46. Филосо́фия исто́рии — раздел философии, призванный ответить на вопросы об объективных закономерностях и духовно-нравственном смысле исторического процесса, о путях реализации человеческих сущностных сил в истории, о возможностях обретения общечеловеческого единства^[1]. Философия истории исследует имманентную логику развития человеческого общества, единство и многомерность исторического процесса, проблемы социального детерминизма, устанавливает истинность или достоверность исторических фактов и событий^[2]. Также к философии истории относятся вопросы о возможности, сущности и границах исторического знания и исторической науки в частности.Хотя сам термин «философия истории» принадлежит французскому просветителю Вольтеру, вопрос о существовании общих законов исторического развития, непосредственно связанный с предметом философии истории в современном понимании, поставил немецкий просветитель Иоганн Готфрид Гердер в работе «Идеи к философии истории человечества» Русско-американский социолог и культуролог Питирим Сорокин утверждал, что социология изучает явления взаимодействия людей, а также явления, которые являются результатом этого взаимодействия (то есть главное внимание придаёт вопросам социального действия и социального взаимодействия, которые происходят в конкретных группах, коллективах, государстве), а философия истории изучает общество как универсальный объект с универсальными характеристиками (то есть обращает внимание на общество в целом)^[6].Противоположную точку зрения выразил немецкий философ П. Барт, утверждавший, что существует только одна наука про судьбу человечества, хоть как бы её называли — социологией, философией общества или философией истории^[7]. Современная философия истории - это относительно самостоятельная область философского знания, которая посвящена осмыслению качественного своеобразия развития общества в его отличии от природы. Философия истории рассматривает несколько важнейших проблем:• направленность и смысл истории,• методологические подходы к типологизации общества,• критерии периодизации истории,• критерии прогресса исторического процесса. Одно из ключевых понятий философии истории, характеризующее ту цель, которая стоит перед человечеством и которую оно стремится реализовать в ходе своей постепенной эволюции. Цель — как истории, так и любой человеческой деятельности — представляет собой одну из разновидностей ценностей. С.и. означает, т.о., направленность ее на какие-то ценности.Выделяют четыре основные позиции в решении вопроса о С.и.:1) история наделена объективным смыслом, поскольку она является средством для достижения определенных ценностей (таких, как, скажем, свобода, всестороннее развитие человека, его благополучие и т.п.), реализация которых хотя и является итогом исторического развития, но не зависит от планов отдельных людей и их групп, от их понимания истории и от их сознательной деятельности;2) у истории объективно есть смысл, т.к. она является ценной сама по себе, в каждый момент ее существования, причем эта внутренняя ценность совершенно на зависит от людей и их групп, которые могут как понимать смысл и ценность истории, так и не понимать их;3) история имеет субъективный смысл как средство достижения тех идеалов, которые вырабатывает само человечество и которые оно стремится постепенно воплотить в жизнь в ходе своей деятельности;4) у истории есть субъективный смысл, поскольку она позитивно ценна сама по себе, и эта ее ценность придается ей не извне, а самими людьми, живущими в истории, делающими ее и получающими удовлетворение от самого процесса жизни. 47. Суспільна свідомість - це не емпірично ісоняття нуюче самостійне духовне утворення, а сусшльна свідомість лософська категорія, що позначає фундаментальну особливість соціальних суб'єктів відображати соціальну та природну дійсність при визначальному впливі суспільного буття, а суспільне буття — це реальний процес життя людей., а само буття є суспільним, оскільки в ньому функціонує суспільна свідомість. Суспільна свідомість - не пуста абстракція. Суспільна свідомість - сукупність ідеальних образів - понять, ідей, поглядів, уявлень, почуття, переживань, настроїв, що виникають у процесі відображення соціальним суб'єктом довколишнього світу, зокрема і самої суспільної свідомості. Суспільна свідомість не зводиться до простої суми свідомостей індивідуальних, а включає тільки суспільно значущі, типові, усталені духовні утворення. Суб'єктом суспільної свідомості виступають суспільство, соціальна спільність (соціальна група, клас, нація) чи окрема людина, але не як індивідуальність, а як представник певної соціальної спільності. Структура суспільної свідомості Суспільна свідомість має складну, розгалужену структуру. Поділяються її багатогранні рівні, форми. По-перше, з точки зору носія, суб'єкта поділяють індивідуальне, групове (класове, національне та ін.), суспільне, загальнолюдське. По-друге, з точки зору конкретно-історичного підходу - міфологічна, релігійна, філософська; за епохами - антична, середньовічна тощо. По-третє, виходячи з різних форм діяльності, у процесі яких виробляється, чи сфер діяльності, у межах яких складається - екологічна, економічна, правова, політична, моральна, естетична, релігійна, філософська, наукова. По-четверте, за рівнем та глибиною проникнення у дійсність - буденна . та теоретична. Буденна свідомість має форми: емпіричну свідомість (складається у процесі пізнання) і суспільну психологію (формується у ході оціночного відображення дійсності). Теоретична свідомість має відповідно форми: наука та суспільна ідеологія. Суспільна психологія також має складну структуру - психічний склад, до якого належить соціальний характер, соціальні звички. Звичаї та психічні стани: соціальні настрої, відчуття, розумонастрої. Усі форми та види суспільної свідомості мають величезне значення у духовному та суспільному житті. До форм свідомості належать політична і правова свідомість, мораль, мистецтво, релігія, філософія і наука. Кожна з цих форм вивчається спеціальними науками: політологією, етикою,естетикою тощо. Взаємодія людини зі світом супроводжується різними емоційними станами, які одночасно є, і результатом і умовою діяльності. Ці стани утворюють той емоційно-почуттєвий фон, на якому відбувається будь-яка практична дія людини. Конденсація чуттєвих образів, емоційних станів, їх передача від одного покоління до іншого відбувається за допомогою мистецтва, яке виступає ще однією з форм суспільної свідомості. В ній ідеально знятий один із моментів людської діяльності, без якого неможливе її здійснення. Наука і мистецтво супроводжують діяльність з боку взаємодії суб’єкта з об’єктом, у яких знаходить відображення сам об’єкт через призму його освоєння суб’єктом. Проте духовне забезпечення умов діяльності не обмежується ідеальним зняттям об’єкта у формі науки і мистецтва. Виразом суспільної природи діяльності постає необхідність її регуляції з боку міжсуб’єктних відносин засобами моралі, політики, права. Люди – інтегровані одиниці соціуму, в який вони об’єднуються за допомогою моральних і політико-правових ругулятивів. Отже, політика, право і мораль постають умовами матеріально-перетворюючої діяльності, з приводу здійснення яких утворюються і певні відносини. Відтворення цих відносин через відображення відбувається і в таких формах свідомості, як мораль і політико-правова свідомість. Політико-правова свідомість відображає суб’єкт-об’єктні відносини одного виду (між класами, громадянами і суспільством тощо), єдина її інституційна форма (політична і правова свідомість має своїм основним гарантом силу держави). Мораль і політико-правова свідомість розрізняються між собою як форми свідомості, хоч обидві належать до регуляції міжсуб’єктних відносин як необхідної умови діяльності. Адже мова йде про різні зрізи міжсуб’єктних відносин: мораль регулює відносини людина-суспільство, політико-правова свідомість – відносини людина-політико-правовий інститут. Правова свідомість і пов'язані з нею правова ідеологія, правовий світогляд — це одна з основних сфер духовного життя суспільства і особистості, яка визначає престиж права, його цінність та ефективність в даному суспільстві. В якості правової ідеології і правового світогляду правосвідомість є стрижнем правової культури суспільства. Політичне життя суспільства – процес і результат свідомої діяльності її соціальних суб’єктів - класів, націй, соціальних свідомості верств і груп, громадян і створюваних ними політичних інститутів. Свідомість внутрішньо (іманентно) притаманна діяльності людей. В традиційно марксистському розумінні політична свідомість трактується як варіант суспільної свідомості, що виникає як відображення, насамперед, соціально-економічних умов буття людей.  48. Cуть людини в тому, що людина - істота розумна, людина -істота, яка має самосвідомість, людина - істота моральна і вільна та ін. Поняття людини, насамперед, охоплює загальнородові риси, що відрізняють людину від інших живих істот. Поняття людини в такому визначенні стосується не якоїсь конкретної людини, а людини як представника роду людського. Основними ознаками людини є якісні характеристики людини, які виділяють її з тваринного світу, є і її біологічна структура, а також загальні прояви соціальної суті: свідомість, мова, здібність до праці і творчості. Антропологи і філософи підходять до питання походження людини з різних і зовнішньо навіть і протилежних одна одній позицій. Антропологи стурбовані пошуками недостаючої ланки в біологічній еволюції від мавпоподібного предка людини до людини розумної. Філософи прагнуть виявити і змалювати сам перерив поступовості - революційний стрибок, що є в процесі становлення людини. Це сприяє правильному розумінню проблеми масштабів світогляду. Давно визнано, що перетворення тварин в людей не могло бути якоюсь миттю, одноактною подією. З неминучістю має існувати тривалий період становлення людини (антропогенеза) і становлення суспільства (соціогенеза). Це дві нерозривно зв'язані сторони одного за природою процесу - антропосоціогенеза, що тривав майже 3-3,5 мільйонів років, тобто майже в тисячу разів далі, аніж вся «писана історія». І те особливе значення, яке людські індивіди одержують усередині суспільства, врешті-решт визначається їх місцем в складній і багатоманітній системі відносин, що складаються з приводу виробництва, суспільної праці. Отже, поняття людини дає найзагальнішу, абстрактну характеристику індивіда як родової істоти. Поняття індивіда визначає людину як окремого представника людського роду, будь-якої соціальної спільності. Особливо індивід означає неподільну далі частку якогось цілого. Це своєрідний соціальний атом, окрема людина, окремий представник людського роду і член якоїсь соціальної спільності. Це сама проста і абстрактна характеристика людини, що говорить лише про те, що вона відокремлена від інших індивідів. Відокремленість не становить її суттєву характеристику, бо відокремлена одна від одної і в такому розумінні індивідуальні всі об'єкти у Всесвіті. З допомогою поняття індивіда підкреслюється і те, що є спільним між окремою людиною і іншими людьми, і те, як повно у людині відображені родові якості. Але людина не є тільки зв'язаною суспільством з іншими людьми, а має свою певну незалежність завдяки соціальній і духовній активності.Людина в її конкретному прояві є оригінальна і неповторна істота. Індивід означає окреме існування людського, поєднує природне, біологічне, психологічне і соціальне, тобто відтворює в одній особі всі людські якості. Як соціальний атом, індивід виник в історії не випадково і не відразу.Тривалий період існували своєрідна цілісність суспільства, злиття окремих одиниць в ціле. Ніхто не гадав і не почував себе окремо.  Поняття "індивідуальність" вказує на неповторність, одиничність ознак та їх поєднань в окремої людини. Індивідуальність - це сукупність особливостей, що відрізняють однієї людини від іншого. Ці особливості обумовлені особливостями обставин життя і діяльності людини. Поняття індивідуальності розкриває людину як самобутнього індивіда з його неповторною здібністю бути самим собою. Поняття індивідуальності суттєво конкретизує поняття людини й індивіда, але недостатньо охоплює свідомо-вольову якість людини. Такий недолік компенсується поняттям особистості, що характеризує, насамперед, суспільно-розвинуту людину. Поняття особистості визначає уявлення про людину як істоту цілісну, яка об'єднує в собі особисті, соціальні і природні якості.. Індивідуальність виступає тут як суттєва характеристика конкретної особистості, що відбиває спосіб її буття як суб'єкта самостійної діяльності і творчості. Індивідуальне Я складає духовно-змістовний центр структури особистості, її внутрішнє ядро. На основі індивідуального Я формуються інші соціальні та індивідуальні якості. Особистість та індивідуальність не тільки взаємопов'язані, а і взаємообумовлені: формування якостей особистості тісно зв'язане з індивідуальною самосвідомістю людини, змістом її цінностей, залежить не тільки від становища індивіда у суспільстві, але й від особистого ставлення до свого становища, власної позиції. Це пояснює той факт, що в умовах одного соціального середовища формуються різні типи особистостей.

