Мистецтво як пізнання

Мистецтво пізнає світ через сис­тему художніх образів, використовуючи специфіч­ні засоби і прийоми. Проте, на відміну від науки, специфіку пізнання у мистецтві визначають суб'єктивний харак­тер відображення, метафоричне ставлення до дійсності, активне вико­ристання емоційно-чуттєвого начала, що сприяє створенню худож­ньої картини світу.

Методом пізнання у мистецтві стає безпосереднє піднесення чи сходження до істини за допомогою переносу смислу явища на ціле, одного цілого — на інше тощо (трансдукція). Мистецтво оперує ідеальними образами в уявних просторі та часі, при цьому час у мистецтві може «стискатися» — наприклад події, що тривають у реальному житті роками можуть бути викладені у межах короткометражного фільму. При цьому глядач ніби перевтілюється в учасника або свідка тих подій і, переживаючи почуття героя набуває його досвіду як власного.

Мистецтво і виховання

Здатність мистецтва до виховання пов'язують з активіза­ції емоційно-чуттєвого начала, емоційним впливом мистецтва на людину. В свою чергу емоційні процеси знаходяться у тісному зв'язку з мисленням і інтелектом, а на думку С.Л.Рубінштейн мислення, як психічний процес, вже само по собі являє єдність емоційного і інтелектуального.

На роль мистецтв у вихованні людини звертали увагу вже давньогрецькі мислителі, розуміючи виховання, як вдосконалення душі людини. Центральною концепцією у вченні Аристотеля стала теорія катарсису – духовного очищення людини в процесі сприйняття твору мистецтва, найважливіша роль при цьому відводилася музиці, театру і літературі. Давньогрецький філософ Лукіана писав «Душу ми, передусім, вдосконалюємо… навчаючи юнаків музиці, рахунку й грамоті… потім вони вчать виречення мудреців і розповіді про древні подвиги, і корисні думки…».

Середньовічні філософи вважали митця посередником між «бо­жественним логосом» і людиною, на мис­тецтво було покладено завдання духовно-естетичного виховання, яке мали виконати два найголовніші види мис­тецтва доби середньовіччя: архітектура та поезія. В епоху ренесансу естетичне виховання отримує гуманістичну направленість, особливої значущості набуває живопис і скульптура, що прагнуть розкрити образ людини. Проблема комплексного естетичного виховання висвітлена у науковому доробку іспанського філософа X. Вівеса.

Епоха Просвітництва зорієнтовує естетичне виховання на широку аудиторію. Проблеми естетичного смаку досліджуються в роботах І. К. Готшеда, Д. Юма, К.-А. Гельвеція. Саме ж поняття естетичного виховання було введено Шіллером у роботі «Листи про естетичне виховання людини», який стверджував, що мистецтво має сформувати всебічно розвинену гармонійну особистість. Віра у виховну, перетворюючу силу мистецтва була властива багатьом митцям того часу, наприклад мрією О.Скрябіна було створення "Містерії", в якій би були поєднані всі види мистецтва — музика, поезія, танець, архітектура, а також світло, і яка б перевела світ у нову епоху буття і свідомості.

Соціальні потрясіння і стрімкий науково-технічний розвиток на початку XX століття породили низку суперечливих ідей щодо можливості естетичного виховання. З одного боку ірраціоналістична філософія Ф. Шеллінга, А. Шопенгауера, Ф. Ніцше, А. Бергсона і 3. Фрейда підготувала процес елітаризації мистецтва та нівелювання ідей ес­тетичного виховання. З іншого боку мистецтво дедалі більше розглядається як засіб соціально-політичного виховання, що відображається у творчості таких митців як Б. Брехт, Д. Хартфілд, Г. Ейсле­р у Німеччині, або В. Маяковський, В. Мейерхольд, С. Ейзен­штейн та були осмислені в роботах Т.Адорно, Ж.П. Сартра, В. Беньяміна. В 1930-ті роки в СРСР та нацистській Німеччині мистецтво стає з одного боку стає на службу соціально-політичної пропаганди, а з іншого стає об'єктом жорсткої ідеологічної цензури.