Розділ 2. Дослідження структури сучасного вітчизняного документознавства та його місця серед інших наук документаційного циклу

2.1. Структура сучасного вітчизняного документознавства

Як і будь-яка наукова дисципліна, документознавство має власну структуру, яка поки що знаходиться у стадії формування. Багато відомих вчених працювало над проблемою визначення структури документознавства, але вони так і не пришли до єдиної думки щодо визначення структури.

Структурно дослідники виокремлюють «дві підсистеми» документознавства – загальну й особливу. При цьому змістом загального документознавства є загальнотеоретичні, історичні, організаційно-методичні проблеми науки про документ і документно-комунікаційну діяльність, тобто її сутність, об’єкт, предмет і структура, термінологія, концепції, встановлення співвідношення з іншими науками, закономірності і принципи розвитку та функціонування доку­мента в системі документних комунікацій тощо, що виглядає цілком логічно у розрізі зазначених вище тлумачень об’єкта і предмета дисципліни. Внутрішньою структурою загального документознавства є така: теорія документа, історія документа, історія і теорія документно-комунікаційної діяльності. Заперечення викликає відсутність методологічної (у т.ч. і методичної) частини у загальному документознавства [9; ст.27].

Для успішнішого «прочитання» змісту загального документознавства важливе значення має також з’ясування внутрішньо­го наповнення його складових. Для деяких дослідників поняття «документологія» виступає тотожним за змістом до «загального документознавства». Інші – ототожнюють документологію лише із теорією доку­мента – ядром документознавства, що вивчає «загальнотеоретичну проблематику, пов’язану із поняттєвим апаратом, функційним аналізом документів, ви­вченням їх характеристик як матеріальних об’єктів і зафіксованої у них інфор­мації, питань типологізації і класифікації документів, їх параметрів і властиво­стей як засобів комунікації і елемента документних фондів.

З огляду на вказане тлумачення поняття «документологія» слід врахувати такі фактори (табл.. 2.1.):

Таблиця 2.1.

Фактори тлумачення змісту «документології», як складової документознавства

№ з/п	Назва
1	документ представляється системним матеріальним об’єктом, носієм інформації (засіб ко­мунікації), який для практичної зручності зазнає впорядкування між собі подібними, у вигляді систематизації і класифікації
2	документ ви­вчається у «безперервному існуванні» – від моменту створення до потрапляння в документаційний фонд
3	опосередкована заувага про дослідження документа як процес передбачає наявність методичного арсеналу для провадження відповідних операцій, процедур, дій, спрямованих на його студіювання

Для увиразнення змісту загального документознавства варто проаналізува­ти ще одне, за ознаками формальної логіки рівнозначне, відгалуження документознавства – особливе. Під «особливим документознавством» розуміють науку, що вивчає особливості, характерні для окремих типів і видів документів (книги, патенти, ноти, карти, кінофільми, оптичні диски і т.д.), ок­ремі процеси документно-комунікаційної діяльності (документування, документовидання, документокористування). Окрім цього, в особливому документознавстві пропонується розпізнавати спеціальне і часткове.

Витлумачуючи спеціальне документознавство як дисципліну, що вивчає особливості документів, котрі є об’єктами бібліотечної, архівної, музейної справи, тобто специфіку документів, що функціонують в інформаційних центрах, бібліотеках, архівах, музеях і інших документно-комунікаційних структурах, предметом спеціального документознавства може слугувати вивчення специфіки різних процесів документно-комунікаційної діяльності (документування, діловодство, фондознавство і т.д.), дослідники орієнтуються на сфери функціонування документів, а не їх спеціальні види [4; ст.10].

Та­кий підхід можна пояснити розширеним тлумаченням змісту об’єкта документознавства. Спеціальне документознавство має всебічно вивчати спеціальні види документів, незалежно від сфери їх побутування.

