jurfax

Розділ 7 ХУДОЖНЬО-ПУБЛІЦИСТИЧНІ ЖАНРИ

Художня публіцистика. Цей термін, а якщо точніше – явище класичної журналістики – потребує сьогодні особливої уваги і всебічного осмислення як з боку теоретиків, так і практиків сучасних масмедіа. Це зумовлено насамперед трансформацією поглядів на роль і завдання вітчизняної інформаційної політики, що знаходять відображення в практиці багатьох ЗМІ. І хоча поширені, переважно в керівних журналістських колах, твердження про застарілість, неактуальність у наш динамічний, насичений багатьма подіями час жанрів художньої публіцистики ґрунтуються здебільшого на суб'єктивній основі, ігнорувати їх не доводиться. Адже кожна думка, як би ми до неї не ставилися, не виникає з нічого. Опоненти оперують власною аргументацією. І спростування її вимагає не голослівного заперечення, а серйозного аналізу проблеми в усіх її аспектах: історичному, теоретичному і, звичайно ж, з погляду повсякденної журналістської практики з урахуванням реалій минулого і сьогодення. Робити ж вигляд, що кризи жанру не існує, означає уподібнюватися персонажеві чеховського оповідання "Лист до вченого сусіда" відставного урядника Василя Семи-Булатова, який обеззброював свого опонента єдиним твердженням: "Цього не може бути, тому що цього не може бути ніколи". Так ми заженемо себе в глухий кут, з якого навряд чи можна знайти вихід.

Тим часом як насправді вихід існує, що ми й спробуємо довести. Розглядаючи жанрову структуру публіцистики, слід враховувати передусім традиції вітчизняної преси, які беруть свій початок ще з ХІ століття, зі "Слова про Закон і Благодать" Іларіона. У цьому творі вже були закладені основні відмітні риси проповідницьки-повчаль- ної публіцистики, які згодом доповнилися гостротою полемічного запалу у викривальних творах Максима Грека, Івана Вишенського, Михайла Андрелли й їхніх, часто анонімних, послідовників. Сувора логіка вмотивованої життєвими фактами полемічності тут органічно

поєднується з яскравим образним мисленням, живою народною мовою, що знаходила відгук серед широких верств людей.

Як справедливо зауважує П. Федченко, "народнопоетична творчість постійно впливала на розвиток писемної літератури, котра не тільки освоювала нові традиції і образну систему фольклорних творів, а й відчувала вплив їх ідей, моралі і світосприйняття" [18, 11]. Леся Українка, котра сама блискуче володіла пером журналіста, називала таку публіцистику "вогненною лірикою" (виділення моє. – О. Г.). У ній, як вважала поетеса, з особливою силою виявляються "запал і завзятість", "всі почуття, всі пристрасті людського серця". "Навіть сама техніка фрази, – наголошувала Л. Українка, – неначе вимірена свідомо на те, що тепер звуть сугестією (внушенням): кожний образ, кожна імперативна фраза повторюються двічі, різними, але синонімічними виразами різної сили і через те силоміць западають в пам'ять" [16, 160].

Ось ця дивовижна властивість мовленого, написаного, а згодом і друкованого слова западати в пам'ять і стала однією з визначальних рис вітчизняної художньої публіцистики від самих її початків. Не втратила вона своєї властивості і в подальші роки, з появою газет, журналів, альманахів, інших видань. Вони не тільки інформували читача про події з різних сфер тогочасної дійсності, а й вміщували матеріали, автори яких порушували пекучі, злободенні, або, як висловлювалися публіцисти попередніх епох, "прокляті" питання життя.

Автори публікацій, а це були здебільшого письменники, митці, представники прогресивного духівництва, ставали на захист скривджених, гноблених, переважно тих верств населення країни, котрі перебували на найнижчих щаблях соціальної драбини, тобто за межею бідності. Вони не могли самотужки захистити себе, домогтися справедливості у протистоянні з можновладцями, продажними суддями чи сутягою-чиновником, якого класик влучно назвав "спритний юриста".

І чи не єдиним знаряддям, яке упокорений люд міг використати як щит і надійну зброю проти своїх кривдників, було гостре, правдиве, переконливе за доказовою силою публіцистичне слово. Викриваючи й розвінчуючи, воно несло водночас у собі заряд людяності, тепла, розради, доброзичливості й співчуття до тих, кого брало під

162

захист. Згадаймо проникливо-бентежне радищевське з його відомої "Подорожі з Петербурга до Москви: "Я взглянул окрест меня – душа моя страданиями человеческими уязвлена стала…" [14, 42].

