Теорії еліти

В основі сучасних теорій правлячої еліти лежать класичні розробки Г. Моски, В. Парето, Р. Міхельса, М. Острогорського.

Гаетано Моска (1858—1941) розглядав еліту як нечисленний правлячий клас, який монополізує політичну владу. Цей клас може формуватися аристократичним або демократичним шляхом, але завжди залишається правлячою верхівкою, що протистоїть основній масі населення. В ході історії влада переходить від одних еліт до інших, ніколи не дістаючися масам. При цьому Моска вважав, що циркуляція еліти є запорукою здоров’я суспільства, але за умови збереження спадкового відновлення еліти за рахунок кращих вихідців з мас.

Вілъфредо Парето (1848—1923) сформулював теорію кругообігу (циркуляції) еліт, яка пояснює, на його думку, соціальну динаміку. Неминучість розподілу суспільства на керівну еліту і керовані маси він виводив з нерівності індивідуальних здібностей людей. Соціальна система прагне до рівноваги .Процес цей утворює соціальний цикл, рух якого залежить насамперед від циркуляції еліт. Вони “виникають у нижчих шарах суспільства й у ході боротьби піднімаються у вищі, там розквітають і зрештою вироджуються і зникають... Цей кругообіг еліт є універсальним законом історії”. Якості, що забезпечують еліті панування, змінюються в ході циклу соціального розвитку, тому змінюються і самі типи еліт. Тому він називав історію “цвинтарем аристократій”.

Згідно Парето, існують два головні типи еліт, які послідовно змінюють один одний. Перший тип – “леви”, для яких характерний крайній консерватизм, грубі “силові” методи правління. Другий тип — “лисиці”, майстри демагогії, обману, політичних комбінацій. Постійна зміна однієї еліти іншою – наслідок того, що кожен тип еліт має певні переваги, які, проте, з часом перестають відповідати потребам управління суспільством. Тому збереження рівноваги соціальної системи вимагає постійного процесу заміни однієї еліти на іншу, мірою того, як перед елітами виникають повторювані соціальні ситуації. Суспільство, в якому переважає еліта “левів”-ретроградів, стає застойним. Навпаки, еліта “лисиць” є динамічною.

Загалом Парето поділяв еліту на правлячу і неправлячу (контреліту). Революція, з його погляду, є лише боротьбою і зміною правлячої еліти потенційною елітою, яка, щоправда, маскується тим, що говорить нібито від імені народу, вводячи в оману непосвячених . Отже, революція – не більш, ніж зміна еліт. У суспільстві виникає нова потенційна еліта, але щоб затвердитися як правляча еліта, їй необхідна підтримка мас, незадоволених старим суспільно-політичним ладом.

Роберт Міхельс (1876-1936) причини елітарності вбачав у організаційній структурі суспільства. Міхельс стверджував, що кожна організація неминуче веде до олігархізації. На його думку, олігархізація – це наслідок не психологічних якостей, а організаційних вимог. Ефективність функціонування великих організацій потребує виокремлення керівної меншості, яка, маючи спеціальну освітньо-професійну підготовку, формулює програми, готує вибори і управляє фінансами тощо. Ця меншість поступово виходить з-під контролю рядових членів, відривається від них і підпорядковує політику власним інтересам, піклуючись передусім про збереження свого привілейованого становища. Так з необхідністю "залізного закону олігархічних тенденцій" в організаціях і суспільстві в цілому виокремлюється керівна меншість - еліта.

Аксіоматично визнано, що головна функція еліти полягає в управлінні суспільством. Так, українські соціологи Н. Паніна і Е. Головаха в своїх дослідженнях дали розгорнений огляд трансформаційних процесів українського суспільства, відмітивши роль правлячих еліт в інституційних змін і становленні подвійної інституційної системи в Україні, виділивши одну з найважливіших складових змін в цьому аспекті – відтворення і дефіцит елітних позицій ].

Механізми формування правлячої еліти в Україні.

Впродовж кількох останніх десятиліть розвитку нашого суспільства концентрація українського приватного ка­піталу зумовила формування нової статусної групи - верстви власників великого приватного капіталу. Відмінний від постсоціалістичних країн Центральної Євро­пи процес приватизації зумовив формування власної націо­нальної буржуазії, яка безпосередньо зацікавлена у збереженні суверенітету й стабільності нової держави, оскільки лише у власній, здебільшого ними контрольованій державі вони мо­жуть почуватися безпечно. Український дослідник О. Пасхавер стверджує, що наяв­ність

