів і краси. Міфологізація українського фольклору очевидна, хоч, звичайно, вона потребує спеціальних етнолінгвістичних, етнологічних, археологічних та інших досліджень. Орнаменти в кольорах і знаках, зображення символи побутово-ритуального, обрядово-часового змісту, образи усної поетичної творчості є надбання не тільки трансформаційного бачення у фольклорі, а й міфологічного та естетично-художнього осмислення їх.
Дві тенденції – етнічне і загальнолюдське у мистецтві – добре визначилися у ХХ ст. своїм взаємозв’язком. Увага кожної нації і кожного народу до самовираження несе в собі досить інтенсивний заряд творчості.
Національне – це категорія, яка більше характеризує певні правові та державотворчі відносини. Вона пов’язана з суб’єктами усвідомленням і діями. В етнічному має місце певний детермінізм належності до власного етносу, історії, звичаїв. Етнічне має давнішу історію, ніж національне, яке розвивалося на своїй основі і пов’язане з етногенезом усієї культури. Національне – це відповідна форма прояву етнічного, що орієнтоване до певних цивілізаційних еволюційних процесів. Отже, за своїм історичним обсягом етнічне ширше за національне. Лише на досить розвиненій основі, що виявила себе в повному обсязі, може з’явитися національна культура.
Всезагальне – це і є вселюдське у мистецтві, здатному охопити широкий світ життя, переходячи будь-які кордони, перемагаючи час і простір у своєму бутті. Наскільки важливими залишаються ті національні основи чи етнічні ознаки, без яких мистецтво не здатне сформуватись у власну неповторну самобутність, настільки ж воно стає привабливим з точки зору присутності в ньому непересічного, абсолютної духовної цінності. За певних історичних умов етнічне стає навіть більш прихованим як конкретність якогось явища, зберігає в собі заряд загальнолюдських духовних устремлінь, які мають спільність у прочитанні і сприйнятті, забарвлених особливим колоритом відчуття і пізнання. Якби не було у мистецтва саме цієї здатності були у своїй іманентності якості загальнодоступним, то багато з творів, що увібрали в себе естетичний досвід різних часів і етносів, просто залишились би недосяжними для їх розуміння і сприйняття.
Етнічне, національне та загальнолюдське в мистецтві співвідносяться між собою і в тому, як використовуються художньо-мовні засоби. Адже кожне нове художнє відкриття, для того щоб стати справжнім надбанням, повинне виявитися саме тим, яке несе в собі суттєвий елемент загальнолюдського. Є закони в мистецтві, вихід за які порушує саму його сутність і структуру. Навіть загальна технологія побудови твору, маючи абстраговані спільні властивості, може використовуватись творцем чітко вираженими етнічною і національною ознаками щодо змісту, стильових особливостей, традицій світосприйняття культурних цінностей. Зароджуючись на власній етнічно-базисній основі, мистецтво як єдине і цілісне явище у структурі духовного поступу людства незмінно зазнавало впливу міжетнічних зв’язків і міграційного руху. В своїй парагенетичній передумові, еволюційності розвитку художньо-метафоричного світосприймання мистецтво незмінно зберігає в собі елемент загальнолюдського.