49. Соціалізація - комплексний процес засвоєння індивідом певних соціальних ролей і/або інтеграція до певної соціальної групи. Соціалізація виступає одним із основоположних соціальних процесів, що забезпечує існування людини в середині суспільства. Соціалізація являє собою процес входження людини в суспільство, включення її в соціальні зв'язки та інтеграції її з метою встановлення її соціальності.СОЦІАЛІЗАЦІЯ, -ї, ж. 1. Дія за знач. соціалізувати і соціалізуватися. 2. Процес засвоєння людиною певної системи знань, норм і цінностей, які дозволяють їй функціонувати як повноправний член суспільства; включає як цілеспрямований вплив на особистість (виховання), так і стихійні, спонтанні процеси, що впливають на її формування; вивчається філософією, психологією, соціальною психологією, соціологією, історією та етнографією, педагогікою, теологією.Соціалізація — це процес, через який безпорадне дитя поступово перетворюється на особу, яка розуміє і саму себе, і навколишній світ, адаптується до нього, набуваючи знань та звичок, притаманних культурі (цивілізації тощо) певного суспільства, в якій він (або вона) народився (народилася). Крім того, соціалізацією є також процес пристосування (адаптації) дорослої людини, яка з причини певних обставин (перебування в певній "антисоціальній" групі, довготермінове перебування у в'язниці тощо) довгий час була поза суспільством, або перемістилася з одного суспільства в інше (зміна громадянства тощо.)Процес соціалізації проходить відповідно до статі та етапів життя, які поділяються на:ДитинствоЮністьМолодістьЗрілістьСтарістьСоціалізація може бути ПервинноюВторинноюПервинна соціалізація - охоплює дитинство, юність та молодість і є характерною тим що людина соціалізується через своє безпосереднє оточення (родина, друзі, родичі). Інститутами соціалізації є сім'я та освіта.Вторинна соціалізація- охоплює зрілість та старість і характеризується тим що людина соціалізується через вплив вторинних соціальних груп та соціальних інститутів. Інститутами соціалізації є ЗМІ (ЗМК), виробництво, культура, економіка, право тощо.

Самоидентификация личности является основой для ее социализации, т.е. выработки индивидом тех деловых и морально-психологических качеств, которые необходимы для самоопределения как в ближайшем окружении, так и в обществе в целом. Только отвечая на вопросы: «Кто я здесь и теперь?», «Кем я могу стать завтра?», индивид может осознавать, какими способностями к выживанию и успеху он обладает и в каком направлении он должен совершенствоваться, чтобы осуществлять жизненные планы в конкретной системе координат социального пространства и времени. становится актуальным для каждой личности поиск своего места, статуса в общественной структуреВ этой индивидуальной жизненной стратегии самоидентификация играет важнейшую роль, выполняет многочисленные функции в формировании личности, в том числе дает основание для самооценки, корректировки своего поведения, Таким образом, самоидентификация – отождествление себя с группой, причисление себя к ней – в демократическом обществе всегда должна иметь относительный характер, а солидарность, порождаемая идентификацией, не должна подавлять в человеке свободу и автономию индивида. Самоидентификация с определенной общностью выступает выражением типичного в личности, и поэтому возникает важная философская проблема о соотношении типичного и оригинального в каждом представителе общности. И конечно, малая группа – семья или круг друзей, будучи сама во многом выражением специфического в общем, предоставляет больше возможности для свободы и ответственности личности, чем большие общности типа граждан страны. Тем более что становление независимого государства в Украине сопровождается, с одной стороны, снижением уровня социальных гарантий для граждан, а с другой – усилением бюрократического контроля, в том числе и налогового пресса, над ними. В результате для них оказываются наиболее продуктивными две позиции личности: или сосредоточиться на сугубо индивидуальных личных интересах, не надеясь на установление законных механизмов их удовлетворения в ближайшем будущем, либо ориентироваться на общечеловеческие ценности – семья, друзья, здоровье. Как подчеркивают Е.Г. Злобина и В.О. Тихонович, «продуктивность такой позиции обусловлена тем, что устойчивые, надежные общечеловеческие ценности, их утверждение в сознании людей обеспечивают такую же устойчивую идентичность, самотождественность личности, нерушимость основной линии жизни, самоуважение, а следовательно, психологическое равновесие, надежность в отношениях с другими людьми, деловом партнерстве. Распространение такой позиции и такого типа поведения будет способствовать общественному прогрессу, миру и согласию в Украине» [9, с. 14]. С этим трудно не согласиться, однако нельзя не отметить, что в феномене атомизации украинской идентичности в конце ХХ – начале ХХІ века отразилось ослабление социальной роли государства и возрастание необходимости для каждого гражданина искать собственный путь к выживанию и успеху, порой и за пределами легитимного пространства, что чревато поощрением к криминальному образу жизни. В результате определенная часть общества ищет спасения в малых группах, игнорируя государственные интересы. Перспективным является философское осмысление социальной самоидентификации применительно к разным типам людей (концептуальному, структурному, субстратному) и к разным типам общества (тоталитарному, демократическому и либеральному). Дифференцированный подход к исследованию процессов самоидентификации позволяет глубже понять социально-психологические ресурсы самоопределения личности в социальном пространстве и времени, открывающие новые горизонты совершенствования и общества, и отдельного человека.

