Євразія

Загальна характеристика та географічне положення

Євразія — найбільший материк, площа якого з островами становить 54,9 млн. км2.

Він простягається від екватора майже до 78° пн. ш., а врахо­вуючи острови — від 11° пд. ш. до 80° пн. ш.

Крайні точки:

північна — мис Челюскін (77°43' пн. ш., 104°18 сх. д.);

південна — мис Піай (1°16' пн. ш., 103°30 сх. д.);

східна — мис Дежньова (66°05' пн. ш., 169°40 зх. д.);

західна — мис Рока (38°47' пн. ш., 9°34 зх. д.).

Євразія лежить переважно в Північній та Східній півкулях.

Євразія має максимальну довжину серед усіх материків

з півночі на південь (близько 8 000 км) з заходу на схід (16 000 км).

Територію Євразії омивають чотири океани,

на півночі — Пів­нічний Льодовитий океан,

на сході — Тихий,

на півдні — Індійський,

на заході —Атлантичний.

Береги материка омивають морські течії: теплі =

із заходу = Північноатлантична ,

зі сходу = Куросіо,

з півдня = Мусонна

холодні

з півдня = Сомалійська,

зі сходу = Курильська.

На південному заході = Гібралтарська протока, Середземне море, Суецький канал й Червоне море відокремлюють Євразію від Африки,

а Берингова протока на північному сході — від Північної Америки.

Берегова лінія (107 800 км) сильно порізана. Океани, що омивають Євразію, та їхні моря глибоко вклинюються в материк і розчленовують його окраїни, утворюючи велику кількість як окраїнних, так і внутрішніх морів.

До окраїнних належать:

Баренцове, Біле, Карське, Лаптєвих, Східносибірське, Чукотське моря в Північному Льодовитому

океані;

Північне, Норвезьке моря в Атлантичному океані;

Берингове, Охотське, Японське, Жовте, Східнокитайське, Південно - китайське моря в Тихому

океані; Аравійське море в Індійському океані,

а до внутрішніх

— Балтійське, Середземне, Чорне, Азовське моря Атлантичного океану.

Найбільше розчленована Європа, зокрема її західна територія,

наймен­ше — Азія на півдні, хоч тут і лежать найбільші за площею півострови світу.

У моря врізаються великі півострови:

Скандинавський, Ютландія, Піренейський на заході Євразії,

Апеннінський, Балканський, Кримський на південному заході,

Мала Азія, Аравійський, Індостан, Індокитай, Малакка на півдні,

Корейський, Камчатка, Чукот­ський на сході,

Таймир, Ямал на півночі матери­ка.

Уздовж північно-західного та північного уз­бережжя тягнеться смуга материкової обмілини; на ній лежать великі острови

Великобританія та Ірландія (Атлантичний океан),

архіпелаг Земля Франца-Йосифа, Шпіцберген, Нова Земля, Північна Земля (Північний Льодовитий океан).

На сході Євразії моря від океану відокремлює дов­гий ланцюг островів:

Курильські, Японські, Філіппінські, Великі Зондські.

Уздовж східних бе­регів цієї острівної дуги тягнуться вузькі й дуже глибокі океанічні запади­ни.

На півдні континенту найбільшим є материковий о. Шрі-Ланка.

У Се­редземному морі лежать великі острови Корсика, Сицилія, Сардинія.

Країна фіордів

У Норвегії весь західний берег порі­заний цими вузькими морськими затоками з крутими бе­регами.

Найдовший фіорд — Согне-фіорд = численні малі острови — шхер.

Складний рельєф материка зумовлений різноманітними геологічними структурами — від докембрійських щитів до молодих гірських споруд, що й далі ростуть.

Чималі розміри материка зумовлюють різноманітність і контрастність природних умов.

На континенті представлено всі типи клімату — від ар­ктичного до екваторіального, від типово морського до різкоконтиненталь­ного.

