Рогатинщина у заходах підтримки голодуючих в 1932-1933 роках
Серед питань з історії Рогатинщини, про які ми на даний час знаємо недостатньо, є висвітлення тієї моральної, матеріальної та суспільної допомоги голодуючим у Наддніпрянській Україні, яку разом із іншими повітами міжвоєнної Польщі надавала і Рогатинщина.
У цьому короткому повідомленні нам видається важливим зреферувати відомості, що містяться у монографії Я. Папуги Західна Україна і Голодомор 1932 – 1933 років: Морально-політична і матеріальна допомога постраждалим. – Львів: Астролябія, 2008. – 248с.
Інших джерел з цієї теми ми не опрацьовували, однак, по-перше відповідну тему досить ґрунтовно висвітлено в монографії, а по-друге, цією публікацією ми сподіваємося привернути увагу до цього питання щодо Рогатинщини місцевих краєзнавців.
Якщо торкнутися загального тла на якому відбувалися висвітлюванні події, то вже з весни 1932 року в результаті повідомлень про страшний голод, що надходили з Радянської України від утікачів в Румунію та Польщу, дипломатів та іноземних кореспондентів, західноукраїнська громадськість приділила багато уваги становищу населення, яке проживало на теренах, охоплених голодом.
Це спонукало радянське керівництво вжити відповідних заходів: було посилено контроль кордону; вжито заходів по підвищенню інформаційної блокади; здійснено відволікаючі спецоперації радянською розвідкою по ліквідації суспільно значущих осіб з метою відвернути увагу від голоду міжнародних медіа тощо.
При цьому Совєтський Союз вперто, аж до закінчення активної фази Голодомору відмовлявся від міжнародної допомоги, стверджуючи, що будь-яких труднощів із продовольством не існує.
Водночас, замість надати необхідну допомогу голодуючим радянська влада вирішила скористатися голодом для того, щоб поповнити валютою державну скарбницю. Спочатку прохання про допомогу в листах від голодуючих, родичі та громадські інституції задовольняли відсиланням харчів. Однак незабаром отримати ці харчі можна було лише через мережу спецмагазинів за значно завищеними цінами, що зменшило вибір ініціаторів допомоги й спонукало надсилати голодуючим лише грошові кошти у валюті. Продукти та гроші, що надсилалися, часто були єдиним засобом до існування. Окремі громадяни УСРР зуміли, завдяки допомозі близьких, виїхати за кордон.
Підтримкою західних українців скористалися також біженці, яким вдалося втекти через кордон: їм надавалася допомога грошима, а у випадку, коли державні органи Польщі та Румунії під тиском СРСР та з метою зберегти добросусідські відносини із цим злочинним монстром, мали намір депортувати їх назад в УСРР, українцями організовувались акції протесту, які у деяких випадках були успішними, що дало змогу зберегти втікачам від голоду життя.
Така допомога надавалася і з Рогатина. Одна жінка в листі від 5 вересня 1933р. з Наддніпрнищини написала до своїх родичів в Рогатин: «яка страшна іронія долі. Ви висилаєте нам 10 долярів і смерть відходить від нас і так у безконечність продовжується наше страждання, наша нічим не заслужена мука і кара. Лучше би було, аби Ваша посилка була прийшла яких 10 день пізніше. Раз би усе скінчилось» (с.111).
Індивідуальні заходи порятунку, за оцінкою Я. Папуги, зберегли життя, ймовірно, кільком тисячам або десяткам тисяч осіб. Проте більшість жертв Голодомору, як тепер загальновідомо, не отримали жодної допомоги.
В Галичині єдина КПЗУ заперечувала повідомлення преси, називаючи їх провокаціями з метою дискредитації радянської влади. При цьому відзначимо, що симпатики радянського режиму проживали насамперед у Станіславському воєводстві. Основним завданням її інформаційної діяльності з 1930-х років було зберегти позитивний образ радянського режиму, сформований у попереднє десятиліття. До літа 1933 року ця робота дала певний результат і вплинула на те, що галичани і волиняни не відразу усвідомили масштаби національної катастрофи. В подальшому такі дії призвели до суттєвої кризи у цій партії, втрату її впливу та авторитету, та остаточне розчарування в лівих ідеях жителів Західної України.
