Живопис

Головними формами візантійського образотворчого мистецтва були монументальний храмовий (мозаїка, фреска) та станковий живопис - ікона, книжкова мініатюра.

Мозаїка – це сюжетні або орнаментальні композиції, виконані з натурального каміння, смальти, керамічних плиток. Фреска – техніка живопису водяними фарбами по сухій або свіжій штукатурці. Найдавніші візантійські мозаїки збереглися у храмах та гробницях м. Равенни, колись великого культурного центру.

Особливе місце в образотворчому мистецтві належить візантійській іконі. Було створено ряд видатних іконографічних типів. Тематика цих шедеврів спиралася на Біблію й на християнську символіку.

Мистецтву притаманна неодмінна якість – нести в собі конкретне вираження художнього генія, художніх прагнень народу.

Народне мистецтво - це історична основа, на якій розвивалася і розвивається світова художня культура. Усі її види об'єднує основне - пізнання та відображення трудової діяльності людства, його історії, побуту тощо.

Виникнувши внаслідок трудової діяльності, мистецтво, нерозривно пов'язане з життям народу, було тільки народним. Поступово в класовому суспільстві мистецтво розмежовувалося на два русла - народне і професійне, тобто таке, що спираєтся на спеціальну, систематичну художню освіту.

У всі епохи народне мистецтво було фундаментом художньої культури.

Народна архітектура (будівництво) - один із важливих видів творчої діяльності народу.

Народні майстри, будівельники споруджували житло, господарські, виробничі та інші будівлі з дерева, глини, каменю, соломи, очерету тощо.

Народне декоративно-прикладне мистецтво - одна із форм суспільної свідомості і суспільної діяльності. Пам'ятки кожної конкретної епохи показують, як люди навчились працювати з природними матеріалами і що з них виготовляти, яку силу надавати їм за допомогою символів-знаків (орнаменту) і що робило звичайні речі побутового призначення творами мистецтва. На всіх етапах історичного розвитку твори народного мистецтва, залишаючись невід'ємною частиною матеріальної культури, водночас є важливою галуззю духовної культури народу. Основи художнього, духовного, естетичного в них невіддільні від утилітарного, їхня єдність обґрунтовує глибоку життєву правду народного мистецтва.

У Х–ХІІ ст прикладне мистецтво у Візантії набуло особливого розквіту– чеканка, техніка перегородчастої емалі, різьблення по слоновій кістці, обробка напівдорогоцінного каміння, художня рельєфна кераміка, гравюра, художня обробка срібла та золота. У техніці мозаїки виконувалися невеликі іконки, причому кубики, з яких вони набиралися, були розміром з шпилькову голівку.

Процвітало у Візантії різьблення по слоновій кістці. Зразок цього мистецтва – трон архієпископа Максиміліана в Архієпископському музеї в Равенні.

Оригінальним видом візантійського прикладного мистецтва ХІ ст. є книжкова мініатюра (художнє оздоблення книги). Фігурні зображення виконувались прямо в текстах, на полях, а сам текст, ініціали та орнаментальні заставки вільно розміщувалися на листку пергамента. Усе разом мало вигляд єдиного художнього цілого. Цінними пам’ятками візантійської книжкової мініатюри є: знаменитий ватиканський Згорток Ісуса Навіна, виконаний для урочистого підношення візантійському імператору на честь його перемоги над варварами, Парижський Псалтир, Біблія королеви Христини Шведської (бібліотека Ватикана), книга пророка Ісаії (бібліотека Ватикана), книга Соломона (Королівська бібліотека в Копенгагені), Євангеліє у монастирі св. Катерини на Синаї, Євангеліє у Національній бібліотеці у Парижі.

Слід відмітити, що духовне життя у Візантії перебувало під суворим наглядом держави, будь-яка опозиційна думка заборонялася. А щось нове приймалось лише з дозволу двору та церкви. Особистість художника знаходилась на другому плані, а на творах та в документах його ім’я взагалі не писалось.