modul_ОЗМ_1 / seminar / 3

3. Формування Візантійського канона (вимоги церкви до мистецтва).

Канон - добуток, що служить нормативним зразком. Канон - сукупність строго встановлених правил і прийомів для витворів мистецтва цього виду.

Канонічність, як і ряд інших характеристик візантійської культури, була найтіснішим образом зв'язана із системою світорозуміння візантійців. В його основі лежала ідея образа, знака, сутності.

Так які ж значення характерні для канону в середньовічній культурі?

Канон біблійний - сукупність книг Біблії, визнаних церквою "боговдохновенними", застосовуваних у богослужінні в якості "священного писання".

Канон церковний - правила в області догматики, культу, організації церкви, зведені християнською церквою в закон.

Канон - жанрова форма візантійської гімнографії, що склалася до VIII в., що витиснула кондак як зі сфери літературної творчості, так і з церковного побуту, має складну структуру (він складається з дев'яти пісень, кожна з яких членується на ірмос і трохи тропарей).

Канон - форма багатоголосної музики, заснованої на строгій імітації -проведенні у всіх голосах однієї і тієї ж мелодії, у кожному наступному голосі виступаючої до того, як вона закінчилася в попередньому.

Канон в образотворчому мистецтві - система стилістичних і іконографічних норм, що панують у мистецтві якого-небудь періоду або напрямку. Імовірно, тут мається на увазі поняття "художній канон.

У X - XII вв. у мистецтві Візантії склалася струнка художня система, стійкий канон художніх образів, стабільна ієрархія основних духовних цінностей. Завдяки своїй універсальності візантійське мистецтво набуло деякого надетнічого характеру, ввібравши культуру багатьох народів. Це послужило основою його широкої експансії в різні країни. Візантійське мистецтво стало незаперечним еталоном для мистецтва православного.

Створюється ціла система декору храму, при якій дотримуються порядку розташування біблійних сцен на його стінах та зводах, що мали ілюструвати основні догмати християнства. За цією системою в куполі або в апсиді (якщо не було купола) завжди розміщувалось велике поясне зображення Христа Пантократора (Вседержителя), в апсиді – фігура Божої Матері, частіше за все у вигляді Оранти, що молиться, піднявши до неба руки. По обидві сторони від неї, як охоронці – фігури архангелів. У нижньому ярусі – апостоли, на парусах (елементи купольної конструкції у формі сферичного трикутника) – Євангелісти. На стовпах – Благовіщення, на стінах трансепта – сцени із життя Христа та Марії, на західній стіні – страшний суд та ін.

Візантійські архітектори й художники, які протягом багатьох віків обслуговували християнську церкву, створили у відповідності з релігійними догматами струнку і відшліфовану систему мистецтва. Особливий тип храму, що склався у Візантії, названий хрестовокупольний.

До X ст. у візантійському живописі остаточно складається іконографічний канон - суворі правила зображення усіх сцен релігійного змісту і образів святих, а також стійкий канон в зображенні людини. Затверджується єстетика споглядального спокою, неземної впорядкованості. На відміну від мусульманського Сходу, де примат духовного початку над плотським привів до панування в образотворчому мистецтві геометризма і орнаментальних форм, що витіснив зображення людини, в мистецтві Візантії людина все ж залишилася в центрі художньої творчості. Якщо язичницький світ оспівував в людині тілесну красу, то візантійське мистецтво прославляло його духовну велич і аскетичну чистоту.

Теоретичною основою візантійської системи були праці ранньохристиянських філософів, де вони вперше зробили висновки щодо зовнішнього вигляду Христа як звичайної людини. Саме ці твори стали початком розвитку іконографії Бого-Людини в візантійському мистецтві. Отже, на їх думку християнський моральний ідеал не повинен наділятись зовнішньою красою, що протиставлялося естетичним принципам античності.

У стінних розписах, в мозаїках і іконах і навіть в книжковій мініатюрі голова як зосередження духовного життя стає домінантою людської фігури, тіло ж соромливо ховається під складками одягу, лінійна ритміка змінює чуттєву експресію. У зображеннях людської особи на першому плані натхненність, внутрішня велич, глибина душевних переживань. Величезні очі з розширеними зіницями, пильний погляд яких зачаровує глядача, високий лоб, тонкі позбавлені чутливості губи - ось характерні риси портрета у візантійському мистецтві класичного середньовіччя.