Природні зони Євразії добре виражені й за різноманітністю не мають собі рівних у світі.

Забезпечення внутрішніми водами на різних частинах континенту неод­накове:

найкраще забезпечені прибережні частини,

внутрішні райони від­чувають дефіцит.

На території Євразії розміщено дві частини світу — Європу та. Азію.

Ме­жа між ними пролягає східним підніжжям Уральських гір, р. Емба (іноді проводять кордон по

р. Урал), північним узбережжям Каспійського моря, Кумо - Маницькою западиною, западиною на Північному Кавказі, Азовсь­ким морем, Керченською протокою, Чорним морем, протокою Босфор, Мармуровим морем і протокою Дарданелли.

Євразія — єдиний материк, який об’єднує дві частини світу — Європу та Азію. Уперше ці назви ввели географи мілетської школи (VI ст. до н. е.). В епоху Геродота (5 ст. до н. е.) їхнє походження було вже забуте. Нині вважають, що слова «Європа» і «Азія» походять від фінікійських слів

«ереб», або «іріб» — «захід», та «асу» — схід.

В Уральських горах, трохи на захід від російського м. Єкатеринбурга, є місце, де хребет прогинається низьким сідлом — перевалом заввишки 410 м над рівнем моря. Тут колись закінчувався знаменитий Московський поштовий тракт і розпочинався Сибірський. Саме тут можна побачити кам'яні стовпи з покажчиком «Європа — Азія».

Найвищою точкою Уральських гір, що розділяють Євразію на дві частини світу — Європу і Азію, — є г. Народна (1 895 м). Місцеві мешканці називають її Народа, що означає прос­то «гора».

Місто, що розміщене у двох частинах світу

Турецьке м. Стамбул унікальне щодо свого географічного положення. Частина міста розміщена в Європі, частина — в Азії, їх розділяє протока Босфор.

Короткі відомості з історії дослідження

Європа

Грець­кий історик Геродот (бл. 485 - бл. 425 рр. до н. е.) у IV книзі своєї «Іс­торії» дав усебічний опис Північного Причорномор’я, а також інформацію про відомі на той час землі.

У IV ст. до н. е. грецький географ і морепла­вець Піфей (Пітеас) вирушив на пошуки західної межі тогочасного світу. Уважають, що він здійснив плавання вздовж Піренейського півострова, Біскайської затоки, західного узбережжя Великобританії та, можливо, досяг берегів Ісландії.

Стародавні греки зробили багато відкриттів у Південній Європі, плава­ли по Чорному морю.

Римляни в II—І ст. до н. е. описали землі, що лежать на північ від Альп, проникли в Британію. Географічні знання про Європу того часу представлено в праці «Географія» грецького географа Страбона (63 р. до н. е. - 19 р. н. е.).

У Середні віки було завершене відкриття північного узбережжя Європи, а також детальне вивчення європейцями своєї території, її рельєфу, клі­мату, внутрішніх вод тощо. Проте європейці активно брали участь у до­слідженнях інших регіонів Землі. На основі цих досліджень розвивалася географічна наука, яка стала основою світової географії.

Азія

На території Азії виникли перші на Землі цивілізації (Вавилон, Ін­дія, Китай).

Ще в стародавні часи мешканці Середземномор’я, а також китайці, індійці, ассирійці, вавилоняни, а пізніше й араби збирали географічні дані про природу й населення Азії. Багато відомостей здо­буто під час воєнних походів та завдяки торгівлі, яка здійснювалася як «шовковим шляхом», так і океанами.

У Середні віки географічні знання про Азію йшли від арабів, нагромаджувалися під час хресто­вих походів (ХІІ – ХІІІ ст.).

Перші свідчення про Центральну, Східну та Південну Азію європейці дістали завдяки подорожам італійця Марко Поло (бл. 1254 - 1324).

Слов’янський світ отримав інформацію про Індію завдяки описам російського купця, мандрівника Афанасія Нікітіна (7-1474).