В результаті вжитих радянською владою заходів, кількість інформації від регіонів, де відбувався голод зменшилась, тому увага засобів інформації до цієї теми знизилась, чого й домагалися радянські функціонери.
Українські партії, громадські організації та УГКЦ активно включились до організації допомоги голодуючим влітку 1933 року.
Наприкінці липня 1933 року у Львові за результатами наради діячів місцевих установ, організованої українською парламентською репрезентацією (представниками Українського національно-демократичного об’єднання (УНДО)) проголошено утворення «Громадського комітету допомоги страждальній Україні». Пізніше назва установи була змінена і вона стала відома під назвою Український громадський комітет рятунку України (УГКРУ). Головою комітету обрали лідера УНДО Дмитра Лівицького. Для проведення поточної роботи утворили Діловий комітет, який очолив діяч УНДО, редактор «Діла» Василь Мудрий.
Хоча УГКРУ був явно інспірований УНДО, організатори сподівались, що у цій справі будуть забуті партійні розбіжності і до акції організовано приєднаються представники всіх зацікавлених середовищ. Спочатку здавалося, що це є можливим, однак в подальшому, досягнути цього не вдалося, так як політичне життя українців Польщі у першій половині 1933р. характеризувалося протистоянням між представниками різних партій.
ОУН вважала заходи допомоги, запропоновані легальними партіями неефективними та недостатніми, тому вдалася до притаманних їй методів. Як відомо, з метою демонстрації свого ставлення до голоду, привернення уваги до жахливого становища українців в УСРР західноукраїнської та міжнародної громадськості, ОУН здійснила загальновідомий замах у радянському консульстві у Львові й на основі цього інформаційного приводу, а також подальшого процесу над М. Лемиком та демонстрації, що відбулася того ж дня, побудувала свою інформаційну кампанію, яку можна вважати як вдалу, так як вона привернула увагу світових засобів масової інформації.
Заходи, що здійснювались УГКРУ та іншими легальними організаціями поділялись на два етапи: 1-й мав характер спонтанної приватної та суспільної реакції на відомості з-за Збруча; кульмінацією 2-го етапу, під час якого акції набули організованого характеру, став «День жалоби і протесту», який мав відбутися в один день 29 жовтня 1933р. задля поліпшення координації виступів, та виступи прихильників соціалістичних партій 5 листопада 1933р., зокрема, на цей день запланувала окремі заходи Українська соціалістично-радикальна партія (УСРП).
Повністю задумати реалізувати не вдалося, так як після акцій ОУН під час другого етапу центральні державні органи видали розпорядження, якими обмежили масові протестні виступи. Тому ініціатори протестів були вимушені об’єднати протестні заходи із церковними відправами, так як релігійні заходи влада заборонити не наважилася.
У вересні 1933р. на заклик УГКРУ почали засновуватись повітові «комітети рятунку України» й у другій половині 1933 р. місцеві осередки УГКРУ було створено в 41 повітах Польщі, серед яких 9 – у повітах Станіславського воєводства.
У Станіславському воєводстві, як зазначає Я. Папуга, антиголодові виступи набули масового характеру з серпня 1933р. У перший період акції протесту утворено місцеві «комітети рятунку України» в Городенківському, Калушському, Рогатинському, Снятинському, Станіславському, Стрийському повітах, що проводили роботу на території відповідних округів.
У Рогатині осередок УГКРУ утворено 2 жовтня 1933р. під керівництвом члена Української парламентської репрезентації Степана Кузика.
Уже 15 жовтня комітетом було організовано віче в Бурштині за участю селян відповідного судового повіту. На цьому вічі Ст. Кузик виступив із рефератом про події на Радянській Україні. Промова Кузика за твердженнями автора статті у Львівській газеті «Свобода» «зробила на зібраних велике враження, так, що мимо присутності групи комуністів всі резолюції перейшли одноголосно». За різними даними віче відвідали від 250 (дані державних органів) до 1500 (оцінки ініціаторів заходу) осіб.