За ринкових умов у перехідних суспільствах утворився новий прошарок власників великого (крупного) капіталу, представники якого володіють прибутковими видами бізнесу, комерційною нерухомістю та цінними паперами (акціями й облігаціями). Саме цей прошарок здо­був найбільший зиск від цих змін і зацікавлений у подальшому поглибленні економічних реформ. Крім того, динамічне й непередбачуване політичне життя в Україні спонукає великий капітал одночасно підтримувати різні політичні сили, що створює певний баланс у політичному розвиткові та запобігає узурпації влади лише одним політичним угрупованням. що великі власники стали соціальною основою перехідного суспільства

Олігархічна система взаємовідносин влади і капіталу сприяла тому, що економічні трансформації в Україні створили ситуацію, коли на роль соціальної основи суспільства може претендувати лише нечисленна верства населення, яка отримує прямий зиск від цих перетворень. Домінування в економіці, вагомий вплив на політичну сферу та істотна допомога державі в культурному житті робить цю верству відповідальною за подальший розвиток України

Сьогодні основу соціальної структури українського суспільства складають групи і верстви радянського суспільства, одночасно з якими в ринкових умовах склалися нові соціоструктурні утворення: прошарки-страти, до яких відносяться і підприємці різного рангу. Здібність і спритність новоявлених бізнесменів зумовила зімкнення розірваних ланцюжків дезорієнтованих ви­робників та налагодити відсутні ланки виробництва, що характеризувало мегаглибоку системну кризу, і перш за все – економічну.

Реформи, котрі мали позитивні наслідки для неелітних прошарків, були здійснені, в першу чергу, в інтересах елітних груп, які мали в результаті досягнення поставлених цілей свою економічну, політичну або культурно - ідеологічну вигоду. Володіючи організаційним досвідом, колишні комсомольські та партійні працівники переважно зайняли ті ніші, які для радянської економіки були новими: фінансові операції, роздрібна торгівля, нові технології, відеосалони, сфера обслуговування тощо. Унаслідок цього у першій половині 1990-х років в економіці й політиці домінува­ли так звані червоні директори, які успадкували свій вплив ще з народного господарства. Це були керівники великих промислових підприємств та голови колгоспів/радгоспів, які після розпаду Радянського Союзу, на відміну від дискредитованих і партійних керівників, зберегли і зміцнили свій вплив на економіку

Господарська еліта адаптувалася до ринкових умов, викорис­тала свої статусні та професійно-рольові позиції, скористалася процесом роздержавлення і фактично перейшла у статус власників тих підприємств, які вона очолювала за радянських часів. Упродовж років трансформацій бізнес-еліта стрімко зростала — як за кількісним складом, так і за розмірами приватної власності. На початок 2000 рр. у країні вже склалися великі олі­гархічні групи з потужним капіталом. Вони дедалі більше претендували на самостійну роль у політиці, на безпосередню участь у роботі парламенту, прийняття в ньому корисних для себе законів, на участь у виробленні урядових рішень.

Однак з середини 1990-х років у владу почали рухатися нові багатії, яких умовно називають «трейдерами» та «фінан­систами», тобто ті, хто навчився накопичувати власний капі­тал за рахунок так званих вмираючих активів. Процес акціонування підприємств та розмивання інституту власності змінив інституціональні основи капіталізму. Саме тому під впливом суспільних І віянь великі власники загалом безболісно погодилися поділитися контролем над фірмами зі своїми менеджерами, частково відій­шовши у тінь. На перший погляд відбулося зміщення економічної суб'єктності всередині корпорації від власності до компетенції, однак як власники, так і менеджери зрештою є гомогенною групою із спільними інтересами та цінностями.

Ставши повноправни­ми власниками і залучивши банківський капітал для інвестицій на власні підприємства, великі власники змогли сконцентрувати ресурси для вирішення стратегічних завдань. Подібним чином вели­кі власники набули політичної суб'єктності: на основі трейдерського і банківського капіталів за сприяння місцевої влади та «черво­них директорів» були сформовані фінансово-промислові групи (ФПГ), які вийшли на політичну арену шляхом створення влас­них партійних проектів. Набувши політичної суб'єктності за умов парламентсько-президентської республіки, надалі найбільш могутні (східноукраїнські) ФПГ узяли під безпосередній контроль управління політичними та економічними процесами.

Сьогодні поле взаємодії бізнес-еліти із владою виявляється у кількох способах. По-перше, її представники безпосередньо входять у владу. Вони обіймають високі поса­ди в уряді, в Секретаріаті Президента, в Раді національної безпеки і оборо­ни, очолюють міністерства та відомства. Величезні корпорації, які часто об'єднують декілька виробничих ланцюжків, засновують свою діяльність на жорст­кому регулюванні та плануванні, вирішуючи завдання безпере­бійної дії всієї системи. Крім цього, великі фірми мають мож­ливість проводити цінову політику, впливаючи на запити спо­живачів.

