Вклад російської архівознавчої школи в розробку теорії експертизи цінності документів.
Зі встановленням радянської влади в Україні почалася націоналізація архівів і зрештою було проведено архівну реформу на засадах централізації. Після включення України до складу СРСР на її територію було остаточно поширено схему архівного будівництва РФСРР. Політика коренізації (або «українізації») спочатку позитивно позначилася на розвитку архівної справи і архівознавства. В цей період закладалися наукові основи створення єдиного Державного архівного фонду України, розроблялася і впроваджувалася українська архівна термінологія, вироблялася методика описування фондів, експертизи цінності документів. Помітну роль у розвитку архівної науки відігравав журнал «Архівна справа» та інші фахові видання. Важливою подією цього етапу був вихід у світ книги В. Романовського «Нариси з архівознавства: Історія архівної справи на Україні та принципи порядкування в архівах» (1927), яка стала першим навчальним посібником з архівознавства. Другий етап розвитку українського архівознавства завершився згортанням політики «українізації», дедалі глибшою ідеологізацією всіх наук на принципах партійно-класового підходу і революційної доцільності використання джерел, що знайшло офіційне закріплення у листі Й. Сталіна до журналу «Пролетарская революция» (1931).
Третій етап (1930-і - початок 1950-х років) пов'язаний з остаточним утвердженням тоталітаризму в СРСР. У цей час ще більше централізовувалася архівна система, яка підпорядковувалася Наркомату внутрішніх справ, було максимально звужено доступ до архівів. Масові репресії торкнулися працівників архівної галузі, істориків та архівознавців. Остракізму і звинуваченням в «українському буржуазному націоналізмі» було піддано посібник «Архівознавство. Елементарний підручник» (Харків, 1932). Разом з тим створення Кабінету архівознавства при Укрцентрархіві, публікація на сторінках «Радянського архіву» та «Архіву Радянської України» статей науковців і практиків, загалом націлених на обґрунтування централізації архівної справи, її закритості, протиставляння радянської архівної системи західноєвропейським, певною мірою сприяли удосконаленню архівних технологій. У 1940-х рр. до радянської архівної системи було включено архіви західних областей України, Буковини, Бессарабії, Закарпаття, які увійшли до УРСР. Значних втрат архівна справа зазнало під час Другої світової війни. У повоєнні роки було здійснено деякі заходи щодо відбудови архівів, повернення з евакуації документальних ресурсів, кадрового оновлення галузі, що позитивно вплинуло на архівознавчі дослідження. Важливою подією було відкриття на історичному факультеті Київського державного університету ім. Т. Шевченка кафедри архівознавства (1944), згодом - історико-архівного відділення та аспірантури. Низку актуальних проблем архівної практики та архівознавства було порушено на сторінках «Науково-інформаційного бюлетеня Архівного управління МВС УРСР».
З середини 1950-х років окреслився четвертий етап історії архівознавства, який тривав до розпаду СРСР. Його початок пов'язаний з хрущовською «відлигою», критикою культу особи Й. Сталіна, активізацією історичних досліджень, що не могло не позначитися на архівній системі. Залишаючись під повним партійно-державним контролем, архівна справа сформувалася в окрему галузь, якою керувало Головне архівне управління при Раді Міністрів СРСР (1966). Підготовка фахівців архівної справи зосереджувалася у Московському державному історико-архівному інституті, який разом зі Всесоюзним науково-дослідним інститутом документознавства та архівної справи був своєрідним «законодавцем» і центром науково-теоретичної роботи в галузі архівознавства. На цьому етапі архівознавство набуло виразнішого статусу науки і навчальної дисципліни, було опубліковано низку праць і посібників.
У 1960-1980-х роках помітно розширилася тематика архівознавчих досліджень в Україні, вийшли праці з історії, теорії і практики архівної справи, було захищено кілька кандидатських дисертацій. Посилилась увага до науково-дослідної роботи в центральних державних архівах, зріс науково-теоретичний рівень публікацій на сторінках науково-інформаційного бюлетеня «Архіви України» (з 1965 р.). На стан наукових досліджень негативно впливала обстановка авторитаризму, застою, орієнтація на суто прикладну тематику, провінціоналізм.