Неабиякий внесок у вивчення Центральної Азії зробив Петро Семенов- Тянь-Шанський (1827-1914),

який дослідив будову гірської системи Тянь- Шань, склав першу схему її висотної поясності. Найвидатнішими за нау­ковими результатами були експедиції Миколи Пржевальського (1839- 1888).

Він здійснив чотири подорожі в Центральну Азію, пройшов пішки та проїхав верхи на конях і

верблюдах понад ЗО тис. км. Мандрівник до­сліджував плоскогір’я Гобі, пустелю Такла - Макан,

оз. Лобнор, верхів’я р. Хуанхе, північну частину Тибету, відкрив гірські хребти, склав карти територій, зібрав багаті матеріали щодо клімату, рослинного й тваринного світу Центральної Азії. Дослідження М. Пржевальського продовжили Все­волод Роборовський (1856-1910), Петро Козлов

(1863-1935), Володимир Обручев (1863-1956) та інші мандрівники.

Рельєф і геологічна будова

З-поміж усіх материків Євразія вирізняється найбільш контрастним у висотному відношенні рельєфом.

Тут найвищі на Землі гори (Гімалаї),нагір’я (Тибет), найбільше плоскогір’я (Середньосибірське),

найнижча ни­зовина (Західносибірська), найглибші континентальні западини (Мертве море),

найглибша безводна западина суходолу (Туранська).

Складна будова поверхні Євразії зумовлена її геологічною структурою.

Континент складається з кількох давніх платформенних ділянок, поєдна­них складчастими поясами різного віку.

Найдавнішими є Східноєвропейська (Руська), Сибірська, Китайська, Індійська, Аравійська

докембрійські платформи.

Порівняно молоді плат­форми — Західносибірська й Туранська — є результатом інтенсивних опускань у палеозої і тривалого перебування під морським басейном.

Східноєвропейська платформа зазнавала в давні часи повільних підняттів і опускань, унаслідок чого в рельєфі простежують окремі низови­ни (Придніпровську, Причорноморську, Прикаспійську) та височини (Середньоросійську, Подільську, Придніпровську, Приазовську, Приволзьку).

Азійські платформи були більш рухливі, оскільки зазнавали верти­кальних тектонічних рухів по глибинних розломах. Як наслідок, рівни­ни, що відповідають цим платформам, більш підвищені (Середньоси­бірське плоскогір'я, Велика Китайська рівнина, плоскогір'я Декан, рів­нини Аравійського півострова).

Перекриті товщею осадових порід молоді платформи утворюють одні з найбільших світових низовин — Західно­сибірську та Туранську.

Складною в геологічному плані є зруйнована денудаційна рівнина — Казахський дрібносопковик.

На межі платформ та складчастих поясів сформувалися акумулятивні низовини —

Месопо­тамська та Індо - Гангська.

Східноєвропейська (Руська) рівнина, площею близько 6 млн. км2, та Західносибірська рівнина, площею понад З млн км2, — дві найбільші рівнини світу.

За походженням і віком гори Євразії різні.

І)На півдні Євразії простягнувся молодий перший складчастий пояс — Альпійсько-Гімалайський, який сформувався в епоху альпійського горо­творення на межах кількох літосферних плит. Представлений

горами Піренеї й Андалузькими, Альпами, Карпатами, Кримськими, гірськими спорудами

Апеннінського й Балканського півостровів, Понтійськими го­рами, Загрос, Гіндукуш і Гімалаями. Це складчасті гори різної висоти: від найвищих гір світу Гімалаїв (г. Джомолунгма, 8 848 м) до середньовисот­них Кримських (г. Роман-Кош, 1 545 м).

Між їхніми хребтами лежать внут­рішні високі рівнини, брилові гори, наприклад, Іранське, Вірменське, Ма­лоазійське нагір’я.

