РЕФЕРАТ НА ТЕМУ: Китай Площа - 9,6 млн км2. Населення - 1,2 млрд чоловік. Столиця - Пекін. Китай - країна, історія державності якої сягає кількох тисячоліть, її народ зробив вагомий внесок у матеріальну та духовну культуру людства. Китай з його великою територією, величезними трудовими і багатими природно-сировинними ресурсами, потенційно містким внутрішнім ринком має об'єктивні передумови для створення цілісного, різнобічно розвинутого господарства, здатного забезпечувати потреби країни у всіх необхідних товарах. Нині за розмірами ВВП та економічним потенціалом Китай входить у першу десятку провідних країн світу. Зростання ролі в світовому господарстві Азіатсько-Тихоокеанського регіону ще більше посилює економічні можливості Китаю. З дня проголошення в 1949 р. Китайської Народної Республіки країна пройшла складний шлях соціального і економічного розвитку, що привів до утворення сучасної моделі централізовано керованої економіки Китаю, в якій поєднуються елементи соціалістичного господарювання з елементами ринкового господарства. Провідною політичною силою в Китаї ось уже майже півстоліття є Комуністична партія Китаю. Китай - республіка. Вищий орган влади - Всекитайські збори народних представників. В адміністративному відношенні КНР поділяється на 23 провінції, 5 автономних районів (Внутрішня Монголія, Сіньцзян-Уйгурський, Тибетський, Гуансі-Чжуанський, Нінся-Хуейський) та три міста центрального підпорядкування - Пекін, Тяньцзінь та Шанхай. З 1997 року Сянган (Гонконг) є особливим адміністративним районом Китаю, а з 1999 року до КНР приєднається Аоминь (Макао). Природно-ресурсний потенціал. Китай - третя за площею країна світу - має значний земельний фонд, великі запаси корисних копалин, потужні гідроресурси, а також широкі можливості щодо освоєння ресурсів океану. Природа Китаю багата і різноманітна. На півночі суворі гірські хребти, покриті лісами або степами помірного поясу, прилягають до холодних просторів Сибіру, а на півдні - гори з вічнозеленими тропічними лісами. На рівнинах Східного Китаю, що знаходиться під впливом теплих мусонів Тихого океану, розкинулись родючі поля, на заході -безводні простори найбільших азіатських пустель і гори, вкриті вічними снігами. Площа сільськогосподарських угідь у КНР становить близько 350 млн гектарів, або трохи більш як 1/3 території країни. Ще 1/6 території зайнято лісами. Орні землі становлять близько 100 млн гектарів, або 11 % земельного фонду. Але якщо врахувати, що в окремих районах можна збирати 2-3 врожаї на рік, посівна площа Китаю набагато більша, ніж площа ріллі, вона оцінюється в 150-170 млн гектарів. Основна частина орних земель припадає на східні райони країни-, на заході знаходиться тільки 12 % таких земель.Китай надзвичайно багатий сировинними паливними і мінеральними ресурсами. Великі запаси залізної руди і руд легуючих металів для чорної металургії є в більшості провінцій, зокрема - б Північному Китаї, Сіньцзяні та на півдні. Особливо багато родовищ руд поліметалів, олова, сурми, вольфраму, ртуті в провінціях Південного та Південно-Західного Китаю. Тут є також великі поклади фосфоритів, плавикового шпату, азбесту, різноманітних будівельних матеріалів. • Промислові запаси вугілля становлять майже 1/3 світових. На провінції • Північного Китаю припадає половина запасів вугілля в країні, ще 1/5 запасів зосе- редженагв провінціях північного заходу. 1/3 території Китаю перспективна на наф ту й газ. Найкраще розвідані нафтоносні площі знаходяться на півночі Великої Ки тайської рівнини (1/3), на північному сході (1/4) та на північному заході. Перспек тивний на нафту шельф китайських морів. У країні є значні запаси ядерної сиро вини: в провінціях Гуандун, Сіньцзян, Цінхай та у Внутрішній Монголії. Можли вості енергетики істотно доповнюються великим гідропотенціалом. Річний стік річок Китаю --2,7 тисі км3, що становить майже 9 % стоку всіх річок земної кулі. Населення. Кожний п'ятий житель Землі - китаєць. Для природного руху населення Китаю за останні десятиліття характерні зниження коефіцієнтів народжуваності і смертності. Природний приріст населення знизився до 1,2 % на рік. Тепер щороку населення Китаю збільшується на 12-14 млн чоловік. Кількість економічно активного населення становить понад 500 млн чоловік. * Економіка Китаю функціонує в умовах надлишку робочої сили та прихованого аграрного перенаселення. Відбувається стихійна урбанізація, кількість міст 3 населенням понад 1 млн чоловік становить вже більш як чотири десятки. 4 Розміщене населення Китаю нерівномірно. У Східному Китаї на 1/5 території проживає 2/3 населення країни. Половина його зосереджена в приморських районах, західні та північно-західні райони країни з несприятливими природними умовами заселені все ще досить слабо. На Північному Заході і в Тибеті на 1 км2 припадає тільки 1-4 чоловіки. Протягом останніх десятиліть у результаті активізації економічного життя країни посилилися міграційні потоки робочої сили. Вони спрямовані з густозаселених районів Великої Китайської рівнини в провінції Північного, Швнічно-Східного, Північно-Західного і Південно-Східного Китаю. Зростає також сезонна і маятникова міграції в зонах міст-мільйонерів. Найбільшими містами Китаю е Шанхай (понад 12 млн чоловік), Пекін (понад 9), Тяньцзінь (8), Чунцін (7), Гуанчжоу, Фучжоу, Чанчунь, Шеньян (всі по 5-6 млн чоловік), а також Далянь, Ухань, Ціндао та ін. Господарство. У розвитку економіки КНР можна виділити кілька періодів: відбудови і першої п'ятирічки, «великого стрибка», «культурної революції» і сучасних реформ. У роки відбудови і першої п'ятирічки (1949-1957 рр.) була проведена земельна реформа, що ліквідувала пережитки системи феодалізму на