Саме "страждання людські", які не могли не зачепити, не давали спокою вразливій душі публіциста, і визначили пафос його творчості, змушували не просто констатувати жахливі факти існуючого в тодішній Російській імперії беззаконня, а й шукати виходу з кричущої соціальної скрути. І хоча автор вдається у своєму творі до вельми радикальних закликів: "О! если бы рабы, тяжкими узами отягченные, яряся в отчаянии своем, разбили железом, вольности их препятствующим, главы наши, главы бесчеловечных своих господ и кровию нашею обагрили нивы свои" [14, 189], – на той час вони цілковито відповідали настроям передових верств творчої інтелігенції. Зазначимо, що автор – людина дворянського походження – й себе зараховує ("главы наши") до "бесчеловечных … господ". Але він не може не перейматися жахом кричущої сваволі, яка існувала в кріпосному суспільстві, і свій настрій, власний душевний біль відкрито передає в гнівному публіцистичному слові.

В подальшому з такою ж силою воно виявить свою викривальну енергію і в інших жанрах літератури. Згадаймо заклично-пророче Шевченкове: "І вражою злою кров'ю волю окропіте!"

Протягом багатьох століть переважно письменницька художня публіцистика була чи не єдиною трибуною поневоленого народу, з висоти якої, за влучним висловом Олександра Герцена, він змушував почути крик свого обурення і своєї совісті. Крім того, енергія аргументованого, образно насиченого публіцистичного слова пробуджувала в людях почуття власної гідності й національної самосвідомості.

У кращих своїх зразках вітчизняна художня публіцистика завжди була і навчителем, і проповідником, і поводирем, і порадником, і захисником переслідуваних за правду, і навіть своєрідним душпастирем людей, які прагнули духовного зцілення в нерідко жорстокому, розвихреному політичними, соціальними, національноетнічними та іншими суспільними бурями світі.

Віддаючи належне названим властивостям художньої публіцистики, не можна замовчати її надзвичайно важливої – естетичної функції. Власне, цим вона вигідно відрізняється від інших журналіст-

163

ських творів, які теж глибоко, всебічно досліджують суспільні процеси, що відбуваються в різні періоди життя. Естетика слова, метафори, образу, деталі, сюжетного ходу, композиції, людських взаємин, характеру персонажів, особливо в складних, неординарних обставинах життя, нарешті, естетика наскрізної думки публіциста, його позиції – це саме те, що наповнює журналістський твір живим струмом, додає йому тієї полум'яної сили, що збуджує мозок і серце. Найточніше й найлаконічніше визначення суті художньої публіцистики дав Іван Франко, охарактеризувавши її як "огонь в одежі слова". Життя підтвердило правдивість цієї геніальної формули.

Енергія публіцистики, її напруга з особливою силою виявлялися на зламі епох, у часи загострення суспільних змагань. Так було на рубежі ХУІ – ХУІІ століть, коли після Берестейської унії провідними жанрами писемної літератури в Україні стали пристрасні, "вибухові" твори полемічної публіцистики, спрямованої передусім проти духовної експансії нашого народу.

З такою ж силою заявило про себе публіцистичне слово і в переддень соціальних потрясінь кінця ХІХ – початку ХХ століття у творчості Івана Франка, Олени Пчілки, Юліана Бачинського, Володимира Винниченка, Дмитра Донцова, Сергія Єфремова та багатьох їхніх однодумців – талановитих літераторів, котрі на конкретних фактах і в кращих зразках художньої майстерності розкривали суперечливі процеси нової доби, коли тріщали вже, розвалювалися імперії як Романових, так і Габсбургів.

Ми часом сліпо користуємося висловом, який без належного осмислення, й нехтуючи власними традиціями, запозичили з західної преси: "журналіст – не учасник подій, а професійний спостерігач". Ось така доволі абстрактна формула, яка по суті ні до чого не зобов'язує. А чи так це буває завжди? І чи варто в усіх життєвих випадках журналістові займати зручну, й будемо відверті, безпечну позицію професійної відстороненості хай і об'єктивного, але все ж таки спостерігача? Так, він пише правду, у нього можуть бути свої симпатії й антипатії, та він не демонструє їх. Професія не дозволяє. Завдання журналіста, повторюємо за колегами з-за кордону, якомога об'єктивніше поінформувати читача про все, що відбувається в теперішньому житті. Та хто ж заперечує. У більшості випадків, мабуть, так воно й має бути. Та, крім точності й об'єктивності, існують ще ж

164

і морально-етичні вимоги до себе, як до представника "четвертої влади", котрий володіє чи не найвпливовішим знаряддям, яке винайшло людство, – словом. Володимир Короленко охарактеризував ці вимоги як "докори сумління".