Віднині художник повинен зображувати не лише тіло, але і душу, не лише зовнішній вигляд, але і внутрішнє духовне життя свого героя. У цьому важлива відмінність візантійського мистецтва від західноєвропейської, де скульптурні зображення Христа, мадонн святі придбали щонайширше поширення.

Канони іконопису складалися поступово, протягом багатьох століть. Поступово античні образи придбавали новий, символічно-алегоричний сенс. Наприклад, образ чарівної дівчини Псіхеї став тлумачитися як зображення християнської душі. Пальмова гілка - символізувати райське блаженство. Амури перетворилися на ангелів. На фресках з'являються фігури, що моляться - із здійнятими вгору руками - оранти. Особливого сенсу набули виноградна лоза і гроно - вони стали символом головного таїнства - хліба і вина (Тіло і Кров Христові) (євхаристії).

Початок канонізації іконопису поклав видатний богослов, поет, церковний діяч Іоанн Дамаскін.

Згідно його теорії:

1. Зображувати святих можна, але в символічному і алегоричному виді.

2. Можна і треба зображувати те, що було насправді (сцени зі Священного писання, Житія Святих).

3. Можна писати Христа в тому виді, в якому він перебував на землі, але не можна писати образ Бога-батька.

4. Зображення святих потрібні - вони прикрашають храми, замінюють книги безграмотним, постійно нагадують про подвиги в ім'я віри. Проте ікона - не картина, а священний образ, поклоняючись іконі, ми поклоняємося тому, що на ній зображене ("прототипу"), а не майстерності художника - ікони мають бути анонімні.

5. Ікони чудотворні, оскільки несуть в собі частину божественної сили того, хто на них зображений.

Останній аргумент він підкріплював прикладом з власного життя. Халіф запідозрив Іоанна-Мансура в шпигунстві на користь Візантії і наказав відрубати йому кисть правої руки. Іоанн приклав відрубану кисть на місце, всю ніч старанно молився про зцілення іконі Богоматері. На ранок кисть приросла. Дамаскін прикріпив до срібного окладу чудотворної ікони на знак вічної вдячності руку, відлиту з чистого срібла. Ця ікона зображена ліворуч. Так виник один з канонічних образів Богоматері - Богоматерь-Триручица.

Візантійський іконографічний канон регламентував:

• круг композицій і сюжетів священного писання

• зображення пропорцій фігур

• загальний тип і загальний вираз обличчя святих

• тип зовнішності окремих святих і їх пози

• палітру кольорів

• техніку живопису.

До канонів відноситься і зворотня перспектива, що має точки сходу не позаду, усередині зображення, а в оці людини, тобто перед зображенням. Кожен предмет, таким чином, при видаленні розширюється, як би "розгортається" на глядача. Зображення "рухається" до людини, а не від нього. Існує й символіка кольору, основи якої розробив візантійський письменник Діонісій Ареопагіт в IV в.

Дотримання усіх канонічних правил неминуче призводило до ігнорування лінійної перспективи і світлотіні.

Можна простежити наступні теоретичні основи візантійської естетики, що сприяли створенню системи іконографічних канонів:

• необхідність створення на землі певного образу небесного світу;

• трактування образу як єдиної об’єднуючої ланки, що наближує людину до незбагненної суті небесного світу;

• орієнтація мистецтва на відображення не мінливого, а вічного;

• передбачення обов’язкової взаємодії образу і глядача;

• виявлення не індивідуального, а абсолютного.

Виходячи з цього, Бого-Людину (Христа) слід було зображувати як ідеальну істоту, що належить обом світам і невідривно поєднує їх. Таким чином, людина стає найвищою цінністю у світі тому, що в кожній можна відкрити Бога. Проблема розробки богословського ідеалу Бого-Людини зумовила формування іконографічних вимог до христологічних зображень.

У процесі пошуку стрункої цілісної системи були вироблені основні типи іконографічних зображень Христа:

• Христос-Пантократор;

• Христос на престолі;

• Нерукотворний Образ;

• Преображення;

• Христос у Славі;

• Христос-Емануїл;

• Розп’яття та ін.

Передбачалися певні художні засоби, які були суворо регламентовані і спирались на текст Біблії, при зображенні того чи іншого сюжету. Це стосувалося самої постаті Христа, його атрибутів, написів тощо.

Образ Христа-Пантократора став найбільш розповсюдженим у монументальних розписах і мозаїках. Як центр усієї теологічної системи, він розміщувався у центральному куполі. Розміщення персонажів у монументальних розписах храмів було регламентованим. Зображення могло бути оглавним, оплечним, поясним або на повний зріст.

