9.Утворення Київської Русі. Норманська теорія. Основні етапи: розвитку Київської держави

Початок формування державності на території України тісно пов'язаний з перетворенням Києва на основний політичний і культурний центр східнослов’янських племен. Саме навколо нього наприкінці 8 – на початку 9 ст. відбувається об’єднання територій між Чорним та Балтійським морями. Зростання впливу Київського князівства в середині 9 ст. пов’язане з іменем князя Аскольда. Він проводив далекоглядну і активну зовнішню політику, зміцнив князівство і прагнув поставити Русь на рівень з могутніми державами того часу – Візантією та Хазарією. Закріпившись на узбережжі Чорного моря Аскольд здійснив декілька вдалих походів на Візантію (860, 863, 865, 874 рр.) в результаті яких було підписано вигідні для русів угоди. У 882 р. владу в Києві захопив новгородський князь Олег. Він об’єднав Київську та Новгородську землі, в результаті чого утворюється велика слов’янська держава Київська Русь. В цьому зв’язку треба згадати норманську теорію, авторами якої були німецькі вчені 18 ст. Їхня теорія апелює до літопису «Повість минулих літ», у якому йдеться про запрошення на князівський престол до Новгорода норманських вождів на чолі з Рюриком. Вони утверджували концепцію заснування варягами (норманами) Київської Русі, принижуючи державотворчу здатність слов’ян. 2. Історію Київської Русі можна розділити на такі основні періоди:

1)882 – 978 рр. – утворення та становлення східнослов’янської держави з центром у Києві;

2)978 – 1054 рр. – розквіт Київської Русі; зростання її політичної могутності; збільшення території; значні досягнення у сфері культури;

3)1054 – середина 13 ст. –поступовий занепад і розпад Київської Русі, утворення самостійних князівств.

13.Причини і етапи феодальної роздробленості. Занепад Києва.

Наприкінці 11 ст. посилилися відцентрові тенденції в державі. Всі спроби княжих з’їздів заблокувати негативні тенденції та припинити міжусобиці закінчилися невдачею. Останнє намагання відновити колишню велич та могутність Київської Русі припадає на князювання Володимира Мономаха . Численні вдалі походи на половців, активна законодавча діяльність, подолання сепаратистських тенденцій, об’єднання ¾ території Русі тимчасово стабілізували становище держави і повернули її в ряди наймогутніших країн Європи. Після смерті Володимира Мономаха його сину Мстиславу (1125 – 1132) лише на короткий час вдалося підтримати єдність руських земель. Якщо у 12 ст. на теренах Русі з’явилося 15 князівств, то їхня кількість на початку 13 ст. сягала вже 50. Феодальну роздрібненість спричинила низка чинників:

-Великі простори держави та етнічна неоднорідність населення.

-Зростання великого феодального землеволодіння.

-Відсутність чіткого незмінного механізму спадкоємності князівської влади.

-Частковий занепад Києва як торгового центру, поява поліцентрії в зовнішній торгівлі.

-Посилення експансії степових кочівників.

10.Київська Русь в період найбільшого піднесення та могутності: правління Володимира Великого та Ярослава Мудрого

Найбільшої могутності та розвитку Київська Русь досягла за правління князів Володимира Великого (978 – 1015 рр.) та Ярослава Мудрого (1019 – 1054 рр.) Володимир значно розширив межі держави. Приєднавши Червону Русь, захопив частину литовських земель, Закарпаття, оволодів Корсунем у Криму. В цей час Київська Русь стала найбільшою країною Європи. Князь Володимир провів 4 великі реформи: адміністративну (поділив всю країну на 8 округів, де владу передав своїм синам, здійснивши територіальний поділ держави); військову (замінив племінну організацію війська на феодальну тобто службу у війську за право володіти землею; оборонна передбачала будівництво фортець та земельних валів. Найважливішою реформою Володимира була релігійна реформа. Офіційне прийняття християнства як державної релігії сприяло зміцненню князівської влади, активізувало процес державотворення.

Ярослав Мудрий уславився не далекими військовими походами, а своєю законодавчою та культурно - освітньою діяльністю. За Я. Мудрого був прийнятий збірник законів «Руська правда». Давньоруське право стояло на сторожі інтересів князя та його адміністрації, дружинної знаті , пізніше феодалів землевласників. Я. Мудрий зводив на Русі численні монастирі і храми, що ставали осередками розвитку культури та поширення наукових знань. Зовнішньополітична діяльність Ярослава спиралася насамперед на слово дипломата, а не на меч воїна. Важливе місце в міжнародній політиці київського князя відігравала «шлюбна дипломатія» тобто укладання вигідних союзів та угод шляхом династичних шлюбів. В останні роки життя Ярослав зробив спробу вирішити болючу проблему престолонаслідування. Він поділив Київську державу між синами. У разі смерті київського князя великокняжий стіл переходив до найстаршого за віком сина, що на думку Ярослава, давало можливість уникнути сімейних чвар.

Отже визначальними рисами цього періоду були: завершення формування території держави, перенесення уваги князівської влади з проблеми завоювання земель на проблему їхнього впорядкування та втримання під контролем; активна реформаторська діяльність князів; запровадження та поширення державної консолідуючої ідеології – християнства; поява писаного кодифікованого права; ширше використання дипломатичних методів вирішення міжнародних проблем; розквіт давньоруської культури.