-
Мистецтво в і половині хіх ст.
Нелегким був і шлях українського мистецтва першої половини ХІХ ст. Воно дуже важко виділялося з чужих форм і шукало своєї самобутності. Поряд з розвитком літератури можна спостерігати позитивні прояви у становленні мистецтва. Той гніт, в якому жила Україна, в значній мірі відбився і на мистецькому житті.
На зміну класичності, з початком ХІХ ст. приходить стиль ампір (з французької – “стиль імперії”), з нахилом до монументальних форм римського взору. Але цей стиль мусів поступатися українським будівничим традиціям, зокрема в побудові малих будинків, провінційних палат, галерейок, що набирають своєрідних українських прикмет.[1000 років]
У Наддніпрянській Україні у великих містах споруджувалися театри за проектами талановитих архітекторів. Побудовані у класичному стилі, вони стали окрасою Києва (архітектор А.Меленський) та Одеси (архітектор Тома де Томон). Значні архітектурні споруди зводилися під навчальні заклади (університет та інститут шляхетних дівчат у Києві — за проектами академіка архітектури В.Беретті), культові приміщення (дзвіниця Успенського собору в Харкові — архітектори Є.Васильєв та О.Тон; Преображенський собор у Катеринославі — архітектор А.Захаров).
Кращих митців залучали й до будівництва поміщицьких палаців — Розумовського в Батурині (архітектор Ч. Камерон); Галагана в Сокиринцях (архітектор П.Дубровський). Працею кріпаків створювалися світові шедеври пейзажного архітектурного мистецтва, зокрема парки “Олександрія” у Білій Церкві, “Софїївка” в Умані.
Досить поширеним був теж тип зовсім округлих будов (ротунд) ампірових форм, яскравим прикладом цього може бути Аскольдова могила в Києві чи церква Гошівського монастиря (з 1842 р.) в Галичині.
Перевагу в цьому періоді має цивільне будівництво (швидка розбудова міст на запорозьких степах і на чорноморському побережжі), яка не вміщалася в жоден стиль.
Національне церковне будівництво в Україні на початку XIX ст. тимчасово припинилося, оскільки синод руської православної церкви заборонив будувати церкви україн ського типу. Останньою церквою, в архітектурі якої простежуються українські традиції, став Троїцький собор Мотронинського монастиря поблизу Чигирина (1801 р.). На зміну українській традиції у храмове будівництво приходить стиль ампір, а згодом псевдовізантійський стиль.
Складнішим був розвиток української скульптури. Вона була підпорядкована завданням містового будівництва і декоративного оздоблення споруд. Воно виходить на вулиці і майдани міст, хоча здебільшого звеличує імперію. Так, до сторіччя перемоги Петра І у центрі Полтави за проектом Феодосія Щедріна виростає десятиметрова чавунна колона, увінчана бронзовим орлом, який символізує силу і непереможність Російської імперії. У Києві за проектом В. Демут-Малиновського було споруджено пам'ятник князеві Володимиру — ініціатору хрещення Київської Русі, яке російська православна Церква тлумачила як початок своєї історії.
Колонізаторській політиці царизму служили й твори видатного українського скульптора, уродженця Чернігівщини, академіка Петербурзької академії мистецтв, автора славнозвісного пам'ятника Мініну і Пожарському на Красній площі в Москві Івана Мартоса — надгробки гетьману Кирилові Розумовському (місто Батурин), генерал-губернатору Малоросії Петру Румянцеву (Київ), пам'ятник градоначальнику Одеси Емануїлу Рішельє. [крізь віки]
У галузі малярства провідним майстром в Україні став Тарас Шевченко. Вихованець видатного російського художника Карла Брюллова, він пішов самостійним шляхом і досяг вершин у гравіруванні, за що був удостоєний Петербурзькою Академією мистецтв звання академіка. Пензлю й олівцю Шевченка належить понад 130 портретів. Його твори пройняті демократизмом, високим гуманізмом, національно-визвольними ідеями. Соціальні мотиви виразно проглядаються у серіях "Притча про блудного сина", "Живописна Україна , а також у малюнках з життя казахського народу, серед якого поет жив на засланні.