селі. Розпочалася індустріалізація країни. Внаслідок авантюристичної політики керівництва Китаю з 1958 року почалися роки «великого стрибка». Були поставлені нереальні завдання: за З— 5 років ліквідувати економічне й технічне відставання від економічно розвинутих країн. Було надмірно форсовано розвиток промисловості, а формою «вдосконалення» сільського господарства стало створення «народних комун». Почався економічний хаос, на подолання якого пішли роки. «Народні комуни» розукрупнили, селянам повернули частину усуспільненої власності і присадибні ділянки. Становище в економіці дещо нормалізувалось. З 1966 року в Китаї почався період «культурної революції» - політичної кампанії, яку розгорнули ліворадикальні політичні сили. Внаслідок масових репресій було паралізовано діяльність господарських органів, знову дезорганізоване господарство країни. Завдяки проведенню системи заходів і цю кризу вдалося ліквідувати. В 70-ті роки економічний розвиток певною мірою стабілізувався. Керівництво Китаю відмовилося від пріоритетів ідеологічних доктрин. У 1978 році було проголошено курс на економічну реформу («гайге»). Реформу розпочали з сільського господарства. Селяни одержали землю в довгострокову оренду, була впроваджена система сімейного підряду. Як результат - різко зросло виробництво сільськогосподарської продукції. Розпочалися реформи і в промисловості. Розширилась самостійність підприємств. Водночас у зовнішньоекономічній діяльності Китай перейшов до політики «відкритих дверей», тобто до політики співробітництва з усіма державами, використання іноземного капіталу, побудови вільних економічних зон. У результаті змін, що відбулися у системі власності, в сучасному Китаї утворилось п'ять її форм: державна, колективна, особиста, приватна та державно-капіталістична. Різко зросла кількість приватних підприємств, в тому числі з участю іноземного капіталу. Оцінка сучасного рівня економічного розвитку Китайської Народної Республіки є досить неоднозначною. З одного боку, КНР - велика держава, що за абсолютними показниками поступається небагатьом країнам світу. Країна має великі можливості в енергетиці (третє місце в світі за видобутком палива, в тому числі перше - за видобутком вугілля), посідає друге-третє місце за виробництвом сталі, перше - за виробництвом зерна і тканин. У КНР розвинуті космічна і атомна промисловість, нафтохімія і електроніка. З другого боку, виробництво промислової і сільськогосподарської продукції на душу населення порівняно невелике. За роки будівництва соціалізму у КНР докорінно змінилася галузева структура господарства. На початку 50-х років у структурі ВВП частка сільського господарства становила 1/2, промисловості - близько 1/4. На початок 90-х років співвідношення оцінюється так: промисловість - 1/2, сільське господарство близько 1/3. Отже, структура ВВП Китаю наблизилась до індустріально-аграрних структур економічно розвинутих країн. Але за рівнем продуктивності праці сільське господарство має показники значно нижчі порівняно з промисловістю. Крім того, для економічної системи характерні недосконала інфраструктура і порівняно низький технологічний рівень цивільних галузей промисловості. Промисловість. У КНР створено потужну багатогалузеву промисловість (мал. 102). Поряд з традиційними (текстильна, вугільна, металургійна) виникли і такі нові галузі промисловості, як нафтодобувна і нафтопереробна, хімічна, авіаційна, космічна, електронна. Структура енергобалансу зберігає «вугільний» характер. Кам'яне вугілля забезпечує 3/4 потреб в енергії, нафта - близько 1/5. Видобуток вугілля становить 1,2 млрд тонн, родовища розробляються в усіх провінціях країни, але найбільше -в Північному Китаї. Нафти добувають понад 170 млн тонн. Основні райони видобутку - Північний Схід і шельф. Потужності електроенергетики не забезпечують потреб господарства країни, хоча за виробництвом електроенергії - 840 млрд кВт/год - КНР посідає четверте місце в світі. Чорна металургія країни спирається на власні запаси залізної руди, легуючих металів і вугілля. В 1994 році виплавлено 91 млн тонн сталі і 96 млн тонн чавуну. Виробництво металу представлене трьома групами підприємств: основу галузі становлять великі комбінати в Аньшані, Ухані, Мааньшані та Баошані, кожний потужністю понад 10 млн тонн; в другу групу входять півтора десятка заводів середньої потужності, третя група - це численні невеликі металургійні і металообробні заводи провінцій. Машинобудування - найважливіша галузь китайської індустрії. Провідне місце тут посідають підприємства, що випускають продукцію воєнного призначення. Налагоджено також виробництво машин і устаткування для різних галузей промисловості, виробництво металорізальних верстатів, автомобілів, тракторів і сільськогосподарських машин. Розвинуте загальне машинобудування й електронна промисловість. Характерною рисою територіальної структури галузі є співіснування великих машинобудівних центрів, у яких розміщені великі машинобудівні заводи, і численних дрібних підприємств, що діють у кожній провінції. Найбільші машинобудівні центри Китаю - Шанхай, Пекін, Тяньцзінь, Шеньян, а також Харбін, Далянь, Чанчунь, Гуанчжоу, Ухань, Нанкін, Сіань, Чунцін. У хімічній промисловості особливо вирізняються виробництва воєнної хімії і мінеральних добрив. За виробництвом добрив (понад 20 млн тонн у перерахунку на вміст корисного компонента) КНР поступається тільки США. Текстильна промисловість Китаю за обсягом готової продукції посідає перше місце в світі. Вона дає близько 1/4 світового виробництва бавовняних тканин і 1/10 — тканин із хімічних волокон. Китай є також важливим виробником натуральних шовкових тканин. Основні підприємства текстильної промисловості