50./54 мы говорим об самореализации и адаптации, мы подразумеваем существовании неких норм, достижение которых называется адаптацией. Такое понимание адаптации вызывает множество вопросов. Что считать нормой? Кто определяет нормы адаптации? Возможно ли такое, что один человек успешно адаптируется к одной культурной среде и абсолютно не способен адаптироваться к другой?К тому же наш мир постоянно изменяется, а это значит, что чело­век вынужден постоянно приспосабливаться к новым условиям.В огромном разнообразии внешних и генетических факто­ров человек обладает практически безграничными возможно­стями личностного развития и самореализации. Не существует единого стандар­та измерения качеств, соответствующих успешной психологиче­ской и социальной адаптации. Понятие адаптации нельзя рассматривать отдельно от понятия окружающей среды, так как решающую роль в адаптации играют культурные ценности и нормы, характерные для данной среды. Как вы уже поняли, достаточно трудно оценивать развитие с точки зрения адаптации. Адаптация - это некая фиксированная точка, достигнутая цель. Саморазвитие же не есть цель как некая ко­нечная точка, это постоянный динамический процесс, длящийся всю жизнь. На различных этапах в нашей жизни происходят раз­личные события (кризисы), которые ведут к переосмыслению жиз­ненной позиции. Происходит переоценка ценностей и убеждений, изменение моделей поведения - это и есть саморазвитие.

Класифікація форм самореалізації особистості

Варто зазначити, що проаналізовані нами в попередньому підрозділі природні, соціальні та особистісні фактори детермінації не є обов’язковими умовами самореалізації особистості. Вони можуть певною мірою прискорювати, гальмувати, змінювати спрямованість і впливати на ефективність процесу; залежно від конкретно-історичних обставин самореалізацію спричинюють декілька факторів або лише один (певна потреба). Людина здатна реалізовувати себе без натхнення, без сприятливих матеріальних умов, навіть без усвідомлення мети діяльності. Останнє твердження, мабуть, складає враження парадоксального, але на його користь свідчать приклади з історії самої філософії, які доводять: поставлена мета не гарантує самореалізації, так само, як і відсутність усвідомленої цілі не відкидає можливості здійснення людиною себе. 

Видатний античний філософ Платон, який спробував реалізувати свої ідеї стосовно суспільного ладу і приймав активну участь у політичному житті, в силу сильніших об’єктивних обставин не зміг реалізувати себе як політичний діяч [126, 64]. Сократ, який ніколи нічого не писав, мабуть, не мав на меті залишити після себе певні об’єктивні прояви, але діалог як засіб досягнення істини та чисельні сократівські школи зобов’язані своїм існуванням саме творчості Сократа-філософа. Зиґмунд Фрейд, будучи лікарем, навряд чи мав на меті щось інше, крім знаходження методу ефективного лікування неврозів, однак саме його вчення про психоаналіз дозволило йому реалізуватися як філософу. 

Тож навіть наявність усвідомленої мети не є необхідною для процесу самореалізації особистості, обов’язковою умовою виступають лише її сутнісні сили (яких, однак, не може не бути). У ході всіх процесів самоорганізації, пізнаючи та визначаючи свою структуру і місце в світі, людина усвідомлює себе як особистість – і саме від її системних якостей залежить шлях її самореалізації. Так само, як не існує абсолютно “чистих” типів особистості, немає і єдиноспрямованого варіанту самореалізації навіть стосовно окремого індивіда. Особистість реалізує себе протягом усього життя, але не безперервно: деякі акти діяльності є актами самореалізації, інші спричинюються зовнішніми мотивами.

Загальножиттєвий процес індивідуальної самореалізації складається з одиничних (відокремлених в часовому, просторовому та якісному відношенні) актів здійснення себе особистістю. В одному акті людина проявляє себе в як творець, в іншому – інтерпретатор, виконавець тощо. Внаслідок цього чітко можна визначати якість лише одиничного акту діяльності, стосовно життя як цілісності адекватними будуть тільки узагальнені судження: ким проявляє себе особистість у більшості актів самореалізації.Окрема характеристика будь-якого процесу, предмету або явища передбачає існування своєї діалектичної протилежності, тому первісний вибір напрямку самореалізації – це визначення власного положення між двома полярними характеристиками. Такими полюсами для позначення граничних варіантів самореалізації ми вважаємо наступні.

1. Екстенсивна та інтенсивна самореалізація. Екстенсивність процесу самореалізації особистості найчастіше зумовлена недостатнім рівнем самопізнання та означає неадекватне, нерозсудливе використання власних сутнісних сил для досягнення зависокої мети. Така надмірна експлуатація елементів своєї структури зазвичай спричинює перенапругу, розтрату сил і ресурсів без гарантованого результату [2, 281]. Запорукою інтенсивної самореалізації є розумне, плідне використаання власних сутнісних сил, яке не тільки спричинює ефективну їх об’єктивацію, але й сприяє самовдосконаленню особистості з перспективою наступного акту самореалізації на більш високому рівні. Однак при абсолютизації параметру інтенсивності людина може не встигати аналізувати результати попередньої діяльності, тому ця крайність теж є негативною.2. Оптимальна та неоптимальна самореалізація. Визначення власного центру між цими полюсами залежить від рівня самоусвідомлення особистості. Оптимальна самореалізація найкращим чином відповідає конкретним умовам і підтримує цілісність, гармонійність особистості, неоптимальна – викликає нерівноважність, дисгармонію внутрішньої структури особистості. У процесі життя кожної людини необхідне чергування обох варіацій, інакше саморозвиток особистості буде неможливим.3. Стереотипна та новаторська самореалізація. Стереотипний варіант – це слідування суспільним стандартам, новаторство означає створення об’єктів, які раніше не існували (наприклад, нового засобу викладання). Написання методичних вказівок, на нашу думку, є актом стереотипної самореалізації, але ж і воно передбачає елементи творчості.4. Зовнішньо- та внутрішньодетермінована самореалізація характеризує процес з точки зору рівня його обумовленості об’єктивними та цільовими факторами. Упредметнювання сутнісних сил особистості, яка не має ні матеріального достатку, ні сприятливих природних умов, ні однодумців, повністю детермінована внутрішніми факторами.5. Зовнішньо– та внутрішньоорієнтована самореалізація. Перший варіант означає діяльність, спрямовану на досягнення свідомої мети втілення внутрішнього світу в об’єктивно існуючих соціокультурних феноменах. Внутрішньоорієнтований процес включає цю мету як засіб самовдосконалення особистості.6. Альтруїстична та егоїстична самореалізація. Альтруїзм означає безкорисливу турботу про суспільне благо, об’єктивацію сутнісних сил в інтересах оточуючих людей [258, 18]. Егоїстична спрямованість особистісної самореалізації – це, навпаки, керованість особистості сугубо індивідуальними інтересами без урахування суспільних і без прагнення створити щось суспільно значуще. Однак альтруїстична спрямованість може загострюватися до самопожертви з загрозою життю людини, тому розумний егоцентризм необхідний.7. Цілеспрямована та нецілеспрямована самореалізація. Діяльність особистості може привести до значущого результату навіть без усвідомлення кінцевої мети, тому акт нецілеспрямованої самореалізації усвідомлюється нею тільки з появою результату, який є втіленням її сутнісних сил. Цілеспрямований процес самореалізації передбачає наявність цілі та свідомий вибір сфери діяльності та засобів її досягнення. Але й самоцільна самореалізація є цілеспрямованою, метою її виступає сам процес, в якому сполучається усвідомлення потреби в самореалізації з відсутністю конкретної настанови стосовно шляхів її задоволення.8. Конкурентна та конформна самореалізація відрізняються за механізмами перебігання процесу. Протягом життєдіяльності особистість постійно стикається з перешкодами, джерелом яких є самореалізація чи самоствердження інших людей. Конкурентна самореалізація передбачає боротьбу та подолання цієї перешкоди шляхом заперечення інших. Конформна ж орієнтує на заперечення себе, що означає або вибір іншої сфери діяльності, або відкладення конкретного акту самореалізації на певний час через повагу до діяльності інших людей.9. Гедоністична та прагматична самореалізація вказують на кінцевий цільовий орієнтир процесу. Іноді особистість у більшості своїх вчинків керується досягненням найвищої насолоди та задоволення від життя, іноді вона прагне отримання якнайбільшої користі. Однак абсолютизація як прагматичності, так і гедоністичної орієнтації (коли власне задоволення служить єдиним орієнтиром поведінки) з мірою культивування їх людиною все сильніше проявлятиметься в агресивності та садистській спрямованості [76, 116].