Якщо публіцист не відчуває їх, ставши свідком беззаконня, брутального порушення людських прав чи інших антисуспільних явищ, йому краще б поміняти професію.

Так, життя істотно змінилося. Та чи відійшли в минуле чиновницьке й міліційне свавілля, корупція, метастази якої вразили сьогодні чи й не всі суспільно важливі сфери життя. А таке ганебне й нове для нас явище, як рейдерство, коли організованими ледь не в бойові загони групами захоплюються переважно прибуткові промислові підприємства чи інші привабливі з економічного погляду господарські об'єкти. На жаль, серед них чимало й закладів культури: книгарень, видавництв, бібліотек, художніх майстерень та навіть редакцій газет і журналів. Нерідко як нападники, так і захисники спірних об'єктів обґрунтовують своє право на них діаметрально протилежними ухвалами різних судів, що, звичайно ж, не може не викликати підозри в їх корисливості.

Писати про таке спокійно, в суто інформаційному стилі, не дошукуючись правди й не стаючи на захист скривджених, ошуканих, потерпілих, не називаючи поіменно носіїв зла, безчинства, беззаконня, якщо журналіст, звичайно, зумів їх виявити й довести свою правоту, – означає як мінімум нехтувати високими традиціями вітчизняної публіцистики і зневажати своє ім'я та власну професію.

У таких випадках для журналіста замало життєвого чи редакційного досвіду, досконалого знання предмета й літературного хисту. Тут особливо помітну роль повинна відігравати громадянська позиція публіциста, як вияв концентрації логічного мислення, внутрішніх переконань і глибоких емоцій, що відбивають ступінь власного співпереживання і моральних засад.

Такі приклади дає нам і світова література. Згадаймо гнівний, сповнений високого громадянського звучання публіцистичний твір російського письменника Льва Толстого "Не можу мовчати!", спрямований проти масових страт безневинних людей в царській Росії в часи пореволюційної (1905) реакції. Це саме він не побоявся публічно звинуватити в репресіях чинного монарха, назвавши його "Мико-

165

ла Палкін". І хоча обидва твори ґрунтуються на конкретних фактах, написані вони на високому емоційному регістрі, що яскраво відбиває не тільки чітко визначену позицію, а й моральне обличчя видатного письменника. Те ж саме можна сказати і про відкритий лист Еміля Золя "Я звинувачую", памфлети Марка Твена і, зокрема, один з найгостріших – "Лінчуючі Сполучені Штати".

Цей ряд можна продовжити. Практика не тільки письменників, журналістів, а й учених природничих наук неспростовно довела, що без емоційного сприйняття світу навіть їм іноді складно буває встановити наукову істину. В бесіді з письменником Олександром Мошковським Альберт Ейнштейн сказав: "Достоєвський дає мені більше, ніж будь-який вчений. Він викликає в мене етичне поривання такої нездоланної сили, яка виникає від істинного твору мистецтва" [6, 95–96].

У деяких сучасних працях, у тому числі й представників української діаспори, можна прочитати, що за радянських часів художня публіцистика розгубила свій полемічний потенціал, була позбавлена критичної гостроти й об'єктивності у висвітленні суспільних процесів. На думку таких авторів, горезвісний метод "соціалістичного реалізму", який поширювався й на журналістику, змушував навіть талановитих літераторів вдаватися до лакування дійсності, оспівувати всупереч здоровому глузду "переваги" існуючого ладу, створювати схематичні образи сучасників.

Навряд чи доцільно повністю відкидати такі висновки. Існуючий режим добряче потрудився, щоб упокорити журналістів, спрямувати їхню творчість у річище єдиної ідеології, а це означало свідомо примітивізувати її, що було в інтересах правлячих кіл. Природно, що за таких умов найбільше постраждали саме жанри художньої публіцистики, які потребували від їхніх авторів не тільки глибокого знання предмета творчості, а й високого інтелекту, журналістської майстерності, досконалого володіння мовою, коли відсутні будь-які фальш, поверховість, літературний примітивізм.

А з такими кадрами існуюча влада, як відомо, особливо не церемонилася. Своєю творчістю вони заважали їй вводити людей в оману, формуючи в них магічною силою публіцистичного слова власну думку про реальний стан справ так званого соціалістичного будівництва і події, які відбувалися в країні.

