jurfax

Всі мишуки по сій мові в поход снаряджатися стали І одяглися, немов москалі, у казенну муницю...

Кунтуші та жупани натягли із кошачої шкури, З ґудзиків мідних побрали щити собі в лівії лапки,

Ратища ж в правих держали, ковав же їх мишачій циган...

Так споряджалися мишачі лицарі. Се ж і почули В Жаб'ячій Січі і стали скоріше збирати громаду.

Як жанр, пародія ґрунтується на комічному відтворенні стилістики певного письменника, але часом і цілого напряму в літературі. Так, у європейському середньовіччі популярними були лицарські романи. І твір іспанського письменника Мігеля Сервантеса "Дон Кіхот" з'явився як пародія на такі романи. В його творі у пародій- но-карикатурному плані перебільшувались особивості цього літературного напряму. У "Дон Кіхоті" пародіювалися канонічні образи цих романів: лицар, його зброєносець, прекрасна пані. Пародійним є весь стиль "Дон Кіхота", у тому числі пишномовне звернення до читача, залучення до початку романів сонетів, які відзначаються пародійним змістом. Варто звернути увагу на пародію Остапа Вишні, написану ним як сатиричну лекцію "Дещо з українознавства" (1923). Поділено твір на дві частини: "І. Спеціально для русотяпів", "II. Для щирих українців". Як іронічно зазначав автор, першу лекцію призначено "спеціально для тих людей, що досі ще цією справою не цікавилися, не цікавляться й не цікавитимуться". Тож Остап Вишня, іронізуючи з шовіністів, стверджує: "Україною зветься "исконно русская земля – Малая Русь, где все обильем дышет". А в другій частині так званої "лекції", яку написано для тих українців, котрі над усіма народами у світі ставлять свій народ і свою історію, іронія теж досить дошкульна: "Ненька Україна – це держава від Гіскайського моря й до пустелі Гобі, або Шамо... Під час всесвітнього потопу ковчега збудував не Ной, а гетьман Дорошенко, що й урятував сім пар чистеньких українців, одну вишневу кісточку, з якої пішли на Вкраїні вишневі садки... Потім того вже на Україні жили єгипетські фараони, Генріх Наваррський, династія Бурбонів, Римський Папа, Іван Калита. Все це були українські гетьмани, що їх свого часу Іловайський затаїв. Дніпро на Україні – найбільша в світі річка, йде вона від Міссісіпі, через Гольфстрім у Синєє море.

191

Раніш по Дніпру плавали "Титаники", але триклятущі кацапи випили Дніпро-Славуту, і він трохи ніби висох. Але то дурниця: тую воду Дніпровую за допомогою Франції з кацапів ми видавимо". Отже, обидві частини твору мають свої, тривожні для України підтексти, деякі серйозні думки тут зашифровано, деякі подано з винятковою відвертістю. Цю гостру сатиричну пародію Остапа Вишні тримали під суворою забороною понад 60 років і лише наприкінці 80-х років було її знову надруковано.

У 50–60-х роках популярними були фейлетони кримського сатирика Євгена Баєва, надто його віршований фейлетон про п'яні походеньки в Ялті народного артиста Бориса Андреєва, який саме тоді знімався в історичному фільмі в ролі могутнього богатиря – київського князя Володимира. Тож Євген Баєв і використав у своєму фейлетоні розмір та художні особливості російських билин, пародіюючи образ п'яного богатиря та його "подвиги" на кримському курорті. Пародіювання широковідомого твору часто використовується зовсім не для знищення або приниження авторитету певного автора. Це поширений творчий прийом травестування, коли у відомий сюжет чи у відомі образи вкладається новий зміст. Так, фейлетоністи використовують образи Одарки й Карася зі славнозвісної опери П. Гула- ка-Артемовського, коли потрібно написати фейлетон про тих, хто зловживає спиртними напоями. Остап Бендер з'являється у фейлетонах про новітніх пройдисвітів, а Баба-Яга чи Карабас-Барабас – у сатиричних творах про жорстоких і свавільних виродків, які знущаються зі слабких та беззахисних людей.