Проголошення у серпні 1991 р. державної незалежності України, нова хвиля національно-культурного відродження, демократизація країни, її входження у світове співтовариство започаткували п'ятий етап розвитку архівознавства, пов'язаний з потребою суспільства і держави в новому осмисленні ролі архівів, значення історико-архівознавчих, джерелознавчих та археографічних досліджень, прийняттям Закону України «Про національний архівний фонд і архівні установи» (1993, нова редакція - 2001), з реформуванням архівної системи України, її демократизацією. Важливою віхою в розвитку архівознавства стало заснування 1994 р. галузевої наукової установи. Помітними подіями в науковому житті архівів були наукові конференції «Українське архівознавство: історія, сучасний стан та перспективи» (1996), «Архівна та бібліотечна справа в Україні доби визвольних змагань (1917-1921 рр.)» (1997), архівознавчі читання в Національному університеті імені Тараса Шевченка, заснування нових часописів: «Студії з архівної справи та документознавства», «Архівіст», «Константи», «Пам'ятки» та інші.
Важливі теоретико-методологічні проблеми архівознавства, особливо камеральної археографії, висвітлено в монографії Г. Боряка, де архівні фонди розглядалися як складова загальнонаціональних інформаційних ресурсів, обґрунтовувалися шляхи створення Археографічного реєстру національної спадщини України. Збагаченню знань з історії архівної освіти і науки сприяли дослідження І. Матяш. 2002 р. побачила світ фундаментальна колективна праця «Нариси історії архівної справи в Україні».
Таким чином, архівознавство є комплексною системою знань, яка, з одного боку, органічно входить в історичну науку, а з другого, - інтегрує в собі низку спеціальних знань з теорії, історії і практики архівної справи, державного будівництва, документознавства, інформаційних систем. Архівознавство має свій предмет і об'єкт дослідження, спирається на різноманітну джерельну базу, застосовує широкий спектр дослідницьких методів, тісно пов'язане з іншими науками, навчальними дисциплінами. Як самостійна навчальна дисципліна архівознавство займає важливе місце в системі підготовки не тільки професійних архівістів, але й істориків, правників, філологів, культурологів, фахівців системи державного управління.
Етапи формування нормативно-методичної бази експертизи цінності документів.
Слiд було привести Закон України «Про Національний архівний фонд і архівні установи» від 1993 року у вiдповiднiсть з Конституцiєю, прийнятою 1996 року, узгодити деякi норми, зокрема щодо вільного доступу доapхівiв, з мiжнародними правовими нopмaмиi pекoмендацiями,врахувати досвідукраїнської архівістики.
Після прийняття першої редакції базового архівного закону, механізм реалізації якого передбачав створення понад 30 нормативно-правових актів різного рівня, активізувалася нормотворча діяльність у сфері архівної справи. Перший пакет таких актів було затверджено урядом України у жовтні 1995 року постановою «Про діяльність архівних установ України». Поряд із напрацюванням нових нормативно-правових актів відбувався й систематичний перегляд раніше затверджених актів з метою підтримання їх відповідності чинному законодавству, досягненням теорії і практики архівної справи. Протягом 1996-2000 рр. було розроблено або перескладено положення практично про всі державні архівні установи, про порядок передавання до державних архівів України кінофотофонодокументів, типові положення про експертні комісії, порядок ведення державного обліку документів НАФ, методику і критерії виявлення унікальних документальних пам’яток, перелік типових документів із зазначенням строків їх зберігання, інструкцію про порядок призупинення діяльності архівних установ, порядок надання платних послуг державними архівними установами тощо.
У вересні 2000 р. уряд подав до Верховної Ради України проект нової редакції Закону України «Пpo Національний архiвний фонд та apxiвнi установи», в якому було посилено регулюючу роль держави в організації архівної справи, внесено уточнення до системи архівних установ, режиму регулювання щодо документів НАФ залежно від форми власності на них, удосконалено норми щодо процедури експертизи цінності документів, захисту НАФ і забезпечення збереженості його документів, зафіксовано статус документів віднесених до НАФ як об’єктів культурної цінності, додатково внесено положення щодо соціального захисту архівних працівників та інші зміни, що розширили сферу застосування Закону і забезпечили зростання впливу його статей на реалізацію питань, що виникають у суспільстві під час формування, обліку, зберігання і використання Національного архівного фонду. 13 грудня 2001 р. проект нової редакції Закону було схвалено Верховною Радою України, його підписав Президент України, після чого він набув своєї чинності.
Новою для архівної галузі України формою унормування питань архівної роботи з’явилася також підготовка державних і галузевих стандартів з питань архівної справи та діловодства.
Таким чином, в iстоpiї Украiни вперше було створено правову базу рeoрганізацiї apxiвнoi справи на засадaх деполітизації, демократизації, загальнодоступностi державних apxiвiв та захисту прав власників документів і споживачiв apхiвної iнформацii. Показовим є те, що ця правова база спирається на низку визначальних норм Конституції України, якістосуються культурної спадщини та ретроспективної документноїiнформацiї. Насамсперед це положення cтaттi 34, де чітко зазначено, що«кожен має право вільно збірати, зберiгати, використовувати і поширюватиінформацію».