Тема 2 (1): Етнокультура в системі національної культури

1. Принципи формування системи українознавчих/культурологічних знань

2. Культура як поняття специфічної діяльності людини і спосіб життя взагалі

3. Етнонаціональна культура як суспільно-історичне явище

4. Методологія вивчення української культури в системі українознавства

5. Скарби української народної культури. Освіта. Наукові та технічні досягнення українського народу. Мистецтво України.

Принципи формування системи українознавчих/культурологічних знань

Навчальний курс „Українознавство ” передбачає засвоєння низки термінів, що характеризують сучасний стан українського суспільства, яке прагне набути рис громадянського суспільства. Це – громадянське виховання, громадянська культура, громадянська позиція, національне виховання, інтеркультурне виховання, національна свідомість та самосвідомість особистості, національна ідея, національна ідентифікація, толерантність тощо. Переважна більшість цих понять формуються в процесі вивчення змістової лінії „Україна - Культура”, оскільки за своїм змістом вони цілком співпадають із її завданнями.

Національне виховання – це формування й самовиховання гармонійно розвиненої, високоосвіченої, соціально активної й національно свідомої людини, залучення її до глибинних пластів національної культури й духовності.

Інтеркультурне виховання – це прилучення до різноманітних культур, виховання поваги до представників усіх культур, не зважаючи на расове або етнічне походження, сприйняття взаємозв’язку та взаємовпливу загальнолюдського та національного компонентів культури в широкому значенні.

Національна свідомість та самосвідомість особистості – це усвідомлення себе часткою своєї національної (етнічної) спільноти та оцінка себе як носія національних (етнічних) цінностей, що склалися у процесі тривалого історичного розвитку національної спільноти.

Національна ідентифікація – усвідомлення людиною належності до свого етносу, нації, своєї близькості, спорідненості з нею.

Толерантність – терпляче ставлення до інших, чужих думок, вірувань, політичних уподобань та позицій.

Головною метою змістової лінії „Україна - Культура” є полікультурне виховання – процес цілеспрямованої соціалізації людини, що передбачає оволодіння особистістю системою національних і загальнолюдських цінностей, комунікативних умінь, що дозволяють здійснювати міжкультурну взаємодію і виявляти розуміння інших культур. Полікультурне виховання здійснюється на рівні засвоєння взірців і цінностей національної і світової культури, а також через активну соціальну взаємодію з представниками різних культур при збереженні власної культурної ідентичності.

Проблеми полікультурної освіти є актуальними в середовищі учених, культурних діячів, в системі освіти, політики. Сучасні педагогічні реалії вимагають враховувати в освіті етнокультурний фактор, а також створювати умови для пізнання і розуміння культур інших народів, виховувати толерантність до інших етносів, конфесій, рас.

Як підкреслює Л.М.Масол, завданням полікультурної освіти є:

глибоке і всебічне оволодіння культурою власного народу, що є необхідною умовою інтеграції в інші культури;

формування уявлень про розмаїття культур у світі, виховання позитивного ставлення до культурних розбіжностей, що забезпечує прогрес людства і умови для самореалізації особистості;

розвиток умінь та навичок щодо продуктивної взаємодії з носіями різних культур;

виховання в дусі миру, толерантності, гуманного міжнаціонального спілкування.

Зазначимо, що склад населення України – поліетнічний: на її теренах живуть представники 130 національностей (за переписом 2001 року українці складають 78% населення). Однак особливість реальної етнополітичної ситуації в тому, що в країні існує стереотип подвійної ідентичності. Тобто національна належність особи не завжди збігається з її мовною поведінкою та культурними орієнтаціями. Тому важливим завданням для всіх етнічних спільнот України є формування цілісного поліетнічного і полікультурного простору нації.

Значення полікультуної освіти як транслятора духовних цінностей різних народів полягає у тому, що завдяки їй з'являються певні соціальні системи і норми спільної діяльності народів на певній території.

Засвоєння етнокультурного досвіду має сприяти усвідомленню того, що рідна культура є однією з форм культурного розмаїття світової спільноти, частиною досягнень цілісного світу. При вивченні вітчизняної культури ведеться ознайомлення із власною історією, мистецтвом, традиціями в контексті культурного розвитку країни та світу. Це дає можливість більш чітко визначити роль і місце рідної культури в загально цивілізаційному процесі, не допустити самоізоляції етносу, забезпечити єдиний культурний і освітній простір і розширити соціальну мобільність особистості. Разом з тим під час вивчення етнічної/національної культури важливо ознайомитись з полікультурними рисами, притаманними тим чи іншим культурним цінностям.

Формування системи українознавчих/культурологічних знань грунтується на емпіричних фактах, уявленнях, елементарних поняттях, які опосередковано відображають закони і закономірності природи, суспільства, культури та місце в ній людини.

Методологічний підхід враховує загальні принципи дослідження проблеми – принцип науковості, систематичності, послідовності, доступності, наочності, історизму.

Необхідним є також застосування особливих, специфічних принципів, які відображають специфіку системи культурологічного знання – цілісність, конгруентність, гармонізація, інтегративність, варіативність, діалогічність, естетизація.