Усі ці зображення мають однакову схему: композиція у колі, фронтальність, закрите Євангеліє у лівій

руці, права рука піднесена, благословляючого жесту немає. Голова Христа дещо збільшена в пропорціях. Центр композиції трохи зміщений праворуч через те, що права рука піднесена і зміщено центр тяжіння. За допомогою цих засобів досягається урочистість і монументальність образу.

У вівтарній частині частіше зустрічається образ Христа на престолі. Основні вимоги до цієї канонічної схеми можна окреслити так: Христос сидить на багато прикрашеному престолі і благословляє правицею, закрите Євангеліє розміщено на лівому коліні, ноги опираються на підніжжя - символ землі. Важливими ознаками образу Христа на престолі є пропорційне збільшення голови, урочистість постаті.

У цьому виді канонічної схеми Христос завжди був у білому одязі. Постать Христа, як основного носія художньо-естетичних ідей, зображувалася у повний зріст в смисловому і формальному центрі композиції.

Розглянувши найпоширеніші канонічні схеми зображень Христа у візантійському мистецтві, можемо на підставі їх аналізу зробити такі висновки:

1. Іконографічні схеми у христологічних зображеннях розпочинають свій розвиток з монументальних розписів і мозаїк у церковних спорудах і поступово займають певні закріплені за ними місця.

2. Починаючи з XI століття ті ж самі канонічні зображення зустрічаються у витворах прикладного церковного мистецтва – камеях, емалях, хрестах та ін.

3. XI – XIV cт. – період поширення іконописної левкасної техніки. Іконографічні схеми монументальних розписів використовуються в іконах.

4. Одним із ключових моментів візантійського мистецтва є цілісність формально-змістової системи усіх видів христологічних зображень.

5. У візантійському мистецтві зберігається наслідування усталеного естетичного ідеалу, що зумовлює єдність стилістичної мови окресленого періоду.

Серед мистецьких засобів, які сприяли цьому, можна окреслити наступні:

• зображення Христа займає основний простір ікони, все інше має значення середовища і відображається у більш умовних формах;

• фігура Христа окреслює основну вертикальну вісь композиції, яка підпорядковує усі інші зображення;

• усуваються випадкові елементи і композиція набуває органічності побудови.

Висновки. Процес формування і розвитку засобів вираження художнього ідеалу складний і не може обійтися без певної системи. Іконографічні канони – необхідна структура в релігійному мистецтві. Відбір в ньому зображувальних засобів був втіленням естетичного ідеалу і пройшов складний шлях теоретичних і практичних пошуків. Образ Христа, як Бого-Людини, уможливлював з максимальною повнотою окреслити духовний зміст сакрального мистецтва.

Завдяки працям Іоанна Дамаскина стало ясно, що можна зображувати на іконі, і що не можна. Залишилося з'ясувати і регламентувати те, як слід зображувати зовнішність святих і божественні сюжети.

Техніка іконопису

На дошку (кипарисову) або полотно ("поволока") наносили шар білого шліфованого грунту з гіпсу і крейди ("левкас"), в XIII - XIV віках покривається золотом. Потім наносили контури малюнка і барвистий шар (енкаустика, темпера). Поверх барвистого шару наносили захисний шар (закріплювач) - оліфу, лак. Обрамлення ікони - Оклад - виконували з дерева, золота, срібла, прикрашали коштовними каменями.

Пропорції фігур

Відомі з античних часів пропорції людського тіла свідомо порушуються. Фігури спрямовуються вгору, стають вище, тонше, плечі звужуються, пальці рук і нігті подовжуються. Усе тіло, окрім особи і рук, ховається під складками одягу.

Тип і вираз обличчя

Овал обличчя подовжується, лоб пишеться високим, ніс і рот - дрібними (ніс - з горбинкою), очі - великими, мигдалеподібними. Погляд - суворий і відчужений, святі дивляться повз глядача або крізь нього.

Зовнішність і поза

Зовнішність усіх святих, одяг, в якому їх слід писати, пози, які вони можуть приймати, строго визначені. Так, апостола Іоанна Златоуста слід зображувати русявим і з короткою бородою, а Святого Василя - темноволосим з довгою загостреною бородою.

"Сплощення", ігнорування лінійної перспективи

Будь-яка передача об'єму небажана, оскільки привертає увагу до тілесної суті зображуваного в збиток суті духовної. Фігури стають двомірними. Тепер художник писав не сам предмет, а як би ідею предмета. У п'ятиглавого храму, наприклад, усі п'ять куполів вишиковувалися в пряму лінію. У столу мають бути зображена чотири ніжки, не дивлячись на те, що задні ніжки не видно.

