54. Розрядка міжнародної напруженості у 70-х роках. Гельсінський процес.

У 70-х роках починається розрядка міжнародної напруженості. Ор­ганізація Варшавського договору і НАТО досягли воєнно-стратегічного паритету. СРСР та США накопичили стільки ядерної зброї, що збройний конфлікт між ними став би абсолютно безглуздим — загинула б уся пла­нета. Через те в зовнішній політиці багатьох країн з'являються реалістичні тенденції. Відбуваються зміни і в зовнішній політиці СРСР. Радянське керів­ництво помітно скоротило кількість заяв про близький неминучий крах капі­талізму і знизило їх агресивну тональність. Така політика привела до більшої довіри західних країн щодо СРСР. У 1971 р. Радянський Союз висунув про­позиції підготувати міжнародні угоди про знищення ядерної, хімічної та бактеріологічної зброї, скорочення звичайних озброєнь.

 

Також було запропоновано забезпечити колективну безпеку в Європі. З цієї метою пропонувалось ліквідувати існуючі вогнища військових конфліктів. Наголошувалось, що слід поглибити і зміцнити співробітництво зі всіма країнами світу. Ці пропозиції радянського керівництва на партійному з'їзді були названі «Програмою миру».

Західні країни свою зовнішню політику почали характеризувати як по­вний перегляд міжнародних стосунків. Вона отримала назву «розрядка».

У 1975 р. у Гельсінкі відбулася Європейська нарада з питань безпе­ки і співпраці, на якій були представники з 35 країн світу із СРСР вклю­чно. На цій нараді було підписано Заключний акт, в якому містилося визнання недоторканості сучасних кордонів європейських країн. Укла­дення цього акту було певним здобутком для Москви. Адже він закріплював усі повоєнні територіальні надбання Радянського Союзу.

Однак зворотним боком Гельсінського процесу для Москви було те, що на всіх учасників конференції поширювалось зобов'язання дотриму­ватись прав людини. Виконання гельсінських умов повинні контролювати спеціально створені постійні органи, у кожній з країн, що підписала договір. СРСР опублікував заключні документи конференції. Таким чином громадяни СРСР дізналися, що країни-учасниці зобов'язалися забезпечити виконання високих принципів демократії і прав людини.

Після цього у Москві на прес-конференції, яку скликав академік Саха­ров, було оголошено про створення Групи сприяння виконанню Гельсінських угод у СРСР. Під установчим документом підписався і українець, генерал-майор Петро Григоренко.

9 листопада 1976 року така група була утворена в Україні, її назвали Українською Гельсінською спілкою (УГС). Очолив цю організацію Микола Руденко — відомий український поет і прозаїк, виключений у 1974 р. з КПРС й у 1975 р. із членів Спілки письменників України за «ідеологічні ухили». До УГГ увійшло 36 осіб, серед яких були: Петро Григоренко, Левко Лук'яненко, Іван Кандиба, Надія Світлична, В'ячеслав Чорновіл, Василь Стус, Олесь Бердник та ін. Члени цієї організації діяли відкрито, намагалися офіційно зареєструвати групу, навіть зверталися до Ради Міністрів УРСР, але відповіді не отримали.

Програма діяльності УГГ була викладена у Меморандумі № 1, який був підписаний 6 грудня 1976 р. У декларації Української Гельсінської спілки ставились чотири основні завдання:

-сприяти ознайомленню з Декларацією Прав людини української громадськості;

-активно сприяти виконанню статей про вільні контакти між народами, про вільний обмін інформацією та ідеями;

-добиватися, щоб Україна, як суверенна європейська держава і член ООН, була представлена окремою делегацією на всіх міжнародних нарадах;

-домагатися акредитування в Україні представників зарубіжної преси.

На Заході УГС через меморандуми знайомила світову громадськість з розкуркуленням, голодом 1933 p., репресіями 1937 p., винищенням УПА і мирного населення, ігноруванням національних прав України, розгромом шістдесятництва. Пропагувалася правомірність виходу України зі складу СРСР.

До кінця 1980 р. УГС оприлюднила 30 таких меморандумів, декларацій, маніфестів та інформаційних бюлетенів.

УГС постійно переслідувалась. У 1977 р. був заарештований і засудже­ний на 12 років керівник спілки М. Руденко. О. Тихого засудили на 15 років. До 1980 р. три чверті групи засудили на термін від 10 до 15 років. У таборах загинули В. Стус, В. Марченко, О. Тихий, Ю. Литвин. Емігрували за кордон і продовжували там свою діяльність П. Григоренко, Н. Строката, Н. Світлична та ін.