166

Силове поле багатьох творів художньої публіцистики, з якої примусово вихолощувалося інтелектуальне начало, в ті роки помітно слабшає. Глибокі дослідження реальних проблем часто підмінюються в ній загальними розмірковуваннями. Героями нарисів стають люди виключно бездоганної біографії і поведінки. Увага журналістів акцентується переважно на успіхах в усіх сферах життя. Найменша спроба торкнутися негативних процесів в економіці країни, соціальній чи культурній політиці партії трактувалася як паплюження соціалістичної дійсності. Не використовується повною мірою й енергетичний потенціал образних засобів. У кращому випадку вони виконують тепер суто декоративну роль, яка на професійному жаргоні російських журналістів дістала назву "оживляж".

Це, мабуть, й дало привід, як уже зазначалося, деяким керівникам сучасних вітчизняних ЗМІ висловити своє скептичне ставлення до художньо-публіцистичних жанрів, їх актуальності й подальшої перспективи за нових умов розвитку мас-медіа.

Принагідно зауважимо, що і за умов комуністичного режиму, коли друковане слово пропускалося крізь густе сито політичної цензури, поряд з сірими, схематичними, поверховими все ж таки з'являлися глибокі гостросюжетні публіцистичні твори, автори яких намагалися зображувати життя таким, яким воно було насправді, об'єктивно оцінюючи й ті негативні процеси, що гальмували суспільний розвиток. Помітний слід у вітчизняній публіцистиці залишили твори Остапа Вишні, Олександра Довженка, Дмитра Прилюка, Василя Симоненка, Валерія Марченка, Івана Дзюби, В'я- чеслава Чорновола, Степана Колесника та багатьох інших подвижників слова. Вони не боялися говорити правду, кидаючи виклик існуючій системі. Саме такі публікації на тлі офіціозної заангажованості багатьох радянських газет і підтримували честь вітчизняної публіцистики, розвиваючи її кращі традиції.

Осмислюючи творчість попередників у царині художньо-публі- цистичного відображення дійсності, не можна залишити без уваги теоретичні погляди на публіцистику загалом і художню зокрема. І хоча, як доводять філософи, теорія суха, а вічнозелене тільки дерево пізнання, вважаю, що вони доповнюють одне одного. Адже переважна більшість літературознавчих висновків не є наслідком кабінетних розмірковувань відірваної від життя уяви теоретиків. Вони, як

167

правило, ґрунтуються на повсякденній практиці, в тому числі й журналістської творчості. І якщо сьогодні немає єдиної думки стосовно публіцистики, її відмітних рис, жанрової природи й структури, то це, мабуть, свідчить лише на користь останньої. Публіцистика як динамічне літературне явище перебуває в постійному русі, розвитку і не вкладається в обмежені усталеними канонами рамки. Вона руйнує їх, як швидкоплинна ріка штучні перепони на своєму шляху, що обмежують її вільний потік.

Попри поважний вік, публіцистика й сьогодні дає підстави для широкого діапазону думок про себе, які досить точно передав російський журналістикознавець Євгеній Прохоров: "Один публіцистикою вважає тільки нарисову прозу, другий розмежовує нарис і публіцистику, третій дивується, чому репортаж відлучають від публіцистики, четвертий бачить родову природу публіцистики в ясній соціальній позиції, п'ятий зараховує до публіцистики всю сукупність жанрів газетної і журнальної періодики – від замітки до передової статті, шостий різко протиставляє "письменницький" нарис газетній публіцистиці" [11, 10].

Хоч як це й парадоксально, у такому розмаїтті поглядів нема особливих суперечностей. У кожному міститься своє "раціональне зерно". Якщо термін "публіцистика" походить від латинського publikus

– суспільнй, то й невелика замітка, вміщена у багатотиражній газеті, виконує певну суспільну, отже, й публічну функцію, інформуючи читача про життєвий факт, подію, явище. Те ж саме стосується репортажу, звіту чи інтерв'ю, які належать до інформаційних жанрів.

Навряд чи варто наголошувати, що будь-яка родова, видова чи жанрова класифікація в літературі й журналістиці має умовний характер. Це зрозуміло кожному фахівцеві й не потребує особливих доказів. Володимир Здоровега, наприклад, розрізняє публіцистику в широкому і вузькому, тобто професійно-журналістському значенні слова. Перше, як вважає науковець, "охоплює всі публічні виступи на суспільно-політичні теми" [4, 219]. Дpуге ж стосується безпосередньо журналістських виступів. Це, на думку вченого, і є "власне публіцистика", що дає підстави для розгляду її щодо функцій, предмета, а також змісту, форми, методу пізнання і відображення дійсності [4, 220].