Оцінюючи тенденції розвитку вітчизняного документознавства у світовому процесі, існування різних по­глядів стосовно його структури, зокрема Н.М.Кушнаренко та С.Г.Кулешова, М.С.Слободяник окреслює власне бачення об’єктної сфери документознавства. Основоположним моментом при цьому виступає твердження про документ як центральний об’єкт науки. Коментуючи зміст документа, дослідник окреслює суттєві моменти для розуміння дисципліни, що його вивчає. Передусім ідеться про чітке заперечення ототожнень документа й інформації, а також – документної, соціальної інформації. Дослідник аргументовано розвиває думку про те, що будь-яка документна інформація є соціальною, утім, не всяка соціальна інфор­мація є документною. Він твердить, що соціальна інформація стає документною лише у результаті специфічного виду людської діяльності – документуван­ня (фіксації інформації), що підтверджує класичні постулати соціальної інфор­матики [13; ст.5].

Прагнучи описати структуру документа як системи, М.С.Слободяник виокремлює такі складові: матеріальний об’єкт, інформаційне наповнення і ко­мунікаційна орієнтованість. Ця умова відбилася на авторському положенні стосовно того, що документознавство всебічно вивчає документ і сферу його функціонування, які взаємовитворюють зміст один одного. Тоді актуальним є питання про те, чи всі документи, згідно з концепцією М.С.Слободяника, є об’єктами вивчення документознавства? Пошуки відповіді на нього значно полегшує безпосередній коментар професора про те, що «документознавство ви­вчає максимально широке коло документів на різних носіях і потреби суспільства в інформації, що передається з допомогою цих документів у про­сторі і часі».

Відтак, фраза «максимально широке коло документів», відповідно до засад формальної логіки, означає, що багато, та далеко не всі до­кументи є об’єктом вивчення документознавства. І лише перелік дисциплін, що складають, на думку професора, спеціальне відгалуження у документознавстві, дозволяє нам уточнити, які саме документи вивчає наука. З огляду на заявлений професором список маємо лише управлінський та електронний документи, що значно вужче, ніж у робочій програмі для студентів спеціальності «Документознавство та інформаційна діяльність» (2003 р.) [16; ст.120].

Н. М. Кушнаренко виділяє загальне й особливе документознавство. Загальне включає три розділи – теорію документа (документологію), історію документа, історію і теорію документно-комунікаційної діяльностіСсаме третій розділ, на думку М. С. Слободяника, є дискусійним і формує певне теоретичне підґрунтя для надмірно широкого погляду на документознавство. До завдань особливого документознавства Н. М. Кушнаренко відносить вивчення окремих типів і видів документів, і процесів документно-комунікаційної діяльності. Особливе документознавство вона розділяє на спеціальне і часткове. Перше вивчає специфіку документів, що функціонують у бібліотеках, архівах музеях, інформаційних центрах. На цій підставі Н. М. Кушнаренко включає до структури документознавства на правах спеціальних наукових дисциплін – бібліотекознавство, бібліографознавство, архівознавство, музеєзнавство, інформацієзнавство. До часткового документознавства віднесено вивчення окремих видів документів, яке відбувається у межах відповідних дисциплін, наприклад, книго-патенто-картознавства [20; ст.39].

Тобто, Н. М. Кушнаренко обґрунтовує оригінальну авторську концепцію документознавства як мету науки, щодо великої групи споріднених наук. Проте запропонована широка концепція викликає суттєві заперечення у багатьох вчених, у тому числі, й у М. С. Слободяника. Адже кожна з наук, включених автором до структури документознавства, має власний об’єкт, у якому документ є лише його складовою частиною. Наприклад, об’єктом бібліотекознавства є бібліотечний соціальний інститут; патентознавство в основному зосереджується на досліджені проблем правового захисту інтелектуальної власності винахідників та оформлення заявок на виходи і проведення їхньої наукової експертизи; а патентна документація є лише однією із складових цієї науки. На підставі зазначеного можна зробити висновок щодо недоцільності штучного розширення структури документознавства за рахунок суміжних самодостатніх наук.

