Книга з радіожурналістики

Диктор:Мій одинокий друже! Хто знає, куди побіжать наші шляхи, чи зійдуться колись. А я так хотів би, щоб зерно мого посіву не погибло в холодній землі. Я чую в собі якесь німе покликання — працювати з людьми, тесати їхні душі. Я ніколи нікого не просив: не забудь! Я вірю, що той, хто живе тим самим, що я, ніколи мене не зможе забути. Розставання не має сили над цим почуттям. Бо розставання (хтось сказав) — це вітер, що гасить малі свічки, а роздуває великі пожежі.

Славко

Саєнко: Він ішов уже в підпілля. Він ішов у ліс. Він уже не міг лишитися на "згальному становищі, бо його би знищили. Його місія туди — у запілля, то було завдання ОУН. У цей день, коли він ішов, ми зустрілися. Він каже: "То все є твоє. Як "збі вдасться зберегти — добре!". То були самі поезії і листи.

Журналіст: Вдм не було страшно це все зберігати, сьогодні для нас таке цінне, стільки років? Це — понад 50 років...

Саєнко:Ситуація була дуже екстремальна. Ви розумієте, що бомби на голови летіли. Наш будинок був розбитий, розвалений. Ми у сховищі були. І я з того мо­ менту, як він мені вручив те все, наче стала іншою. Настільки застряло мені в го­ лові, що то є важливі речі, і я то мушу за всяку ціну якось зберегти. І я його завжди мала при собі. Навіть коли вдома була ревізія. Уявляєте собі, більшовики прийшли батька арештувати. В хаті розвалюха цілком. Бібліотека була досить велика — вони розкидали книжки, а я стояла збоку (дівчисько) і тримала ті ЗБИТКИ. Отак загорнуте в якомусь папері, точно не пам'ятаю в чім. Отак в руках тримала. Я навіть не усві­ домлювала собі, не усвідомлювала, що це ж є бомба. Якби її відкрити, то вона цілком знищила б нашу сім'ю. А вони на мене не звертали уваги. Стоїть собі дівчисько та й стоїть. Що вона там тримає?! Подумаєш... Того ж не було багато. Я то тримала все при собі. Пізніше, як ми виїжджали... Боже! Та то є ціла голгофа! Коли нас виганяли з хати; ми втікали в село від бомб... Я нічого іншого не брала зі собою: альбом зі знимками і цей згорток. Вважаю, що це Боже провидіння, розумієш?

Журналіст: Говорить поет Ігор Калинець.

Калинець: Юна дівчина — 14-літня, а потім 15-літня Дарія Вергун, нині Дарія Саєнко, до якої були адресовані ці поезії і любовні поезії, очевидно, раніше не могла їх оцінити, бо може й не розуміла, що таке є кохання. 15-літня гімназистка вихована у добрій, порядній українській родині, потрафила зберегти всі ці зошита поезій впродовж всього свого життя, незважаючи на те, що була репатрійована з Ярослава сюди, в Галичину. Адже під час обшуку за такі вірші, за такі листи, які вона зберегла від поета, щонайменше їй би грозило висилання до Сибіру. Це є подвиг жінки, яка заради доброї пам'яті про свого дещо старшого приятеля, мож­ ливо, навіть уже й коханого, зберігає цю спадщину. Я просто захоплений подвигом тієї жінки, бо фактично, якби не вона, якби вона зі страху була спалила ці вірші, — все, то нині ніхто би не знав такого поета. Не було би такого в нашій літературі, а він уже ввійшов у літературу, у літературний пропес, у літературознавство, його вже цитують визначні літературознавці, критики в Києві, поза Києвом, не тільки у Львові.

Журналіст: Згадує літератор Микола Дубае.

Дубае: Мирослав Кушнір відіграв певну роль у моєму житті як літератора, тому що вперше мені запропонував Ігор Калинець впорядковані ним вірші для публікації.

16 В. В. Лизаичук

Диктор: Остався лиш один й однісінька граната, а ворог не стріляв — хотів узять живим. Але хто жити вміє — вміє і вмирати прощанням зброї, гострим і стальним. І стихло все. Останнього акорду Зжахнулась темна ніч. І руки заломив морозний ранок над тілами гордих,

що вміли умирать — не вміли жить в ярмі.

