44.Зміни у вищому партійно-державному керівництві після смерті л.Брежнєва.

На початку 80-х років стало очевидним, що радянське суспільство потребує глибокого реформування усіх сфер життя.

Широкі кола громадськості розуміли, що кардинальні перетворення можуть розпочатися лише за умови приходу на вищі партійні і державні посади політиків, здатних реально оцінити ситуацію, переосмислити застарілі догми, звернутися до досвіду розвинених країн світу, виробити та реалізувати нові підходи до розвитку суспільства.

Між тим Л.Брежнєв в останні роки свого життя перестав глибоко вникати в державні справи. Замість оновлення керівних кадрів, було висунуто гасло стабільності кадрів, що цілком відповідало інтересам партійно-державної номенклатури.

Зі смертю Л.Брежнєва в листопаді 1982 р. розпочався перехідний період у реорганізації вищого партійно-державного керівництва. Наступником Л. Брежнєва став Ю.Андропов.

Його недовготривале керівництво характеризувалося спробами зміцнити адміністративно-командну систему. Ю.Андропов вважався досвідченим радянським політиком, добре обізнаним у роботі партійно-бюрократичного апарату, здатним провести зміни, але він не встиг реалізувати свої наміри, оскільки на посаді Генерального секретаря ЦК КПРС перебував тільки два роки.

Коли помер Ю.Андропов, його місце заступив А.Черненко – прихильник консервативного бюрократичного режиму, що не бажав проводити реформи, яких потребувала країна.

Зростало відчуження Комуністичної партії від народу, падав її авторитет у суспільстві. Різко посилилася недовіра населення до офіційної влади. Країна перебувала на межі загальнополітичної кризи.

 

45.Радянсько-афганський конфлікт.

 Ще один гострий міжнародний конфлікт виник наприкінці 1970-х років. Це була радянська інтервенція до Афганістану, яка розпочалася 27 грудня 1979 р. введенням до цієї країни 100-тисячного «обмеженого» контингенту радянських військ.

Керівництво СРСР виправдовувало введення радянських військ до Афганістану різними причинами, проте на міжнародній арені Радянський Союз потрапив практично в повну ізоляцію. Уже 3 січня 1980 р. 52 держави — члени ООН вимагали термінового скликання Ради Безпеки з афганського питання, заявивши, що ця збройна інтервенція дестабілізувала становище в регіоні й загрожує міжнародній безпеці та миру. Згодом радянську інтервенцію засудила Генеральна Асамблея ООН.

Агресивні дії СРСР не підтримала навіть більшість соціалістичних країн.

Дедалі негативніше ставлення до афганської війни формувалось і в радянському суспільстві через великі людські втрати та матеріальні збитки. Однак реальні дії щодо припинення агресії в Афганістані СРСР розпочав лише після 1985 p., коли радянське

керівництво очолив М. Горбачов. Перемовини між учасниками афганського конфлікту, що велися під егідою ООН, завершилися підписанням 14 квітня 1988 р. Женевських угод делегаціями Афганістану, Пакистану, а також СРСР і США як держав-гарантів. ООН спостерігала за виконанням Женевських угод, відповідно до яких остаточне виведення радянських військ з Афганістану завершилося 15 лютого 1989 р.