3.Паризька мирна конференція та її головні рішення.

Пари́зька ми́рна конфере́нція 1919—1920 — міжнародна конференція, скликана державами переможницями для вироблення і підписання умов з переможеними державами у Першій світовій війні 1914—1918.

Внаслідок роботи конференції були підготовано: Версальський мирний договір 1919 з Німеччиною (підписаний 28.06.1919), Сен-Жерменський мирний договір 1919 з Австрією (10.09.1919), Нейїський мирний договір з Болгарією (27.11.1919), Тріанонський мирний договір з Угорщиною (4.6.1920), Севрський мирний договір з Туреччиною (10.08.1920). Підготовані Паризькою мирною конференцією договори разом з угодами, прийнятими на Вашингтонській конференції 1921—1922, становили основу версальсько-вашингтонської системи.

4. Створення та діяльність Ліги Націй у міжвоєнний період.

Ініціатором створення Ліги Націй став американський президент В. Вільсон. Необхідність створення всесвітньої організації держав, поміж обов'язків якої були б контроль за дотриманням міжнародного права, запобі­гання війнам та забезпечення незалежності усіх народів світу Президент США висловив у 14-му пункті своєї програми повоєнного мирного врегулювання. Він вважав, що Ліга Націй буде єдиним гарантом майбутнього миру й розгля­дав її як інструмент посилення міжнародного впливу США. Його пропозиція наштовхнулася на заперечення, особливо з боку британської делегації.

 

Усе ж, на Паризькій мирній конференції 1919-1920 рр. була створена спеціальна комісія, яка мала виробити статут Ліги Націй. Підготовлений нею проект статуту був ухвалений конференцією і включений до Версальського мирного договору 1919 р. та інших мирних договорів, якими завершилася Перша світова війна.

Найважливішими завданнями нової організації, згідно зі статутом, вва­жалися «розвиток співробітництва між народами та гарантія миру й безпеки». Згідно зі статутом головними органами Ліги Націй були Асамблея, Рада і Секретаріат. Усі рішення Асамблеї і Ради, за винятком рішень з процедур­них питань, повинні були прийматися одностайно. До Ради Ліги увійшли США, Велика Британія, Франція, Італія й Японія, а також 5 непостійних членів від інших держав. Переможені у війні країни до Ліги Націй не увійш­ли. Основні органи Ліги Націй розташовувались у Женеві.

Американський сенат спрямував курс своєї політики на самоізолювання від європейських справ. Ознайомившись зі статутом Ліги, він відхилив його, і США не стали членом цієї міжнародної організації. Без економічного й вій­ськового потенціалу США Ліга Націй виявилася надто слабкою організацією для вирішення міжнародних проблем. Провідну роль в її діяльності відігра­вали Велика Британія та Франція.

У 20-х - на початку 30-х років у центрі уваги Ліги Націй були супереч­ки між Швецією і Фінляндією за Аландські острови, плебісцит у Верхній Сілезії (1921), конфлікт між Литвою і Польщею через Вільнюс (1921), конф­лікт між Болівією і Парагваєм через область Чако (1928-1932), агресія Японії проти Китаю (1931). У цей же час Ліга Націй почала обговорення проблеми роззброєння. У 1926 р. до Ліги Націй увійшла Німеччина, але вже у 1933 р. вона та Японія вийшли з організації, отримавши таким чином повну свободу дій. У 1934 р. до Ліги Націй увійшов Радянський Союз.

Основними питаннями, що обговорювала Ліга Націй у 1934-1939 pp., були італійська агресія проти Ефіопії (1935-1936), італо-німецька інтервенція в Іспанії (1936-1939), захоплення Німеччиною Австрії (1938). Позиція західних держав, що прагнули направити вістря німецького експансіонізму в бік СРСР, перетво­рила Лігу Націй насправді в прикриття німецької, італійської та японської агресії. Цим пояснюється неспроможність Ліги Націй, що не провела жодної дієвої сан­кції проти фашистської агресії напередодні Другої світової війни.

Так, у жовтні 1935 р. Асамблея Ліги Націй на вимогу низки країн-членів Ліги Націй, прийняла рішення про застосування економічних санкцій щодо Італії, коли та розпочала агресію проти Ефіопії. Разом із тим, через позицію західних держав найважливіша стаття італійського імпорту (нафта), необхід­на для ведення війни, не була внесена до списку товарів, заборонених для ввозу в Італію. У період радянсько-фінської війни СРСР як агресора було виключено із Ліги Націй, що також не вплинуло на дальший хід воєнних дій.

Ліга Націй так і не змогла стати гарантом миру й захистити народи від держав-агресорів. Ліга Націй була ліквідована у квітні 1946 р.