(Музика підсилюється, а потім зтишується і на її фоні триває розповідь)

Журналіст: Десь восени, наприкінці жовтня — на початку листопада 1944-го в оточеній більшовицькими карателями криївці прогримів той фатальний розрив гранати, який сам собі напророчив у вірші поет. Пішов з життя Мирослав Кушнір, цей поет з Божої ласки. Лицар-геройусвої22, аби не здатися ворогові, аби засвід­ чити тривалість того бою і непереможність Великої ідеї державності української нації.

(Музика підсилюється, а потім мікшується)

Поклонімося вічній любові і вірності високого духа жінки. А героєві-поету — слава!

(Звучить хор, у пісні якого є слова "слава")

Журналіст: Це був радіонарис Львівської обласної державної телерадіокомпанії "Слова з книги бою". До ефіру його готували звукооператори Любов Назаркевич та Андрій Світличний. Звукорежисер Зиновій Левковський. Автор та ведуча журналіст Ганна Отецька. Вірші та уривки з листів Мирослава Кушніра читав Бог­ дан Коник.

Проблемний радіонарис займав у радіомовленні СРСР та УРСР досить важливе місце. Радіо не було "першовідкривачем" проблемності у нарисі й у публіцистиці взагалі. Проблемний радіонарис запозичений із друкова­ них джерел у тому вигляді, якого йому надавали. "Радіофонізація" про­ блемного нарису у практиці далеко не вичерпана. Зрозуміло, він володіє цілим рядом ознак, спільних як для газетної, так і для його радіо різновид­ ності. Проте не викликає сумнівів, що, будучи "озвученим", він набуває своїх специфічних жанрових ознак.

Проблемний радіонарис — це, за одностайною думкою авторів будьякого з довідникових видань, — постановка і вирішення тих чи інших важливих суспільно-актуальних завдань. Ці завдання мають свій порівня­ но широкий тематичний діапазон: вони можуть бути суспільно-політич­ ними, виробничими, морально-психологічними, національно-культуроло­ гічними, духовно-мовними, соціально-економічними, освітніми тощо. При чому сама проблемність поставлених завдань передбачає, так би мовити, незавершеність їх вирішення. "Пропаганда за допомогою радіонарису са­ моочевидних, однозначно зрозумілих, безапеляційно визнаних істин знімає

саму проблему, позбавляючи його права належати до проблемної різно­ видності. Як би не була чітко проведена авторська тенденція у проблемно­ му нарисі, вона не повинна виявлятися у якості оптимального вирішення проблеми, не повинна позбавляти слухачів (як і учасників передачі) їжі для роздумів", — підкреслив В. Олійник [31, с. 123].

Подібно до будь-якої різновидності радіонарису, проблемний нарис — це нарис насамперед про людину. Герой проблемного радіонарису мислиться як в іманентній його самоцінності, так і в широкій системі його соціаль­ них зв'язків. І те, і друге вже само собою може складати цікаву проблему. На думку В. Олійника, "жанр проблемного радіонарису доцільно підроз­ ділити на два основні його підвиди — суб'єктивно-особистісний і соціаль­ но-суспільний, — не ігноруючи, зрозуміло, їх внутрішнього взаємозв'яз­ ку" [31, с 123]. Безперечно, є проблемні радіонариси, в яких відчутні як особистісна суть героя, так і соціальний смисл проблеми, яка піднімається за його допомогою.

Проблемний радіонарис повинен нині стати рівноправним репрезен­ тантом нарисового жанру на радіо. Є всі можливості для його повного роз­ криття. Нагальна потреба підвищення питомої ваги проблемних нарисів у радіопубліцистиці тим очевидніша, що властиві їм позитивні якості не можуть компенсувати ні "друкована" журналістика, ні художня літерату­ ра, ні телебачення. Треба сподіватися, що українське радіомовлення ак­ тивно використовуватиме проблемний радіонарис для вирішення важли­ вих політико-ідеологічних, соціально-економічних, морально-психологіч­ них проблем розбудови Української держави.

Диктор І: На крилах безсмертної любові до України.

Диктор II: Перед мікрофоном студентка IV курсу факультету журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка Марія Жекало.

(Звучить музика. Через кільканадцять секунд мікшується і на її фоні автор розпо­ відає)

Жекало: Життя — безсмертний і невичерпний людський океан, де кожен з нас — маленький острівець мрій, почуттів, вчинків, готовий протистояти найстрашнішим штормам у боротьбі за існування. Хто ми, народжені на цій землі, навіщо зіслані Богом, що залишимо після себе?

