modul_ОЗМ_1 / seminar / 4-В_зант_йська _конограф_я
.doc-
Візантійська іконографія. Зародження традицій.
Іконографія — в образотворчій культурі є схемою зображення будь-яких персонажів чи сюжетних сцен в художній християнській культурі є системою установлених правил зображення основних персонажів та подій біблійної історії.
Іконостас — це стіна з ікон та релігійних картин, що відділяє нав (головну частину храму) від Святая Святих. Іконостасом також називають пересувний набір ікон (у вигляді стійки або полиць), що може бути поставлений у церкві, або вдома для сімейних молитов. Сучасний іконостас походить з візантійської храмової перегородки 11 століття.
Термін "ікона" походить з грецького слова eikona, що означає "образ". Православні вірять, що перші ікони Христа та Діви Марії намалював Євангеліст Лука. Ікони сповнені символіки, котра передає інформацію про зображену особу або подію. Часто говориться і про "богослов'я ікони", оскільки ікони, як частини Священного Передання, мають нести певний теологічний зміст, ілюструвати православне віровчення. З цієї причини, ікони створюються за спеціальними правилами (канонами), слідують строгим визначенням щодо того, як повинна зображатись та чи інша особа. Має значення зачіска і розмір волосся, позиція тіла, складки одягу та фонові деталі. Усе відображається "з точки зору вічності", зображується лише духовна і вічна природа осіб та подій. Святі зображуються у Царстві Небесному, що має інші часо-просторові відносини (обернена перспектива), з вже преображенною плоттю (а не звичайним людським тілом). Ікона зазвичай пишеться на золоті, світло від якого має пронизувати все зображення, оскільки Царство Небесне сповнене Божественного світла.
Іконопис, загалом, не підходить для самовираження художника, але в той же час кожний іконописець вносить дещо своє у створені ним ікони. Це зумовлено й тим, що ікони не можна копіювати, списки ікон не є точними копіями прототипів, у них обов’язково повинна бути присутня оригінальність (але в межах правил). Вважається, що не повинно бути двох однакових ікон. Ікони давніх святих і свят пишуться за традиційними церковними зразками. Ікони, написані за строгими правилами з наслідуванням давніх зразків, зі збереженням символіки, називаються канонічними іконами.
Іконопис
Візантійському мистецтву характерні не тільки висока техніка, витончена й одноманітна майстерність, панування канону, абстрактна духовність образів, але і таємнича людяність. Це найбільше проявлялося в іконописі. У композиції ікони головне місце займає людина, її фігура, обличчя. Чудовими зразками іконопису є ікона Григорія Чудотворця (ХІІ ст.), що зберігається в Ермітажі м. Санкт-Петербурга, та ікона Володимирської Богоматері, яка ще у ХІІ ст. була привезена в Київську Русь із Візантії. Незважаючи на ідеалістичний характер цього образу, Володимирська Богоматір справляє враження глибокої людяності та емоційності. Вона стала зразком для іконописців пізніших часів. Пам’яток живопису періоду раннього Середньовіччя збереглось надзвичайно мало. Це ікони VІ ст., написані восковими фарбами, такі, як «Христос Пантократор» (зберігається на Синаї), «Богоматір з немовлям» (Музей імені В. і Б. Ханенків у Києві). Майстрам Константинопольської художньої школи, окрім пафосу духовності, характерна вишукана старанність, ювелірність, відчувається дуже прихильне ставлення до «святого ремесла».
Варто відмітити, що на процес розвитку живопису, особливо іконопису, негативно вплинуло іконоборство та павлікіанство (VІІІ – ІХ ст.). Павлікіани виступали проти соціальної нерівності, вимагали відміни церковної ієрархії та іконовшанування. Рух іконоборців був спрямований проти ікон, зображення Бога та святих у людських образах як пережитку ідолопоклонства. Вважалося, що неможливо зобразити божество у матеріальній формі, що образ людини не міг передати духовну природу Христа і святих. У Візантії та її провінціях спеціальним едиктом були заборонені ікони та будь-які антропоморфні зображення божества. Також заборонена була кругла скульптура, яка розглядалася як мистецтво, прославлення тілесної, а не духовної краси. Її замінило мистецтво плоского рельєфу. Боротьба іконоборців була спрямована на захист суворо спірітуалістичного мистецтва. Період іконоборства тривав сто років. За цей час було знищено багато ікон та пам’яток нерелігійного мистецтва.
У ІХ ст. іконовшанування було поновлено. Разом з тим утвердилась ідея відтворення в іконі «божественного прообразу», «архетипу». Стиль візантійського мистецтва ставав більш суворим та канонічним. Саме у Візантії були вироблені іконографічні схеми, від яких не дозволялося відступати при зображенні релігійних, священних сюжетів. В іконі головна увага зверталась на образ (лик), щоб відтворити у ньому «безтілесне уявне споглядання». Художник повинен був зобразити не тільки тіло, а і душу, внаслідок чого обличчя набуло оригінальної трактовки. Очі уважні, великих розмірів, губи тонкі, ніби безтілесні, нечуттєві, ніс у вигляді вертикальної, або легко вигнутої лінії, лоб підкреслено високий. Ці схеми перейшли пізніше до давньоруського живопису та частково до західного середньовічного мистецтва. Візантійській іконі характерний глибокий психологізм, утвердження переваги духу над матерією, у ній найповніше втілена духовна символіка.