Принципово інший концептуальний підхід до структури документознавства, розвиває С. Г. Кулешов. Він поділяє документознавство на загальне і спеціальне. До проблематики першого вчений відносить дослідження загальнотеоретичних питань, що стосуються понятійних, функціональних, структурних, класифікаційних та інших ознак документа і його властивостей, та історії розвитку документів і документознавства. Основним напрямом спеціального документознавства вчений вважає управлінське документознавство, що досліджує широке коло проблем управління документацією у вузькому «архівно-діловодському» значені цього поняття. Цей напрям фактично ототожнюється з діловодством, що з одного боку, не дозволяє належним чином зосередитись на безпосередньо управлінських аспектах документознавства, а з іншого, практично позбавляє діловодство права на розробку власної теорії.

Серед інших видів спеціального документознавства він пропонує виділити науково-технічне, картографічне, аудіовізуальне. В основу такої класифікації, мабуть, покладено цілком очевидну самобутність указаних видів неопублікованих документів і яскраво виражену специфіку їхнього архівного зберігання. Проте незрозумілою є сутність, змістовне наповнення і навіть доцільність формування, запропонованих авторитетним ученим, спеціальних документознавчих дисциплін, що базуються на дослідженні лише одного з видів неопублікованих документів. Не знайшов М. С. Слободяник переконливої відповіді на ці запитання й в ґрунтовній монографії С. Г. Кулешова.

Отже, за концепцією С. Г. Кулешова проблематика спеціального документознавства фактично звужена до вивчення неопублікованої документації, що є предметом архівної та діловодської діяльності. Таку точку зору С. Г. Кулешов називає традиційною, посилаючись на публікації відомих російських учених-архівознавців, які фактично розглядали документознавство як допоміжну науку і навчальну дисципліну в системі фахової підготовки архівістів [24; ст.8].

Центральним об’єктом документознавства, на думку М. С. Слободяника, є документ як основний змістовий елемент документної інфраструктури суспільства. Згідно з таким баченням, документознавство вивчає максимально широке коло документів на різних носіях і потреби суспільства в інформації, що передається за допомогою цих документів у просторі і часі. Проте, на відміну від визначеного російського вченого, професора Ю. Н. Столярова, який вводить до наукового обігу поняття «енергетичний документ», без будь-яких формальних обмежень його наповнення і ознак, що, фактично, ставить знак рівняння між інформацією і документом; М. С. Слободяник вважає перше з цих понять значно ширшим. На його думку, соціальна інформація стає документною лише у результаті специфічного виду людської діяльності – документування (фіксації інформації). Особливо принциповий характер це положення має при дослідженні співвідношення понять комп’ютерна (електрона) інформація та електронний документ. Визначна роль інформаційної складової документа, на думку М. С. Слободяника, дає вагомі підстави вважати інформаціологію фундаментальною щодо документознавства наукою [11; ст.20].

Запропонована М. С. Слободяником структура документознавства базується на необхідності забезпечення комплексного дослідження документа як системи в єдності трьох обов’язкових і достатніх елементів – матеріального носія, інформаційного наповнення, комунікаційної орієнтованості. При розробці структури учений врахував результати, одержані Г. М. Швецовою-Водкою, яка переконливо довела, що книга є одним з видів документа. Це дозволяє, керуючись фундаментальним положенням системного підходу, щодо спільних властивостей системи в цілому та її підсистем і елементів, використовувати для розв’язання документознавчого завдання здобутків у царині визначення структури науки про книгу – книгознавство, як комплексна наука і як комплекс наук. Сутнісною відмінністю цих концепцій є рівень інтегративності наукових дисциплін, що входять до структури книгознавства [11; ст.20].

2.2. Визначення місця сучасного документознавства у системі суміжних і споріднених наук

Одним із центральних концептів розуміння змісту будь-якої науки є визначення її місця у системі суміжних і споріднених наук, галузей знань, міждисциплінарних зв’язків між ними.

До першого ряду наук, що найбільше впливають і визначають інтеграційний зміст документознавства, зараховують діловодство, книго-, бібліотеко-, бібліографо-, архівознавство, інформатику та ін.

При розширенні значеннєвих меж документознавства до нього входять історичне джерелознавство, музеєзнавство, семіотика, текстологія, кодикологія та інші дисципліни.

