modul_ОЗМ_1 / seminar / 7

7. Філософсько-естетичні ідеї і Візантійська ікона. (12-15 ст.)

Серед найважливіших осередків середньовічної художньої культури Європи було мистецтво Візантії. Візантія пройшла складний шлях історичного розвитку, котрий позначився на долі й специ­фіці її мистецтва. 

У процесі формування середньовічного світогляду прин­ципово змінювалися художнє мислення, система художніх образів. Середньовіччя розглядає релігійність як найважли­вішу якість художнього твору, й усе, що намагається від­творити митець, має бути пройняте духовною експресією. Ця тенденція найпослідовніше втілилася у візантійській іконі, адже для візантійця церква виконувала важливу ідейно-виховну роль.

Однією з важливих ознак мистецтва Середньовіччя є становлення активного, дієвого зв'язку естетичної теорії з художньою практикою.

Завдання іконопису - втілення божества в тілесному образі. Само слово "ікона" означає по грецьки "образ", "зображення". Вона повинна була нагадувати про той образ, який спалахує у свідомості того, що молиться. Це "міст" між людиною і божественним світом, священний предмет. Християнським іконописцям вдалося виконати складне завдання: передати живописними, матеріальними засобами нематеріальне, духовне, безтілесне. Тому для іконописних зображень характерна гранична дематеріалізація фігур зведених до двовимірних тіней на гладкій поверхні дошки, золотий фон, містичне середовище, не площина і не простір, а щось хистке, мерехтливе у світлі лампад.

Для передачі духовності, божественності земних образів в християнському мистецтві склався особливий, строго визначений тип зображення того або іншого сюжету, названий іконографічним каноном. Канонічність, як і ряд інших характеристик візантійської культури, була найтіснішим чином пов'язана з системою світобачення візантійців. Ідея образу, знаку, що лежать в її основі, вимагали постійного споглядального поглиблення, що привело до організації культури за стереотипним принципом.

Особливий прояв в мистецтві Візантії знаходить спіритуалізм. Спіритуалізм — філософське учення, що визнає суттю світу духовну першооснову і розглядає матеріальне як творіння духу (Бога) і протилежне за своїм змістом матеріалізму. Окремі учені ототожнюють спіритуалізм з ідеалізмом. У цьому з ними згоден «Кишеньковий словник атеїста» (1985), що стверджує, що «спіритуалізм — необхідний компонент всякої ідеалістичної філософії».Основна концепція спіритуалізму полягає в тому, що явища матеріального порядку зводяться до духовних.

Філософська думка у Візантії формувалась під впливом неоплатонізму, який справив велике враження на одного з видатних мислителів Візантії Псевдо-Діонісія Ареопагіта, котрий спробував інтерпретувати християнську догматику в термінах та поняттях неоплатонізму.

Новий етап відродження античної культури на візантійському ґрунті тісно пов'язаний із зародженням раціоналістичних ідей у філософській думці. На основі спільності грецької мови і культурного зв'язку зі світом еллінської античності візантійці-ромеї почали відчувати себе греками.

Візантійські мислителі XI —XII ст. сприйняли від античних філософів повагу до мудрості. В їхніх дослідженнях прагнення поєднати віру з розумом.

У візантійській філософії VIII—IX ст. виділився важливий період, що дістав назву іконоборства.

Іконоборці, поклавши в основу свого вчення головний догмат християнства про єдність у Трійці трьох божественних іпостасей, висували тезу про невимовність та незбагненність Бога, неможливість уявити триєдиного Бога в людській подобі.

Релігійно-філософські суперечки. привели до необхідності систематизації християнської теології. Це було зроблено у творах Іоанна Дамаскіна (675—753), який у своїй праці «Джерело знань» дає наукове визначення філософії й окреслює шість її основних рис, та Федора Студита (759—826), який узагальнив аргументацію іконошанувальників проти їх ідейних противників.

Для богословсько-філософської думки характерними є раціоналістично-догматична та релігійно-містична тенденції розвитку.

Серед містичних спрямувань найвідомішим є ісихазм (від грец. ісихія — спокій, тиша, усамітнення). Ісихасти зосереджувалися на внутрішньому світі людини, метою духовної діяльності в них поставало придушення пристрастей людини шляхом аскези, самовиховання, а розуміння істини було можливим через містичне злиття з Богом шляхом надчуттєвого просвітлення й досягти цього спроможні були лише благочесні ченці-аскети. Особливу увагу слід звернути на дискусію між главою ісихастського руху Григорієм Паламою (1295—1359) та калабрійським філософом-гуманістом Варлаамом (1290—1348), який критикував ісихазм з позицій розуму.