За підрахунками Я. Папуги, в перший період акції протесту у Рогатинському повіті відбулося 3 акції, які були ініційовані УГКРУ, УСРП та УСП (Українська селянська партія) відповідно. Всього ж у Станіславському воєводстві у перший період відбулося 30 протестних акцій.
Під час другого етапу акції до Рогатина мав прибути член Української парламентарної репрезентації Олекса Яворський, однак під час акції протесту 29 жовтня 1933 року промову виголосив голова місцевого «комітету рятунку України» депутат Ст. Кузик. За повідомленням преси заходи пройшли у всіх населених пунктах повіту.
«Діло» виділило проведення «День жалоби і протесту» в Пукові, де під час релігійної частини о. Соловій зачитав відозву греко-католицького єпископату і відповідь о. Гаврила Костельника, опубліковану у пресі. Потім присутні перейшли до приміщення читальні, де священик виступив з промовою, після якої була ухвалена резолюція. «Діло» наголосило, що акції, підготовлені з ініціативи Ділового комітету, відбулися і в селах, де підтримкою користувалася радикальна партія.
В Рогатинському повіті, за даними Я. Папуги, пройшли збори в Рогатині та в Пукові, що згадуються в пресі, а також акція в Залужую, про яку повідомили державні органи, де в приміщенні «Просвіти» відбулася нарада (25 осіб), на якій була зачитана книга «Лихоліття України».
УСРП виділилася помітною діяльністю в Рогатинському повіті, організувавши, згідно з даними газети «Громадський голос», виступи проти репресивної політики Москви в багатьох населених пунктах. Однак працівники державних органів зафіксували лише один захід, в якому брав участь депутат від радикальної партії Андрій Гривнак. На зборах членів «Просвіти» 5 листопада він проголосив промову, у якій засудив переслідування українців. Після його виступу присутні ухвалили антикомуністичну резолюцію.
У другий період акції протесту на території Станіславського воєводства, за підрахунками Я. Папуги, відбулося 62 заходи протесту, з них 4 – у Рогатинському повіті, 3 з яких організував УГКРУ, а 1 – УСРП.
Можливо, що організовані заходи протесту відбулися у значно більшій кількості місцевостей, однак, як відзначає Я. Папуга, підрахунок кількості заходів протесту, а також чисельності їхніх учасників ускладнюється тим, що повідомлення про них були несистематичними. Газети публікували інформацію, яка потрапляла до них від громадських активістів з різних місцевостей. Так як мешканці окремих територій не передали повідомлень про свою діяльність, і вона залишилась невисвітленою.
Тому з’ясувати кількість заходів у Рогатинському повіті складно. Керівництво УГКРУ й УСРП твердило, що жителі цієї території брали активну участь у акції протесту, але не назвали населених пунктів, де відбулися збори.
Водночас навіть згідно зібраних відомостей, за кількістю проведених заходів Рогатинський повіт був третім, але зі значним відставанням після Станіславського (29 заходів) та Коломийського (17 заходів).
В результаті вжитих індивідуальних та організованих заходів досягнути вдалося далеко не всього, що задумувалось.
Звичайно, ця діяльність суттєво не вплинула на перебіг Голодомору, та не привернула широкої уваги міжнародної спільноти та міжнародних організацій, що було обумовлено й несприятливим політичними обставинами того часу.
Однак, безперечно що в результаті прикладених індивідуальних зусиль були врятовані тисячі, а можливо десятки тисяч життів, а отже прикладені зусилля вже не можна вважати даремними.
Описана антирадянська діяльність галичан мала помітний вплив перш за все на самих учасників масових протестів. Настрої суспільства під враженням від відомостей зі Східної України зазнали суттєвих змін. Передусім остаточно втратили свою привабливість комуністичні погляди, популярні в 1920-х роках. Натомість більшої ваги набули націоналістичні ідеї.
Активну участь у цих заходах брали також, як бачимо, і жителі Рогатинського повіту, однак ця діяльність потребує більш ретельного дослідження вже на архівному матеріалі.