Сучасне документознавство доцільно розглядати як комплекс наукових дисциплін, орієнтованих на всебічне вивчення документа в широкому контексті; а також різноманітних утворень документів, що формують документну інфраструктуру суспільства. Важливою ознакою, за якою може формуватися самостійна документознавча наукова дисципліна є функціональна орієнтація на задоволення специфічних потреб суспільства й особистості у відокремлених групах документів, що потребують індивідуалізованого дослідження. Слід врахувати, що об’єднання окремих дисциплін у комплекс передбачає високий рівень їхньої автономності, можливість виходу з комплексу і включення до іншої системи наук. Кожна з цих наукових дисциплін може формувати власний предмет і встановлювати зв’язки з науками, що до структури документознавства. Проте знаходження різних дисциплін у єдиному комплексі зумовлює наявність спільних теоретико-методологічних засад, витоків та історії розвитку. Ці проблеми досліджуються інтегруючою науковою дисципліною, що має відчутний мета науковий характер – документологію. Її здобутки мають вагоме значення як для документознавчих дисциплін, так і для споріднених і суміжних наук, що також вивчають документ, як одну із складових власного об’єкту (бібліотекознавства, бібліографознавства тощо) [17; ст.9].

Призначення документознавства як метанауки полягає у збагаченні спеціальних і часткових дисциплін розробками кардинальних теоретико-методологічних проблем, методо­логії, а ті, своєю чергою, продукують розмаїття часткових випадків підтверд­ження загальних схем, існуючих і народжуваних парадигм знань.

Узагальнений об­раз історії документознавства складається із хронологічно послідовних етапів його представлення – від накопичення емпіричних знань про документ, їх ди­ференціації й оформлення перших галузей наукових знань (дипломатика, пале­ографія, сфрагістика, археографія) до виникнення окремих наукових дис­циплін. Такою справедливо називається документаційна наука чи документація П.Отле.

Сприймаючи різні погляди стосовно оцінки нинішніх течій і шкіл в українському документознавстві, слід визнати існування двох голов­них концепцій. Перша з них представлена документологією, що вивчає загальні проблеми визначення та функціонування документа у всіх сферах суспільної діяльності, а друга – управлінським документознавством, котре досліджує документи, які створюються у сфері управління, «якими опікується діловодство і які після виконання своєї основної функції надходять для зберігання в архів». І хоча така репрезентація основних напрямів розвитку модерного документознавства дещо спрощена, утім, достовірна [23; ст.284].

Документологія є найбільш дослідженою в сучасному документознавстві. За Слободяником, документологія ґрунтується на широкому розумінні базового поняття «документ». Ця наукова дисципліна складається як з теоретичної так і з історичної частини. У межах першої здійснюється комплексне дослідження документознавства, документа і документної інфраструктури суспільства. Ключовими теоретичними проблемами сучасної документології є формування і розвиток категоріально-понятійного апарату науки; обґрунтування її структури, функцій інструментарію; формування системи знань про документ, його функції, структуру, ознаки і властивості; класифікацію документів і проведення документознавчого та інформаційного аналізу виділених видів і типів документів. Збагачення об’єкта науки за рахунок документної інфраструктури суспільства дозволяє включити до проблематики документознавчих досліджень: вивчення структури документних потреб суспільства і особистості; розробку і реалізацію систем і методів документного забезпечення основних категорій користувачів; особливості документної дільності в різних соціальних сферах та інституціях, включаючи цикл документування, розповсюдження і використання документної інформації; розробку новітніх технологій реалізації документ них процесів; аналіз закономірностей і сутнісних особливостей документної інфраструктури суспільства [25; ст.299].

У межах історичної частини документологію має здійснюватись комплексне дослідження історії документознавства і документа як центрального об’єкта цієї науки. Особливу увагу слід приділити проблемам періодизації та історико-документознавчі реконструкції виділених періодів та їхніх основних етапів. Важливим напрямом такої реконструкції є проведення моніторингу розвитку документознавчого знання в цілому і складових цієї науки зокрема. Перспективним є комплексне дослідження артефакту як джерела історико-культурної інформації, із залученням пізнавального потенціалу нагромадженого історичного наукою і цілому і спеціальними історичними дисциплінами зокрема.