 Відомими виразниками раціоналістичних віянь у XI ст. були Михаїл Пселл, Іоанн Італ та їхні послідовники, які відстоювали самостійну пізнавальну цінність філософії, намагалися прикласти логіку до богослов'я, розглядаючи її як засіб пізнання Бога. Незважаючи на те, що представників раціоналізму та релігійного вільнодумства засудила церква, їхня діяльнісгь не пропала марно. Вони підготували ґрунт для гуманістичних ідей у пізній Візантії. Однак раціоналістичні тенденції візантійської філософії, не отримавши необхідного розвитку у XII ст., поступилися ідеям християнського містицизму. Християнський містицизм впливав на зростання пасивно-споглядальної свідомості візантійців і давав надію всім, хто не знаходив її у реальному житті, зміцнюючи духовний авторитет церкви у середньовічній Візантії.

 

В перше десятиліття XIII століття Константинопіль зруйнува­ли хрестоносці, але відродження Візантійської імперії починається за панування династії Палеологів. Період з 1261 до 1453 року отримав назву «палеолозький. Атмосфера творчого пошуку позначилася й на мистецтві. З XIV століття у візантійській художній культурі поширюються реалістичні тенденції, пробуджу­ється щирий інтерес до життєвих спостережень, почуттів людини, її проблем. Проте, залишаючись і в період свого найбільшого піднесення в межах середньовічної художньої культури, ці реалістичні тенденції не позбулися умовностей феодального мистецтва.

У цей заключний період історії візантійського суспільства застій у ньому зумовлювався кризою середньовічно-ортодоксального світогляду. Це посилювалося внутрішніми незгодами і зовнішніми бідами. Вони викликали духовне бродіння. Йшлося не про завершену культуру гуманізму, а лише про гуманістичні тенденції, пов'язані з відродженням античної освіченості. Проблема протистояння, віри і знання, номіналізму і реалізму не стала головною у візантійській філософії, як у західноєвропейській. Центр її пошуків становило лише питання причинності розвитку, необхідності та випадковості, що знайшли конкретний вияв у осмисленні проблеми величі Візантії та її занепаду. Поняття "візантійський гуманізм" стосується насамперед того духовно-інтелектуального потенціалу ерудитів Візантії у XIV—XV ст., що певною мірою передував італійському гуманізму і сприяв його формуванню. Енциклопедичні знання таких уславлених візантійських мислителів, як Георгій Геміст Плифон, Дмитро Кидоніс, Емануїл Хрисолор та Віссаріон Нікейський, викликали захоплення італійських гуманістів, багато з яких стали їхніми учнями і послідовниками. Саме вони відкрили західним гуманістам чудовий світ греко-римської культурної спадщини.

Водночас із розвитком гуманістичних поглядів у пізній Візантії спостерігається посилення впливу містицизму. Ідеї фаталізму, неминучості долі стали закономірним підсумком еволюції візантійської свідомості, що формувалася за умов безвихідного становища імперії.

В атмосфері безнадії, зумовленої смертельною зовнішньою небезпекою та феодальними чварами, серед візантійців зростало переконання, що пізнання істини та спасіння від земних бід можливе лише за пасивного споглядання, повного заспокоєння (ісихії) — самозаглибленого екстазу, що настає внаслідок містичного злиття з Богом. Це спіритуалістичне вчення ісихазму ґрунтувалося на аскетичній проповіді Григорія Палами (1297—1360 pp.) про відсутність зв'язку духовного життя з довкіллям. Воно й отримало перемогу над слабкими паростками ідеалів Ренесансу з їх раціоналістичною логікою.

Богословська та філософська думка Візантії того часу не знайшла іншого виходу з духовної кризи суспільства.

Гуманістичні риси візантійської культури XIV—XV ст., так само як і суперечності останнього періоду історії Візантії, відображені у художній творчості.

Характерними ознаками візантійського живопису стали чуттєвість і динамізм. Фігури в русі, яскраві фарби і використання жанрових сцен створювали не тільки емоційну напругу, а й підвищений драматизм, характерний для фресок Містри незадовго до загибелі Візантії. Цей стиль відображав реальний стан візантійського суспільства — нестійкість буття, неспокій очікування біди.

Суперечливість суспільних відносин пізньої Візантії, слабкість паростків Відродження, наступ турків і перемога містичних течій у ідейній боротьбі призвели до того, що цей новий напрям у художній творчості, подібний до італійського Ренесансу, так і не дістав завершення. Стилізація й умовність зображення згодом суттєво видозмінили попередню манеру, віддалили її від живопису західноєвропейського Відродження, звідси — відмова від жанрових сцен, динаміки і насиченого тла. У візантійському живописі почала переважати атмосфера суворого аскетизму, посилилась асиметрія облич. Все це стало яскравим виявом перемоги ісихазму в образотворчому мистецтві, що так само, як і у філософській думці, заперечував зв'язок духовного життя з навколишнім світом, розглядав духовні явища ізольовано від матеріальної реальності. Зображені на іконах божественні та святі лики перетворювалися на окремий, замкнутий світ зі своєю внутрішньою напругою та чуттєвою атмосферою, незалежний від буття людей з їхніми земними пристрастями.

2