modul_ОЗМ_1 / seminar / 9

9. Церковні диптихи 12-14 ст. в співставленні з подібними пам’ятками культури Західної Європи.

Умовно культуру європейського Середньовіччя можна поділити на культуру Візантії та Західної Європи.

Візантійському ідеалу завжди була властива прихильність до розчарування в усьому земному. На відміну від римлян, візантійці розуміли християнство в основному як боговідвертість, як шлях до врятування особи та її духовної довершеності в Христі. Якщо для Західної середньовічної християнської культури були властиві глибоке емоційне напруження, навіть екзальтація, то для православної культурної традиції характерною була філософська розсудливість, глибока віра в добро і світле життя. Душі віруючих завжди зверталися до божого світу, вірили в обов´язкову перемогу добра, а зло завжди терпіло поразку. Західні богослови відрізнялися від східних часом тим, що робили акцент більш на повчальній складовій, ніж на глибокому богословському аналізі.

Ди́птих (гр. δίπτυχον — складений вдвічі). 

Спочатку термін означав таблички для запису (записники), що вживалися греками і римлянами, - дві дерев'яні, кістяні або металеві дощечки, сполучені одна з одною; для записів призначалися внутрішні сторони складень, зовнішні ж сторони могли покриватися різного роду прикрасами. Подібні книжки могли містити додаткові листи і тоді іменувалися триптихами, пентаптихами або полиптихами.

У церковному вживанні диптихами позначалися таблички, що містилися в кожній церкві, на яких записувалися ті імена, які проголошувалися під час літургії в християнській Церкві. Ці таблички містили імена тих, що приносили дари, ряду інших членів общини, правлячого єпископа, імена святих, мучеників, імена членів цієї общини, що праведно померли. Диптихи виступали, таким чином як втілення ідеї єдності церкви, з'єднання в церкві живих і покійних, визнаних святих і усіх вірян. Диптихи вживалися в церкві з прадавніх часів. В усякому разі в III ст. вони були в загальному вживанні. У Східній Церкві диптихи застосовувалися ще в XV ст., в Західній - аж до XII ст.

Включення в диптихи було високою честю, визнанням праведного життя вірянина, його духовної гідності і вірності церковному вченню. Виключення з диптихів було, навпаки, важким покаранням, що показувало, що виключена особа відпала від спілкування з церквою.

Термін диптих зазвичай застосовується відносно творів майстернішої роботи, ніж прості таблиці для записів. У Візантії широко вживані консульські диптихи - диптихи із слонової кістки, що вручалися консулам в ознаменування їх вступу на посаду. Матеріалом для виробів такого роду служила в більшості випадків слонова кістка, різьблення якої досягло у Візантії значної досконалості. Невеликі диптихи дарувалися імператорами сановникам і церковним ієрархам.

У Візантії широке поширення мали ікони, що наближалися по розмірах і техніці виконання до мініатюр. Нерідко такі іконки складали диптихи, триптихи і навіть полиптихи. Вони були розраховані на індивідуальну молитву в каплиці або в чернечій келії. До таких невеликих ікон, що виникли ще упродовж другої половини XI століття, належать диптих, що зберігається на Сінаї, із зображенням дванадцяти свят, фрагмент першого Пречистого, центральна частина триптиха із зображеннями Різдва Христова, Втечі в Єгипет, Втечі Єлизавети в пустелю і Побиття немовлят і чотири сцени з життя Миколи Чудотворця.

Твори візантійської різьбленої слонової кістки спочатку потрапляли в Західну Європу разом з посольськими дарами, які посилали європейським правителям константинопольські василевси. Багато предметів візантійської роботи виявилося в Європі після четвертого хрестового походу, коли західні лицарі захопили і розграбували Константинопіль. Католицька Європа не наділяла священні зображення особливим сакральним сенсом, властивим православ'ю і визнавала за ними лише освітні і дидактичні функції. Тому, потрапивши в інше культурне середовище, грецькі вироби із слонової кістки набували тут нового життя. Диптихи, триптихи і полиптихи розчленовувалися, стаючи переважно прикрасою книжкових окладів, пластини при цьому довільно обрізалися.

В той час, коли в західноєвропейському мистецтві розвивався персоналізм і формувався характер вільної творчої особи художника, на Сході мистецтво, скуте догматами православ'я, залишалося канонічним і імперсональним. Західноєвропейські художники удосконалювали зображення пластики людського тіла, композиційні прийоми і "дотикову цінність" форми. Східноєвропейська традиція зберігала релігійну духовність, аскетичний початок християнського мистецтва. У зображених сценах людина не розкріпачена, вона не господар своєї долі, вона скута незаперечним авторитетом церкви і держави. Усе в цьому живописі строго підпорядковано основній декоративній схемі, суворому канону.

У Візантії панувала християнська релігія в її особливій православній формі, в західноєвропейських країнах - католицизм. Відмінності у напрямі розвитку церковного мистецтва були пов'язані передусім з відмінністю в релігіях. Це позначалося і на диптихах. Відрізнялися вони правилами заповнення (у Візантії існував строгий канон), манерою і стилем прикраси (у Візантії були присутні східні мотиви, рослинність, відповідна географічному положенню). Візантійську культуру відрізняла від культури країн Західної Європи наявність елементів східних цивілізацій.

Як по своєму географічному і економічному положенню Візантія була своєрідним "золотим мостом" між Сходом і Заходом, так і в культурному розвитку Європи вона була сполучною ланкою між західною і східною культурами. При цьому відбувався плідний синтез культур Сходу і Заходу. На різних етапах культурного розвитку Візантії в цьому синтезі отримували переважання то східні, то західні елементи.