Здобутки документології мають принципове значення для розвитку спеціальних документознавчих дисциплін. Сучасний етап розвитку документознавства характеризується становленням групи спеціальних наукових дисциплін – теорії документальних комунікацій; теорії документних потоків; документного фондознавства; електронного документознавства; управлінського документознавства; теорії та історії діловодства. Кожна з цих дисциплін на загальнодокументознавчій і власній системі знань; вивчає специфічну документоутворення, що входять до документної інфраструктури суспільства і (або) функціонально орієнтовані на задоволення конкретних інформаційних потреб суспільства та особистості. В цих наукових дисциплінах також є теоретична та історична частини. Вони узагальнюють досвід практичної діяльності з документного забезпечення реальних сфер життєдіяльності суспільства, та розробляють наукові рекомендації щодо її удосконалення. Відзначимо, що в процесі подальшої диференціації документознавчого знання виникає принципова можливість для розширення структури документознавства за рахунок формування нових спеціальних дисциплін. Одночасно окремі дисципліни в разі недостатнього впливу на них здобутків документології мають реальні можливості для виходу з документознавчого комплексу.

Запропонована М. С. Слободяником структура документознавства є відкритою і може розвиватись у відповідності із збагаченням документознавчого знання і реальними потребами практики. Магістральним напрямом такого розвитку є посилення інтеграційних зв’язків між окремими дисциплінами комплексу. Цей процес має завершитися трансформацією документознавства в цілісну інтегровану науку, яка має яскраво виражений мета науковий характер і широку сферу практичного застосування. Відповідно розглянуті дисципліни трансформуються у самостійні напрями науки.

Структуру документознавства, вважає професор, М. Швецова‑Водка можна визначити як перехрещення двох напрямків її диференціації: аспектного і об’єктного. Аспектами виступають теорія документа, історія документа, організація документаційної діяльності.

Порушуючи питання місця документознавства у системі наук, науковець відштовхується від одночасної належності дисципліни до різних циклів наук, що гарантує йому багатогранні міждисциплінарні зв’язки. Такими конгломератами у концепції документознавства Г.М.Швецової-Водки виступають: дис­ципліни, які вивчають сферу інформаційної комунікаційної діяльності суспільства; науки, що досліджують окремі види чи типи документів, їх функціонування у суспільстві (історичні, книгознавчі та ін.); дисципліни, котрі студіюють знакові системи і мову окремо (документна лінґвістика, теорія редагування). У кожній конкретній міждисциплінарній взаємодії документознавство займає іншу позицію і матиме відмінне значення для розвитку зв’язків.

Для унаочнення міркувань промовисто показовим є перелік дисциплін, які, на думку Г.М.Швецової-Водки, тісно пов’язані із документознавством [21; ст.48]. Примітно, що першими у цьому переліку називаються соціальна інформатика, книго-, бібліотеко- та бібліографознавство, і лише потім - історичне джерелознавство, архівознавство, теорія справочинства (діловодства). Це ще раз підкрес­лює тяжіння концепції шановної дослідниці до відомих зразків теорій, вибудо­ваних на книгознавчо-бібліографічно-бібліотекознавчому ґрунті. В унісон з на­шим припущенням звучить авторська репліка про те, що основні проблеми загального документознавства (або документології) досліджуються переважно бібліотеко- та бібліографознавцями. Подібне міркування вмотивувало резонне зауваження, що загальні питання бібліографознавства чи книгознавства, які так активно досліджуються представниками цих наук, необов’язково є загальнодо-кументознавчими, інакше кажучи, загальні бібліографознавчі (чи книгознавчі) студії не завжди можуть виступати тотожними за визначенням і змістом із загальними документознавчими. Разом із тим неоднозначно вивіреним виглядає визначення супідрядності між окремими дисциплінами, з якими контактує документознавство. Пояснення цьому перебувають на поверхні суджень дослідниці - невизначеність змісту, статусу окремих дисциплін і їх структур через початок формування наук або ж часи революційних для них змін, як-от у випадку із книгознавством.