Це питання щораз постає переді мною, коли дивлюся, як пропливає у вічність кожна прожита секунда, хвилина, година... Як пролітають на крилах часу роки...

Відходять у небуття... Вони були — і вже немає... І тільки міражем, маревом вос­ кресають у пам'яті.

Людина забирає з собою в останню дорогу і перший поцілунок, і перший бій, і своє безталання, і найбільший талант. Але сліди на її життєвому шляху виринають спогадами для людства. Високі діяння породжують ідеали, стають орієнтиром та мірилами істини.

Так і застиг Яким Волощук: задуманий, навіть усміхнений. Навічно спочиває на Прикарпатті.

(Музика)

Здругої світлини, що поруч з фотографією Якима Волощука, пильно дивиться

вочі кожному, хто приходить до музею, Володимир Кузь, вояк Української Повстан­ ської Армії. Його псевдо — "Руслан". Високий молодий юнак кремезної статури, з гарним і буйним чубом.

Ще студентом 1941 року Володимир Кузь виступав з патріотичною промовою на похороні вбитого німцями юнака з Перегінського. Вже тоді він закликав українців до боротьби з нацизмом, відстоював ідеї самостійної та соборної України.

Нерідко серпанок смутку сповивав думки Володимира: гинули близькі това­ риші у численних атаках, часто рясні рубіни виступали на брудній і запорошеній шкірі. Та щоразу минало відчуття страху, вірилось у перемогу, у те, що смерть жахнеться його мужності. Відвага і впевненість Володимира були живильною во­ дою для товаришів. Його палкі слова змушували забувати про холод і голод. Вони надихали українських повстанців, зігрівши душу.

Як окружний пропагандист вміло користувався основною зброєю — вольовим, пристрасним словом. Здається, сам Бог наділив його ораторськими здібностями, магічним впливом на маси. Пронизливі слова, сповнені високого патріотизму, вірою і надією проростали у серцях українців.

"Руслан" був здібним постановником і режисером усіх агітаційно-масових дійств у військових підрозділах повстанців. Своїми публікаціями у підпільній пресі роз'яс­ нював людям правду про національно-державницьку ідею ОУН, розповідав про ге­ роїзм вояків УПА у боротьбі з німецько-нацистськими і московсько-комуністични­ ми загарбниками за незалежну Україну. Активізуючим, дієвим словом розвіював байдужість і апатію в серцях зневірених, заляканих ворогами українців.

(Фрагмент повстанської пісні раптово змінюється шаленим боєм)

Де спочиває прах Володимира Кузя? Незаперечним є одне: загинув від куль енкаведистів. Одні кажуть, що його життя обірвалося у селі Рівні, мертвого пере­ везли у Перегінське, де кілька днів тіло пролежало біля стодоли єврея Хама, а зго­ дом там же й поховали. Інші кажуть, що віддав життя за Україну поза Рожнятівщиною, і ніхто не знає, де покоїться прах палкого патріота України Володимира Кузя. Але його тіло прийняла рідна українська земля, а душа, мов жайвір, спинилася в небесах і споглядає, чи проростає його зернятко любові і відданості Україні.

(Сучасна пісня про Україну, мікшується)

У Брошнівському шкільному музеї національно-визвольних змагань поруч дві фотографії: воїна Радянської Армії Якима Волощука і вояка Української Повстан­ ської Армії Володимира Кузя. Біля них — польові квіти.

(Музична перебивка)

Як солдати Радянської Армії, так і вояки Української Повстанської Армії своїми зусиллями й мужністю витягали Україну з тієї безодні, куди зіштовхнули її комуні­ стичний і нацистський тоталітарні режими. І порятували безмежжям людських жертв. Нині Україна — незалежна держава. Однак з великої любові до неї і болю за її майбутнє квилить серце Іри Красильник з містечка Ватутіного, що на Черкащині.

Диктор: До тебе схиляюся, рідна моя Україно! Прости, що так гірко й приречено плаче душа. Прости, що безсило, прикуто стою на колінах, Тоді, як манкурти лихі свої справи вершать. Іуди цілують святе твоє змучене тіло, Пілати до крісел варав уже знов підвели...

Терновий вінець обпікає чоло твоє біле.