192

Питання для обговорення

1.Що таке фейлетон з конкретною адресою?

2.Чим відрізняється літературний фейлетон від малого фейлетону?

3.Чим різняться памфлети Євгена Дударя від памфлетів про бюрократизм і бюрократів Сиріла Паркінсона?

4.Назвіть об'єкти висміювання класичної пародії. Сучасні пародії.

5.Тематика перших епіграм. Різниця між першими епіграмами і жанром епіграми. В чому полягає спільне і відмінне?

Література

1.Кольцов М. О фельетоне. Очерк и памфлет. Публицистика и фельетон в местной печати // Восторг и ярость: Сборник очерков, фельетонов, статей М. Кольцова. – М., 1990. – С. 426–451.

2.Кройчик Л. Е. Современный газетный фельетон. – Воронеж, 1975.

3.Муравьев В. Джонатан Свифт. – М.: Просвещение, 1968.

4.Стрельцов Б. В. Фельетон: Теория и практика жанра.– Минск,

1983.

5.Цеков Ю. І. "Мою роботу рецензував народ!": Передмова // Остап Вишня. Твори: в 4 т. – К.: Дніпро, 1988. – Т. 1. – С. 6–41.

193

Розділ 9 ЖУРНАЛІСТСЬКЕ РОЗСЛІДУВАННЯ

У кожній сфері людської діяльності є справи, підвладні лише великим професіоналам. Журналістика – не виняток. У ній теж є свої вершини. Досягти їх здатний тільки фахівець за покликанням, тобто людина, для якої буденна чорнова робота – не важкий тягар, а творчий процес.

Журналістське розслідування для працівника пера, мікрофона і є тією творчою вершиною, яка може підкоритися лише майстрові. Не випадково відомий американський журналіст і дослідник преси Джон Уллмен афористично характеризує цей складний і захопливий жанр як "зоряну журналістику". Хто оволодів ним – склав найважчий іспит на звання публіциста-аналітика. Тож цілком логічно, що журналістське розслідування називають і жанром публіцистичного детективу. Існує ще й такий термін, як "журналістика обурення", де мовби закодована позиція автора, його ставлення до розслідуваних фактів і явищ.

Весь цей образний ряд свідчить, що ми маємо справу з особливим, незвичайним жанром публіцистики, потенційні можливості якого привертають до нього увагу і досвідчених практиківжурналістів, і відомих дослідників мас-медіа.

Так що ж таке журналістське розслідування, які його родові ознаки і специфіка? До якої групи жанрів воно належить? І чи жанр це взагалі, якщо в ході розслідування журналістові доводиться брати інтерв'ю, зіставляти й аналізувати факти, вибудовуючи власну концепцію явища, а то й вести репортаж з місця події?

Питання не такі прості, як це може здатися з першого погляду. І єдиної думки тут не існує. Французькі дослідники, наприклад, не зараховують журналістське розслідування до публіцистичних жанрів, покликаних, на їхню думку, "розвивати авторське бачення подій". Розслідування, як вважають вони, є ніби завершенням підсис-

теми інформаційних жанрів, до яких, за їхньою класифікацією, входять факт, розширене повідомлення, замітка, повідомлення для агентства, звіт, репортаж, інтерв'ю.

Звичайно, має право на існування й така точка зору, тим більше, якщо вона зумовлена традиціями країни, практикою діяльності засобів масової інформації. Проте якщо, на думку французьких колег, завдання цього "найскладнішого журналістського жанру" – не лише захопити читача унікальною ситуацією, а й дати "якомога об'єктивніше роз'яснення події або явища", то як можна обійтися без їх авторського бачення, іншими словами, позиції журналіста? Індивідуалізація в осмисленні реальної дійсності – важлива риса вітчизняної преси взагалі.

"Журналістика різних епох, – зазначає Володимир Різун, – відрізняється методами роботи, подачею фактів тощо. Але незмінним для неї залишається одне: фіксація й відображення сьогодення в авторському викладі (тобто авторське інформування)…" [6, 65].

