Верхній одяг

В Україні існувала величезна різноманітність верхнього одягу і за матеріалом, і за кроєм, призначенням, колоритом. Його виготовляли переважно з тканини домашнього виготовлення: сукна, полотна, а також хутра. Сукно звичайно мало природний колір овечої вовни: коричневий, білий, сірий і чорний.

Найдавнішим зразком крою плащевидного одягу, який сягає періоду Київської Русі, була гугля, що збереглася у Карпатах як верхній ритуальний одяг (під час весілля його одягають молоді). Це зшиті за довжиною три пілки сукна білого кольору зі зрізаними в крайніх пілках зовнішніми верхніми кутами, які нагадували плащ. Він накидався на плечі або на голову. Під шиєю гуглю застібали металевими чепрагами, з'єднаними ланцюжками або вовняними шнурками. Іншою різновидністю плащовидного одягу гуцулів була манта — широка, довга, з капюшоном. Шили її з доморобного сукна.

Складним плащовидним одягом є лемківські чугані (чуга) з вовняного домотканого сукна і дуже довгим чотирикутним коміром, що звисав по спині аж до пояса, оздобленим довгими тороками (свічами), плетеними в косу. Рукави були довгі, зашиті внизу (сліпі) й заміняли кишені. В деяких селах східних районів Буковини верхнім одягом слугував чугай. Його виготовляли з темно-коричневого сукна. Він мав прямоспинний крій з клинами по боках, був довгий, до колін, з низеньким стоячим коміром. Носили його чоловіки і жінки.

На Закарпатті з доморобного ворсистого сукна, куди вплітали довгі пасма вовни з кінцями, випущеними на лицевий бік, виготовляли одяг, що отримав назву космата коцьова гуня. Рукави її були цільнокроєними, вона мала капюшон. Носили гуню наопашки.

Найдавнішим прямоспинним кроєм верхнього одягу вважався сердак, виготовлений з червоного або чорного сукна тунікоподібного крою. Він міг мати на боках два клини, які доходили до рукавів. Носили його жінки і чоловіки поверх безрукавок, оздоблювали комір, поли, поділ, рукави, шви кольоровими шнурками, китицями з різнобарвних вовняних ниток.

Поширений був крій із вусами, фалдами. В деяких областях України побутували свити — верхній довгополий одяг, розширений з допомогою клинів з боків і ззаду. Свиту з вусами носили в північних і західних областях України у XIX на початку XX ст. На Поліссі виготовляли свиту дещо відмінної форми: замість ряс і вусів ззаду вона мала великий трикутний клин з обох боків від талії вниз.

Довжина свит зменшувалася в напрямку з північного сходу на південний захід до Карпат, де ставала короткою.

Для чоловічих свит характерний переважно колір природної вовни — сірий або коричневий, а для жінок — білий. Жіночі й чоловічі свити оздоблювали шнуркуванням, свити з вусами — аплікацією та вишивкою коло вусів, коміра, вгорі правої поли та рукавів.

Характерною рисою верхнього одягу українців є загортання правої поли на лівий бік — двобортність. Однобортність характерна для киреї сірака, свити з кобеняком, які виготовляли з домашнього сукна й одягали поверх шуби під час негоди. Їх налічувалося декілька різновидів. Якщо був капюшон, то його під час негоди насували на голову й обличчя, в інших випадках він відкидався на спину.

В ХІХ — на початку XX ст. побутували такі різновиди свити: кобеняки, сіраки, опанчі, які відрізнялись від свит шириною, довжиною і мали капюшон. У середині XIX ст. слово опанча означало верхній кафтан і суконний плечовий одяг взагалі. За кроєм сіраки й опанчі майже однакові — прямоспинні, розстібні, приталені, з трьома або чотирма зборами на боках і кишенями з клапанами. Різниця між ними лише в довжині. Їх різноманітність виявлялася в кольорах. На Черкащині, наприклад, побутував кобеняк, що за призначенням був рівнозначний сіраку.

Найстарішим видом довгого одягу були каптани з домотканого полотна для чоловіків і жінок з усіх верств населення. Шили їх з довгими рукавами, спереду з ґудзиками і петлями для застібання, довжиною до п'ят.

Різновидом короткого полотняного або суконного одягу були кабати. У Сколівському і Стрийському районах Львівської області — це жіноча блузка з домотканого полотна чи фланелі або плечовий суконний одяг до пояса. Верхнім коротким одягом були і юпки — чоловічі та жіночі. Чоловічі шили приталеними, з фалдами на боках, з маленьким стоячим коміром, довжина їх сягала до колін, застібались вони на шкіряні або металеві ґудзики та різнокольорові шкіряні петлі. Жіночі юпки шили здебільшого відрізними в стані, з трьома та більше вусами, з клинами ззаду. Підбивали юпки ватою.

Наприкінці XIX ст. традиційний верхній одяг поступово почав виходити з побуту. Його почали виготовляти з фабричних тканин і значно коротшим за довжиною. З'явився новий вид одягу — куртка, яка була жіночою і чоловічою. Шили куртки до стану з полотна, з вузьким стоячим коміром. Ззаду та по боках густо збирались.

Зимовий одяг — це довгополий кожух і кожушки. Довгополі кожухи були прямоспинного крою та з відрізною спинкою. До окремого різновиду можна віднести толубчасті кожухи, дуже довгі та широкі в полах, розширені до низу великими клинами. Кожухи оздоблювали вишивками, раніше — фарбованими вовняними нитками, а згодом — гарусом. Домінуючими кольорами були різні відтінки червоного, зеленого і фіолетового. Вишивали кутки поли, спинку і рукави.