10. Ситуативна та консервативна самореалізація. Існують ситуативні, функціональні типи людей, які володіють високою активністю, спрямованою на схоплювання та найшвидшу реалізацію тієї чи іншої ситуації [2, 287]. Це особистості з гнучкою внутрішньою структурою, так звані тактики. Єдина стратегія їх самореалізації – “пливучи за течією”, пристосовуватися до вимог конкретного моменту. Консервативну самореалізацію характеризує відсутність пластичності особистісної структури, одноманітний спосіб життя, нерідко й пасивність.11. Життєстверджуюча та життєзаперечуюча самореалізація. Коли стимули діяльності недостатньо відповідають потребі особистості в самореалізації або коли вони завищені, обраний варіант виявляється нереальним для нагального здійснення, що закономірно спричинює компенсацію потреб чи заміщення їх за протилежністю [251, 136-137]. Кожна людина як сукупність різноманітних протирічь володіє як життєстверджуючими, так і життєзаперечуючими силами, і якщо життєвому стремлінню до розвитку, до самоздійснення перешкоджають, то енергія трансформується в життєзаперечуючуКонкретні умови, які блокують прояв життєстверджуючих сил, спричинюють розгортання деструктивності, спрямованої на зовнішнє оточення або на саму особистість. Ці умови стають джерелом негативних, хибних форм самореалізації. Орієнтовані на суспільство чи природу, ці форми проявляються в жорстокості чи садистської поведінки [362, 107], орієнтовані на самого суб’єкта – в самозапереченні, крайнім виявом якого є самогубство. Будучи глухим кутом у пошуках виходу, самогубство представляє собою результат нетрансформованої енергії, яка, не маючи можливості набути еволюційної якості, набуває деструктивних властивостей і реалізується в самозапереченні

На нашу думку, спектр розкритих варіантів самореалізації особистості демонструє розмаїття проявів сутності досліджуваного нами процесу – тобто явищ самореалізації особистості.

Як уже зазначалось, дослідженню різних аапектів проблеми самореалізації особистості було присвячено чимало робіт, проте, визначаючи сутність та умови цього процесу, жодна з них не забезпечує універсальної класифікації різноманітних форм самореалізації особистості. Є спроби визначення типів особистості, форм активності, типів самовизначення, самоствердження та класифікації способів життя відповідно до концепцій сенсу буття [2; 147; 256; 258; 260]. Спираючись на ці типології, на наше бачення спектру варіантів особистісного самоздійснення та на власне розуміння змісту досліджуваного процесу, ми пропонуємо таку класифікацію форм самореалізації особистості:

самореалізація–адаптація (процес об’єктивації сутнісних сил, провідною метою якого є максимальне пристосування до оточуючого середовища);самореалізація–пізнання (діяльність з об’єктивації сутнісних сил, підпорядкована постійному розширенню та накопиченню знань про світ і про себе);самореалізація–виконання (втілення особистісних сутнісних сил із виробництвом об’єктів за матеріальним чи ідеальним взірцем);самореалізація–новаторство (форма особистісного самоздійснення, провідною метою якого виступає створення об’єкту, який раніше не існував);самореалізація–гра (форма самореалізації, єдиною метою якої є сам процес об’єктивації сутнісних сил).

Зазначені варіанти особистісного самоздійснення є формами самореалізації особистості, оскільки представляють собою способи існування та вираження різних модифікацій змісту самореалізації особистості, який полягає у включенні особистості до ієрархічно вище розташованих систем завдяки власній діяльності. 

Ступінь відповідності діяльності особистості власним сутнісним силам у першу чергу залежить від рівня особистісної свободи – отже, і форми самореалізації особистості правомірно, на наш погляд, розрізняти за рівнем особистісної свободи. Максимальна внутрішня свобода досяжна у процесі гри – самореалізації заради самореалізації. Й.Хейзинга, чиї роботи вважаються класикою лудологічних розбудов, під грою розумів добровільну поведінку чи зайняття в установлених межах часу й простору згідно з добровільно взятими на себе, але безумовно обов’язковими правилами, з метою, яка полягає в самому зайнятті

Максимальна свобода самореалізації у формі гри забезпечена тим, що в такому випадку людина не обмежує себе зайвою метою, яка передбачає рамки діяльності. Будь-яка конкретна мета стає додатковим правилом гри і звужує простір особистісної творчості (важливішого надбання людини, ніж одиничний результат). У процесі гри не одна частина людини пригнічує іншу (свобода – волю, воля – фантазію тощо), а вся людина перевершує саму себе [310, 58]. Єдине обмеження – це правила гри, але знання їх особистістю дозволяє при необхідності змінювати й їх.

Гра у філософії – це не тільки особливий вид діяльності, але протофеномен діяльності як такої, чистого діяння [310, 57]. Гра – це не манера жити, а структурна основа людських дій, всезагальний спосіб діяльності, універсальна категорія людського існування, яка розповсюджується буквально на все Гра постає однією з суттєвих характеристик особистості, вона є найвищий прояв суто людських форм життєдіяльності а тому може вважатися найефективнішою формою процесу самореалізації особистості.Однак у сучасному українському суспільстві в силу тривалого історичного обмежування індивідуальної свободи ігрове світовідчуття та світовідношення майже не проявляється, залишаючись позасвідомою потенцією для більшості людей. Пересічному громадянину пострадянського соціуму важко, але необхідно зрозуміти, що сьогодні він має достатній простір свободи – обов’язкової умови буття гри, і що саме ігрове відношення до світу і до власного буття набуває особливої актуальності в період трансформації суспільства [258; 312; 370].

Головним досягненням гри є активне застосування думок у житті, оскільки переформулюючи її правила, людина перепрограмує саме життя. Гра є засадою творчості, без неї було б неможливим існування нового, і забезпечує координацію свідомості та фізичної дії, коли вся увага поглинається процесом, а не його результатами [71, 161-162]. Щоб почати грати, людина має вивчити правила гри (єдиними незмінними з яких є універсальні принципи світобудови) і слідувати власним стимулам з урахуванням цих правил. Важливо, що гра – це не засіб особистісної самореалізації, а єдина адекватна мета, тому що тільки той, хто грає заради гри, насправді виграє, причому виграти означає підвищитися в результаті гри [370, 63-65]. Самопрезентація гри виводить людину на аттрактор, розчинення у процесі спричинює органічне входження до вищих систем. 