Розглядаючи специфічні особливості журналістського розслі-

ний жанр потребує всебічного осмислення і вивчення проблеми, яка привернула увагу публіциста-професіонала. На думку В. Ворошилова, "журналістське розслідування, споріднює з науковим єдина методологія пізнання соціальних явищ" [1, 97]. У ньому так само, як вважає вчений, використовуються перевірені в науці методи: спостереження, опитування, вивчення документів, порівняльний аналіз, узагальнення, синтез, індукція, дедукція, абстрагування тощо. Водночас не слід забувати, що публіцистичний твір як результат копіткої дослідної роботи журналіста – все ж не наукова праця. Він має свої специфічні особливості й завдання. Вони полягають насамперед в органічному поєднанні логічно вмотивованих умовиводів і емоційно-образного осмислення фактів, подій, характерів, вчинків людей. У цьому жанрі виняткову роль відіграє професійне вміння журналіста користуватися мовностилістичним інструментарієм для увиразнення і поглиблення думки, яскравішого висвітлення й окреслення різних граней порушеної проблеми.

195

"Розслідування – це полювання на факти, які дозволяють читачеві зрозуміти те, що він має зрозуміти", – вважає французький практик і теоретик журналістики Жак Мурікан. Аналізуючи природу цього "чи не найпрестижнішого журналістського жанру", автор виділяє такі його форми: розслідування навколо події; розслідування навколо пригод, тобто наближене до поліційного; розслідування журнального типу, яке може базуватися "лише на схожості певних подій"; дослідницькі розслідування, за яких нерідко "робота йде в атмосфері напруження, ворожості й дезінформації; розслідування-портрет, коли журналісту доводиться вивчати характер, вчинки, поведінку певної особистості, а також розслідування-документ або "есе – це коли автор, витративши чимало часу і коштів на вивчення якоїсь проблеми, видає свій твір окремою книгою" [5, 11].

На думку іншого французького теоретика сучасних мас-медіа Брюно Пфайфера, журналістське розслідування "грає на всіх регістрах сприйняття: і аналітичному, й емоційному. Воно об'єднує в собі елементи інтерв'ю, портрета, репортажу, хроніки, аналізу, синтезу. Завдання розслідування – зацікавити читача унікальною темою і далі розповісти, чому все склалося саме так". Пфайфер пропонує свою класифікацію жанру. Це – розслідування на актуальні теми, об'єктом яких є здебільшого місцеві або реґіональні події; розслідування на людські теми (про особу, про таємничі факти, зокрема кримінал, про роботу окремих установ тощо). Як і Жак Мурікан, дослідник окремо виділяє і журнальне розслідування. Але, на його думку, специфіка цього жанрового різновиду полягає у розкритті й аналізі глибинних процесів реальної дійсності. Виходячи з того, що складні явища не мають простих пояснень, помітних неозброєним оком, завдання журналістів, як вважає Б. Пфайфер, допомогти читачеві розібратися в них, знайти нову, ще невідому інформацію, яка змушує побачити ситуацію під іншим кутом зору.

Свої погляди з приводу журналістики розслідування висловлює і канадський публіцист, автор популярних у Північній Америці документальних творів "Ворота до раю", "Торговці смертю" Віктор Маларек. Вважаючи, що основною метою жанру є висвітлення того важливого, що приховують інші, він зазначає: "Журналіст-слідчий ставить ті ж самі питання, що й звичайний репортер, але він значно

196

глибше проникає у серцевину справи, при цьому дивлячись професійним боковим зором у пошуках додаткових фактів. Його вже не задовольняють стандартні запитання та відповіді. Його більше цікавить: "А що ще?". Він хоче знати більше деталей про "Яким чином?" та "Чому?" І все глибше копає в питанні "Хто?" [4, 1].

Саме таке проникнення у "серцевину справи", прагнення копати якомога глибше, щоб виявити і корені, і складові, та, зрештою, і наслідки досліджуваного явища, й змушують журналістів бути аналітиками, а не безсторонніми фіксаторами подій і фактів, навіть якщо вони переконливі самі по собі.