В окремих районах кожухи мали різновидність. На Слобожанщині вони вирізнялися своєрідністю у сполученні фарб, оздобленні, тонкістю і дбайливістю виконання, оригінальним співвідношенням одних частин з іншими. На Лівобережжі шили кожухи цільнокросними, приталеними, розширеними за допомогою клинів (від двох до п'яти і більше). На Київщині носили тулубчасті кожухи та прості кожушки "до стану" без фалд, але з вусами. Низ прикрашали хутром.

Полтавські жінки носили короткі до колін, вкриті смугастою тканиною кожухи, за кроєм подібні до свити з вусами. Смушками прикрашали маленький стоячий комір, а також закінчення рукавів. Подібними до київських були кожухи Поділля. Святкові кожухи на Придністров'ї оздоблювали на спині і грудях шнурками.

Кожухи іноді вкривали сукном (байбарак). Тоді комір виготовляли з чорного або сірого смушку, ним також обшивали праву полу.

Різновиди крою притаманні кожухам на Волині — прямоспинні з великим викладеним коміром, різноколірним оздобленням на плечах, швах і грудях. На Львівщині верхній жіночий одяг, підбитий білим баранячим хутром, називали юпкою. Шили її з вилогами, коміром, вкривали сукном, оздоблювали нашиттям з ясно-синього шовку або вовни, на спині до самого низу вона була морщена. Це переважно обрядовий одяг.

Пояси

Пояс — суттєва складова частина чоловічого і жіночого одягу. Перші слов'янські пояси були плетені, згодом ткані з вовни, льону, конопель, а також виготовлені зі шкіри. Так, на півночі України побутували плетені (кручені) пояси, Поділлі — плетені (косичасті), в Карпатах, на Буковині та у східних областях — ткані. У гірських районах здавна відомі шкіряні чоловічі пояси. Черес — ремінний пояс, шириною 40—45 см, який застібався трьома-п'ятьма пряжками. Жінки підперезувалися так, щоб кінці пояса зав'язувались і висіли ззаду. Коли ж підперезували верхній одяг, кінці підтикали з боків. Чоловіки звичайно обмотували пояс кілька разів довкола талії, а оздоблені китицями кінці підтикали з боків так, щоб вони звисали вниз.

Чоловічі пояси були переважно плетені, фарбовані монохромно (Полісся, Волинь, Поділля), жіночі пояси — ткані, вузькі й поліхромні (мали назви крайка, окрайка, попружка, байорка тощо).

Відповідно до призначення поясів і способу їх ношення орнамент нерідко розташовували на поздовжній площині пояса. Найпоширеніші пояси червоного та зеленого кольорів. Вони були або суцільного кольору, або мали поздовжні кольорові смуги. У гірських районах Карпат розповсюджені композиції з поперечним поділом орнаментального поля на менші частини.

Буденні ремінні пояси прикрашали ґудзиками. Святкові ж пояси оздоблювали малими капслями, "писаною" бляхою, вони мали кишеньки. Багато прикрашені гуцульські череси вдягали поверх сорочки і штанів. На Буковині чоловіки опоясували сорочки довгим вовняним поясом, а поверх накладали ще й короткий шкіряний пояс, окований мідними бляшками.

Взуття

Повсякденним літнім взуттям чоловіків і жінок були личаки, постоли та чоботи, які увійшли в широкий вжиток наприкінці XVIII ст. На початку XIX ст. побутувало вже п'ять видів взуття: чоботи, черевики, личаки, постоли і ходаки.

Постоли — старовинна форма взуття, яке носили в Карпатах та Прикарпатті. Виготовляли їх з чотирикутного шматка м'якої шкіри, яку запинали на кінцях і зшивали так, що утворювали гостро закінчений глибокий передок, а на зап'ятку сходилися два кінці, залишаючи отвір для п'яти. На краях постолів були отвори, крізь них протягали ремінці (волоки) для обмотування ноги. В східних районах Карпат, крім звичайних, відомі ще закаблучені постоли з тонкими та гострими кінцями. На Бойківщині виготовляли шкіряні ходаки, що становили різновидність постолів. Постоли, морщинці, ходаки носили поверх полотняних або вовняних онуч і панчіх.

Личаки були розповсюджені переважно на Поліссі. Вони мали примітивну форму, фактично лише підошву з хрестовидної ликової плетінки. Підошва закінчувалась довколо петлями з лика, крізь які протягали шнурки з лика або клоччя, і ними обмотували ногу поверх полотняних онуч.

У низинних районах України носили переважно чоботи і черевики. До середини XIX ст. це були виворотні чоботи (халяву, переди і підошву зшивали з вивороту). Чоботи-витяжки виготовляли зі шкіри чорного кольору. Підошву прибивали дерев'яними кілочками, а каблуки — підковками. Побутували також чоботи так званого руського крою, підковані з довгими халявами, часом закоченими. Святкові чоботи, зокрема для дівчат і молодиць, виготовляли з червоного, зеленого та жовтого сап'яну.

На Полтавщині носили двоколірні чоботи — передки чорні, а халяви жовті. З декоративних технік, якими оздоблювали жіночі чобітки, слід назвати аплікацію кольоровою шкірою, ажурне вирізування з підкладкою кольорових шкірок, вибивання капслями у вигляді зубчастих ліній, дрібних розеток, трикутників тощо.

У низинних районах України побутували черевики, які мали халяви з розрізом спереду і зав'язувались кольоровими зав'язками або застібалися на ґудзики збоку зі зовнішньої сторони халяви, причому самі дірочки та беріжки на черевиках були декоративно викінчені зубцями або прорізами.