У цьому контексті варто зазначити, що, оскільки кожна особистість нерозривно пов’язана з суспільством, то замало грати у власну гру. Незмінні правила є загальними, і дійсно органічне суспільство грає в спільну гру [71, 165]. Проте суспільне життя, як відомо, не є однорідним, внаслідок розподілу праці в ньому виокремлюються політична, економічна, соціальна та духовна сфери, тому, на наш погляд, правомірно говорити про варіації процесу самореалізації відповідно її сфери. Оскільки неможливо грати (= самореалізовуватися) за наказом, кожна особистість вільно обирає сферу для власного самоздійснення. 

Самореалізація в економічній сфері означає діяльність зі створення та вдосконалення засобів виробництва, матеріальних благ, засобів їх споживання, розподілу й обміну. Політична сфера – це простір для об’єктивації особистісних сутнісних сил у державних організаціях, правових інститутах, політичних угрупованнях та в об’єднаннях за інтересами. Самореалізація в соціальній сфері – це спрямована на підтримання цілісності соціуму діяльність із організації оптимальних суспільних відносин, діяльність із побудови оптимально (у відповідності з вимогами історичного простору і часу) організованого суспільства [6, 16]. 

Духовна сфера суспільного життя найменш відокремлена від інших: духовна діяльність органічно вплетена в тканину всіх видів суспільної діяльності. Вона відображає ті сутнісні сили особистості, які характеризують її як суб’єкта самореалізації, що володіє “індивідуальними особливостями, ціннісним світом, своїми настановами, специфічним баченням навколишнього буття” [99, 20-21]. Духовна сфера суспільного життя надає можливості для самореалізації в діяльності моральній, естетичній, релігійній філософській. У контексті варіанту самореалізації моральна діяльність особистості – це не якість поведінки, не будь-які вчинки, узгоджені із загальнолюдськими цінностями, а дії, спрямовані на впровадження цих цінностей у суспільство. Це об’єктивація індивідуальних сутнісних сил, наприклад, у художніх творах, які сприяють поширенню загальнолюдських норм поведінки, розвитку моральної свідомості.

Самореалізація в естетичній діяльності передбачає художню творчість, об’єктивацію сутнісних сил особистості у витворах різних видів мистецтва, які спричинюють задоволення потреби в прекрасному та становлення естетичної складової суспільної свідомості.

Самореалізуючись у релігії, особистість поширює релігійне вірування, яке поділяє, за допомогою викладання конкретного віровчення або його творчої систематизації чи обґрунтування.Специфічною складовою духовності виступає споконвічно притаманне людині прагнення осягнути істину [278, 21] як стосовно окремих сторін її буття, так і стосовно цілого. Останнім у духовній сфері займається філософія, яку різні автори визначають як світогляд, як методологію пізнання, як форму суспільної свідомості, як знання про світ в цілому, як науку про найзагальніші закони буття та свідомості. Для конкретності застосування термінів зауважимо, що філософія – це світогляд у певний момент, світогляд як результат процесу філософського мислення – філософствування. 

Філософствування представляє собою форму діяльності, орієнтовану на осмислення й розв’язання основних проблем буття, на визначення можливостей і меж людської самореалізації у відносинах людей із природою, з культурою, з різними видами життєвих засобів, вироблених суспільною еволюцією [317, 556]. Між філософствуванням – видом діяльності та філософствуванням – формою самореалізації є велика різниця: останнє характеризується обов’язковою наявністю об’єктивно існуючого результату. За висловом Мераба Мамардашвілі, “філософом є кожна людина – в якомусь потаємному кутку своєї сутності”, однак тільки та особистість, що реалізує свої сутнісні сили у філософствуванні, “виражає та експлікує особливого роду стани, які піддаються переказу лише філософською мовою” [214, 57]. Отже, щоб філософствувати, у кожної людини є все необхідне, а щоб реалізувати себе як філософа, треба опанувати філософську мову, розчинитися в мисленні і прийти до об’єктивації власних сутнісних сил у цій сфері діяльності.

Найважливіше значення філософствування для окремої особистості полягає у виведенні певних кінцевих внутрішніх висновків, що дозволяє лишитися вірним самому собі за будь-яких зовнішніх змін [51, 331]. Філософствування як форма самореалізації особистості передбачає побудову мисленнєвих моделей, які фіксують положення людини у світі, та вироблення засобів визначення особистісних перспектив з наданням цим результатам об’єктивного характеру.

Специфіка філософствування серед інших варіантів здійснення людиною себе полягає ще й у тому, що потенційно воно досяжне всім. Філософствувати можна водночас з іншими актами самореалізації, не заважаючи, а сприяючи їх перебіганню, оскільки розуміння власного місця у світі підвищує ефективність адаптації та орієнтації в ньому. Філософія є в першу чергу елементом певної фундаментальної будови свідомості який сприяє особистісному самоусвідомленню і самовизначенню, а тому філософствування виступає засадою ефективності будь-якої форми самореалізації. 

Отже, філософствування як досяжний кожному варіант самореалізації створює найзагальніші картини буття, підвищує рівень адаптації та орієнтації в світі, виступає засадою всіх форм самореалізації, більше за інші форми об’єктивує “самість” особистості та сприяє гармонізації суспільних відносин. Тому, на нашу думку, не буде перебільшенням вважати філософствування вищою (на даному етапі розвитку знання) формою самореалізації особистості. “І великим є покликання філософа” [24, 277]. “Філософія є одним з найблагородніших занять людини. Вона – самореалізація людини на вищому рівні” Значення філософствування завжди зростає в переломні епохи, оскільки філософія більше за всі інші види діяльності готова проявити свій новаторський характер тому філософія є світоглядною засадою прогресивних змін; поєднуючи детермінізм із варіативним підходом, вона дозволяє вивчати явища не тільки за сутністю, а й у можливостях. За виразом Р.Декарта, “кожний народ тим цивілізованіший та освіченіший, чим краще в ньому філософствують, тому не існує для держави більшого блага, ніж мати істинних філософів” Сучасне нам суспільство потребує прогресивних змін, основою яких здатна стати філософія, але запровадити їх у життя “зверху” або з теоретичної свідомості навряд чи можливо. Тому сьогодні необхідний перехід від розуміння філософії як універсального всеосяжного знання до іншого її образу – як форми особистісної самореалізації, як “авторського, екзистенціального філософствування” [210, 4].