Без авторського одухотворення зібраного матеріалу годі й думати про громадський резонанс публікації. Як театральний глядач часто відвідує ті вистави, у яких зайняті відомі актори, так і в засобах масової інформації увагу людей нерідко привертає насамперед ім'я журналіста, за публікаціями якого вони постійно стежать, а потім уже тема, проблема, жанр. Покоління 60–70-х років добре пам'ятає блискучу плеяду журналістів, які працювали здебільшого в тодішній центральній пресі. Імена Валерія Аграновського, Василя Пєскова, Бориса Панкіна, Анатолія Стреляного, Бориса Агапова, Ярослава Голованова, Анатолія Іващенка були популярніші від імен багатьох політиків. Їхні публікації (і журналістські розслідування в тому числі, хоча такої рубрики в нашій пресі й не існувало), у яких нерідко порушувалися надзвичайно гострі проблеми тогочасної дійсності, викликали жвавий інтерес широких кіл читачів. І не лише змістом, професійною досконалістю тексту. Приваблювала непересічна особистість самого журналіста, яка вгадувалася і в сюжетно-композиційній будові публіцистичного твору, і в трактуванні колізій, фактів, які часто висвітлювалися з несподіваного ракурсу.

Особистісні якості журналіста, можливо, один з найголовніших чинників для успішної роботи в такому інтелектуальному жанрі, як журналістське розслідування. Такої думки дотримуються й відомі західні дослідники масмедіа.

"Журналістське розслідування – це шанс відновити справедливість і зіграти роль Давида в боротьбі з Голіафом, – зазначає директор програми журналістики університету Джона Гопкінса (США)

197

Девід Еверетт. – Це ґрунтується на вірі в те, що журналісти, редактори і фотографи можуть відігравати величезну роль у поліпшенні суспільного життя" [3, 10].

Вчений вважає, що в справжньому журналістському розслідуванні можуть бути використані всі традиційні жанри преси, а також документи та інші джерела, які сприяють з'ясуванню ситуації. Водночас однією з головних умов успіху в цьому складному жанрі, на його думку, є вміння писати. А ще, як вважає Д. Еверетт, журналістське розслідування "вимагає наполегливості, іноді мужності і завжди бажання вийти за рамки звичайного" [3, 11].

Варто наголосити, що реалізація такого бажання, безсумнівно, передбачає відповідний напрям думок журналіста, його вміння за окремими фактами, вчинками, поведінкою людей, навіть деталями розгледіти явище в усіх його іпостасях.

На початку 90-х років посилилася увага до жанру розслідування з боку російських практиків і теоретиків мас-медіа. Виникли відповідні агентства, інші структури у ЗМІ, журналісти яких намагаються розслідувати здебільшого економічні, соціальні злочини, конфліктні ситуації в різних сферах життя, історичні таємниці, які з різних причин досі замовчувалися, тощо.

"В загальному плані, – зазначає О. Тертичний, – мета серйозного, соціально важливого журналістського розслідування може бути визначена так: робити явною ту інформацію, котра необхідна, життєво важлива для народу, але від нього приховується; боротися зі зловживаннями сильних світу цього; протистояти беззаконню з тим, щоб змінювалося на краще і все суспільство" [7, 102].

З таким визначенням перегукуються і думки петербурзької журналістки, члена Гільдії судових репортерів Юлії Шум. Аналізуючи природу журналістського розслідування, вона вважає, що головним у цьому жанрі є виявлення фактів, матеріалів, "які влада воліла б не розкривати" [11, 24].

Цікавими з цієї точки зору видаються й міркування авторки розвідки "Журналістське розслідування" Марини Шостак: "Журналіст збирає факти як детектив, але робить це не стільки націлюючись на звинувачення конкретної особи, скільки в надії розітнути певний "суспільний нарив" [12, 62].

198

Російська дослідниця за формою авторської реалізації матеріалу ділить журналістське розслідування на три своєрідні жанрові підвиди: розслідування-репортаж, розслідування-панорама й розслідуван- ня-стаття. Перше з них передбачає наочне відтворення етапів пошуку журналістом викривальних фактів. Композиційно публіцистичний твір будується за схемою детективу: напружений сюжет, інтрига. Автор мовби проводить читача слідом за собою таємними, часом ризикованими стежками розслідування здебільшого складних, гострих колізій, розкриваючи таким чином лабораторію своєї роботи.