Новий курс Ф.Рузвельта та його історичне значення

У світовій історії "новий курс" — одна з найбільш відомих і ефективних реформ. Ф. Рузвельт здійснив більше реформ, ніж обіцяв у передвиборній кампанії. 9 березня скликали спеціальну сесію конгресу США і протягом 100 днів започаткували політику "нового курсу". її принципова відмінність від попередніх антикризових заходів полягала в тому, що президент визнавав неспроможність ліберальної економічної доктрини А. Сміта, заперечував тезу про автоматизм ринкових процесів і визнавав потребу активного державного втручання у сферу господарських відносин. Це положення обґрунтовано в теорії Дж.М. Кейнса, а політика Ф. Рузвельта підтвердила обґрунтованість концепції вченого.

Радикально протилежним, порівняно з попередниками, був погляд Ф. Рузвельта і на соціальний чинник антикризової політики. На відміну від Г. Гувера, який не підтримував введення виплат з безробіття, підвищення рівня заробітної плати, впровадження інших соціальних заходів, що полегшували б становище бідних громадян, президент здійснював реформи, спрямовані на "забуту людину". Саме так йому вдалося вирішити соціальний конфлікт і об'єднати націю з метою боротьби з кризою. "Новий курс" став початком становлення нової інституціональної моделі США.

Потужним інструментом політики "нового курсу" і разом з тим його наслідком були формування й розвиток системи державного регулювання ринкових відносин. На відміну від початку 20-х років XX ст., відновлення етатизації відбувалося хоча і в кризовий, але мирний період. Тому вона мала не воєнно-політичний, а соціально-економічний характер, відновлена система досить ефективно розвивалась аж до кінця 60-х років.

"Новий курс" — не попередньо продумана система нововведень, а реакція на кризу; він мав емпіричний характер. Про це свідчать два факти:

1) теоретичне обґрунтування подібних заходів здійснено у праці Дж.М. Кейнса "Загальна теорія зайнятості, процента і грошей", опублікованій лише в 1936 р.;

2) тільки через два роки антикризова політика набула певного послідовного характеру.

Тобто, залишаючись на позиціях ринкової економіки, вихід із економічної кризи адміністрація президента віднайшла в соціально орієнтованій економіці, економіці з посиленням ролі держави та суспільних інститутів в її регулюванні.

Отже, в здійсненні "нового курсу" виокремлюють два етапи:

1) 1933 — перша половина 1935 рр.;

2) друга половина 1935—1938 рр.

Досвід реалізації "нового курсу" мав важливе історичне значення: вперше в історії країни з розвинутою ринковою економікою спостерігалася підвищена роль державного регулювання в період кризового стану національного господарства; провідні країни Заходу діяли у напрямі соціально орієнтованої економіки, що зберігається і нині (зменшення до 7—8 годин робочого дня, визначення мінімуму заробітної плати та ін.); у європейських капіталістичних країнах вивчали досвід впливу США на ринкові відносини за допомогою заходів державного регулювання попиту, а не реформ власності; у країнах Заходу широко впроваджували практику "дефіцитного фінансування" державних витрат за прикладом США; це була нова інституціональна модель виходу зі світової економічної кризи країнами буржуазної демократії; встановлення дипломатичних і торговельних відносин із СРСР відігравало значну роль у роки Другої світової війни.

Франція в 20-30 роки. Діяльність Народного фронту

У результаті Першої світової війни Франція зазнала значних втрат. Уся північно-східна частина країни була спустошена, загинуло 1 млн 325 тис. французів, 2,8 млн було поранено, 600 тис. стали каліками. Франція втратила чверть національного багатства.

 

Разом із тим повернення французам Ельзасу і Лотарингії зміцнило інду­стріальний потенціал країни. Франція отримала 66 доменних печей, 52 вели­ких металургійних заводи, вугілля Саара, яким вона користувалася до 1935 р. Усе це дозволило французькій економіці розвиватися порівняно швидкими темпами, зберігаючи за собою четверте місце у світовому промисловому виробництві.

У Франції з'явилися трести і концерни. Три великі концерни, у тому чи­слі «Коміте де Форж», контролювали металургійну промисловість. В автомо­більному виробництві найбільша частка припадала на долю фірм Сітроен, Пежо і Рено. 200 сімей зосередили у своїх руках акції Французького банку, перетворившись на фактичних господарів країни. Водночас у Франції й нада­лі зберігалася значна армія лихварів. Понад 50% населення становили сільсь­кі жителі. Значним було безробіття серед промислових робітників.

 

У 1924 р. Франція вступила в період економічного піднесення. Промис­лове виробництво перевищило довоєнне, а його річний приріст до 1930р. складав у середньому 5%. Швидкому економічному зростанню сприяло: пове­рнення Ельзасу і Лотарингії з їх металургійними і текстичьними підприємс­твами; окупація Саару; величезне будівництво в розорених районах; репара­ції з Німеччини.