Зближуючись, хребти утворюють гірські вузли. Найвищий серед них — Памір (пік Конгур, 7 719 м). Південніше від Паміру лежить найвища гірська система світу — Гімалаї (середня висота 6 000 м), що простягну­лася на 2 400 км, — з найвищою точкою земної поверхні — г. Джомолунг­мою (Еверест), заввишки 8 848 м.

Гімалаї мають три сходинки — Передгімалаї, Малі і Великі Гімалаї, що вивищуються над Індо-Гангською низо­виною. Вони мають круті схили, вершини переважно пікоподібні. Площа льодовиків — 33 тис. км2.

«Гімалаї починаються там, де закінчується решта гір», — так жартують географи. Оди­надцять з чотирнадцяти вершин світу, заввишки понад 8 000 м, височать у Гімалаях. Серед цих вершин і найвища гора світу — Джомолунгма (Еверест).

З півночі до Гімалаїв примикає найвище у світі нагір’я — Тибет (4 875 м) — площею близь­ко 2 млн км2. У його західній частині плоскі рів­нини (4 000-5 000 м) (це висота над рівнем океа­ну, проте поверхня — рівна, тому рівнини!) поєднуються з хребтами зав­вишки 6 000-7 000 м. Східна частина Тибету сильно розчленована глибо­кими ущелинами, якими течуть великі річки.

На півночі до Тибету при­микають високі рівнини Центральної Азії (Гобі, Джунгарська, Таримська), що оточені горами.

ІІ)Другий складчастий пояс — Тихоокеанський — проходить східною окраїною Євразії.

У рельєфі він представлений паралельними до узбережжя Тихого океану хреб­тами, на суходолі — горами Камчатки, Сахалі­ну, на дні океану — видимими на карті як ост­рівні дуги — Курильськими, Японськими, Філіппінськими, Зондськими, Маріанськими острова­ми.

Уздовж острівних дуг проходять найглибші океанічні жолоби (Курило-Камчатський, Маріанський, Філіппінський).

В обох складчастих поясах горотворчі процеси тривають і нині, що виявляється в підвищеній сейсмічності, вулканізмі (діючі вулкани

Альпійсько - Гімалайського складчастого поясу (Везувій, Етна) і

Тихоокеанського складчастого поясу (Ключевська Сопка, Фудзіяма, Апо, Кракатау).

Крім того, ви­сока сейсмічність характерна й для рифтових зон, де земна кора зазнає розтягування, наприклад, район Байкалу, Палестина.

Виявляється, найдавнішим вулканом Європи є Карадаг, що розміщений у Кримських го­рах.

На території Євразії є старі гори, утворені

в період байкальської склад­частості (гори Прибайкалля і Забайкалля),

«відроджені», утворені в період каледонської та герцинської складчастості й «омолоджені» в кайнозойсь­ку складчастість (Тянь-Шань, Алтай, Саяни),

молоді,

утворені в період кайнозойської складчастості (Альпи, Карпати та інші).

У мезозойське го­ротворення на сході Азії, від Чукотки до Малаккського півострова, утво­рився пояс гір меридіонального простягання, наприклад, Верхоянський хребет і хребет Перського, а також Сіхоте-Алінь.

Великий вплив на формування сучасного рельєфу північної частини Євразії мало четвертинне зледеніння.

Корисні копалини.

Складна будова земної кори зумовлює різноманітні корисні копалини.

До виходів на поверхню магматичних і метаморфічних порід фундаменту платформ або складчастих областей приурочені багаті родовища руд різних металів.

У породах докембрійського фундаменту є золото, коштовне каміння.

У тихоокеанському гірському поясі — родо­вища олова, вольфраму.

У тектонічних западинах платформ, заповнених чималими товщами осадових порід, утворилися неабиякі

запаси кам’яного й бурого вугілля (Донецький, Кузнецький, Тунгуський, Карагандинський, Екібастузький басейни, родовища Великої Китайської рівнини, Монголії),