168

Щоб наблизитися до істини у пізнанні того чи того літературного, мистецького явища, треба вичленити в ньому найхарактерніші риси, властиві тільки йому способи реалізації авторської ідеї. Оскільки йдеться про сферу творчості, що не терпить догматичного мислення, стереотипів, шаблону, готових матриць, за якими виготовляється публіцистичний продукт, то й висновки різних дослідників можуть відрізнятися один від одного. І в цьому є своя закономірність. "Рухома естетика" (а цей вислів можна з повним правом зарахувати й до художньої публіцистики) здатна викликати при її всебічному вивченні широку гаму думок, які й кристалізуються в теоретичних узагальненнях. Їх багатство по-своєму відбиває багатогранність самої публіцистики як специфічного роду літератури й журналістики.

Як вже зазначалося, публіцистика першою відгукується на політичні й соціальні зміни, які відбуваються в житті. Літератори, які працюють у її жанрах, намагаються не тільки ознайомити читача з новими фактами, подіями, явищами реальної дійсності, а й осмислити їхню природу, простежити тенденції розвитку суспільних процесів, розкрити зміни в поглядах, поведінці, психології людей. Проте й старе, віджите, зазвичай, не зникає саме по собі, не здає без опору власних позицій, тримаючи окремих літераторів, журналістів у полоні старого мислення.

Саме така ситуація склалася у вітчизняній публіцистиці в середині 50-х років минулого століття після викриття на ХХ з'їзді комуністичної партії культу особи Сталіна й на початку так званої "хрущовської відлиги". Звичайно, крига, яка упродовж багатьох років тоталітарного режиму сковувала вільне, правдиве слово, почала скресати. У Росії виходять друком художньо-публіцистичні нариси Валентина Овечкіна, Володимира Тендрякова, Анатолія Аграновського, Володимира Солоухіна, де порушуються гострі соціальні й моральноетичні проблеми, про існування яких раніше й згадувати було небезпечно. В Україні на сторінках газети "Колгоспне село" з'являються нариси, фейлетони її редактора Дмитра Прилюка, який намагається відтворити більш-менш правдиву картину життя сільських трудівників. Проте чимало публіцистичних творів цього періоду ще мають на собі відбиток схематичного, а то й лакувального відображення дійсності. І на це були свої причини. Серед журналістів, письменни-

169

ків, митців побутував невеселий жарт: якщо в Москві стрижуть нігті, то в Києві ріжуть пальці.

Така ситуація, природно, не могла лишати байдужими як професійних журналістів, що дорожили своїм ім'ям, так і теоретиків публіцистики. У 1956 році виходить книга талановитого публіциста, редактора і журналістикознавця Юхима Лазебника під промовистою назвою "Творчість і догматизм у пресі". То була смілива як на той час аналітична праця, адже писалася вона до ХХ з'їзду партії, коли ідеологічні постулати сталінського режиму ще тяжіли над літературою і журналістикою. Саме на тих путах, які стриножували вільний розвиток публіцистичної думки й життя загалом, і зосередив увагу Ю. Лазебник. Він дає їм точне визначення.

"Догматизм пустив глибоко своє коріння у багатьох галузях суспільного життя, – зазначає дослідник, – але особливо небезпечний він у нашій пресі. Особливість цієї небезпеки полягає в тому, що з сторінок друкованих органів догматичний спосіб мислення досить легко й непомітно сприймається багатьма людьми, витісняє у їх свідомості живу, творчу думку, породжує в них розумові лінощі".

Ідалі, роздумуючи про суперечливі процеси, які відбуваються в суспільстві й журналістиці, що відбиває їх у слові, про шляхи оздоровлення вітчизняної преси, автор зауважує: "Догматизм і творчість

–непримиренні між собою. Догматизм подібний до того бур'яну, який глушить, не дає розвиватись корисній, плодоносній рослині, щоб вільно росла і плодоносила рослина, треба виполоти бур'ян. Щоб вільно розвивалась творча думка людей, треба викорчувати те коріння, яке живить догматизм" [8, 5].

Треба було мати неабияку мужність, щоб назвати речі своїми іменами. Хто ж не знав, що "коріння" догматизму, яке автор закликав викорчувати, живилося саме ідеологічною політикою більшовицької партії, наділеною, попри незначні послаблення, необмеженою владою у державі.

Івсе ж думка була висловлена. І вона, звичайно ж, не лишилася непоміченою. Публіцистика, в тому числі й художня, дедалі частіше й сміливіше торкається тем, які ще донедавна вважалися забороненими, активніше втручається в життя. Вона в чомусь видозмінюється, набуває нових рис. Ця якість з особливою виразністю виявилася

утворчості журналістів-"шістдесятників" Степана Колесника, Васи-

170