Розвивались нові галузі виробництва: автомобільна, авіаційна, еле­ктротехнічна, радіотехнічна, хімічна, Франція перетворилась на індуст­ріально-аграрну країну. Але головним прибутком країни залишалось лих­варство. Так, у 1929 р. вся промисловість дала прибуток 10,5 млрд франків, а цінні папери — у 3 рази більше.

Відбулись зміни і в соціальній сфері. Міське населення стало перевищу­вати сільське. 60% найманих робітників працювало на великих підприємст-

вах.

Зовнішня політика Франції у післявоєнні роки характеризувалася гегемоністськимиустремліннями. У 1920-1921 рр. під її егідою виникла Мала Антанта. У 1921 р. Франція і Польща підписали двосторонній договір, Такий курс зовнішньої політики Франції викликав протидію з боку Англії та США. Союзники наполягали на зменшені долі Франції в отриманні німець­ких репарацій. Коли ж Німеччина виявилася неплатоспроможною, то Фран­ція і Бельгія в січні 1923 р. окупували Рурську область і частину Рейнської провінції. Ця подія увійшла в історію під назвою «рурська авантюра».

Важливим напрямком французького зовнішньополітичного курсу зали­шалася колоніальна політика. У 1925 р. Франція брала участь у війні проти Рифської республіки у Марокко, ввівши туди 200-тисячну армію. Тоді ж французькі війська придушили повстання у Сирії. Загалом колоніальні війни обійшлися Франції в суму понад 1 млрд франків, що значно погіршило фі­нансовий стан країни.

Дія світової економічної кризи на французьке народне господарство особливо відчувалася у 1930-1936 рр. У цей період обсяг промислової про­дукції і національний прибуток зменшилися майже на 30%. Збанкрутувало декілька великих банків. На початку 1935 р. понад 130 ткацьких фабрик за­крилися. Зовнішня торгівля скоротилася на 60%. Промислова криза доповни­лася аграрною. Виробництво сільськогосподарської продукції зменшилося на 40%. Усе це позначилося на матеріальному становищі, населення. Безробіття охопило до 1,5 млн осіб.

Загострилося внутріполітичне становище. У 1932 р. російський емігрант Горгулов убив президента Франції Поля Думера. У цьому ж році виникла фашистська партія «Французька солідарність», яка ставила собі за мету боро­тьбу із соціалізмом і комунізмом. Активізувалися профашистські організації «Вогняні хрести», «Французька дія» та ін. Загострення економічних про­блем, нездатність традиційних політичних партій вивести країну з кризи призвело до зростання популярності фашистських організацій.

На противагу їм 48 партій і організацій лівого спрямування об'єдналися у Народний фронт.У липні 1935 р. прихильники Народного фронту організували у Франції масові антифашистські демонстрації. Тільки в Парижі кількість демонстрантів досягла понад 500 тис. осіб.

Значного успіху Народний фронт домігся на виборах у палату депу­татів у квітні - травні 1936 р. Кандидати Фронту отримали 5,5 млн голосів, або 56,6% від загальної кількості виборців. Уряд Народного фронту очолив соціаліст Леон Блюм.

Демократизація урядового курсу Франції знайшла своє втілення у низці соціальних заходів та законів. На 15% була підвищена зарплата робітникам і службовцям. Парламент затвердив закони про оплачувані відпустки (протягом 14 днів на рік), про 40-годинний робочий тиждень, про підписання колективних договорів. Була здійснена часткова націоналіза­ція оборонної промисловості, реформовано Французький банк, виділені кош­ти на громадські роботи, заборонені фашистські організації. Поліпшилося становище селян і ремісників.

Наступником Л. Блюма став радикал Шатан, при правлінні уряду якого фашистські організації спробували вчинити заколот. Вони мали детальний план здобуття влади і встановлення фашистської диктатури на чолі з такими діячами, як Петен, Вейган та ін.

З квітня 1938 р. до березня 1940 р. прем'єр-міністром був Е. Деладьє, який виступив проти програми Народного фронту напередодні Другої світо­вої війни. Отже, у 1938 р. Народний фронтприпинив своє існування. Але він відіграв значну роль у боротьбі з фашизмом. У Франції безпосередню загрозу приходу фашистів до влади було ліквідовано.

За умов зростаючої агресивності гітлерівської Німеччини і фашист­ської Італії у французькій зовнішній політиці співіснувало дві тенденції: одна за поступки Німеччині і зближення з нею, інша — за консолідацію антифашистських сил. Вони породжували суперечливі, невиважені кроки офіційного Парижу.