51. Проблема прогресу Прогрес від латинського progressus - є такий напрямок у розвитку, що характеризується переходом від нижчого до вищого, від менш досконалого до більш досконалого, це самопородження і самовідновлення суспільства. Саме поняття прогресу нерозривно зв'язане з тим чи іншим уявленням про характер розвитку і його спрямованість і є опозицією поняттю регрес. Поняття регрес означає перехід від вищого до нижчого, від більш досконалого до менш досконалого. Джерелом суспільного регресу можуть бути різні ілюзорні ідеали, яким не судилося здійснитися, відсутність теоретичного обґрунтування варіантів досягнення майбутнього, нехтування історичним досвідом, брак компетентності в організаторів процесу, брак культурної підготовки учасників процесу. Ідея соціального прогресу виникає в історіософії античності, зв'язувалася з розвитком освіти, знань, техніки та виробництва. Але вперше теоретично обгрунтував концепцію прогресу французький філософ і економіст Аин Тюрго. Вчений визначив прогрес як загальний закон історії, що функціонує на основі людського розуму. Звідси - заклик до боротьби з невіглаством, за розширення кругозору і зростання знань., культурне піднесення епохи хрестових походів; відродження наук на Заході до винаходу книгодрукування; від книгодрукування до секуляризації наук; від Декарта до Французької республіки; відкрита епоха сучасності па шляху до цивілізації. Головна проблема - знищення нерівності між націями; друга - встановлення соціальної рівності; третя - вдосконалення людини. Жап Коидорсе вперше розробив теорію прогресу людства, головним джерелом якого є розум, а не матеріальне виробництво. Ідею прогресу, його суперечності з позицій матеріалізму розглянули Карл Маркс та його послідовники. Головне - доведення того, що прогресивна хода людства є природно-історичним процесом зміни суспільних формацій. Проте не всі історіософи вірили в суспільний прогрес. У філософській думці окреслено три відносно самостійних лінії заперечення прогресу: перша - заснована на думці про неповторюваність, унікальність культури народу (Вільгельм Дільтей, Броніслав Мали-новський, Клод Леві-Стросс); друга - на суперечності прогресу, наявності регресу (Жан-Жак Руссо та Іммануїл Кант, Бертран Рассел та Арнольд Тойнбі, Питирим Сорокін та Раймон Арон); третя допускає прогрес тільки в окремих галузях життєдіяльності людей (Ос-вальд Шпенглер - у циклах цивілізацій, Карл Ясперс - у галузі науки і техніки). Сучасна філософія ставить питання про виважене переосмислення проблеми суперечливого характеру прогресу в аспекті свободи людини. Прогрес здійснюється, як правило, за рахунок інтересів тих чи інших соціальних верств. Другі відстоюють ненасильницький характер змін життя шляхом морального самовдосконалення особистості (Махандас Ганді) та благоговіння перед життям (Альберт Швейцер). Треті вбачають суть прогресу в природничо-історичному, закономірному процесі розвитку суті суспільного індивіда та суспільства, як процес сходження до більш високих і досконалих форм суспільної організації. Тут суть процесу постає як взаємозв'язок потреби та діяльності, або точніше - як діалектика закону підвищення потреб і закону підвищення діяльності, що певно ґрунтується на діалектиці суспільного виробництва. Визначити суть та механізм суспільного проблема прогресу допомагає поняття його критерію. критерію прогресу Просвітники XVII ст. критерієм прогрессу вважали людський розум. Пізніше Георг Гегель - рівень свободи світового духу. Марксисти - рівень розвитку продуктивних сил і виробничих відносин, компонентом яких є людина - головна продуктивна сила. Таке розуміння критерію суспільного прогресу надто загальне, не враховує реальних фактів - ефективності виробництва, рівня споживання матеріальних і духовних благ, розвитку науки та культури тощо. Крім того, цивілізоване суспільство вважає людину мірою всіх речей, а об'єктивний критерій - її компонентом (а не навпаки). Людський вимір історичних подій містить в собі ментальність народу, що і є своєрідним ситом, що відсіює усі покидьки історії.Сучасна філософія історії вважає інтегративним критерієм суспільного прогресу рівень гуманізації суспільства, становище в ньому особи - рівень її економічної, політичної, соціальної та духовної свободи; рівень задоволення її матеріальних та духовних потреб; стан її психофізичного та соціального здоров'я. Синтезуючим покажчиком усіх таких якостей є тривалість життя людини. Цей критерій показує, в якій мірі людина може самореалізуватися і забезпечити життєдіяльність суспільства як системи, що саморозвивається. З точки зору інтегративного критерію, кожна суспільна формація чи цивілізація настільки прогресивніша, наскільки розширює коло прав і свобод особистості, створює умови для її самореалізації, розвитку її потреб і удосконалення її здібностей. Тобто, змістом суспільного процесу є олюднення людини. З аналізу критерію суспільного прогресу можна зробити висновки: абсолютного критерію суспільного прогресу немає; кожна історична епоха вимагає своїх відносних критеріїв; в сучасну епоху людині необхідно переключатися на розвиток духовності; економічна криза, особливості комп'ютерно-інформаційного прогресу вимагають утвердження самоцінності життя як вирішального критерію суспільного прогресу. Світ вступає у нову історичну епоху розвитку, де співвідносини історичної необхідності та свободи інші, ніж у попередній історії. І знову актуалізується питання: куди йти? Пошуки відповіді на таке питання привертають увагу історіософії до проблеми членування історичного процесу. Суспільство кінця XX ст. філософи розцінюють по-різному: науково-технічною революцією, соціотехнічною революцією, технологічною революцією, інформаційно-комп'ютерною революцією, інформаційно-екологічною революцією тощо. За всіх відмінностей спільним є: визнання революційного характеру суспільства, а стрижнем революції є електронно-комп'ютерна та біотехнологічна технології, інформатизації усіх сфер суспільного життя. Не випадково, все більш філософів визначають суспільство як інформаційне суспільство, що започатковує нову цивілізацію. її називають по-різному - постіндустрі-альною, інформаційною, інформаційно-екологічною. Філософію історії непокоїть те, що всі ці зміни не зробили життя людства щасливішим, безпечнішим. Наростають почуття невпевненості, розгубленості, страху перед можливим поневоленням роботами. А це - поживний ґрунт для відродження ідей фундаменталізму, що фанатично прагне кардинальних змін особистості та суспільства. Знову експлуатується ідея примусового шляху в демократію, в капіталізм, комунізм. До того ж пробують це здійснити за допомогою комп'ютерної техніки і технології. Насильницький характер фундаменталізму робить його найбільшою загрозою в суспільстві. Отже, суперечливий хід історії зумовлює філософію історії шукати шляхи запобігання руйнівних процесів. Роздуми про майбутнє спричинили в західній соціальній філософії формування відносно самостійного напряму - футурології з трьома розгалуженнями: апологетична футурологія, що виправдовує існуюче західне суспільство на інформаційній основі (Збігнєв Бже-зинський) і ліворадикальна футурологія — прогнозує крах західної цивілізації через нарощення науково-технічної революції (Анрі Ус-коу); реформістська футурологія - обґрунтовує необхідність конвергенції капіталізму з соціалізмом (Деніел Белл). Який з напрямів підтвердиться історичним розвитком - покаже майбутнє, в яке пильно вдивляється філософія історії. Безсумнівним є те, що суспільство -найскладніша система, що входить до суперсистеми Землі та Космосу. Джерелом суспільства є вектор різних сил: природних, соціальних та духовних, співвідносини яких змінюються з ходом історії. В такій ході реалізуються далеко не всі потенційні можливості, а загальною закономірністю є непередбаченість багатьох подій. Людство спроможне вижити і розвиватися, якщо виключить насильство у вирішенні всіх проблем суспільства і забезпечить права кожної людини і біосфери на існування відповідно з їх суттю.

52 Творчість — діяльність людини, спрямована на створення якісно нових, невідомих раніше духовних або матеріальних цінностей (нові твори мистецтва, наукові відкриття, інженерно-технологічні, управлінські чи інші інновації тощо). Необхідними компонентами творчості є фантазія, уява, психічний зміст якої міститься у створенні образу кінцевого продукту (результату творчості).Творчість може розглядатися у двох аспектах: психологічному й філософському. Психологія творчості досліджує процес, психологічний "механізм" протікання акту творчості як суб'єктивного акту індивіда. Філософія розглядає питання про сутність творчості, що по-різному ставилося в різні історичні епохи. Отже, творчість - результат діяльності голови, тобто свідомості (насамперед мислення) і рук, а базою творчості виступають знання і досвід, набуті людиною в процесі пізнання і практичної діяльності. Аналіз сучасної концепції природи і суті творчості дозволяє визначити, що творчість - це найвища форма активності свідомості людини. Спрямовує її діяльність на створення якісно нових матеріальних і духовних цінностей. Філософ Олександр Спіркін дає розгорнуте визначення: творчість - є така духовно-практична діяльність, підсумком якої є створення оригінальних, неповторних, культурних соціально значимих цінностей встановлення нових фактів, відкриття нових властивостей і закономірностей, а також методів дослідження і перетворення світу. Досліджуючи проблему свідомості і творчості людини, філософ Борис Новіков визначає творчість як активну взаємодію суб'єкта з об'єктом, в процесі якої суб'єкт цілеспрямовано змінює навколишній світ, створює нове, соціально значиме у відповідності з вимогами об'єктивних закономірностей. Ряд філософів (Петро Алексеев, Олександр Панін та ін.) визначають творчість як процес людської діяльності, де створюються якісно нові матеріальні і духовні цінності. Є й інші визначення, але здебільшого відмічаються дві основні ознаки творчості - принципова новизна і ціннісний характер створеного. Продуктом творчості є все середовище, що оточує людину, тобто друга природа у всій її багатоманітності. В протилежність ідеалізму, діалектико-матеріаліс-тична філософія стверджує, що в процесі творчості нові продукти (речі) створюються не з нічого, не із свідомості, а єдино можливим шляхом — за допомогою свідомості, шляхом перетворення речей, що існують в об'єктивному світі (або їх образів), шляхом зміни їх форм, Головною ознакою в творчості є створення нового, що виводиться з такого атрибуту матерії, як саморозвиток з внутрішньо притаманною йому властивістю новостворення. 