Це ж вкотре тебе, моя Ненько, уже розп'яли?! Татарська орда потоптала — і діти... і цвіту, Жорстокії війни і вроду твою відняли. Нужденна і хвора з біди ти вертала до світу, — За Мову, за Слово із тебе три шкури зняли.

Із голоду пухла. У спалених селах вмирала.

Крізь зраду і попіл. Крізь пекло насилля пройшла. Чорнобильські зорі сорочку тобі вишивали...

Як довго і боляче шляхом ти битим ішла!

Хай виродки знають: за все доведеться платити. Ще тут, на Землі. На отому стражденнім хресті, Де кров України, гіркі її сльози пролиті, І де воскресають розп'яті не грішні — святі.

Жекало:\\\ слова Віри Красильник долинають до душ колишніх оборонців Украї­ ни Якима Волощука і Володимира Кузя. З високих висот потойбіччя їхні душі наче промовляють до нас: "Ми загинули за Україну. Бережіть її незалежність і свою волю. Жийте у злагоді та мирі! Творіть Добро!".

(Музика величання)

Марія ЖЕКАЛО

Подорожній радіонарис належить до популярних радіожурналістських творів. На тлі величезної кількості принагідних розповідей про враження від українських історичних місць чи закордонних мандрівок подорожній радіонарис посідає особливий статус — джерела пізнання. Але він не є "інформаційним колодязем". Відомості, що містяться в подорожніх радіонарисах про будь-яку із країн світу, можна було би почерпнути з багатьох топографічних, етнографічних, географічних довідкових видань, Інтернету. Але вони не замінять подорожнього нарисовця не тільки тому, що він часто володіє матеріалом, який не зафіксований ні в одному з довідників, але й тому, що у них нема автора — живої особистості, перед поглядом якої весь той матеріал розкривається, й яка дає йому оцінку відповідно до свого інтелектуального, національного, психологічного, туристського дос­ віду. Іншими словами, подорожній радіонарис дає можливість розкрити­ ся самому процесові пізнання невідомого, його діалектиці, формам, що­ денній, щохвилинній зачарованості, розкритися власному ставленню ав­ тора до пізнаваного.

Перехоплює подих. Наче хвилі океану, накочується на нас зелений потік верхізок різноманітних дерев. І ми зустрічаємося з допитливо вивчаючим нас поглядом Зофіївки. А ось і перше привітання, дерева у парку висаджені так, що зверху ми побачили напис гарного жіночого імені — Софія. Ми вже й не помітили, як порину­ ли у безмежне море зелені, як втопилися у зелено-загадковому погляді таємничої жінки з іменем Софія.

(Відповідне музичне тло)

Коли 16-річна повія, грекиня Софія, з роду Скарлатос Панталес Маврокордатос де Челіче ночувала з матір'ю Хаджі Марією на гарячих тротуарах Стамбула, то й не думала, що колись отримає у подарунок на іменини унікальний парк. Цей витвір природи та фантазії архітектора Людвіка Метцеля збудує для неї в Умані польський граф Станіслав Щенений Потоцький. У модному стилі поклоніння ан­ тичній культурі, за мотивами міфів Давньої Греції. Статуї купуватимуть в Італії, рос­ лини — по цілому світу. Шедевр розкинеться над річкою Кам'янкою на площі близько 170 гектарів і стане перлиною України. Парк назвуть "Софіївкою".

(Мікшується шум працюючого двигуна)

Автомобіль зупинився біля головного входу в парк. Ось вона, уславлена Софіївка, навколо якої час плете безперервне мереживо переказів та легенд. Важкі ворота з велично могутніми колонами-велетами сумлінно охороняють цей куточок надзвичайної краси. Що ж, уперед! Вливаємося у натовп відвідувачів.

(Тут шум, гамір)

Прямуємо до каси, щоб придбати квиток-перепустку у мрію. Тут надзвичайне усе, навіть квитки, які мають форму двох напівсердець — перший символ кохання графа Потоцького і Софії. А що діється довкола?..

(Шум)

Наше вухо вловлює найрізнобарвнішу палітру усіх мов світу: англійська, німець­ ка, польська, білоруська, російська. Здається, тут зібралися з усіх куточків землі, щоб помилуватися цим "уманським дивом". Ми схиляємо голову у привітанні мо­ гутнім велетам-охоронцям, які поважно пропускають нас до парку.