Необхідно усвідомлювати, що великий капі­тал стає стрижнем української економіки, країноутворюючим фактором у новій державі. І це - головна "зброя" у боротьбі між державами у світовому економічному просторі. Великий приватний капітал — це перевага, а не якесь соціальне відхи­лення, патологія, якої слід соромитися країні» . Це також співвідноситься з тим фактом, що успішна модернізація західних країн проходила за умови, коли опорою реформ були приватна ініціатива та приватний капітал.

Великі корпорації та їх власники успіш­но знаходять «шпарини» та канали для доступу до політичних партій і держслужбовців, до великих грошей і відповідно для захисту своїх інтересів у структурах влади. Для цього вони створюють різноманітні фонди, комітети, організації, за допо­могою яких легальним і напівлегальним шляхами (надмірні гонорари за виступи, доступ до низьковідсоткових кредитів тощо) «заохочують» політичних гравців на свою користь [Шамхалов, с. 262]. За олігархічного типу узгодження інтересів невелика група бізнесменів і керівників підприємств, орієнтована на індиві­дуалістичні стратегії та вузькокорпоративні інтереси, одержує прямі виходи в серцевину політичної системи, їй потрібна стабільність у вигляді консервації поточного стано­вища - і як можливість зберегти свої привілейовані позиції в системі влади, і як засіб недопущення нових економічних пот­рясінь і політичних катастроф. Олігархічний тип узгодження інтересів як найбільш дешевий та ефективний у короткостро­ковій перспективі метод набув поширення у східноєвропейсь­ких країнах, зокрема в Росії та Україні. Найбільш значуща частина взаємовідносин бізнесу з державою перемістилась у вузький соціальний простір, вільний від інституційних обме­жень, центральне місце в якому зайняли неформальні зв'язки на вищому рівні. Відбулась так звана політизація економіки — форму­вання елітних економічних груп, які здобувають конкурентні переваги внаслідок зрощування з державною владою та заці­кавлені у збереженні ситуації дефіцитності ресурсів і невизна­ченості економічної політики. Лобіювання цими групами своїх вузькогрупових цілей призвів до перерозподілу ресурсів. І замість забезпечення умов для ресурсотворення, почала зростати непередбачуваність державної політики та рівень підприємницьких ризиків, став погіршуваися інвестиційний клімат у країні, перешкоджаючи становленню механізмів ринкової оцінки ефективності та підвищенню міжнародної конкурентоспроможності на­ціональної економіки..

Вітчизняний бізнес безпосередньо впливає на політичну ситуацію в країні. З цим можна стверджувати, що бізнесмени мимоволі стають опорою демократії та цивілізованого способу розв'язання конфліктів. Будь-яка група стає суб'єктом полі­тики тоді, коли, самоорганізуючись та усвідомлюючи свої інте­реси, вона не тільки протистоїть іншим соціальним групам або взаємодіє з ними, а й конфліктує або співпрацює з полі­тичною владою. Контроль над економічними важе­лями функціонування суспільства, які забезпечують вплив на владу виявляє сутність політичної суб'єктності великого при­ватного капіталу.

Чимало представників бізнес-еліти обрані до Верховної Ради. В обох цих випадках йдеться навіть не про взаємодію бізнес-еліти із владою, а про їх злиття та поповнення політичної еліти з боку економічної.

У свій час, завдяки вагомим матеріальним та організаційним ресурсам так звані «червоні директори» були реальною силою і могли швидко мобілізувати тисячі працівників підприємств для пікетування центральних органів влади. Крім цього, вони перетвори­лися на носіїв електорального ресурсу, оскільки керували бага­тотисячними колективами робітників, які готові були за них голосувати на виборчому окрузі. Маючи електоральний ресурс, «червоні директори» були бажаними для будь-якої партії чи блоку.

У країнах із розвинутим громадянсь­ким суспільством та системою забезпечення прав власності капі­талісти переважно не беруть безпосередньої участі в державному врядуванні, підтримуючи політичні партії та окремих політиків. Натомість у нестабільних чи авторитарних суспільствах забез­печення прав власності часто вимагає або безпосередньої участі та прямих контактів з політичними лідерами країни, або ж фор­мування власних політичних проектів. Бізнес-групи фінансово підтримують партії, здебільшого не просто фінансу­ючи їх, а створюють їх, утримують як між виборами, так і під час виборів, визначають, кого відрядити у виборні органи влади — у парламент, в місцеві ради, мерами міст.