зосереджені в Східному і Північному Китаї. Найбільший центр текстильної промисловості — Шанхай, шовкових тканин — Ханчжоу. Значними центрами текстильної промисловості є також Пекін, Тяньцзінь, Ціндао, Нанкін, Усі, Сіань, Чунцін, Гуанчжоу. Сільське господарство. Китай - велика сільськогосподарська країна. Тут збирають понад 1/3 світового врожаю рису та просяних культур, зосереджено 1/10 світового поголів'я великої рогатої худоби і 2/5 свиней. Китай - один з найбільших у світі виробників кукурудзи, бавовни, сої, чаю, тютюну, м'яса птиці, коконів шовкопряда. Для галузевої структури сільського господарства характерне значне переважання рослинництва (в основному продовольчих культур), частка якого становить понад 70 % вартості валової продукції галузі. В самому ж рослинництві спеціалізація того чи іншого району визначається співвідношенням трьох груп культур: зернових, технічних і овочевих. Зернове господарство дає основну частку продовольства країни. Традиційною культурою є рис, який займає до 1/4 посівних площ. Щороку в Китаї збирають близько 180 млн тонн цієї цінної культури. На півдні та в районі Сичуань рис - основна зернова культура, в басейні р. Янцзи, крім рису, вирощують пшеницю та ячмінь, на півночі рис поступається пшениці, гаоляну (просяна культура) й кукурудзі. В південних районах збирають по два, навіть по три врожаї рису на рік. Технічними культурами засіяно близько 1/6 посівної площі. З-поміж волокнистих культур основними є бавовник (1/4 світового виробництва) і джут. Важлива цукроносна культура - цукрова тростина. Головними олійними культурами є соя (близько 20 млн тонн на рік) й арахіс. Китай посідає друге місце в світі (після Індії) за виробництвом чаю (580 тис. тонн на рік). Овочівництво і бульбові культури (особливо батат і картопля) дають істотну частку продовольства. Вирощують більш як сто видів різних овочів, зокрема численні сорти капусти, редьки й ріпи, моркви, цибулі. Тваринництво має різні напрями розвитку в східних і західних районах країни. У східних районах частка тваринництва незначна в структурі виробництва, важливе значення мають свинарство і птахівництво. Західна і почасти північно-східна частини країни - зона екстенсивного тваринництва, яке використовує великі пасовища. Тут розводять овець, кіз, коней, верблюдів, а у високогірних районах яків. У територіальній структурі сільського господарства Китаю виділяються чотири зони. Зона богарного землеробства і тваринництва північної частини Східного Ки таю (північ Великої Китайської рівнини, Північно-Східний Китай та Внутрішня Монголія). Тут зосереджена половина орних земель і 1/3 посівних площ. Зона дає третину зернових і стільки ж тваринницької продукції. Зона рисосіяння, субтропічних і тропічних культур південної частини Східно го Китаю (Східний, Центральний і Південний Китай, улоговини і плато Південно - Західного Китаю). Це - один з найстаріших районів світового землеробства, де зосереджено 40 % орних земель Китаю, він дає 3/5 зерна країни і половину продукції тваринництва. 3. Зона пасовищного скотарства й оазисного землеробства в Північно-Західному Китаї. 4. Високогірна зона Цінхаю і Тибету. Транспорт. У Китаї, враховуючи кількість населення та розміри території, транспорт ще не задовольняє потреб господарства. Половину обсягу всієї його роботи виконують залізниці, важливе значення в перевезенні вантажів має водний, особливо морський транспорт, а в перевезеннях пасажирів - автомобільний. Повітряний транспорт ще недостатньо розвинутий. Найгустіша мережа залізниць, автошляхів, водних комунікацій склалася на Великій Китайській рівнині, де зосереджена більшість населення і господарських об'єктів, та на північному сході. Вона забезпечує вихід до портів на узбережжі, через які здійснюється більша частина зовнішньоторгових перевезень. Найважливіші з них - Шанхай - на сході, Далянь, Ціньхуандао, Тяньцзінь та Щндао - на півночі, Гуанчжоу та Сянганна — на півдні. Внутрішня частина держави забезпечена шляхами набагато гірше, і континентальні зовнішні комунікації тут також обмежені -це залізниці на Монголію і на Казахстан, а також стратегічне Каракорумське шосе на півострів Індостан через найвищі у світі перевали. Зовнішньоекономічні зв'язки. КНР з початку 80-х років активно розвиває політику «відкритих дверей», яка передбачає активне залучення іноземного капіталу, науково-технічне співробітництво, створення «особливих економічних зон», в яких заохочується діяльність зарубіжних та спільних підприємств. Частка КНР у міжнародній торгівлі залишається порівняно скромною. Переважає вивіз продукції гірничодобувної, легкої промисловості і сільського господарства в обмін на продукцію важкої промисловості. Китай вивозить вугілля, нафту, кольорові метали, рис, бавовну, чай, тканини, одяг тощо. Китайські товари легкої промисловості користуються попитом на світовому ринку. В імпорті переважає довіз прокату, мінеральних добрив та машин. 3/5 зовнішньоторгового обороту КНР припадає на Японію, СІЛА та Східну Азію. Внутрішні відмінності. В Китаї склалися такі історико-географічні райони: Північний Схід (Манчжурія), Північ (східна частина країни на північ від Хуанхе), Схід (промислові приморські райони Великої Китайської рівнини), Центр і Південь, Північний Захід та Південний Захід, їх умовно можна розглядати як економічні райони. Північний Схід — один з провідних індустріальних районів Китаю. Його господарський профіль визначають паливно-енергетичний, металургійний та лісопромисловий комплекси. Тут розвинуте також багатогалузеве сільське господарство (пшениця, рис, гаолян, соя). Найважливіші міста в центральній частині району — Шеньян, Аньшань, Фушунь, на півночі - Харбін, на узбережжі - Далянь.