(Музика лунає, наче хвилями. Звук такий, наче відхиляються важкі ворота)

Піщана доріжка, по обидва боки якої насаджено різноманітні дерева: сосни, різні види ялини, тюльпанове дерево, — тож ця доріжка побігла далеко всередину. Що ж, вперед, цією доріжкою — місцями таємниць і кохання. Але що це, невже тут затаїлося розчарування, щоб зненацька напасти на нас. Доріжка все звужується, звужується. (Тиша). Аж раптом?!

(Ці слова підкреслюються хвилюючою музикою, ніби уривчастою, а далі музика ніби полилася тихо і ніжно)

Це просто диво. Ми потрапляємо на широку галявину, наш погляд зачаровує надзвичайної краси павільйон. Граційність колон і блідо-голубий відтінок фарби створюють враження чогось неземного. Це павільйон Флори. Стоячи між колона­ ми, ми з подивом спостерігаємо видовище 18-метрового стовпа води, що рветься в небо з пащі величезної чавунної змії. Вода важкими краплями падає на дзерка­ ло води, зрошуючи озерні зірки-лілеї. У розсипах її райдужних крапельок ніби

віддзеркалюється весь парк. Два білих лебеді — другий символ кохання — грацій­ но пропливають повз нас, і ми зачаровано йдемо за ними попри озеро.

(Музична перебивка, хлюпіт води)

Озеро має форму, яка нагадує овал. З одного боку воно межує з стежиною: а з іншого — грізно насуплюються на подорожніх великі кам'яні брили.

(Музичне тло)

Це — долина Велетнів. Вона вражає хаотичним нагромадженням гранітних брил. Здається, ніби й справді її будували велетні. Бавлячись, розкидали скелі, а деякі з них навмисне залишили в такому хиткому стані, що ось лише повіє вітерець — важка брила обрушиться вниз і ніщо не зможе її зупинити. Найпомітніше місце займає тут великий білий камінь, за легендою називають його "чорним", тому що навіки поховано під ним 800 кріпаків Потоцького, які працювали тут на будівництві. Це видовище навіяло на нас холод і смуток, відчуття страху і своєї незахищеності перед могутністю природи і її творінням.

(Тривожна мелодія мікшується)

А зовсім неподалік тиша і спокій Єлисейських полів, що ніби уособлюють рай­ ський куточок. Тут розкинулася низка прозорих озер, розлогих дерев, крізь листя яких видніються мармурові боги Еллади. Здається, ніби потрапили у стародавній світ, де враз ожили усі міфічні боги.

(Гуркіт, ніби водоспаду)

Ідемо на цей страшенний гуркіт, зупиняємося у захопленні і подиві.

(Чути, як з силою біжить вода, коротенька пауза)

Це великий водоспад, який летить, здається, прямо на нас з 14-метрової висо­ ти, загрожуючи знищити своєю могутністю усе живе. Переплелися тут краса і міць, могутність і ніжність, символізуючи силу чоловіка і краси жінки.

Кохання — це могутня незбагненна сила, яка здатна творити дива. Закоханий чоловік готовий заради коханої жінки на все, долаючи будь-які перешкоди на своє­ му шляху.

(На музичному фоні)

Екскурсовод:^ жовтні 1791 року граф Потоцький виїхав у Яси, щоб зустрітися з Потьомкіним. Але князя на той час уже отруїли. Саме на його похороні він уперше побачив Софію з чоловіком. Юзек Віт, чоловік Софії, був старший за неї на 19 років, Станіслав — на 9. На момент зустрічі з Потоцьким Софії вже виповнився 31 рік. Вона була матір'ю 9-річного сина Івана, який увійде в історію як "кривавий жан­ дарм" Російської імперії, та поховала 2-річного сина Юзефа Віта — Станіслава Корнеля.

Надзвичайної краси жінка відразу зачарувала графа. Про їх роман пліткувала вся Європа. Навесні 1792 року Станіслав викликає Софію у свій основний маєток до Тульчина. Закохані поринають у бали-маскаради.

(Вальс, через кілька секунд мікшується. Чути шелест дерев, легеньке дзюрчання струмка, спів птахів)

Палійчук:?, усіх куточків парку на нас дихає своїм гарячим подихом кохання. Воно вбачається у всьому: у ніжному сплетінні гілля дерев, у веселому дзюрчанні