Філософські концепції Одним із перших виділяє поняття творчості давньогрецький філософ Платон і ця творчість має універсальний характер. Так, у діалозі«Бенкет» зустрічається таке визначення творчості:Фундаментальні зміни прийшли з початком християнської епохи, з концепцією створення (лат. creatio) Богом світу з нічого. «Creatio» мало інше значення ніж «facere» («робити»), це творення розглядалося як вольовий акт і вже не використовувалося по відношенню до людської діяльності.В епоху Ренесансу навпаки, просякнута вірою у безмежні творчі можливості людини. Поступово «творчість» все більше усвідомлюється насамперед як художня творчість, виникає інтерес до постаті художника і самого акту творчості, все виразніше виступає і тенденція розглядати історію як продукт людської творчості. Польський поет Мачей Казімєж Сарбевський почав використовувати це слово стосовно до поезії. У філософії життя найбільш розгорнута концепція творчості дана А. Бергсоном («Творча еволюція», 1907): творчість як безперервне народження нового становить сутність життя. Уся дійсність розглядається філософом як "безперервний ріст і нескінченна творчість".^[2] Найбільш адекватною формою існування вважають творчість і екзистенціалісти. М. Бердяєв («зміст творчості», 1916) розглядає творчість як «діло богоподібної свободи людини, розкриття в ньому образу Творця» ^[3].Філософія прагматизму і позитивизму навпаки, розглядає творчість як винахідництво, ціль якого — вирішувати завдання, поставлену певною ситуацією. Марксистська філософія визначає творчість як «діяльність людини, що перетворить природний і соціальний мир відповідно до мет і потребами людини й людства на основі об'єктивних законів дійсності»^[4]. На думку В. І. Леніна для творчості «необхідне забезпечення більшого простору особистій ініціативі, індивідуальним схильностям, простору думки й фантазії»^[5]

^53. За традиційною класифікацією цінності поділяють на матеріальні (цінності, які існують у формі речей -- одяг, продукти харчування, техніка, храм, картина) і духовні -- моральні, релігійні, художні, політичні та ін. При цьому матеріальними цінно-стями (їх іноді називають благами) вважають економічні, технічні і вітальні (стан здоров'я, екології) цінності, які задовольняють тілесне буття людини, а духовними -- релі-гійні (святість), моральні (добро), естетичні (прекрасне), пра-вові (справедливість), філософські (істина), політичні (бла-го суспільства) цінності, які роблять буття людини людсь-ким, гарантують її існування як духовної істоти. З огляду на роль цінностей у житті людини виокрем-люють цінності-цілі і цінності-засоби. Цінностями-цілями вважають найзагальніші життєві орієнтири, які не потре-бують обґрунтування, а мають значення самі по собі. їх людина сприймає на віру, вони є очевидними для неї. Та-кими цінностями є, наприклад, істина, добро, прекрасне, жит-тя, кохання, щастя. Цінності-засоби втілюють у собі певну ситуативну мету, вони служать засобами досягнення інших, значиміших цілей. Наприклад, молоді люди важливим у своє-му житті часто вважають одяг. Для модниць він навіть може бути самоціллю, але для більшості -- засобом самостверджен-ня, привернення до себе уваги, що також може розглядатися лише як засіб у досягненні життєвого успіху (кар'єри, ко-хання), а кар'єра -- як засіб здобуття слави, багатства. Цінності-цілі та цінності-засоби мають узгоджуватися між собою. Благородну мету, наприклад, не можна втілю-вати ницими засобами, а якщо для її утвердження потріб-ні саме такі засоби, то вона не є благородною.До вищих належать і вітальні цінності, адже ставлен-ня до природи як до засобу (інструменту), як до чогось, позбавленого самоцінності, є серйозною загрозою існуван-ню людини.Функції цінностейЦінності відіграють важливу роль в житті суспільства. Якщо знання відповідає на питання «Як діяти?», то ціннос-ті дають відповідь на питання «Для чого діяти?», вони є метою діяльності. Знання є лише засобом здійснення цін-ностей. Тому І. Кант поставив практичний розум, який має справу з цінностями, вище чистого розуму, який досліджує пізнавальну діяльність. Загалом цінності виконують такі функції:Функція конституювання сенсу життя. З'ясову-ючи, що є добро, прекрасне, істина, справедливість тощо, цін-ності конституюють сенс людського життя, утворюють йо-го духовну основу. Людина не завжди свідомо формує свій духовний стрижень. Як правило, він конституюється під впливом притаманних певному суспільству релігійних і традиційних цінностей. Але він обов'язково притаманний людині, і чим розвиненіша вона як особистість, тим чіткі-ше і болючіше постають перед нею проблеми сенсу жит-тя -- діяльності, якій присвячує себе людина, якій вона служить (служіння суспільству, улюбленій справі тощо). Діяльність тоді є сенсом життя, коли людина не є додат-ком до неї, а почуває себе вільною особою, яка стверджу-ється через діяльність, розширює сферу своєї самореалізації. Адже, наприклад, можна служити Богу і не знайти сенсу життя, а можна служити грошам, будучи фінансис-том, і почувати себе сповненою сенсу життя людиною. Необхідною передумовою сповненого сенсу життя, для роз-виненої особи громадянського суспільства є свобода, віль-ний вибір, внутрішня гармонія. Свобода є лише формаль-ною умовою. Для того щоб сенс життя набув реальності, свобода повинна поєднуватись із втіленням певної цінно-сті. Лише тоді, коли людина вільно обирає й утверджує пе-вні цінності, її життя набуває сенсу. По-справжньому, а не позірно, життя людини має сенс за умови, що обрані нею цінності є гідними людини, визнаються суспільством. Це є підставою для висновку, що цінності в єдності зі свободою конституюють сенс життя людини. Орієнтаційна функція цінностей. У житті люди-ни і суспільства цінності визначають напрями, зразки діяльності. Будучи орієнтирами, вони постають у формі ідеалів -- вільно прийнятих зразків поведінки, прообра-зів досконалих предметів, які орієнтують людину на під-несення над буденною реальністю. Будучи зразком, ідеал постає як мірило реальності. Неадекватне ставлення до іде-алу перетворює його на ідола. Якщо молода людина жер-твує своєю вільною екзистенцією, своїм неповторним жит-тям, копіюючи в поведінці, фізичній подобі улюблених кі-нозірку, співака, спортсмена, вона перетворює ідеал на ідола, кумира. В ідеалі людина не зникає, вона формує себе, має себе самоціллю, в ідолі вона втрачається, її метою є інший. Тому застереження «не сотвори собі кумира!» є не лише релігійною, а й антропологічно-екзистенційною заповіддю.Нормативна функція цінностей. Вона тісно поєдна-на з орієнтаційною функцією. Як відомо, цінності не тільки формують ідеали, вони передбачають вибір людини на ко-ристь добра, прекрасного, справедливого, стають нормами ді-яльності людей. Норми -- це правила, вимоги, закони пове-дінки, які виводяться із сенсу цінності. Серед них виок-ремлюють моральні, правові, естетичні, звичаєві, технічні, харчові та ін. Основою кожної норми є певна цінність. На-приклад, норма «не роби зла» заснована на цінності добра. При цьому вищі цінності, цінності-цілі не вимагають свого обґрунтування -- «роби добро в ім'я добра». Інші, так зва-ні матеріальні цінності, обґрунтовуються вищими ціннос-тями. Так, вимога «не їж невідомих грибів» ґрунтується на вищій порівняно з цінністю їжі -- цінності життя.Норми регулюють суспільне життя людей, консолідую-чи їх у спільноту, а люди належать до спільноти завдяки «життєвому світу», який вони поділяють. «Життєвий світ», який забезпечує взаєморозуміння людей, ґрунтується на спільних категоріях (однаковому розумінні простору, ча-су, причинності), світоглядних ідеях (однаковому розумін-ні світу, людини, Бога) та цінностях і нормах. Цінностям при цьому належить провідна роль. Ніщо так не консолі-дує спільноту і не протиставляє її іншій спільноті, як сі-мейні традиції, ритуали тощо.Отже, цінності є невід'ємною складовою духовного життя людини, обґрунтовують ідеали і норми, єднають суспільст-во духовно.