У 1204 р. Константинопіль ліг під ударами хрестоносців. Лицарі Четвертого Хрестового походу спалили і розграбували місто. Наступний період до остаточного падіння Візантії в 1453 р. під натиском турок, пов'язаний з правлінням династії Палеологів, називається Візантійським Відродженням, або Палеологовскім Ренесансом. В цей час знову стали створюватися твори, пройняті духом античності. Відходила в минуле строга канонічність, посилювалася емоційність психологічна зображень. З'являлися портретні образи в м'якому, чуттєвому моделюванні осіб і фігур. Мистецтво Візантії в цей період відкрило багато що з того, чого не знала античність і без чого неможливе було б Італійське Відродження. Тому мистецтво періоду Палеологів справедливо називають Класицизмом і Відродженням.

Найбільш значні зближення із західним мистецтвом Візантійського живопису мали місце у кінці 13 - початку 14 віків. Спостерігається значне збагачення тематики. Посилюються розповідні моменти і в окремих сценах: вводяться складні фони і відносно розгорнуті пейзажі. Композиція будується в декілька планів. Фігури, раніше нерухомі, великі, найчастіше представлені у фас, стають в цей час легкими, придбавають подовжені пропорції; вони часто зображаються у взаємодії іноді в поривчастому русі. В цей час частіше зустрічаються портрети. Стиль цього періоду відмічений наростанням живописних елементів, ускладненням барвистої гамми із застосуванням перехідних тонів.

Розвиваючи далі властивий візантійському мистецтву спіритуалістичний стиль, мистецтво IX - XII вв. в той же час стало багатшим і різноманітнішим з тематики. Незважаючи на сувору регламентацію, що сковує свободу художників, що примушувала їх творити в строгій відповідності зі встановленою іконографічною схемою, мистецтво стає людянішим і життєвим. Розширення сюжетів, запозичених зі священного писання і особливо з апокрифічних євангелій, включило в об'єкти живопису багато нових жанрових і трагічних сцен, які раніше у візантійському живописі не зображалися. Це дало можливість художникам збагатити свою художню мову, домагаючись нових засобів виразності. Майстрове володіння усіма можливостями використання лінії і фарби, як засобів психологічної характеристики дійових осіб, поєднувалося з умінням створювати величні образи грізних владик небесного світу і в той же час зворушливих сцен, примушуючих глядача перейматися співчуттям.

Підйом візантійською мистецтва при Палеологах був недовговічний. Життєві сили Візантії були вже підірвані. У мистецтві відбувається явище, що якоюсь мірою перекликається з минулим рухом іконоборців. Жвавість релігійних зображень показалася спокусливою, і на заході імперії жорсткий строго плоскостний стиль знову переміг в іконописі.

Як бачимо, візантійське мистецтво того часу, це стосується і диптихів, носить більш умовний, абстрактний характер. Візантійські художники не вивчали натури, як художники нового часу. У західному мистецтві переважає виразний початок. Західне мистецтво чуйніше до життя, природи і людини. У мрійливості і схвильованості образів, в патетичному зльоті духовних поривів, в невтомних шуканнях її майстрів відчуваються нові віяння, пробудження розуму і почуттів, пристрасні прагнення до прекрасного. Тут переважає інтерес до людських почуттів, до гостро індивідуального, до краси реального світу.

Мистецтво Західної Європи Середніх віків розвивалося в інших історичних умовах, ніж візантійське. Поява на історичній арені "молодих" народів, що знаходилися на більш ранній стадії розвитку, чим античне суспільство, істотно змінило і етнічний, і культурний вигляд Європи. "Варварська" Європа насилу освоювала античну спадщину, яка практично звелася до знання латинської мови і шкільного рівня навчання. Зміни зазнавало і тлумачення християнства: у варварському середовищі у обрядовій практиці, літературі, можливо, ще більшою мірою, чим на Сході, на перший план виступали елементарні народні вірування, близькі до первісних культів (особливе значення і тлумачення таїнства причастя на заході). Образні представлення і інтерпретація складних богословських категорій набували конкретніших і матеріалізованих форм, що знайшло віддзеркалення зокрема в культі реліквій, надзвичайно розвиненому на заході. Теми моральної відповідальності людини за свої вчинки, осудності і спокутування стали ведучими в западному мистецтві, в центрі якого стояв образ Христа-Судді, що з'являється у момент Другого пришестя або Страшного суду. Подібні зображення займали головне місце в зображеннях.

Емоційна схвильованість наповнює рухи персонажів, їх міміку. Зберігає західне мистецтво і повчальність. Інтерес до людської особистості знаходив втілення в зростаючій характерності осіб священних персонажів і в появі портретних зображень, часто уявних, але наділених індивідуальними рисами. У XV ст. церковні зображення набувають досить яскраво вираженого портретного характеру, що дозволяє у ряді випадків говорити про "прихований портрет" і про автопортрети.

У XI ст., що здавалося таким багатообіцяючим, між новим західним світом і Римською імперією Константинополя стався духовний розрив, непоправний розкол, наслідки якого були для Європи трагічними. У основі розколу лежали головним чином чинники, що стосуються різних уявлень про таємницю Святої Трійці і про структуру Церкви. З початку XI ст. ім'я папи більше не поминалося в константинопольських диптихах, а це означало, що спілкування з ним перерване. Ніхто тоді і уявити собі не міг, що розподіл, який стався між тими Церквами, які незабаром назвуть Православною і Римсько-католицькою, триватиме віками.

2