Палітра кольорів, ігнорування світлотіні

Фон ікони (т.з. "світло") символізує ту або іншу божественну суть, регламентовану трактатом VI століття "Про небесну ієрархію" (наприклад, золоте - Божественне світло, біле - чистоту Христа і сяйво його Божественної слави, зелене - юність і бадьорість, червоне, - знак імператорського сану, а також колір багряниці, крові Христа і мучеників). Те ж стосувалося елементів одягу і їх кольорів : покривало богоматері - писали вишневим (іноді - синім або ліловим), сукня богоматері - синім. У Христа навпаки плащ - синій, а хітон - сорочка - вишнева. Оскільки фон був рівної інтенсивності, навіть та мінімальна об'ємність фігур, яку допускав новий живопис, не могла виявити світлотінь. Щоб показати найбільш опуклу точку зображення, її висвітлювали (наприклад, в обличчі найсвітлішими фарбами писали кінчик носа, надбрівні дуги).

Крім того, був визначений круг сюжетів священного писання і круг композицій, допустимих в іконописі.

Завдяки цій системі умовностей виникла мова візантійського іконопису, добре зрозуміла усім православним. Такі ікони вже не викликали докорів в язичництві і ідолопоклонниці. Іконописання шанувалося, і їм займалися усі, хто виявляв в собі на те здібності - від ченців до митрополитів. Звичайно, далеко не усі ізографи володіли талантом. Ось їм і потрібний був в першу чергу канон для рабського копіювання чужих творів. Проте справжнім майстрам іконопису, як помітив Флоренський, "в канонічних формах дихається легко". На них "ламалися" лише "нікчемності і загострювалися справжні дарування". Тому канон для майстра не окови, а швидше рицарські обладунки.

Іконографія Богоматері Іконографія Ісуса Христа Спас Нерукотворний Це найдревніше з канонічних зображень. Згідно з легендою, перший образ Христа чудесно віддрукувався на платі (убрусі), піднесеним ним до обличчя. Цей плат мав чудотворну силу - він зцілив від прокази царя Авгаря. Таким чином, творцем першої ікони був сам Христос. Христос зображується з довгим темним волоссям, розділеним прямим проділом, і з короткою бородою Добрий Пастир Другий прадавній образ Христа, що має коріння в античному живописі (перші зображення Доброго Пастиря датуються III століттям). "Аз есмь пастир добрий, пастир добрий віддасть життя своє за овець" (Євангеліє від Іоанна). Христос-Еммануїл Багато зворушливих образів було створено у рамках цього канону. Еммануїл ("З нами Бог") - Христос в дитинстві. "І наречуть йому ім'я Еммануїл.". Маленького Христа зазвичай зображують з сувоєм в руці. Сувій підкреслює, що прийшов саме той, про кого говорили старозавітні пророки. На першій ілюстрації, проте, Спас-Еммануїл зображений на Престолі з відкритим Євангелієм в руці - як Суддя на Страшному Суді. Христос - Пантократор Найбільша кількість ікон, фресок і мозаїк створено у рамках цього канону. Серйозний, суворий Пантократор ("Вседержатель"), Творець і володар світу, ніби оглядає землю з небес, кажучи: "Аз есмь Альфа і Омега, хто Був, хто є і хто буде, Всемогутній". Його очі, здається, дивляться не лише на вас, але і скрізь вас, закликаючи вас дивитися через його очі в небеса. Згідно з каноном в лівій руці Христа - закрите Євангеліє, пальці правою складені таким чином, що утворюють грецькі символи "IC XC" (вказівний і середній пальці вгору). Зазвичай верхній одяг Христа (гіматій) зображався синім, а сорочка (хітон) - червоною, іноді ліловою, що символізує людське втілення і божественну суть Христа відповідно. Спас на Престолі Різновид Пантократора, зображення Царя Небесного Єрусалиму, Верховного священика Церкви на Страшному суді. Христос в царському одязі сидить на троні з відкритим Євангелієм в руці (саме відкрите Євангеліє - символ Страшного суду). Згідно з цим каноном Христос - Цар царів - зображається в виблискуючому золотом або яскраво-червоному одягу, часто прикрашеному хрестами. На голові іноді зображують корону (митру). Фон ікони ("світло"), як правило, золотий. Грізний Судия але також і рятівник безсмертних праведних душ.

6