Материаловеденье

40. Підлоги

Плаваючі підлоги стали майже феноменом сучасної епохи. Вони здатні внести виразну атмосферу в будь-який інтер'єр. Принцип плаваючої підлоги відомий вже шістдесят років, зараз ця підлога стає все більш популярним. Спочатку плаваючі підлоги були цілком тільки з дерева, але пізніше поступово були розроблені і інші комбінації різних матеріалів. Звичайно, і тут дерево грає свою незамінну роль. При виборі матеріалу для житла завжди на першому місці знаходиться питання нешкідливості здоров'ю. У цьому відношенні плаваючі підлоги займають перше місце., Якщо ви хочете заощадити при купівлі марно дорогих пилососів, плаваючі підлоги пропонують вам в цьому відношенні виняткове рішення. У зв'язку з тим, що основою виробництва цих статей є природні матеріали, вам також не загрожує виділення різних шкідливих речовин.

По виду несучого матеріалу (шар, на якому є паз і гребінь) і по декораційному матеріалу, який піддається зношуваності, плаваючі підлоги можна розділити на:

- Повністю дерев'яні

Повністю дерев'яний плаваючий підлога - це вершина якості з найвідомішою традицією. Дерево - гріючий матеріал, і це якість вона зберігає при його використанні для підлогового покриття. При товщині 14-15 мм конструкція підлогового покриття така

1) лицьовий шар, який утворює шар масивного дерева товщиною в 4 мм, - дуб, бук, клен, черешня, ясен і т.д. Поверхнева обробка лицьового шару - п'ять шарів лаку, лак, загартований ультрафіолетовими променями або просочування восковим маслом

2) середній шар з пазом і гребенем складається з елемента масивного дерева;

3) нижній шар - з фанери.

- Комбіновані

Складаються з ХДФ-дошки і ламінованої фольги.Ламінована підлога відноситься до популярних і найчастіше використовуваним підлогових покриттів. Більш низька ціна в порівнянні з дерев'яними підлогами визначається конструкцією підлоги:

1) лицьовий шар утворює пластмасова фольга н 'основі з декорационной папери з воспроізведеніеь малюнка, звичайно, найчастіше дерева, а також тонуванням фарбами відтінків дерева;

2) середній несучий шар з волокнистої деревини - з дошки ХДФ; 3) нижній шар - пластмасова фольга, яка перешкоджає проникненню вологості з основи в підлогове покриття і забезпечує сталість фасону елемента. Принцип плаваючої підлоги у своїй основі дуже простий. Підлогове покриття складається з окремих дощок прямокутної форми довжиною 120-250 см, шириною приблизно 20 см і товщиною 7-23 мм. По периметру дощок знаходяться пази і гребені, які служать для взаємного з'єднання окремих елементів. Пази і гребені розміщуються таким чином, що завжди на одному короткому і на одному довгому ребрі знаходяться пази, а на двох інших-гребені. Кожна окрема ламель при укладанні засовується в сусідню ламель - пазом у гребінь, конкретно в короткому і довгому ребрі. Шви (пази і гребені) перед засування намазуються спеціальним клеєм. І так утворюється монолітна дошка, ко-орая не приєднується до основи.Плаваючі підлоги реагують на зміну температури, тому настил необхідно проводити тільки в сухих умовах. Вони не призначені для вологого середовища. З'єднувати його шурупами, клеєм або прибивати цвяхами до підлоги його не слід, плаваючий підлога повинна вільно лежати на підставі.

Перед тим як приступати до настилання, покладіть нерозкриті пакунки з дошками для плаваючої підлоги на 2-3 дні посередині приміщення, температура при цьому повинна бути не менше 18 ° С і вологість повітря не більше 75%. Після того, як пакет відкрито, елементи підлоги слід тут же настилати.Для настилання плаваючої підлоги вам будуть потрібні наступні інструменти: метр, столярний косинець, олівець, мотузочок, пила з металевим ножівковим полотном, чавун високоміцний, 4-5 монтажних лещат або затискної набір, молоток, пластмасовий шпатель, тонка пилка і ганчірка. Підстава під плаваючими статями має бути міцне, рівне і сухе згідно діючим стандартам. Якщо вміст вологи високе, настилати підлогу можна. Наявні нерівності необхідно вирівняти. На мінеральне підставу (бетон, теракота і т.п.) спочатку слід настелити паронепроникну фольгу товщиною мінімально 0,2 мм, яка буде вище країв приблизно на 20 см.Якщо між плаваючим підлогою і підставою знаходиться інше органічне підстава, між ними також необхідно покласти паронепроникну фольгу. На такі підстави, як ПВХ, лінолеум, гума, якщо ці покриття відповідають усім вимогам настилу підлогових покриттів, плаваючі підлоги можна настилати без паронепроникною фольги. Потім на паронепроникну фольгу або підстава треба покласти ще ізоляцію від шуму, наприклад, фольга з леноцласта або гофрований картон, яку треба з'єднати на ребрах. Зверніть увагу, що ізоляція від шуму не може заміняти паронепроникну фольгу.

Як було сказано вище, всі елементи плаваючої підлоги склеюються по пазу і гребеня. Перед склеюванням необхідно усунути можливі чужорідні елементи між пазом і гребенем. На верхню частину паза нанесіть шар клею і засуньте частині підлоги один в іншій. Не набирайте дуже багато клею, оскільки це може перешкодити міцному контакту поверхонь і герметизації швів між окремими елементами статі. Видавлений зі швів клей залиште сохнути 5-10 хвилин, а потім усуньте його пластмасовим шпателем. Залишки клею усуньте після настилу плаваючої підлоги реагентом на клей і вологою, але не мокрою ганчіркою. Отже, система плаваючих підлог проста і практична, але простота може бути уявною. Щоб досягти необхідного результату - функціональності і разом з тим естетичність плаваючої підлоги, його настил, як і будь-яка робота, вимагає певної спритності та вправностіЩоб дане підлогове покриття прослужило вам якомога довше, зберігаючи при цьому свої високі експлуатаційні характеристики, необхідно обидві чити правильний догляд за ним. Для того щоб уникнути утворення занадто великих проміжків між елементами, необхідно перешкодити зміні температури в приміщенні. Ідеальною є температура приміщення приблизно від 20 ° С при вологості повітря приблизно 50-60%. Зменшити знос плаваючих підлог можна, якщо на ніжках стола, стільців та інших меблів буде матися повстяна підкладка. Біля входу в приміщення може утворитися брудне місце, тому тут краще постелити, килимок, який буде охороняти покриття не тільки від забруднення, але і від пошкодження абразивними частками (наприклад, піску). Так само чиніть їм і в інших місцях, де можливе забруднення. Пол чистити слід сухим способом, можна користуватися і вологою, але не мокрою ганчіркою.При попаданні на підлогу рідини необхідно ретельно його витерти. Крім того, не рекомендується користуватися кислотами або концентрованими чистять. У разі необхідності у воду додається рекомендований засіб для чищення, але в невеликій кількості.