Пріоритетним у цій частині для Г.М.Швецової-Водки є з’ясування змісту документології, інакше кажучи, пошук відповіді на затребувані часом питан­ня: чи можна її ототожнювати із загальним документознавством; теорією до­кумента; комплексом наук, що вивчають документ у всіх його зв’язках? Тут проступає виразне вподобання Г.М.Швецовою-Водкою інформаційного підходу у визначенні природи, походження документології, її змісту, значення, стату­су. Весь комплекс дисциплін, що досліджують інформацію, Г.М.Швецова-Водка пропонує об’єднати назвою «інформологія» (наука про інформацію), а та­кож поділити цей комплекс дисциплін на такі частини, як теорія інформації, інформатика соціальна й інформатика прикладна (комп’ютерна наука). Соціальну інформатику науковець прирівнює до теорії соціальних ко­мунікацій і називає ноокомунікологією. У межах останньої Г.М.Швецова-Водка виокремлює теорію соціальної інформації і документологію як комплекс наук про документ, який розглядається як засіб комунікації.

Таким чином, концепція документології дослідниці демонструє тяжіння до інформаційних наук як засновкових для її розвитку, відкритість для новітніх інтерпретацій у рамках інтеґральності гуманітаристики, парадоксально плідної співпраці цілковито протилежних тенденцій (диференційних і інтеґраційних) розвитку наук про документ.

Об’єктний напрямок диференціації структури документознавства передбачає виділення таких підрозділів (табл. 2.2.):

Таблиця 2.2.

Підрозділи об’єктного напрямку диференціації структури документознавства

Види підрозділів
1	2	3
документ в цілому, як явище інформаційно-комунікаційної сфери діяльності суспільства	окремі види документа і системи документації	окремі процеси і операції документаційної діяльності

Отже, можна зробити висновок, що документознавство є науковою дисципліною, структура якої ще повністю не визначена, і потребує подальшого вивчення і, можливо, поглиблення. Існує багато думок щодо її визначення, але жодна з них ще не визнана науковою спільнотою, та не зафіксована офіційно.

Таким чином, особливістю побутування українського документознавства наприкінці ХХ – на початку ХХІ ст. стала дискусія між прихильниками традиційного й альтернативного/нетрадиційного/загального документознавства. Аналізуючи її значення для розвитку документознавства С.Г.Кулешов вважає, що якби ситуація довкола цього мала діалогічний характер, то довелося б уник­нути однобічної інтерпретації змісту документознавства, а також оперування та­кими методологічними підходами, що зорієнтовані винятково на аналітико-синтетичне опрацювання документів із позицій бібліотечно-бібліографічної та на­уково-інформаційної діяльності [22; ст.11].

Якщо представники традиційного документознавства поки що сприймають документологію як академічне явище, то самі провідники його нової версії здебільшого мислять категорією практики ро­боти з документами, що й засвідчує їх орієнтація на знаходження підтверджень власних ідей серед практичної сфери функціонування інформаційних, бібліотеч­но-бібліографічних наук, діловодства тощо.

Осмислюючи спостереження над основними тенденціями еволюції науки останніх двох десятиріч, очевидним є прагнення розмежувати значення змісту спеціальних і загальних відгалужень документознавства за рахунок окреслен­ня об’єктно-предметної сфери досліджень, значення змісту, напрямів, завдань і методології побудувати оптимальну модель їх співіснування і взаємозбага­чення. Різні вектори розвитку загального і спеціального документознавства продукують відмінну проблематику досліджень. Назагал, перспективними за­лишаються дослідження ґенези документа, еволюції його форми і змісту, істо­ричних умов створення та побутування документів; вивчення документації як інформаційного ресурсу суспільства, явища культури, елемента соціальної пам’яті, «життєвого циклу документів», природи функційності документа; вирішення термінологічних, класифікаційних питань, співвідношення варіантів розвитку традиційної й електронної документації, вироблення раціональних методик її створення та забезпечення функціонування. Ак­тивізація спільних зусиль істориків, документознавців, архівістів, джерело-, книго- і бібліотекознавців, представників інших наук документально-ко­мунікаційного циклу сприятиме успішному їх розв’язанню, забезпечить пози­тивну перспективу розвитку науки.