Друзі Шевченка В.Штернберг, Я. де Бальмен, М.Башилов з любов'ю ілюстрували видання його "Кобзаря". Аполлон Мокрицький та Іван Сошенко відомі як автори реалістичних портретів людей з народу, діячів української і російської культури. Відомий майстер Василь Тропінін майже 30 років був кріпаком поміщика на Вінниччині. На його картинах — чудові краєвиди Поділля, на портретах — колоритні образи українських селян.[крізь віки]
У галузі музики широкої популярності набули пісні-романси: “Їхав козак за Дунай”, “Віють вітри”, “Сонце низенько”. На слова Т. Г. Шевченка створені пісні-романси “Думи мої”, “Ой одна я, одна”, “Заповіт”, “Реве та стогне Дніпр широкий”, на слова М. Петренка – “Дивлюсь я на небо”, В. М. Забіли “Гуде вітер вельми в полі”, “Не щебечи, соловейку”. У 1809 р. з нагоди відкриття театру в Одесі виступив М. Овсянико-Куликовський із своєю симфонією, яку створив на основі українських народних пісень.
Значного поширення набуло сімейне музикування, любительський молодіжний розважальний спів. Центрами розвитку музичної культури були духовні навчальні заклади, гімназії, приватні пансіони, університети, в яких вивчалася нотна грамота і теорія музики. Багато хто отримував професійну музичну підготовку в церковних хорах.
Музика, спів міцно увійшли в повсякденне життя як міського, так і сільського населення. За жанрами пісні були різноманітними: ліричні, жартівливі, романси, виконувалися вони соло, дуетом, хором, під акомпанемент бандури, скрипки, гітари, фортепіано. Переважно це були авторські твори, які згодом розповсюджувалися і ставали народними.
На західноукраїнських землях значного поширення набуло хорове мистецтво. Самодіяльні та професійні колективи діяли в усіх найбільших культурних центрах Східної Галичини, Північної Буковини і Закарпаття. Най- популярнішим був перемишльський хор під керівництвом чеського музи-канта Алоїза Нанике. Учасник польського визвольного руху в Галичині Жегота Паулі на основі власних записів із народних вуст видав збірник українсько-галицьких пісень.(крізь віки)
На початку ХІХ ст., поряд з домашніми театрами поміщиків, у великих містах стали виникати театральні трупи і почали будуватися приміщення професійних театрів. У Полтаві 1819 р. було споруджено саме таке приміщення, на сцені якого поставлено п'єси “Наталка-Полтавка” і "Москаль - чарівник" І.Котляревського. Полтавський театр гастролював у Харкові, Києві, Кременчуці та інших містах.
Однак на той час театральне мистецтво розвивали переважно аматорські трупи, створені з кріпаків у поміщицьких маєтках. Серед них прославилися домашні театри у селах Качанівка та Спиридонова Буда на Чернігівщині, в с. Романівка на Волині. Вони давали балетні вистави, виїздили на гастролі у великі міста України. Та актори-кріпаки, навіть оволодівши високим мистецтвом, зазнавали брутальних знущань від поміщиків, тілесних покарань різками. Широку популярність здобув аматорський колектив у с.Кибинці на Полтавщині, керівником і режисером якого був батько видатного письменника М.Гоголя - Василь Гоголь-Яновський.
Великий російський актор, друг Т.Шевченка Михайло Щепкін теж починав театральну кар'єру кріпаком. І.Котляревський став ініціатором викупу з неволі цього иеперевершеного виконавця ролей Виборного в "Наталці-Полтавці" і Чупруна в "Москалі-чарівнику". Щепкін виступав у цих ролях і на сценах Москви та Петербурга.
Талановитий український актор Карпо Соленик починав свою творчу діяльність иа сцені професійного театру в Харкові, де директором і режисером був Г.Квітка-Основ'яненко.
Напередодні революції 1848 р. перші аматорські трупи створюються на західноукраїнських землях. У їхньому репертуарі були п'єси І.Котляревського і Г.Квітки-Основ'яненка, а також місцевих авторів — М.Устияновича, С.Петрушевича, О.Духновича. Вони доносили до глядачів правду про соціальну нерівність у суспільстві, засуджували здирства і насильства властей, висміювали тих, хто зневажав мову і звичаї свого народу. Австрійська адміністрація нерідко забороняла вистави українських театральних колективів.
Таким чином, всупереч антиукраїнській політиці царизму українська культура розвивалася, збагачуючись новими досягненнями.
Розділ ІІ. Культурницька діяльність української інтелігенції
Культурницька діяльність української інтелігенції відіграла визначну роль у піднесенні національної свідомості народу та вплинула на процес активації національного відродження.
Окрім козацько-старшинської державницької традиції та літературного процесу на демократичній етнічній основі, значний вплив на формування української політичної думки першої половини XIX сторіччя мала діяльність в Україні таємних товариств, не пов’язаних безпосередньо з українською справою, у першу чергу декабристів і масонів.