Розслідування-панорама, на думку М. Шостак, будується за іншим принципом. Автор концентрує увагу не на пошуку, а на його результатах. Він "складає мозаїку" виявлених фактів на очах у читача, зіставляючи вчинки, поведінку різних людей, їхні висловлювання, цитуючи різні документи. Читач у такий спосіб ніби теж запрошується до співтворчості, самостійної оцінки результатів пошуку.

Сюжетним стрижнем розслідування-статті є формування авторської версії. Тут домінантну роль відіграє сам журналіст, "зигзаги" думки якого простежує читач. Це може бути не менш цікаво й захопливо, як вважає авторка розвідки, ніж історія пошуку.

З такою думкою можна погодитися. Хоча сама класифікація наведених різновидів жанру видається трохи штучною. Практика як українських, так і закордонних мас-медіа засвідчує, що глибокі журналістські розслідування, як правило, містять у собі і сюжетну лінію пошуку, і авторську концепцію, що розвивається від версії до обґрунтованих документами висновків. Відомий американський журналіст і редактор Джон Уллмен вважає, що складовими кваліфікації, необхідної для підготовки журналістських розслідувань, є: "…дослідна робота, встановлення і розробка джерел, пов'язаних з предметом розслідування; здатність розплутувати і пояснювати складні матерії; вибудовувати гіпотези (на основі підказок чи уважного спостереження) і перевіряти їх на відомих фактах і думках" [9, 13].

Як бачимо, тут окреслюється увесь спектр професійних якостей журналіста, які в процесі пошукової і творчої роботи реалізовуються в публіцистичному творі. У своїй ґрунтовній праці Д. Уллмен не дає власного визначення журналістського розслідування, вважаючи, що найкраще специфіку жанру розкрив колишній заступ-

199

ник редактора-розпорядника газети "Ньюсдей" Роберт Грін. Наведемо його формулювання: "Це журналістський матеріал, який ґрунтується, як правило, на власній роботі й ініціативі, на важливу тему, яку окремі особи і організації хотіли б приховати. Три основних елементи: журналіст проводить розслідування, яке не проводив хтось інший; тема матеріалу досить важлива для читача чи телеглядача; інші намагаються приховати порушені в розслідуванні факти від громадськості" [9, 13].

Аналізуючи й осмислюючи різні точки зору на журналістське розслідування, можемо дійти висновку, що, попри розбіжності в поглядах на його жанрову природу, форми подання матеріалу, роль авторського "я" в публікації, усі фахівці сходяться на думці виняткової суспільної ваги цього феномену сучасної журналістики. "Саме журналістське розслідування, – вважає Д. Уллмен, – дає нам можливість служити суспільству, котре дедалі більше втрачає контроль над нашою демократією" [9, 12].

Ідеться про США, що мають незаперечні досягнення у розвитку демократичних засад у всіх сферах життя, служать своєрідним еталоном для світового співтовариства. Що й казати про Україну, у якій поняття "демократія" має поки що здебільшого декларативний характер, де суспільні інститути лише зароджуються, а бюрократична система за попередніх режимів пустила глибокі корені. Природно, що журналістське розслідування в українських мас-медіа, насамперед на теперішньому, перехідному етапі розвитку держави, – жанр дуже актуальний. Зловживання службовим становищем і порушення законів з боку як чиновників державного апарату, так і бізнесових структур, факти корупції і кримінальної злочинності, суб'єктивні чинники гострих соціальних проблем і духовного переродження суспільства, з якими нова влада розпочинає боротьбу, – ось далеко не повний перелік тем, які можуть стати також об'єктами пильної журналістської уваги.

Розслідування цих проблем з оприлюдненням здобутих фактів у пресі чи електронних ЗМІ – справа надзвичайно відповідальна. Вона вимагає високих фахових і неординарних людських якостей. Можливо, в цій площині й слід шукати пояснення, чому публікації під рубрикою "Журналістське розслідування" до недавнього часу рідко

200