Цілісність – єдність навчання, виховання і розвитку особистості;

конгруентність – відповідність освітньої моделі і моделі культури;

гармонізація – поєднання загальнолюдського, національного і регіонального в культурі й освіті;

інтегративність – полікультурність у вихованні, навчанні й розвитку особистості;

варіативність – поглиблення диференціації й індивідуалізації змісту і технологій навчання;

діалогічність – втілення ідеї діалогу культур;

естетизація – взаємодія системи освіти із соціокультурним середовищем.

Ці принципи пов’язані з відомими принципами природовідповідності і культурвідповідності освіти, які розкривають зміст відношення „людина в культурі” – „культура в людині”.

Досягнення взаємозв’язку культурних цінностей і компетентностей відбувається на підставі розуміння діалогу „минуле – сучасне”, „національне – загальнолюдське”, „суспільне – особистісне”. Цьому сприяє використання нетрадиційних принципів – народоналежності, етнічності, краєзнавчого.

Сучасні навчальні програми містять не лише навчальну інформацію, але й компоненти комунікативних, творчо-діяльнісних і самоосвітніх практичних завдань. Важливим елементом у формуванні комунікативних компетентностей є впровадження інтерактивних технологій: кросворди, ребуси, вікторини, елементи театрального дійства, інсценізація уривків з літературних творів.

Для розвитку самоосвітніх компетентностей пропонують різні види пошукової діяльності: започаткувати ведення словника; записати найдавніші зразки українського фольклору; зібрати матеріали для шкільного музею.

Для формування творчо-діяльнісних компетентностей передбачається організація проектної діяльності: збирання творів місцевого народного мистецтва, знайомство з творчістю місцевих митців (художників, поетів, композиторів, музикантів тощо); екскурсії до музеїв, походи по культурним місцям рідного краю. Результатом проектної діяльності може бути презентація збірки аудіоматеріалів, фотовиставка та інше.

Культура як поняття специфічної діяльності людини

і спосіб життя взагалі

Будь-яка галузь науки так чи інакше змушена торкатися культури як поняття специфічної діяльності людини, як способу життя взагалі. Історичне становлення культури відбувалося у процесі соціоантропогенезу, тобто виникнення людини. Все, створене людиною внаслідок творчої роботи її рук чи розуму, є культурним явищем. Упродовж тисячоліть культуру творила людина, а культура творила людину. Внаслідок культурних процесів формувався суто людський спосіб буття. Вона є мірою розвитку і окремих людей, і суспільства, і держави... Умовно поділяючи існування суспільства на сфери, ми можемо назвати такі головні: матеріальне виробництво, суспільно-політичні відносини, духовне життя і побут.

Залежно від застосування у різних галузях науки, зміст культури може набувати таких видів: культура виробництва, політична культура, духовна культура (художньо-естетична культура і мистецтво, моральна і релігійна культура, інтелектуальна та інформаційна культура тощо), культура спілкування, культура мислення, культура мовлення, культура поведінки, екологічна культура тощо.

Суб’єктивно, маючи на увазі такі спільноти як народ, нація, інтелігенція, робітники та селяни, молодь, діти тощо, можна структурувати чи розглядати “національну культуру”, “народну культуру”, “молодіжну культуру”, “дитячу культуру” та ін. Цими термінами люди схильні охоплювати найрізноманітніші поняття, явища та прояви національної активності, спрямовані на освіту, пізнання процесів життєтворення, піднесення духовності з метою втілення вищих знань у житті нації, її звичаях, обрядах, піснях та художніх виробах, у її символіці, ідеології та побуті.

Отже, культура – явище всеосяжне й охоплює сфери як свідомості, так і буття людини, суспільства, її і духовної, й матеріальної життєдіяльності. Вона має власні закони розвитку і функціонування. Культура як продукт суспільної практики є і наслідком дії поколінь, і здійснює активний вплив на людей, на їх буття та свідомість, а також на процеси націєтворення та державотворення.

Як відомо, поняття “культура” запропонував Марк Туллій Цицерон для визначення філософії як “культури розуму”. За його часів у Давньому Римі слово “культура” вживалось у значенні обробітку землі для забезпечення її родючості, тобто агрокультури. Отже, за Цицероном, культура, як і в землеробстві, “обробляє чи шліфує” розум для його плодючості.

Відомий німецький філософ Е. Касірер зауважує, що людина живе не лише у фізичному, а й у символічному всесвіті. Мова, міф, мистецтво і релігія є частиною цього всесвіту, символічна мережа якого сплітається складним павутинням людського досвіду. Будь-який розвиток людської думки та досвіду вдосконалює та збільшує цю мережу.

У свій час аспект культурної діяльності і творчості розвивав німецький філософ Й.Г. Гердер, який пов’язував історичний прогрес людства з розвитком культури, до якої він відніс мову, мистецтво, науку, релігію, ремесла, сімейні відносини, державне управління, традиції і звичаї. Тільки сприймаючи і засвоюючи ці здобутки, людина “вдруге народжується”. Думки Гердера про друге соціальне народження людини через культуру і в культурі дістали свій розвиток у німецькій класичній філософії: у Канта, Фіхте, Шеллінга, Гегеля. Всю набуту людством культуру Гегель розглядає як “царство духу”, яке дух творить через свою діяльність. Міра духовності кожної людини визначається мірою освоєння культурних цінностей. І для Гегеля, і для Гердера культура була освітою в найширшому її значенні. Вони вважали, що бути освіченим і культурним – одне й теж.