У противагу еліті стоїть маси. Індустріальне суспільство - це одночасно і масове суспільство. Масове індустріальне виробництво призвело до залучення у виробництво багатьох мільйонів колишніх селян, перетворило їх на городян, долучивши до благ урбанізму. Разом з тим починається і вторгнення мас в політику, в культуру, в ідеологію. Масове суспільство як суспільство, в якому маси стають суб'єктом політичного та економічного життя, пов'язане з нівелюванням особистості, перетворенням її в «гвинтик» виробничих і соціальних систем. Ті відносини, які існують між елітами і масами, можна визначити як еліт-масові. За своїм характером - це соціальні і політичні відносини. Соціальний характер вони набувають остільки, оскільки зачіпають діяльність, життя мільйонів людей, всього соціуму, накладаючи відповідний відбиток на всі інші соціальні відносини. Це відносини одночасно і політичні, оскільки основним питанням в них є питання про «виробництві», розподілі та використанні влади. Таким чином, поняття еліти може придбати реальне наповнення лише в контексті еліт-масових відносин, поза цих відносин поняття еліти вироджується в фікцію, в кращому випадку - в еквівалент понять з інших теоретичних систем.

Еліт-масові відносини мають складну структуру, основу якої складають взаємозв'язку еліти і мас і в той же час відмежування один від одного. У елітістскіх теоріях зазвичай прийнято підкреслювати те, що розділяє еліту і маси.

Унікальний у цьому плані для періоду новітньої історії приклад Росії. У 1914-1920 рр. стара еліта була або знищена у вогні світової та громадянської воєн, або змушена емігрувати, або розсіяна по території країни, позбувшись колишнього становища. Тим не менш, нова еліта не змусила себе чекати. І хоча вона була за своїм походженням народної, дії її по відношенню до народу були цілком традиційні для Росії. Радянська еліта зародилася як еліта, вироблена масою: вона виникла в масах, була вознесена до вершин влади масою, спиралася на масу у своїй політиці. Прав був М.Бердяєв, який вважав радянський комунізм чисто російським явищем: «Більшовизм набагато більш традиційний, ніж це прийнято думати, він згоден з своєрідністю російського історичного процесу».

Взаємозв'язок еліти і мас виражається у взаємозумовленості їх конкретно-історичних форм. Г.К.Ашін, характеризуючи радянську тоталітарну еліту, вірно зауважує: «це була люмпен-аристократія, яка протистояла настільки ж люмпенізованою, декласованої масі ...». О.Березкіна, вивчаючи радянську революційну еліту 1920-х рр., Дійшла висновку, що «плебеїзація еліти стала однією з джерел її видатних якостей ... Що вийшла" з низів "еліта володіла істотними перевагами в плані розуміння психології мас, мотивів політичної поведінки ...». Взаємозв'язку і взаємодію еліти і мас - не менш важлива і помітна сторона їх відносин, ніж їх взаімовідчудження. Зазвичай відзначається одне його аспект: дії еліти по відстороненню від мас. Створюються різного роду громадські, державні інститути, які грають роль сита, що не пропускає представників маси в ряди еліти. Системи чинів, звань, нагород, освіти, просування по службі і т.д. виступають в якості надійних обмежувачів (цензів, фільтрів) і регуляторів у соціальних пересуваннях між масами і елітою.

Маси й еліти вирішують ряд загальних завдань, що не зводяться до забезпечення панівних позицій якого-небудь шару. Прагнення до забезпечення стабільності соціуму і його функціонування, розвитку знаходить своє вираження в таких політичних і соціально-психологічних явищах, як патріотизм (або в крайній національно-егоїстичною формі - націоналізм, шовінізм, расизм), ентузіазм, героїзм і т.д.

Суперечності в еліт-масових відносинах виникають тоді, коли існує потенціал активності, діяльності еліт і / або мас, спрямований на поглинання, зміна, знищення, придушення, підпорядкування контрагента відносин. Основне протиріччя в еліт-масових відносинах проходить по лінії «привласнення влади - відчуження від влади», пов'язане з існуючим поділом праці та відносинами власності. Еліта присвоює основний обсяг владних повноважень, маса в цілому позбавляється їх, відчужується від влади. Присвоєння влади - основа, «матеріальний» базис еліти, це - її системоутворюючий ознака, принцип структурування еліти. Влада - свого роду «політична власність» (якщо використовувати політекономічну термінологію), володіння якої становить основний зміст діяльності еліти. Якщо еліта збільшує свою чисельність вище певного оптимуму, знімає або робить менш жорсткими бар'єри для припливу представників мас у своє коло, якщо у мас зникають або трансформуються уявлення про вищих верствах суспільства як еліті, то межі між елітою і масою стають все більш прозорими, еліт- масові відносини починають втрачати свою визначеність і вступають в стадію кризи.

1. Розуміння та сприйняття еліти в українському суспільстві.

2. Олігархізація в Україні та її типовість.

14