Північ - третій, після Східного та Північно-Східного Китаю, за значенням промисловий район країни. Провідне місце тут посідають трудомісткі і наукоємні галузі - електроніка, електромашинобудування, приладобудування, виробництво синтетичних матеріалів тощо. В цьому районі знаходяться столичні округи Пекіна і Тяньцзіня, які є зосередженням не тільки адміністративної, фінансово-економічної діяльності, а й осередком науки і культури. Степові райони Внутрішньої Монголії, що належать до цього району, залишаються все ще недостатньо освоєними. Східний Китай - найважливіший у господарському відношенні район країни, на який припадає ЗО % населення, 35 % промислової і ЗО % сільськогосподарської продукції. Тут добре розвинуті текстильна, суднобудівна, електронна, верстатобудівна, металургійна, хімічна промисловість. Всебічно розвинуте сільське господарство - постачальник рису, пшениці, сої, бавовни, чаю, різноманітних овочів, свинини і птиці. В районі зосереджений значний культурний і науковий потенціал. Найбільші міста - Шанхай (найбільше місто Китаю), Нанкін (стара столиця країни), Ханчжоу, Ціндао, Фучжоу. Центр і Південь - аграрно-індустріальні райони. Центральний Китай має пересічний рівень економічного розвитку. Основне промислове ядро його -Ухань. Спеціалізація сільського господарства така ж, як і в Східному Китаї. Південний Китай багатий на сировинні ресурси. Найбільший його промисловий і торгово-економічний центр — Гуанчжоу. Поряд з Гуанчжоу знаходяться важливі для Китаю вільні економічні зони. На узбережжі розташований Сянган — один із найпотужніших промислових вузлів сходу Азії. Північно-Західний район має несприятливі природні умови, але багатий на природні ресурси. Це відкриває значні можливості для його розвитку в перспективі. Головні міста - Сіань, Ланьчжоу, Урумчі. Південний Захід. Основний осередок господарської діяльності району - Си-чуанська улоговина. Тут розвинуте багатогалузеве сільське господарство і різноманітна промисловість. Головні міста - Чунцін, Ченду. До Південного Заходу належить також високогірний район Тибету, що має суворі природні умови. Тут знаходиться Лхаса - важливий релігійний центр ламаїзму, що є одним з напрямів буддизму. 

Содержание

Введение                                                                                                                       3

1. Национальности и народности Китайской народной республики                    4

2. Каждый пятый в мире – китаец. Численность населения в цифрах                  9

3. Политика деторождения в Китае                                                                        11

Заключение                                                                                                                 14

Список литературы

Введение

 

Китай – одно из древнейших государств мира. Первого октября 1949 г. была провозглашена Китайская Народная Республика.

КНР по размерам территории (около 9,6 млн км²) занимает третье место в мире. Она расположена в центральной и восточной Азии, на западном побережье Тихого океана. Протяженность страны с востока на запад – 5700 км, с севера на юг – 3650, причем 21,5 тыс. км – сухопутные границы, около 15 тыс. км – морские.

КНР граничит с Россией, КНДР, Монголией, Афганистаном, Индией, Непалом, Бутаном, Мьянмой, Лаосом и Вьетнамом.

Китай – самая крупная страна в мире по численности населения. Весь мир взволнован проблемами постоянно растущей численности населения Китая. Этот вопрос не мог остаться незамеченным и нами. В данной работе раскрываются такие вопросы, как национальности и народности, населяющие Китай, деторождаемость в КНР и проблемы с ней связанные.

Для раскрытия вопроса были использованы справочные пособия, статьи в научно-популярных журналах. Статистические данные были почерпнуты в глобальной сети Интернет.

1. Национальности и народности Китайской Народной Республики

Китайцы называют свою страну Чжунго, что означает в переводе с китайского «Срединное государство». Возникло это название еще в ту пору, когда жители Китая считали свою родину расположенной в центре Вселенной. Древним является и название Чжун-хуа — «Срединное племя хуа» («хуа» — одно из ранних китайских племен).

Себя китайцы называют «ханьцами» со времен древней династии Хань. Европейское название Китая — немецкое Хина, французское Шин, английское Чайна — произошло от слова «чин» — индийского названия династии Цинь, предшественницы Хань. В русский язык слово Китай пришло от названия народа кидань, некогда обитавшего в северо-западных районах Китая.

Китайская Народная Республика — страна многонациональная, на ее территории проживает 56 различных национальностей и народностей. Наиболее многочисленны китайцы, которые составляют около 92% всего населения страны (по переписи 1990 г.), кроме них на территории страны проживают: чжуан, хуэй, уйгуры, и, мяо, маньчжуры, тибетцы, монголы, туцзя, буи, корейцы, дун, яо, бай, хани, казахи, тай, ли, лису, шэ, лаху, ва, шуй, дун-сяны, наси, ту, киргизы, цян, дауры, цзинпо, мулао, сибо, салары, буланы, гэлао, маонань, таджики, пуми, ну, ача-ны, эвенки, цзин, бэнлуны, узбеки, цзи-но, югуры, баоань, дулуны, орочоны, татары, русские, гаошань, хэчжэ, мэньба, лоба.

Древнекитайский этнос сложился в начале 1-го тысячелетия до н. э. на Среднекитайской равнине. Китайцы — носители древней плужной земледельческой культуры. Главное их занятие — поливное рисосеяние, в котором они имеют ценные, накопившиеся веками навыки, а также разведение таких технических культур, как соя, арахис и др., чаеводство, шелководство.

По антропологическим признакам китайцы относятся к восточноазиатской группе тихоокеанских монголоидов (северокитайский расовый тип). Консолидация этнической общности древних китайцев послужила одной из предпосылок объединения древнекитайских царств.

Формирование китайской нации происходило в междуречье рек Хуанхэ и Янцзы в бассейне притоков этих рек — Вэйхэ и Хань-цзян. На протяжении истории эта область значительно расширялась за счет распространения китайцев на север, юг и запад, в ходе которого китайцы ассимилировали многие проживающие там некитайские народности. Специфика местных условий, особенности тех народностей, которые были ассимилированы в ходе колонизации, некоторые локальные культурно-хозяйственные черты определили появление существенных различий между группами китайцев, проживающих на тех или иных территориях, что проявляется в самом физическом типе людей. Китайцы-северяне, как правило, отличаются от южан более высоким ростом. Южане же низкорослы, худы, но сильны и выносливы. Весьма велики различия не только в диалектах, но и во всем образе жизни.

Государственный официальный язык — путунхуа (всеобщий язык). Это современный литературный язык, на котором говорят дикторы центрального радио и телевидения, обучаются школьники и студенты. К путунхуа близок пекинский диалект. Различия же во многих других диалектах — гуандунском, аньхойском и т. д. — столь велики, что люди, говорящие на них, часто не понимают друг друга. Для того чтобы объясниться, они используют иероглифическое письмо, единое для всех диалектов.

Иероглифическая письменность оказала огромное влияние на развитие китайской культуры, а также сыграла большую роль в культуре Японии, Кореи, Вьетнама. Иероглифы — это символы, обозначающие то или иное понятие. Истоки иероглифики — пиктографическое письмо, в котором слово изображалось рисунками. Постепенно рисунки упрощались и приняли вид современных иероглифов.

Китайцы (ханьцы) входят в китайскую группу сино-тибетской семьи. Наряду с китайцами в эту же группу включаются хуэй (дунгане). Большая их часть проживает в северных районах КНР. Хуэй имеют свою автономию — Нинся-Хуэйский автономный район. Хотя по разговорному языку и письменности хуэй не отличаются от китайцев, особенности религии, быта, хозяйствования позволяют выделить их в особую группу. Большинство хуэй происходит от ираноязычных и арабоязычных переселенцев, появившихся в Китае в XIII—XIV вв., и от китайских колонистов, осевших среди тюркских народов еще во II в. до н. э. По религии хуэй относятся к мусульманам. Селятся они обычно отдельно от китайцев, образуя самостоятельные сельские или городские кварталы.

Сино-тибетская семья представлена в Китае также народами тибето-бирманской группы, среди которых — тибетцы, ицзу, хани, лису.

Большая часть тибетцев живет в Тибетском автономном районе. Занимаются высокогорным пашенным земледелием — выращиванием голосеменного ячменя «цинкэ». Кочевники и полукочевники разводят яков, овец, коз. Тибетцы сильно отличаются от ханьцев по своим религиозным, языковым, хозяйственно-культурным особенностям. Стремление тибетцев к самостоятельности, более позднее вхождение Тибета в состав Китая и другие факторы привели к нестабильности политического положения в регионе, обострили национальные противоречия.

Из представителей тайской семьи наиболее многочисленны чжуаны, проживающие в южной части страны, в Гуанси-Чжуанском автономном районе. Основное их занятие — плужное земледелие с наиболее распространенной грядково-террасовой системой. Животноводство играет подсобную роль. Поселения чжуанов обычно мало отличаются от поселений китайцев, живущих в тех же районах. Для них характерны свайные, бамбуковые и глинобитные постройки. Чжуаны исповедуют буддизм южного толка, сильное влияние среди них имеют идеи даосизма.

Представители австроазиатской семьи — народности мяо и яо — проживают в Южном и Юго-Западном Китае. Основные виды хозяйственной деятельности этих народов — горное земледелие (мяо занимаются преимущественно выращиванием поливного риса и пшеницы, яо — суходольного риса, кукурузы), лесоразработки, охота. Среди верующих мяо и яо наибольшее распространение получил политеизм.

Алтайская.семья представлена тюркской, монгольской и тунгусо-маньчжурской группами. В тюркскую группу входят уйгуры, казахи и киргизы, живущие на северо-западе КНР, причем основная часть сосредоточена в пределах Синьцзян-Уйгурского автономного района. Среди народов этой группы выделяются оседлые земледельцы, ведущие интенсивное земледельческое хозяйство с применением искусственного орошения, кочевники-скотоводы, а также полуоседлое население, сочетающее, скотоводство с земледелием. Причем уйгуры занимаются в основном земледелием, а казахи и киргизы — скотоводством. Большинство народов тюркской группы исповедуют ислам. Самым характерным является оазисный тип расселения.

Монголы берут свое начало от союза кочевых монгольских племен. Проживают они в автономном районе Внутренняя Монголия, также их поселения встречаются в Северо-Восточном Китае, провинциях Ганьсу, Цинхай, Синьцзян-Уйгурском автономном районе. Монголы, живущие на территории Китая, говорят на пяти различных диалектах, один из которых близок к халхаскому, являющемуся основой литературного монгольского языка в МНР. Основное занятие — кочевое скотоводство. Часть монголов, имевших более тесные контакты с китайцами и другими земледельческими народностями, переняли у них навыки земледелия. Преобладающей религией у монголов является буддизм (ламаизм).

Народы тунгусо-маньчжурской группы расселены на территории Северо-Восточного Китая преимущественно в глухих горных и таежных уголках. Будучи коренным населением этих районов, в ходе китайской колонизации они были в значительной степени ассимилированы китайцами, «окитаизировались». Для многих представителей этих народов китайский язык и письменность стали родными. Основным занятием маньчжуров, проживающих в долинах рек, является земледелие, а живущих в городах и их окрестностях — торговля и ремесла.

На китайском о. Тайвань проживают представители австронезийской семьи — гаошань («горцы»), родственные малайцам.

В Китае имеются представители индоевропейской семьи — припамирские таджики и русские, а также корейцы и многие другие малочисленные народности.

Главными особенностями расселения некитайских народностей являются, во-первых, огромные по площади ареалы (²/₃ всей территории страны), во-вторых, совместное проживание представителей разных народностей, в-третьих, как правило, размещение их поселений на менее удобных землях.

Особо следует отметить, что в ряде стран Юго-Восточной Азии, Америки и Океании проживает около 25 млн китайских эмигрантов — «хуацю». Многие из них сохраняют китайское гражданство и поддерживают тесные связи с родиной своих предков.